1. Унітарна 2. Федерація 3.Конфедер.

Унітарна – принцип унітаризму означає, що верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі а складові держави не мають ознак в політиці держави самост. і виступають, як адміністративно-тер підрозділи.

Характерна наявність єдиної системи централізованої влади, яка розповсюджується на всю територію України. Існує єдина громадянська, судова система і Конституція.

Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають юрид і політ сам ост. Принцип федералізму полягає в розмежуванні сфер компетенції. Федеративний центр влади та влади суб’єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах влади. Територія в адм-політ відношення не є цілою і складається із суб’єктів федерації. Кожний суб’єкт наділяється установчою владою, має право приймати власну конституцію, мати власну судову та амін систему. У відношеннях з центральною владою пріоритетними є федеральні закони, які засновані на федеральній конституції. У конституції федерації чітко розмежовуються компетенції федерації і місцевих органів влади. Кількість суб’єктів федерації складається історично (США – 50штатів, Росія – 98обл…) До компетенції центр влади відносять розв’язок питань між суб’єктами зовн політ, фінанси, оподаткув, організація структур вищих інститутів влади.

Конфедерація – союз суверенних держав, який створений для досягнення конкретної спільної мети. Принцип конфедерації – у передбаченні, збереженні повної юрид, політ самостійності держав-членів конфедерації. Взаємини між суб’єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у вирішенні конкретних спільних проблем (війни).

В умовах конфедерації відсутня єдина податкова система, централізоване фінансування, а фінансові центри органів скл з внесків а не з податків.

34.

Правовое и социальное государство: сщность, основополагающие принципы и пути формирования.

Западня политическая мисль исходила из того, что государство не может быть ни добрым ни справедливым. Оно все время стремится к тирании. Введение этого принципа создало правовое государство.

Правовое государство – представляет собой такую форму организации и деятельности гос власти, при которой само гос-во, отдельный индивид – уважают право и находятся в одинаковом соотношении к нему. В этом случае право выступает способом взаимосвязи государства, общества, индивида. Принцип правового государства предполагает, что все правовые акты соответствуют основному страны – конституции.

Отличительные признаки:

1. верховенство закона во всех сферах жизни общества. Закон устанавливает права и обязанности участников общественных отношений.

2. существуют гарантии прав личности, возможности ее свободного развития. Реализация этих гарантий обеспечивается благодаря осуществлению принципам невмешательства государства в дела гражданского общества и обязанностью создавать условия для реализации прав личности (право на образование, социальное обеспечение, судебную защиту, собственность…).

3. взаимная ответственность государства и личности.

4. принцип разделения власти на законодательную, исполнительную и судебную.

Правовое государство в промышленно развитых странах дополняется социальной ориентацией. Становление социального государства началось после второй мировой войны.

Социальное государство. представляет собой такую форму организации государственной власти, для которой свойственна забота о благосостоянии граждан, создание достойных условий существования, равных возможностей реализации талантов, способностей. Формируются новые взаимосвязи между людьми, основанные не принципах соц справедливости, мира и гражданского согласия. Государство принимает на себя ответственность за поддержание стабильного соц-ек положения своих граждан.

35.

Понятие, функции и типология групп интересов.

Понятие «группы интересов» характеризуют совокупн сложных обществ образований. С учетом и ряда других подходов к пониманию групп интересов можно кратко их определить как по преимуществу добровольные объединения, приспособленные или специально созданные людьми для выражения и отстаивания своих властно значимых интересов в отношениях с государством, а также другими полит институтами. Группы интересов стремятся воздействовать на процесс принятия решений по тем или иным отдельным вопросам, но не пытаются установить полный полит контроль. Многообразные группы интересов обладают широким набором ресурсов для воздействия на власть, трансляции нужд и запросов населения до лиц и органов, принимающих полит решения. Группы интересов выполняют ряд функций:1. функция артикуляции интересов, т.е. преобразования социальных эмоций и ожиданий, чувств неудовлетворенности или солидарности граждан в определенные полит требования;2. функция агрегирования, т.е. согласованием частных потребностей, установлением между ними определенной иерархии и выработкой на этой основе общегрупповых целей;3. функция информирования – ее сущность в том, что группы интересов доносят до органов власти сведения о состоянии той или иной проблемы общественной жизни;4. функция формирования полит элит, властных структур общества. В политической науке сложилась разветвленная типология групп интересов, учитывающая разнообразные черты их строения и деятельности – автоматические группы (стихийные и недолговечные, исследующие насильственные формы проявления) – не ассоциативные группы (неформальные, непостоянные и недобровольные формирования на основе родства религии и т. д.); - ассоциативные группы интересов, обладающие высоким уровнем специализации и организации (добровольные организации, специализирующиеся в артикуляции интересов, к примеру – профсоюзы, этнические ассоциации).Другая типология выделяет пять типов групп интересов: 1. организационные группы в экономической сфере и в сфере трудовых отношений (профсоюзы, союзы потребителей, ассоциации предпринимателей). 2. организационные группы в социальной сфере (объединения ветеранов общества инвалидов) 3. организационные группы в сфере досуга и отдыха (спортивные союзы, союзы филателистов, нумизматов и т.д.) 4. организационные группы в сфере религии, науки и культуры (церкви, секты, научные ассоциации, союзы композиторов, писателей, художников). 5. Организационные группы в политической сфере (экологические движения, движения за мир, за права женщин, национальных меньшинств и т. д.).

36.

Понятие, функции и типология политических партий.

Політична партія – організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою виборювати політичну владу.

На проблеми виникнення партій були різні погляди:

Ж.Ж.Руссо – партія – це засіб роз’єднання сусп, панування одних інтересів над інтересами всього нас.

Вебер – необхідність функціонів партії бо цей механізм реалізації різних інтересів в суспільстві.

Ознаки сучасної партії:

1. мета партії – завоювання, здійснення влади, або самостійно, або в коаліції.

2. характер організації партії.

3. ідеологія: -буржуазні партії. – соціаліст, - ліберальні, - консервативні, - фашистські, - комуністичні.

4. діяльність партії для існування електорату.

М.Вебер – партія у своєму становленні проходить декілька етапів розвитку:

1. аристократичне угруповання.

2. політичний клуб.

3. масова партія.

Не кожна партія в своєму розвитку проходить всі ці етапи розвитку. Всі етапи пройшли тільки консервативні та ліберальні партії з Англії.

Структура сучасної партії:

1. лідер партії

2. апарат партії.

3. рядові члени партії.

4. електорат партії

5. сим патики партії.

6. меценати партії.

Основні ознаки:

1. прагнення влади (тільки партійна організація на відміну від інших орг не тільки прагне а й виборює владу в процесі боротьби з іншими партіями для реалізації програмних установ)

2. структура партії (см.вище).

3. діяльність партії, напрямлена на пошук народної підтримки.

4. тривалість діяльності партії у часі (партія існує довго, якщо вона користується успіхом).

Основні функції партії:

1. визначення мети для суспільного загалу.

2. акумуляція та вираження соц інтересів (артикуляція).

3. мобілізація та соціалізація громадськості в період виборчої кампанії.

4. функція залучення політичних лідерів до лав партії, а також формування уряду.

5. організація вивчення громадської думки з питань, які визначають стан людей.

6. мобілізація електорату навколо кандидатів під час виборів.

7. забезпечення безперервності політ зв’язків між парламентом та всією країною.

8. функція політичної соціалізації (реалізація зв’язків партії із суспільством)

9. ідеологічна функція.

Дюверже поділяє партії на масові та кадрові.

Масові – об’єднують багато членів в різних структурах.

Кадрові – нечисельні, аморфне членство.

Д.Сарторі. є партії виборців – боротьба за електорат.

Партії: - демократичні та тоталітарні, - відкриті та закриті. – легальні та нелегальні… Діяльність партій в країні обумовлює основи для формування партійної системи.

37.

Понятия и типология партийных систем.

По чисельності підрозділяють:

-однопартійна система (для тоталітарн політ системи).

-двопартійна система (США)

-багатопартійна система (атомізована) – вона формується і діє в умовах демократичної держави, коли і держава і суспільство тривалий термін живуть в умовах демократії (Італія, Франція…).

1-парт система – незважаючи на те, щ формується на базі 1-ї партії, являється системою і виконує всі функції партійної системи. Цей тип партійної системи характеризує тоталітарну політичну систему з усіма наслідками які витікають з цього. Партія є єдиною, владною, її влада розповсюджується на всі питання життєдіяльності суспільства. В процесі зростання партійних діячів формується партійна номенклатура, у якої свої інтереси, які не співпадають з інтересами суспільства і тому логіка життєдіяльності номенклатури і розвитку суспільства протирічить одне одному.

2-парт система – розповсюджена в державах з розвиненою демократією. Назва не означає, що в країні існує тільки 2 політ партії. Їх більше, але вплив інших партій незначний і у вирішенні питання про владу вступають тільки 2 партії.

Багато парт система – діють багато партій.

38.

Определение и типология избирательных систем.

Виборча система – сукупність правил і прийомів, які забезпечують певний тип участі суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових, виконавчих органів, втілення волі тієї частини суспільства, котрої, згідно із законодавством. Достатньо для визначення виборів дійсними.

Виборча система у вузькому розумінні – це механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування.

Види виборчих систем:

1. мажоритарна. 2. пропорційна. 3. змішана.

Мажоритарна виборча система – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування. Коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання необхідно отримати більше половини голосів і відносної більшості – коли достатньо набрати більше голосів ніж інші кандидати.

Пропорційна виборча система – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів. (кожна партія подає списки кандидатів і встановлюється мінімум голосів виборців за одне місце).

Змішана виборча система –такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної системи.

За цією системою до парламенту обирають одну частину депутатів за пропорційною схемою, а іншу – за мажоритарною.

39.

Понятие, функции и классификация общественных объелинений.

Общественные организации – это внегосударственные формы социальных связей, возникающие на групповых интересах. Они представляют собой различные формы социальной деятельности людей, связанные с выражением и защитой интересов определенных групп и слоев населения, включая многочисленные группировки. Примерами общественных организаций являются профсоюзы, трудовые ассоциации, молодежные союзы, научные общества и прочие профессиональные и любительские объединения.

Общественно-политические движения и организации, в зависимости от их связи с политической системой, могут быть формальными и неформальными. Отличие в том, что первые призваны политической системой в качестве ее составного элемента и функционируют в соответствии с комплексом формальных правил. Вторые возникают и действуют вне системы, по правилам, не предписанным ей. Это – неформальные организации.

Общественные движения и организации различаются по многим другим признакам и по своим целям, функциям, которые они выполняют по отношению к интересам своих членов, а также по отношению к государственной власти по месту деятельности; по видам и методам деятельности; по характеру возникновения; по способам организации и т. д. По критерию цели общественно-политического движения и организации разделяются на реформаторские и консервативные, революционные и контрреволюционные, национально-демократические, общедемократические, экологические. По сферам деятельности: экономические, социальные, национальные, религиозные, научные, просветительские и др. По месту деятельности: местные, региональные, общегосударственные, международные, действующие в парламенте внутри управленческих структур, в системе учебных и научных учреждений, в религиозной среде. По характеру возникновения: стихийные и сознательно организуемые; по способу организации: клубы, ассоциации, объединения, союзы, фронты; по социальному составу: молодежные, женские, профессиональные. Какими бы многоразличными не были общественные движения и организации, все они так или иначе, призваны выполнять две основные задачи: 1) выражение и реализация групповых интересов; 2) обеспечение участия членов той или иной группы или сообщества в управлении общественными делами и самоуправлении, а стало быть, в реализации принципов народного управления (демократии). Решение указанных задач в деятельности общественных организаций и движений связано с их свойствами, которые проявляются в процессе функционирования.

Функции общественных движений и организаций:

1.структурирование политической системы;

2.формирование и обновление правящей элиты, в частности – за счет контрэлит;

3.коммуникативная.

40.

Человек как субъект политики, формы политического участия.

В нормальном, цивилизованном обществе политика осуществляется для людей и через людей. Какую бы значительную роль ни играли бы социальные группы, массовые общественные движения, полит. партии, в конечном счете ее главным субъектом выступает личность, ибо сами эти группы, движения, партии и другие общественные и полит. организации состоят из реальных личностей и только через взаимодействие их интересов и воли определяется содержание и направленность полит. процесса, всей полит. жизни общества.

Участие в демократическом политическом процессе является способом самоутверждения человека, формирования культуры общения, навыков управленческой и самоуправленческой деятельности. По участию индивида (субъекта) в политике можно выделить несколько типов ролей (рассматривающихся как степень вовлеченности в политику).

Рядовой член общества и гражданин, не оказывающий никакого влияния на политику, не активный и не заинтересованный в политике (вплоть до аполитичности), имеющий статус почти исключительно предмета политики;

Гражданин, состоящий в общественных организациях в общественном движении или нескольких организациях, косвенно включенных в сферу политической практики (решения, действия), если это вытекает из его роли рядового члена организации, из организационных и идейных связей со всем объединением, движением;

Гражданин, состоящий в структуре политической организации в политической партии целенаправленно и по собственной воле непосредственно вовлеченный в политическую жизнь.

Общественный деятель и особенно полит. деятель.

Профессиональный политик для которого полит. деятель, что особый профессиональный труд, источник существования и главное занятие, смысл жизни.

Полит. лидер (организационный, идейный, формальный или неформальный) воспринимаемый как авторитет, последняя инстанция.

В зависимости от полит. режима личность может выступать в качестве субъекта и объекта политики. Быть субъектом политики, т.е. сознательным проводником, можно в условиях демократического общества, где господствуют полит. права и свободы, имеет место полнота и достоверность информации, гласность, возможность пропагандировать свои убеждения, по своему усмотрению участвовать в деятельности различных организаций. Тоталитарные и авторитетные режимы, в которых полит. жизнь строго регламентирована государством и партией, характеризуется отсутствием возможности для самодеятельного творческого участия личности в политике. Здесь личность выступает не субъектом, а лишь объектом политики, т.е. исполнителем чужой воли.

41.

Современные доктрины мирового политического развития.

42.

Понятия, типология и пути формирования политических элит.

Еліта: - економічна; - господарська; - військова; - оаміністр.; - політична.

Політична еліта – сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступіню розвитку окремих політ. якостей. П. еліта поділяється на правлячу та контр еліту. П. еліта поділяється на правлячу та контреліту.

Термін еліта був введений на поч. XXст. Жаном Сорелем і водночас італ. політологом Ф.Паретто. Г.Мозка у своїй праці «Основи політ. науки» доводив неминучий поділ суспільства на тих хто керує і тих, ким керують.

Мозка, аналізуючи суспільство поділяє верхівку партії на 2 частини: на аристократичну (закриту) і демократичну (відкриту). Для неї характерне те, що вона допускає до своїх лав представників нізів. Які мають ознаки характерні для еліти і найважл. є організаторські здібності, але цього інколи буває недостатньо (гроші).

Паретто поділяє еліту на правлячу та контр еліту. В правлячій він розділяє 2 типи: еліта левів та еліта лис. Ці еліти змінюють одна одну в різні періоди, різні стани розвитку сусп. та держави. Для левів властивий консерватизм та силові методи правління. Вони переважають в часи стабільного розвитку держави, а в умовах нестабільного розвитку краще почувають себе представники еліти лис. Вони характеризуються як гнучкі політики, майстри політичних комбінацій.

За Паретто – верхівка є соц. однорідною, її члени об’єднані спільністю соц. похоження і досвідом. Для них характерна: мужність, енергійність, доброчесність.

Роберт Міхельс аналізуючи функціонування політ. еліт поєднав вирішення цієї проблеми з аналізом діяльності інших політ. партій. Він сформував закон олігархічних тенденцій за яким виникнення в ході соц. прогресу складних організаційних структур веде до формування еліт. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися всіма членами суспільства одночасно, то з суспільства виділяється політ еліта, яка поступово виходить з під контролю решти громадян і підпорядковує політику своїм корисним особистим інтересам. Це пов’язано з тим, що пересічні громадяни не компетентні, пасивні і не приймають участі в політ. житті. Для дослідження ф-ціонув. еліт необхідно зробити певну класифікацію, яка да нам можливість аналізу ознак. Які відрізняють одну еліту від іншої.

В суч. політологічній літературі існ. багато підходів до типологізації:

- політ. еліта закритого типу;

- політ еліта відкритого типу.

Відкрита еліта є публічною елітою. закрита ж регулює мобільність своїх членів спец. органами. Особливості: відданість вождю чи політ. системі.

За способами приходу до влади:

- легітимні, - нелегітимні.

- авторитарні, - тоталітарні, - демократичні, - ліберальні.

За видами політ. діяльності:

- державні, - муніципальні, партійні, еліта громадських організацій.

За сферами життєдіяльності:

-ек, - політ, - соц, - культ, - реліг, - збройних сил, - наук-техн.

Функції політ. еліт:

Стратегічна (розробка довгострокових стратег. програм розв. сусп-ва, визначення мети та генерування нових соц-культ. ідей).

Комунікативна (відбиття в політ. програмі інтересів різних соц. гр. нас. а також реалізація цих потреб в практ. діях, напрвл. На узгодж. інтересів).

Інтегративна (зміцнення стабільності сусп., можливість запобігання конфліктів, пошук компромісів, виріш. гострих соц. проблем).

Організаторська (здійснення на практиці того курсу, який вона виробляє у своїх прогамах, втілення політ. рішень в життя шляхом організації та мобілізації мас).

43.

Понятия. Типология и функции политических лидеров.

Слово «лидер» в переводе с английского означает «ведущий», « руководящий». Можно выделить следующие основные подходы к его трактовке.

Лидерство – это разновидность власти, спецификой которой является направленность сверху вниз, а также то, что ее носителем выступает не большинство, а один человек или группа лиц.

Лидерство – это управленческий статус, социальная позиция, связанная с принятием решений, ото руководящая должность.

Лидерство – это влияние на других людей (В. Кац, Л.Эдингер). При этом влияние должно быть во-первых, постоянным, во-вторых, осуществляется на всю группу, в-третьих, лидер отличается приоритетом во влиянии и, четвертых, влияние лидера опирается на авторитет или хотя бы признание правомерности руководства.

Политическое лидерство – это особого рода предпринимательство, осуществляемое на специфическом рынке, при котором политические предприниматели в конкретной борьбе обменивают свои программы решения общественных задач и предполагаемые способы их реализации на руководящие должности.

Лидер – это символ общности и образец политического поведения группы. Он выдвигается преимущественно стихийно и принимается последовательно. Политическое лидерство отличается от политического руководства, которое, в отличие от лидерства предполагает достаточно жесткую и формализованную систему отношений господства – подчинения. Итак, политическое лидерство представляет собой приоритетное постоянное и легитимное влияние одного или нескольких лиц, занимающих властные позиции, на все общество, или группу. Существует ряд классификаций феномена лидерства. Одной из наиболее общих является деление всех лидеров на обычных («реальных») и великих(как великих «героев», так и великих «злодеев»). Первые, реальные лидеры не оставляют заметного личного следа в истории, не изменяют обычного хода событий. Вторые, лидеры-герои (злодеи) имеют собственное видение политики и пытаются осуществить в ней свои замыслы, влекущие большие социальные и политические перемены. В зависимости от отношения руководителя и подчиненных лидеры делятся на авторитарных и демократических. Одна из «классических» типологий лидерства восходит к учению М. Вебера о способах легитимации власти. В соответствии с этими способами, лидеров подразделяют на традиционных (вожди племен, монархи и т.п.) – их авторитет основан на обычае, традиции, рационально-легальных или рутинных – это лидеры, избранные демократическим путем; и харизматических – наделенных, по мнению масс, особой благодатью, выдающимися качествами, необычными способами к руководству. В основе первого типа лидерства лежит привычка, второго – разум, третьего – вера и эмоции.

44.

Понятие, структура и функции политической культуры.

Іоган Герде – перший ввів в обіг це поняття. П.культура є частиною загальної культури людства. До поняття політ. культури відноситься п. поведінка, уявлення, знання, міра включеності в п.життя, рівень професійності. Стан демократії.

Політична культура – феномен політичного життя, який впливає на людей, і формує механізми влади.

Основи п.культури:

1. політ. знання.

2. оцінка та поведінка громадян.

3. відношення громадян до політ. інститутів.

Політ. культура – це є сукупність політичного знання, політ. Поведінки, політ. оцінки громадянами існуючих п.інститутів, як механізм реалізації п.влади.