1.
Поняття політики, розмаїття її визначень.
Політика – найважливіша група соціуму.
Політика – це є специфічна форма соц. відносин суб’єктів політики у вирішенні питання про владу.
Ядро політики – поняття влади.
Перші відомості про п. в період античної Греції (2500р. назад Фалес, Анаксимед).
Платон – політика – це мистецтво керівництва державою.
В. И. Ленин – п. это участие в делах государства, направление государства, определение форм, задач, содержания деятельности государства.
Макс Вебер – п. це є прагнення влади, її завоювання, утрим. і використання в інтересах суспільної групи.
Девід Істон – п. це реалізація владою розподілу цінностей.
Політика, маючи історичний аспект, виникає як необхідність підпорядкувати індивід. та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає в збереженні цілісності та стабільності розшарованого суспільства. Гол. метою політики є забезпечення панування одних соц. груп над іншими, одних інтересів і забезпеч. соц. захисту життя.
Разнообразные научные определения политики могут быть систематизированы и подразделены на несколько групп: социологический, субстанциональный и системный.
Социологические определения п, характеризуют её через другие общественные явления: экономику, социальные группы, право, культуру, религию. Их можно подразделить на экономические, социальные, правовые, нормативные и т.д.
Субстанциональные определения политики ориентируются на раскрытие той первоосновы, ткани, из которой состоит политика. Наиболее распространенная трактовка - это понимание политики как действий, направленных на власть: её обретение, удержание и использование.
С системной точки зрения п. является относительно самостоятельной системой, целостностью, отграниченной от окружающей среды - остальных областей общества - и находящейся с ней в непрерывном взаимодействии. (Д. Истон, Г. Алмонд).
Рассмотренные выше трактовки политики не исчерпывают всего многообразия её определений, хотя и отражают важнейшие из них.
Призначення п. – на основі спільних інтересів об’єднувати усі верстви нас. і спрямувати їх дії на виріш. найважливіших сусп-держ. питань. Політика функціонує в суспільстві.
2.
Структура, свойства и функции политики.
Политика существует в различных формах - в виде мышления, речи и поведения людей. Она имеет сложное строение.
Форма п. - это её организационная структура, институты, придающие ей устойчивость, стаб-ть и позволяющие регулировать политическое поведение людей.
Форма политики реально воплощается в государстве, партиях и группах интересов (ассоциациях и движениях), а также в законах, политических и правовых нормах.
Содержание политики выражается в её целях и ценностях, в проблемах, которые она решает, в мотивах и механизмах принятия политических решений.
Форма, содержание и процесс не исчерпывает строение п. В качестве её относит. самостоятельных элементов можно выделить: 1) политическое сознание, включающее внутренний мир, менталитет, ценностные ориентации и установки индивидов, а также политические взгляды и теории; 2) нормативные идеи: программы и избирательные платформы политических партий, целевые установки групп интересов, политико-правовые нормы; 3) институты власти и борьбы за неё; 4) отношения властвования господства и подчинения, а также политической борьбы и сотрудничества.
в политике выделяют три уровня её существов. 1)собственно политический, характеризует государство как целое, публичную принудительную власть, её устройство и функционирование в центре и на местах. 2)охватывает отдельные организации: партии, профсоюзы, фирмы и т.п. 3) относится к деят. международных организаций: ООН, НАТО, ЕЭС и т.п.
Первый из этих уровней занимает центральное место и характеризует суть политики. Второй же и третий уровни имеют подчиненное значение.
Многообразие функций политики свидетельствует о её глубоком проникновении в общество, распространении на весьма различные социальные явления:
Ф-ції політики:
1. Формування ціннісних орієнтирів соц. прогресу.
2. Задовол. Владно-значущих інтересів усіх груп і верств нас.
3. Раціоналізація конфліктів, протиріч, спрямування іх у цивілізоване русло діалогу громадян і держави.
4. Примус в інтересах певних верств нас. або всього сусп. вцілому.
5. Залучення громадян до акт. участі у політиці.
Структура політики:
1. Політична свідомість.
2. Політичні інститути.
3. Політичні відносини.
3.
Методы и функции политологии.
Методы политологии - познавательные приемы и способы, с помощью которых достигаются знания о предмете.
Методи:
а) історичний метод – поєднує в собі історичний погляд на речі з історичним методом їх пізнання.
б) порівняльний метод – передбачає зіставлення однорідних політичних явищ для вивчення спільних рис і специфіки, знаходження найефективніших форм політ. організації та процедури пізнавального процесу.
в) інституційний метод
г) системний метод – передбачає комплексний аналіз складних механізмів ф-ціонування сучасних багатофакторних політ. явищ. Цей метод потребує детального вивчення складових усіх компонентів соц-політ. процесів, їхньої структури та ф-ціонування.
д) біхевіористський (соц-психолог) метод – полягає у дослідженні політики через призму зразків поведінки дійових осіб політ. процесу окремих індивідів. Бехівіоризм виходить з 2-х принципів: верифікації та операціоналізму.
е) антропологічний метод
ж) емпіричний метод – здобування первинної інформації про політичне життя ( вивчення документів, аналіз статистичних матеріалів. Спостереження опитуваного населення через анкетування, бесіду).
Функції політології:
1. гносеологічна (теоретико-пізнавальна)
2. пояснювальна – дає відповіді на запитання: чому саме ці а не інші факти дійсності є у політиці?
3. Інноваційна – введення до політики нових принципів, напрямків
4. Прогностична – полягає у відповіді на питання: якою буде політична дійсністьу майбутньому. Результатом цієї функції є прогностичні гіпотези.
5. Світоглядна
6. Методологічна
7. Політичної ситуалізації
8. Нормативна – містить формулювання нормативних політичних моделей, тобто самих альтернатив.
9. Прикладна
4
Предмет и объект политологии, ее структура и категории.
Предмет політології – політологія це наука про політику, закономірності і випадковості розвитку політ. процесу, функціонув. політ. системи і влади, про сутність, форми і методи політ. діяльності суб’єктів.
Об’єкт політології – все політичне об’єктивне суспільне життя. Тобто політична сфера.
Категорії політології:
1. Загальні категорії:
а) політика б) влада в) демократія
г) свобода д) менталітет
2. Структурні категорії:
а) політична система
б) політична організація
в) держава г) партії
д) суспільні рухи е) політичне життя
3. Категорії функціонування:
а) п. діяльність б) п. процес
в) п. боротьба г) п. конфлікт
4. Категорії розвитку:
а) п. еволюція б) п. революція
в) контрреволюція г) п. трансформація
Структура політики:
1. Політична свідомість.
2. Політичні інститути.
3. Політичні відносини.
Структура политологии:
1 Политической философии - отрасль знаний, изучающая политику как целое, её природу, значение для человека. Взаимоотношения между личностью, обществом и государственной властью и разрабатывающая идеалы и нормативные принципы политического устройства, а также критерии оценки политики;
2) Учения о политических институтах - в содержании, которого представлены теории политической организации общества, государства, права, политических партий и других институтов.
3) Теорией международной политики - области политических исследований, предмет которой -международные организации и объединения (ООН, НАТО, ОБСЕ, Социнтерн, «Международная амнистия» и т.п.), внешнеполитическая деятельность государств, партий и общественных движений.
4) Политической истории - изучает политические теории, взгляды институты и события в их хронологической последовательности и связях друг с другом.
Кроме названных политических наук, их перечень может быть дополнен историей политических учений, политической антропологией, политической географией, политической психологией, политической астрологией и др.
5.
Понятие и структура политической жизни общества.
Политическая жизнь – одна из основных сфер общественной жизни, связанной с деятельностью и отношением индивидов и соц. обществ, образованных ими политических институтов для изучения интересов соц. субъектов, а также борьба за их реализацию посредством политической власти в процессе политического развития.
Политическая жизнь концентрирует, интегрирует в себе все общественно значимые потребности и интересы, выступает свободным завершением общественной жизни.
Динамика политической жизни обусловлена: во-первых динамикой общественно значимых потребностей, интересов, ценностей, которые выступают на первый план общественной жизни, во-вторых, желанием полит. субъектов использовать любую возможность, которую можно использовать для укрепления или ослабления существующей власти.
Политическая жизнь объединяет все политическое, имеет общую, целостную структуру. Она включает в себя деятельность политических субъектов, политические отношения, основные институциональные структуры власти, типы – политической систем, режимов, взглядов, нормы и принципы, которые складываются в процессе людской деятельности, образовывают единую систему политических процессов.
6.
Социально-политические взгляды Платона и Аристотеля.
Платон – найбільш відомий учень Сократа. Соц. політ. думки Платона відбилися у 2-х останніх творах, написаних як наукові трактати, про державу і закони.
В трактаті про державу Платон малює образ ідеальної держави. Її сутність полягає в тому, що кожен член суспільства мав виконувати лише своє і тільки своє діло.
Для поділу праці в ід. державі був характерний критерій, пов’язаний з моральними якостями громадян.
Соціальна структура держави складалася з 3-х верств: на чолі держави стоїть постать мудрої людини, царя-філософа. Другий рівень займають воїни, яким притаманні сміливість і відвага. На третьому місці – виробники. Платон підкреслював, що правитель і вїни не мали сімей, а воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховує держава, а жінки мають рівні права з чоловіками. Важливим принципом життєдіяльн. ід. держави – підпорядкування інтересам держави інтересів громадян.
Справедливість (за Платоном) – коли у правителів переважає мудрість, у воїнів – сила, у виробників - поміркованість.
Ід. формою правління державою Платон вважав аристократію.
Аристотель – в процесі аналізу різних форм правління, сучасних йому полісів підкреслював наявність правильних та неправильних форм держави.
Правильні: монархія, аристократія, політеїйя.
Неправильні: тиранія. Олігархія, демократія.
Найправильнішою формою держави Аристотель вважав політейю: правління більшості в інтересах всезагального блага.
Аристотель аналізує історію давньогрецького суспільства і виділяє слідуючі класи: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи.
Аристотель розглядав питання громадянства. Громадянин тільки той, хто володіє сукупністю громадянських прав, захищає поліс, а також брав участь в управлінні та суді. Аристотель виправдовує рабство.
6.1.
Причины возникновения и пути разрешения межнациональных конфликтов.
По етнічній ознаці на Землі представлені всі наявні в історії спільності: від родоплеменных груп до міжнаціональних общностей: у перших — економічна і політична відсталість, у других - конфлікти на національному ґрунті.
До того ж відносини у світі ускладнюються в результаті: фундаментальних соціально-політичних змін, усеосяжної науково-технічної революції, загострення глобальних проблем (економічних, екологічних і т.д.), радикальних змін у способах інформації. 2 Сутність зовнішньої політики
Зовн політика - це політика, покликана регулювати взаємини між державами на міжнародній арені.
Говорячи про сутності зовнішньої політики, варто виділити:
-співвідношення класового характеру зовнішньої політики з загальнолюдськими цінностями. З появою поняття «загальнолюдські цінності» класові оцінки передбачалася забрати їхньої характеристики зовнішньополітичної діяльності. Однак це було би помилкою. Класові відносини, інтереси існують. І все-таки пріоритет придбали загальнолюдські цінності як найбільш оптимальні, ефективн і гуманні;
-співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики, їхній взаємозв'язок взаємозумовленість;
-залежність зовні політики від політичного пристрою: будучи складовою частиною загальної політики, зовнішня політика прямо залежить від того, яка політична система, політичний режим держави;
демократичний режим є гарантом зваженої зовнішньої політики, тоталітарний - чреватий агресією;
- співвідношення сили і дипломатичних методів: історія міждержавних відносин буяє фактами, коли ці відносини будувалися на використанні сили: сильні диктували свою волю слабким.
Тенденція сучасності така, що силовий дозвіл міждержавних проблем є крайнім засобом Пріоритет же належить дипломатичним методам;
-сполучення інтересів пануючих шарів і суспільства в цілому: в основі зовнішньої політики лежать інтереси пануючого класу, що правлять структур. Однак тільки цим вона визначатися не може. У ній відбивають, і інтереси всіх соціальних общностей - інакше невдоволення частини суспільства негативно відіб'ється на її здійсненні. Способи дозволу міжнародних конфліктів
Міжнародним політичним відносинам свойствены конфлікти, обумовлені національними інтересами. Міжнародний політичний конфлікт -це зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів міжнародної політики в прагненні реалізувати свої інтереси і мети, зв'язані, насамперед з боротьбою за завоювання влади, її перерозподіл, зміна свого політичного статусу в руслі перспектив розвитку міжнародного співтовариства.
Як зовнішньополітичне явище виділяють міжнародні і регіональні конфлікти.
До способів дозволу міжнародних конфліктів звичайно відносять:
-дипломатичну діяльність, що дозволяє, вирішувати виникаючі спірні питання політичними методами, без застосування сили;
-економічні, науково-технічні зв'язки;
-культурне співробітництво, співробітництво у військовій сфері;
-здійснення неприєднання, політики нейтралітету, політики політики рівноваги сил.
З кінця 40-х років і до кінця 80-х років одним зі способів дозволу міжнародних конфліктів бьыа політика холодної війни.
7.
Политические идеи средневековья (А.Августин, Ф.Аквинский)
В средние века (V-XV века н.э.) господств. религиозное мировоззрение
Носителем которого была христианская церковь. Оно исходило из того. Что все сущее возникло по воле Бога; изменение же в обществе вызываются Богом для того, чтобы покарать или вознаградить людей.
А.Августин в работе «О граде Божьем» изложил основы христианской политической доктрины (Рим пал, потому что был градом дьявола). Вся история представлялась Августину борьбой между «градом Божьим» и «градом земным». «Град Божий», высшим выражением которого является Церковь, составляют праведники и ангелы, «град земной» - грешники и дьяволы. Единственное спасение человека – в приобщении к Богу, христианской добродетели.
Фома Аквинский полагал, что государственная власть происходит от Бога и потому должна быть подчинена власти духовной (тогдашнее обоснование верховенства церковной власти на светской). Несмотря на божественную природу государственной власти, ее приобретение и использование зависит от людей. Следовательно, сущность власти божественна, но формы ее реализации определяются самими людьми. Возмущение людей против монарха считалось смертельным грехом (равносильно выступлению против Бога). Однако сама светская власть не должна угнетать свой народ. В противном случае Ф.Аквинский признавал правомерным свержение монарха.
8.
Н.Макиавелли о власти и политике.
Твір «Государ». У цьому творі розкрив зміст, форми, напрями політ. діяльності керівника держави. Він розглядав державу як певний політ. стан суспільства, який характеризується специфічними відносинами між володарями та підданими, організаційною політ. владою, юстицією та законами. Н.Макіавеллі виділяє форми правління: монархія, аристократія, демократія. На його думку кожен з цих типів не є ідеальним. Ідеальний – змішаний тип влади, який урівноважував би соц. інтереси різних груп нас.: бідних і багатих.
Макіавеллі першим сформулював ідею контролю та поваги, можливість брати участь в управлінні державою одночасно надавалася монарху, знаті. Народу. Тоді кожна з цих сил буде контролювати одна одну. Що не дасть можливості комусь захопити більше влади ніж вона отримала при розподілі.
В центрі свого бачення політ. ідей ставить людину, її соц-політ інтереси.
Макіавеллі вперше раціоналізував політику і політ. відносини. Він визначив гол. мету політ. діяльності володаря. Ця мета пов’язана з формуванням державності, діяльності володаря, який оточений ворогами. Не може нікому довіряти і він змушений використовувати насильство.
Висновки:
1. Макіавеллі відкинув схоластику, замінивши її націоналізмом та реалізмом.
2. Заклав основи політ. науки.
3. Виступив проти феод. роздробленості за створення централізованої Італії.
4. Ввів у політичний обіг поняття «держава» і «республіка» у сучасному їх розумінні.
5. Сформулював суперечливий але вічний принцип: «Мета виправдовує засоби».
9.
Т.Гоббс и Дж.Локк о естественном праве и общественном договоре.
Политические основи Нового времени (XVI – XIX веков) были направлены на обоснование возможности устройства общества на принципах рационализма, свободы и гражданского равенства. Эти теории отражали требования зарождавшейся буржуазии, которая боролась против феодальных устоев.
Одной из фундаментальных идей Нового времени была версия о договорном характере государства, пришедшем на смену средневековой теории божественного происхождения государства.
В основе теории «общественного договора» лежит идея о том, что независимый самостоятельный индивид, появившийся благодаря утверждению частной собственности. Составляет первооснову социального мироздания. Для реализации своих прав индивиды заключают договор, который означает переход от естественного состояния общества к цивилизованному.
Т.Гоббс считал естественное догосударственное существование человека негативным, поскольку тогда господствовали инстинкты, шла война «всех против всех». Для того, чтобы гарантировать права граждан и мирное существование, индивиды заключили общественный договор между собой, согласно которому они вручили свои права, судьбу и власть главе государства, который в договоре не участвовал. Взамен государство призвано гарантировать порядок в обществе и защиту прав. Так Т.Гоббс обосновывал необходимость абсолютной монархии.
Д.Локк придерживался таких же идей. Но не в очень крайних формах (войны и убийств не было). Поскольку главной ценностью либерализм признает свободную личность, то реализация идеала свободной личности требует ограничения власти государства. С этой целью индивиды заключают договор, осн. принципом которого явл. положение о народном суверенитете: народ – источник власти, и он заключает договор с правящей властью. Гл. и осн. задача государства состоит в защите естественных прав человека «права на жизнь, свободу и собственность».
10.
Идеи общественного договора и народно суверенитета Ж.Ж.Руссо.
Ж.Ж.Руссо идеализировал догосударств существование человека, полагая, что по природе своей человек – существо доброе. Основную задачу общественного договора философ видел в том, чтобы найти такую форму ассоциации и благодаря которой каждый, соединяясь со всеми, подчиняется только самому себе и остается свободным как и прежде. Общественный договор. По его мнению, это способ интеграции общей воли. Передавая в общее достояниесвои индивидуальные права и свободы, каждаяличность превращается в нераздельную часть целого. В таком обществе нет конфликтов, противоречий (это прямая демократия).
11.
Концепция разделения власти Ш.Л.Монтескье.
Потребность в разделении властей на законодательную, исполнительную и и судебную вытекает из природы человека, его склонности к злоупотреблению властью. Власть должна иметь свой предел и не угрожать правам и свободам граждан. В работе «Дух законов» Монтескье выделил 3 типа направления – республику, монархию и деспотию. Идеальный тип правления – демократическая республика, но в тот период это было невозможно. Более жизненной может оказаться Фома аристократической демократии, при которой правление монарха уравновешивается правлением представителей народа.
12.
И.Кант и Г.Гегель о правовом государстве.
І.Кант. Кожна людина має абсолютну цінність і не може бути знаряддям здійснення якоїсь мети. В трактаті «До вічного світу» Кант розробив проект встановлення вічного світу шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав. В основі кантівської філософії лежить протиставлення емпіричного і апріорного методів пізнання. У «Маніфесті звичаїв» викладене своєрідне тлумачення природного права. Кант дотримується умовного природного становища, де відсутнє об’єктивне право. Людині властиве одне право – свобода морального вибору. Звідси випливають моральні якості людей: рівність. Здатність ділитися своїми думками. В додержавний період людина здобуває право на життя та власність. Суспільний договір, За Кантом, є лише ідея розуму, що має практичну реальність. Договору притаманні риси регулятивного принципу. За Кантом держава – підкорення багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави – верховенство закону.
Георг Гегель. Політико правове вчення розглядає як необхідну складову частину філософії. Ідея права трактується як єдність права і його здійснення або наявність буття права, його реалізації. Гегель рішуче заперечував природно-правову теорію походження держави. Тільки в державі людина здобуває свою свободу.
Осн. Концепції держави Гегеля:
1. держава (тодішня) – конституційна монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управлінні автономії.
2. правова структура держави переживає процес змін., що викликані наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов.
3. політичне життя кожної епохи формується домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, її культурою і цивілізацією.
4. з’ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї епохи до іншої треба шукати в природі метафізичного буття, що іменується Духом, Думкою і Розумом.
Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб.
13.
Либеральное направление западноевропейской политической мысли XIX ст. (А.Токвиль, И.Бентам, Дж.С.Милль).
Иеремия Бентам автор теории утилитаризма, назвал полным абсурдом естественные права. По его теории, люди в своей деятельности исходят из принципа тактической выгоды, которую можно измерить соотношением страдания и удовольствия: человек более всего счастлив тогда, когда его страдания минимальны, а удовольствие максимально. Вот почему цель политики состоит в достижении обществом «наибольшего счастья наибольшего числа людей». Причем государство призвано удовлетворять разнообразные интересы личности, обеспечивать безопасность и пропитание людей, не вмешиваясь при этом в их личную жизнь. Лучше всего осуществлению этой задачи соответствует форма представительской демократии: народ выбирает на основе всеобщего и равного избират. права своих представителей в однопалатный парламент; депутаты не оправдавшие доверия должны привлекаться к юрид. ответственности; кроме того, необходимо функционирование различных механизмов контроля за органами власти со стороны общества.
Алексис Токвилль после посещения США и написания работы «О демократии в Америке» сделал выводы:
1. распространение демократии является мировой тенденцией. Вызванной утверждением социального равенства и упадком аристократии. Остановить этот процесс невозможно.
2. демократия обладает рядом преимуществ: «сама сущность демократического правления представляет собой верховенство большинства»; именно демократия способствует благополучию наибольшего числа граждан, обеспечивает политическую свободу и широкое участие масс в управлении.
Все эти достоинства наиболее полно воплотились в американской политической системе, ее учреждениях и Конституции.
3. кроме достоинств есть и недостатки демократии: ей угрожает индивидуализм, проявлениями которого являются эгоизм, политическая апатия граждан, их растущее безразличие к общественным проблемам.
14.
Политические идеи анархизма.
БакунинМ.А. – русский революционер, один из основателей и стереотипов анархизма и народничества. Ошибочно усматривал в государстве основной источник – угнетения масс, всех социальных зол, Бакунин высказывался против всякой государственности; резко выступал против какого-либо использования государства рабочих классов, против марксистского учения о диктатуре пролетариата. Отстаивая лозунг «свободной федерации»землевладельческих и фабрично-ремесленных ассоциаций, Бакунин и его последователи отвергали участие в политической борьбе в рамках, существующих государств, использование избирательной агитации, парламентов. Мечтая о социальной революции Бакунин не понимал ее действительного содержания, ее экономического и политического условий, подлинной исторической миссии рабочего класса. Он возлагал главную надежду на крестьянство и на ремесленные полупролетарские слои города.
КропоткинП.А. - русский революционер, один из теоретиков анархизма, социолог, географ, геолог. Был сторонником социальной революции, в которой видел не стихийный бунт (как Бакунин), а сознательное действие народа, оплодотворенное революционной мыслью. Кропоткин различал в обществе два враждебных начала: «народное» и «кабальническое», борьба между которыми составляет содержание исторического процесса. Главным содержанием будущей социальной революции Кропоткин считал революционное творчество масс, а будущее общество представлялось ему союзом вольных общин, объединенных свободных договоров. По мысли Кропоткина первоочередные задачи социальной революции составляют: экспроприация всего, что служит или может служить эксплуатации (в том числе и предметов потребления), установление прямого обмена городских товаров на сельскохозяйственные продукты, интеграция труда, сочетание умственного образования с физическим трудом. Анархо-коммунистическая утопия Кропоткина выражала интересы мелкого производителя.
15.
Социально-политическая концепция марксизма (К.Маркс, Ф.Энгельс, В.И.Ленин).
Створена К.Марксом і Ф.Енгельсом теорія соціально-політичного і духовного розвитку суспільства – стала базою концепції політики. Марксизм є спроба дати відповіді на запитання, поставлені ходом історії. Важливішим з них є питання про шляхи утвердженого епохою Просвітництва ідеалу вільної особи.
Фундаментом марксистського аналізу політики як суспільного явища виступає висунуте К.Марксом і Ф.Енгельсом положення про суть класів, класової боротьби, боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утвердження влади. Політична влада – це організоване насилля одного класу для придушення іншого.
К.Маркс припускав найрізноманітніші види класової боротьби, не заперечував значимості морних форм боротьби робітників за поліпшення добробуту і реалізацію прав людини. Кардинально вирішити проблеми непримиримості інтересів, на думку Маркса, може тільки соціальна революція. Головне питання революції – питання влади. Але Маркс і Енгельс не абсолютизували революційну форму суспільного життя, не ігнорували інші його форми.
В.І.Ленін. Сформулював марксистську політичну доктрину XXст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є одним з найголовніших питань марксизму. Ленін ідеалізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Також Ленін розробив концепції держави диктатури пролетаріату, пролетарської демократії та ін. Значну увагу тут він приділяє ролі класів, народних мас. Розвинув всі сторони марксистської соціології.
16.
М.Вебер о власти, управлении и политике.
Автор теории рациональной бюрократии. Самой эффективной формой гос. власти Вебер считал бюрократию, поскольку она основывается на строгом разделении обязанностей, профессионализме и дисциплине. Для идеального типа бюрократии характерны:
1. разделение труда, обусловленное правилами и законами.
2. подчинение нижестоящих должностных лиц вышестоящим.
3. назначение служащих на основе профессиональной квалификации, а не через выборы.
4. оплата труда работников в соответствии с рангом.
5. для служащих в государственном учреждении работа явл. гл. занятием.
6. служащий не явл. владельцем учреждения, в котором работает.
7. смещение с должности осуществляется вышестоящим органом.
Наличие этих правил приносит единообразие в деятельность гос. органов, четко определяет ответственность каждого института государства, ограничивает произвол начальника в отношении к подчиненным, устраняет из должностных отношений личную неприязнь, обиды, симпатии.
Рациональная бюрократия – всего лишь исполнительный орган, с помощью которого реализуется управленческая функция государства. Она не принимает политич. решений, ее задача - выполнение предписаний полит. элиты.
17.
Макеавеллистские концепции элиты: Г.Мозка, В.Паретто, Р.Михельса.
Еліта: - економічна; - господарська; - військова; - оаміністр.; - політична.
Політична еліта – сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступіню розвитку окремих політ. якостей. П. еліта поділяється на правлячу та контр еліту.
Термін еліта був введений на поч. XXст. Жаном Сорелем і водночас італ. політологом Ф.Паретто. Г.Мозка у своїй праці «Основи політ. науки» доводив неминучий поділ суспільства на тих хто керує і тих, ким керують.
Мозка, аналізуючи суспільство поділяє верхівку партії на 2 частини: на аристократичну (закриту) і демократичну (відкриту). Для неї характерне те, що вона допускає до своїх лав представників нізів. Які мають ознаки характерні для еліти і найважл. є організаторські здібності, але цього інколи буває недостатньо (гроші).
Паретто поділяє еліту на правлячу та контр еліту. В правлячій він розділяє 2 типи: еліта левів та еліта лис. Ці еліти змінюють одна одну в різні періоди, різні стани розвитку сусп. та держави. Для левів властивий консерватизм та силові методи правління. Вони переважають в часи стабільного розвитку держави, а в умовах нестабільного розвитку краще почувають себе представники еліти лис. Вони характеризуються як гнучкі політики, майстри політичних комбінацій.
За Паретто – верхівка є соц. однорідною, її члени об’єднані спільністю соц. похоження і досвідом. Для них характерна: мужність, енергійність, доброчесність.
Роберт Міхельс аналізуючи функціонування політ. еліт поєднав вирішення цієї проблеми з аналізом діяльності інших політ. партій. Він сформував закон олігархічних тенденцій за яким виникнення в ході соц. прогресу складних організаційних структур веде до формування еліт. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися всіма членами суспільства одночасно, то з суспільства виділяється політ еліта, яка поступово виходить з під контролю решти громадян і підпорядковує політику своїм корисним особистим інтересам. Це пов’язано з тим, що пересічні громадяни не компетентні, пасивні і не приймають участі в політ. житті. Для дослідження ф-ціонув. еліт необхідно зробити певну класифікацію, яка да нам можливість аналізу ознак. Які відрізняють одну еліту від іншої.
В суч. політологічній літературі існ. багато підходів до типологізації:
- політ. еліта закритого типу;
- політ еліта відкритого типу.
Відер. еліта є публічною елітою. закрита ж регулює мобільність своїх членів спец. органами. Особливості: відданість вождю чи політ. системі.
За способами приходу до влади:
- легітимні, - нелегітимні.
- авторитарні, - тоталітарні, - демократичні, - ліберальні.
За видами політ. діяльності:
- державні, - муніципальні, партійні, еліта громадських організацій.
За сферами життєдіяльності:
-ек, - політ, - соц, - культ, - реліг, - збройних сил, - наук-техн.
Функції політ. еліт:
Стратегічна (розробка довгострокових стратег. програм розв. сусп-ва, визначення мети та генерування нових соц-культ. ідей).
Комунікативна (відбиття в політ. програмі інтересів різних соц. гр. нас. а також реалізація цих потреб в практ. діях, напрвл. На узгодж. інтересів).
Інтегративна (зміцнення стабільності сусп., можливість запобігання конфліктів, пошук компромісів, виріш. гострих соц. проблем).
Організаторська (здійснення на практиці того курсу, який вона виробляє у своїх прогамах, втілення політ. рішень в життя шляхом організації та мобілізації мас).
18.
Политическая мысль Киевской Руси.
В період існування Київської Русі формується феодальне суспільство, починає бурхливо розвиватись державність, право, формуються політ. погляди, наука, література, історія, філософія… особливістю політ. думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток політ. думки. Предметом політ. роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади.
Документи давньоруської писемності:
1. «Повесть временных лет» (Нестор).
2. «Поучення» (Володимир Мономах).
3. «Слово о полку Игореве» (ідея об’єднання руських земель в єдину міцну державу і припинення міжусобиць поміж князями).
19.
Развитие политической мысли в казацко-гетманский период. Конституция 1710г.
В середине 16 века за Днепровскими порогами сложилась особая военно- территориальная организация украинского казачества - Запорожская Сечь. Она не была государством в полном смысле этого слова, но имела столько выразительных признаков государственности, что ее называли "казацкой республикой". Ее населяли как казаки-воины, так и сугубо мирное население. Для социального устройства Запорожской Сечи характерны свобода перехода из посполитых в казаки и наоборот, формальное равенство всех казаков, отсутствие крепостничества и феодальных сословий. В то же время существовала значительная разница между богатыми казаками и казацкими низами. В военном отношении Запорожская Сечь разделена на множество куреней. Высшим органом управления была общая военная рада, на которую собирались все казаки. Все важнейшие решения принимались сообща, общиной, хотя казацкая старшина весьма успешно производила свою линию вопреки интересам казацких низов. Демократическая политико-правовая организация запорожской Сечи оказывала значительное влияние на современников, она стала зародышем будущего украинского государственности.
Важную роль в развитии украинской полит. Идеи и установления демократической системы отечественного образования государства сыграла конституция Филиппа Орлика 1710 г. Не обращая внимания на то, что эта конституция не была воплощена в жизнь, она имеет большое значение как правовой документ.
20.
Социально-политические взгляды Г.С.Сковороды.
Гуманіст, поет, філософ. Народився… Мандрує по слобідській Україні, творить переважно в фломі діалогів, найважливіші твори, де висловлює свої погляди на людину і світ, на можливість розкриття пізнання, суті людини, світу.
Філософія Сковороди: сутність людини – це дух, думка і серце. Шлях до ід. суспільства пролягає крізь серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю.
Три аспекти тлумачення теми природи людини:
1. пантеїстичний – природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою.
2. соц-псих. аспект – природність людини, як спрямування життєвої діяльності з її природними напрямками, нахилами, з внутрішніми законами буття особистості («хто ти є»).
3. природність людини, як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина–природа і людини-людина. Сковорода відстоює рівність людей.
Просвітницькі тлумачення понять рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом.
Право власності – це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні від кого на забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю.
21.
Политическая місль Украині в XIX ст.. (Н.Костомаров, Т.Шевченко, М.Грушевський).
Т.Шевченко. стояв на революційно-демократичних позиціях. Входив до сусп-політ. руху, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів. Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Т.Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Визволення України з-під національного гноблення розглядав складовою частиною соціального розкріпачення народів Росії, викривав лжепатріотизм кріпосників і таврував ганьбою тих, у «кого немає любові до батьківщини, ті серцем жебраки, каліки…». Говорив, що інакше неможна відполірувати народ, як через полегшення його труднощів.
Микола Костомаров. Входив до Кирило-Мефодіївського товариства. Основні ідеї: викладені в книзі «Буття українського народу». Мета: нац. і соц. визволення укр. Народу, скасування кріпацтва, проголошення свободи совісті… До складу слов’янської федерації мали увійти: Україна, Росія. Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча - президенту.
Михайло Драгоманов. Прихильник лібералізму. Його сусп-політ концепція поєднувала соціаліст. ідеї, ідеї соц. рівності і справедльвисті з буржуазно- демокр. ідеями конституц. права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Відстоював автономно-федеративні позиції у виріш. соц-ек. питань. В історичному розвитку суспільства віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил.
Федерація слов’янських народів мала, на думку Драгоманова, передбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод.
22.
Политические идеи славянофилов и западников
Славянофилы – представители одного из направлений русской общественной и философской мысли 40-50-х гг. XIX века – славянофильства, выступившие с обоснованием самобытного пути исторического развития России, по их мнению, принципиально отличного от пути западно-европейского.
А.С. Хомяков – признанный глава славянофильства. В своей «Семирамиде» Хомяков усматривал фундаментальную закономерность: человеческий дух опирался на два начала: свободы (иранство) и необходимости (кушитство) – два борющихся между собой духовных принципа. Кушисты в истории подчинили себе иранцев-мирных земледельцев. Идея иранства для Хомякова выступала идеализацией лучших черт русского народа, идея кушитства – западных народов.
Западники – представители одного из направлений русской общественной мысли 40-50 х гг. XIX века, выступавшие за ликвидацию крепостничества и признававшие необходимость развития России по западно-европейскому пути.
Социально-политическая программа либерального западничества былы подкреплена своим основанием – философско-историческими концепциями. Именно в области философского осмысления истории либералы внесли значительный вклад. Отличительной особенностью либералов-западников была идея стройного, органического, разумного развития русской истории.
23.
Консервативное направление в политической мысли Украины конца XIX начала XX века (В.Липинский, С. Томашивский).
Суть доктрини Липинського зводиться до моментів:
1. політичний ідеал для України - спадкова монархія на чолі з гетьманом. Влада гетьмана обмежується двома палатами: нижчою – з’їздом Рад поодиноких земель і вищою – Трудовою Радою держави.
2. політичний режим влади – класократія, яка не заперечує республіканської парламентської демократії. Шлях до становлення проходив через завоювання.
3. суть класифікації – це панування активної меншості – аристократії. аристократія, на думку Липинського, обиралася б з різноманітних класів і мала обмежувати владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого обмежувалась законами й законодавчими палатами.
4. реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму.
За Липинським, єдиновладний владика очолив би державу, дбав би про її захист та збереження і через кабінет міністрів – очолював би державу адміністрацію. Державна влада і владика обмежувалися би двома законодавчими палатами, що опиралися не на політичну демагогію, а на постійні принципи і інтереси території, праці, інтересів народу.
Україна входила б до складу Р.Ф. на правах повної суверенної автономії.
Томашивський. Сформульована ним концепція української державності, спиралася на 3 критерії:
1. географічне становище українських земель (особлива залежність від Чорного моря та степу).
2. процес формування української нації.
3. становлення української національної державності.
Найбільш прийнятна форма правління – республіка. Причини втрати Україною державності: відсутність нац. єдиної державної ідеї.
24.
Соцыалистическое направление в политической мысли Украины конца XIX – начала XX ст. (И.Франко, В.Винниченко, М.Грушевский).
І.Франко. на ранньому етапі творчості Франко – соціаліст, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентував увагу на загальнолюдських цінностях. Значну увагу приділяє проблемам економічного, соц., культурного розвитку України. Йому імпонує російсько-федеративний принцип устрою суспільства. Підкреслював, що соц. революція не повинна обов’язково приводити до крові. Це є результатом жорстокості панівних сил. В умовах же соціалізму держава зникає. За Франком державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. Громадсько-державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, захищає і гарантує свободу особи і громади. Спільно вирішуються і спільні питання, захист від зовнішніх ворогів. Федерація захищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, народу.
В.Винниченко.
М.Грушевський. соціаліст-революціонер Концепція: сусп-політ. прогрес однаково визначався біолог.. ЕК.. та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у чергуванні двох інстинктів – колективістського та індивідуалістського. Політ. владу він розглядав як природне, соц. явище. Був прихильником національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.
Був період, коли Грушевський був прихильником автономії (але чесної) України в складі Р.Ф., Ала потім все ж таки повернувся до принципів незалежності.
25.
Националистическое направление в политической мысли Украины конца XIX – начала XX ст. (Н.Михновский, Д.Донцов).
Д. Донцов – украинский публицист и общественно-политический деятель. Свое творчество Донцов начал с отрицания традиционного украинского национализма 19 века прозвавши его за федералистические, автономические цели.
Опираясь на идеи Макиавелли, Ницше он отстаивает тезис про пригодность большинства способов в безкомпромисной борьбы за выживание нации, чем завоевал в условиях бедности политической мысли межвоенной поры благосклонность западноукраинской молодежи того времени.
Собственную идеологическую позицию Д. Донцов обосновывает в полемике. Он формирует три основных вопроса «Какая цель нации», «Как осуществить свою мечту», «Кто может завершить этот процесс». Ответом на них, на взгляд Донцова может быть:
- «Независимость и полный сепаратизм».
- Признание борьбы, национальной революции, как единого возможного способа достижения этой цели
- Утверждение «человека нового духа», что способный реализовать поставленную цель»
26.
Понятие, структура и функции политической власти.
Влада має таке значення для політики, як матерія для фізики.
Влада – це є можливість і право суб’єкта влади впливати таким чином на об’єкт влади, що останній змушений змінювати свою поведінку тоді коли це протирічить його чітко визначеним інтересам.
Суб’єкти влади – людина-лідер, клас, нація.
Об’єкти влади – людина, соц. та нац. ланки сусп.
Найважливішою характеристикою влади є наявність відносин панування та підкорення між суб’єктом та об’єктом влади. Таким чином:
1. Суб’єкт влади має ресурси, мету, яку може реалізувати через інших людей.
2. Об’єкт влади – те на що впливає суб’єкт влади.
3. Ресурс влади: те, через що суб’єкт влади впливає на об’єкт, примушуючи його змінювати його поведінку.
4 процес влади – це здійснення відносин в якійсь галузі життєдіяльності, або сусп.
5. суб’єкт і об’єкт влади – агенти влади. Відрізняються наявністю ресурсів.
Група утилітарних ресурсів: майно, гроші….
Нормативні ресурси пов’язані з діяльністю адміністрації в можливостях основаних на владі та законах:
1) Ек ресурси 2)політ 3) соц 4) склові 5) інформац 6) демограф 7) культурні 8) правові
Сучасна нація виділяє 2 осн. форми політ влади: 1) політ. влада партій, сусп. організ. та рухів. 2) держ. політ. влада.
Держава має в своєму арсеналі майже увесь перелік ресурсів у суспільстві.
Осн. підходи до теорії влади:
1. Біхевіористська – розглядає владу як певний тип поведінки, застосований на можливості зміни поведінки інших людей.
2. Інструментальна теорія – як використання певних засобів для досягнення мети, завдань.
Структуралістська – влада, як особливі відносини між тими, хто керує і тими, хто підкорюється.
Теологічна теорія – влада, як досягнення певних результатів певної мети.
Кофліктологічна теорія - влада. Як можливість сприйняти рішення, які регулюють розподіл матеріальних благ у конфліктологічних ситуаціях .
Реляціоністська теорія - влада є такі меж особові стосунки, які дають змогу одним людям змінювати поведінку інших.
Функції політичної влади:
1. Інтегративна – ф-ція, напрямлена на консолідацію політ. сил, інтеграцію суспільних і політичних ідей.
2. регулятивна – ф-ція забезпечує створення політ механізмів, їх регулювання, підтримує вольовими методами здійснення ф-цій.
3. мотиваційна – передбачає, що політ влада формує мотиви політ діяльності, підпорядковує ними як загально значущі так і інші мотиви відповідно до політ інтересів сб’єктів володарювання.
Стабілізаційна – зміст пов’язаний з тим що влада націлена на забезпечення стійкого стабільного розвитку політ системи, всіх її структур та громадянського суспільства.
27.
Понятие и типы политической власти.
Внесок в розгляд проблеми легітимності влади зробив М.Вебер. Легітимно є влада, з діями якої погоджується народ. Ліндсен сказав, що легітимність – це є здатність системи створювати ьа підтримувати людей переконаними в том, що існуючі політ. інститути є найкращими із можливих для суспільства.
Вебер виділяє 3 типи влади:
1. традиційна – це таке панування, яке спирається на силу традицій і накази керівників, є правомочним, оскільки вони відповідають звичаям та історичним прецедентам.
2. харизматична – цей тип будується на особистій відданості людей їхньому переконанню і тому, що у їхнього керівника є особистий дар.
3. легальний або рац. демократ. тип – ґрунтується на підпорядкуванні усіх людей системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкурентними принципами.
Ефективність влади – це є можливість і рівень виконання вадою тих обов’язків, завдань, які влада щедро давала своїм виборцям в період виборчої кампанії.
28.
Понятие, структура и механизм функционирования политической системы общества.
Політична система – це певна к-ть взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні властивості, притаманні саме цій спільноті.
Поняття система було запозичено із електроніки і кібернетики, а його поняття було перенесено Девізом Істоном, Г.Алмондом. політ система виступає як центральна проблема політології. Це пов’язано з тим, що вона дає цілісне заг. уявлення про організацію та ф-ціонув. політ життя суспільства.
Сучасний стан розробки політ системи дає можливість розглянути підходи і основні ознаки, які характерні для політ системи різних типів.
Політ система суспільства – це цілісна інтегрована сукупність політ суб’єктів, структур і відносин, що виражає інтереси всіх політ і соц. сил сусп-ва. Вона діє разом і у взаємодії з іншими ел-тами соціуму.
Аристотель вже розглядав політ системи. Істон сформував ідею необх. аналізу діяльності соціуму через характерні ознаки діяльності підсистем, найголовніша з яких є політична. В своїх працях він розглядає механізм функціонування політичного життя – соціуму. На його думку політ життя суспільства можна уявити як неврівноважену систему, у якій весь час відбуваються порушення та водночас робляться спроби встановлення рівноваги. Підкреслює що політ системи бувають стійкі і нестійкі. формулює висновок про те, що нерухомість системи ніколи недосяжна, поки вона жива. (малюнок: коло соціуму, посередині прямокутник політичної системи. На вході з одного боку 1.вимоги до влади 2.підтримка влади. З іншого боку: 3ю програми. 4. проекти).
Головним елементом політ системи є держава, партії, сусп. та пліт рухи, а також форми соц. свідомості: право, мораль, норми законів, політ свідомості та культура + традиції і менталітет.
Структура політ системи:
-держава -політ партії -профспілки -асоціації -ініціативні групи -групи впливу та тиску -соц.політ. групи та об’днання
Основні компоненти політ системи:
1. політ відносини – взаємини суб’єктів та об’єктів з приводу завоювання влади.
2. політ організація сусп-ва – система інститутів в межах яких відбувається політ життя суспільства.
3. Змі.
4. Політ принципи та норми.
5. політ свідомість
6. політ культура
Функції політичних систем:
1. вироблені
2. організація діяльності суспільства на організацію завдань політ програми держави.
3. координація окремих елементів сусп.
4. легітимація (узаконення політ систем).
5. політ соціалізація.
6. ф-ція артикуляції інтересів (вимоги до посадови осіб).
7. й-ція агрегування інтересів (узгодження та підпорядкування інтересів і потреб соц верств населення).
8. інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу цінностей та цілей.
9. політична комунікація складових пліт системи.
29.
Критерии, типология и сравнительный анализ основных типов политических систем.
В сучасній політ науці існує досить велика кількість можливостей для аналізу характерних рис політ системи, але традиція класифікації політ систем почала складатися в стародавні часи.
Аристотель виділяв 2 типа політ систем:
1. гарна: монархія, аристократія, тиранія
2. негарна: олігархія, політейя, демократія.
В основі категорії лежить засіб виробництва. Зміна терміну формує умови для зміни характ. рис сусп. – політ формації.
На базі цього підходу марксизм виділяв системи:
-рабовласн, -феодальна, -буржуазна, -соціалістична.
За характером розподілу влади, політ системи розпад: -авторитарні, плюралістичні.
Авторитарна – влада зосереджена в одному центрі.
Плюралістична – широкими правами користуються різні інститути влади і є конкурентна боротьба за владу.
М.Вебер пропонує:
-традиційний тип, -рац. тип. - бюрократичний тип.
Алмонд: -англо-амер. п.сист.
-контитентально-європейська,
-доіндустр та частково індустр сист.
-тоталітарна п. система.
В сучасні часи:
1. військові та громадянські
2. консервативна і неконсервват.
3. завершені і незвершені.
4. мікроскопічні, макроск. і глобальні
5. традиційні і модернізовані
6. демократ, тоталітар, автори тар, ліб-демокр.
Остання – найбільш розповсюджена серед вчених політологів.
Тоталітарна п.сист. – характеризується абс. ступінню централізації п. влади, або в вузькому колі суб’єктів, або в особі однієї людини. Ця система передбачає ф-ціонування однієї політ партії, марксистсько-соц типу, тоталітарний контроль з боку держави і особливо в галузі пліт відносин.
Авторитарна п.сист. – передбачає зосередження влади в руках однієї особи, яка передається у формі монархічної спадщини. Ознакою цієї системи є певна автономія громадянина в основних галузях життєдіяльності, осбл. політ.
Демократична п.сист. – передбачає наявність механізму формування народом населення політ структур і влади, контроль за діяльністю політ сист збоку дії захищає інтереси народу, якщо у конституції держави демократичною політ сист це буде визначатися.
В основі такого підходу до класифікації знаходяться поняття політ режиму.
30.
Структура и основные признаки государства.
Ознаки держави:
1. наявність території
2. монополія на легальне застосування сили
3. наявність системи суверенної політичної влади.
4. наявність державної мови.
5. наявність апарату держави
6. наявність нац. правової системи
7. наявність населення.
Функції держави:
Внутрішні:
-ек, соц, підтримка законності та правопорядку, встановлення норм для стабілізації розвитку держави, законодавча, культурно-виховна, наукова, фіскальна (збір грошей), узгодження інтересів різних соц. груп.
Зовнішні:
Оборони та безпеки, розвиток відносин співробітництва з іншими державами, інноваційна функція.
31.
Понятие и исторические типы государства.
Монархія та республіка:
Монархія – форма державного правління, при якій верховна державна влада здійснюється повністю або частково одноосібним главою держави і передається в спадок.
Історичними формами монархії є: абсолютна і конституційна.
Абсолютна – характеризується повновладдям глави держави.
Конституційна – повноваження глави держави обмежуються діями конституції та законів.
Різновиди: дуалістична – монарх володіє виконавчою і частково законодавчою владою.
Парламентська - … законодавчою і частково виконавчою владою.
Абсолютна більшість сучасних монархій – парламентські. Альтернативою до монархії є республіка. Для неї характерне здійснення державної влади вибірним колегіальним органом, який формується населенням на визначений термін. республіканська форма притаманна більшості держав.
Різновиди республіки6
1.Парламентська
2.Парламентсько-президентська або през-парлам.
Для 1 характерно те, що верховенство належить парламентові, який формує уряд, який він і контролює. Може висловити йому вотум недовіри і відбудеться зміна уряду або розпук парламенту. Уряд володіє законодавчою ініціативою і виконавчою владою. Він має також можливість клопотати перед президентом за достроковий розпуск парламенту. Функції президента зводяться до представницьких.
Президентська республіка – президент обирається народом. Він є головою держави і очолює виконавчу владу. Президент не має права розпускати законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента окрім як через механізм імпічменту. В цьому випадк разом із президентом відставку піде увесь уряд.
Змішана республіка – глава держави особисто пропонує склад уряду, який обов’язково повинен затверджуватися парламентом. Виконавчу владу очолює прем’єр міністр. Між ним і президентом існують стосунки і обов’язки. Сучасна політологічна наука виділяє 3 основні форми держ. територ. устрою: