§ 25. Історія форм іменних прикметників

Іменні (нечленні) прикметники у давньоруській мові

відмінювалися так само, як і іменники: у чол. і середи, роді за відміною -о,

-\о — основ, а в жін. роді — -а, -\а — основ.

Н.

Р.

Д.

3.

о.

м.

Однина

Чол. р. Середи, р.

нові), синь ново, синє

нова, синю.

новоу, синю

нов-ь, -а, синь, -ю ново, сине

нов'ьмь, синьмь

но&Ь, сини

Жін. р.

нова, синю,

новьі, синЬ

но&Ь, сини

новоу, синю

новою, синею

ноеЬ, сини

Множ и н а

Н.

Р.

Д.

3.

о.

м.

нови, сини

новьі, синЬ

нов"Ь, синь

новом-ь, синєм-ь

новьі, сини

но&Ьх-ь, синихк

нова, синю нови, сикЬ

нов-ь, синь

новам-ь, синшмь

нова, синю нови, синЬ

новами, синю ми

новах-ь, синюхь

Двоїна

Н.— 3. нова, синю но&Ь, сини но&Ь, сини

Р.— М. новоу, синю новоу, синю

Д.— О. новома, синєма новама, синшма

Нечленні прикметники у спільнослов'янській мові до появи

членних форм вживалися в обох основних прикметникових функціях —

атрибутивній і предикативній. З виникненням повних прикметників

відбувається перерозподіл функцій між обома типами: у функції

означення поряд з нечленними почали вживатися і членні прикметники,

а в ролі іменної частини присудка продовжували вживатися тільки

нечленні прикметники. Це функціональне протиставлення повних

171

і коротких прикметників, що початками своїми сягає

спільнослов'янської доби, зберігало виразні риси регулярності і в давньоруській мові.

В атрибутивних сполученнях пам'ятки засвідчують паралельне

вживання іменних і займенникових форм (з перевагою останніх): начАт-ькь

добрьшм'ь дЬлом"Ь (Ізб., 1076,157); на вьісоці світьлі...прЬстожЬ (Син.

пат., XI, 106); доброіе житт (там же, 181); придЬть великий соудии

(Виг. зб., XII, 69); в'Ь нЬкоую хьізиноу низької/ итьмьноу затворен'ь

бьшт> (там же, 343); тоб-Ь лЬпо "Ьздити в велиці* полку (ЛЛ, 1377, 359);

уже бо Сула не течеть сребреньїми струшмщ а половци неготовами

дорогами побЬгоша (Сл., XII). Проте у складі присудка прикметники

вживаються у своїй первинній, нечленній формі: око твоіє лЖкаво

іесть (ЄО, 1056—1057); члк"Ь сь правьдьн'ь ичьстпв'ь (тамже); сладка

словеса твою, (Ізб., 1076,155); се бо дЬло епспско и поповьско /єсть (Син.

пат., XI, 279); аз'ьбо (єсмьвиньн'ь (там же, 305); колико лЬт-ь ходи

дріахль и оуниль (Виг. зб., XII, 83); б'Ь бо велика и салені» Редед/й

(ЛЛ, 1377, 147).

Оскільки прикметник-означення узгоджується з іменником у всіх

відмінкових формах, а прикметник-предикат — лише з підметом у

формі називного відмінка, нечленні прикметники, втративши

функцію означення, поступово втрачали також і форми непрямих відмінків,

які з самого початку були не самостійними, а залежними формами

синтаксичного узгодження прикметника з означуваним іменем.

У мові українських грамот XIV—XV ст. нечленні форми якісних

прикметників виступають у ролі присудка або предикативного

означення, а членні прикметники — в атрибутивній функції1. Поодинокі

випадки вживання нечленних якісних прикметників у ролі означення

в непрямих відмінках трапляються переважно в стійких

словосполученнях, у складних адвербіалізованих утвореннях, у топонімах тощо,

наприклад: отт> пісчана броду (Р., гр., 1366, 14); ись стара давна

(Р., гр., 1434, 130); повелщі дни (Р., гр., 1415, 87). Щоправда,

присвійні прикметники в нечленній формі фіксуються в пам'ятках

української мови XIV—XV ст. частіше: Лопатичь иван-ь Юриевь сьін-ь (Р.,

гр., 1421, 93); королювь слуга (Р., гр., 1390, 175); григореву сну (Р.,

гр., 1386, 31); соть Перунова дуба (Ті., гр., 1302, 19); от-ь Бискупова

села... кі> Вискунову селу (П., гр., 1398, 138); до Маркова става (П.,

гр., 1366, 38). Проте в тих самих грамотах присвійні прикметники-

антропоніми жіночого роду нерідко виступають у членній формі: сольг-

кирдоваю оульднид (Гр., 1377, 55); Чижеваш Настасья (Рус, гр.,

1499, ЗО).

Таким чином, вживання форм іменних прикметників протягом

століть звужувалось, а повні форми, ставши виразниками власне

прикметникових ознак, все більш поширювалися — спочатку вони

прибрали на себе функцію означення, а потім проникли і в сферу присудка.

Нечленні прикметники повністю втрачають відмінювання, і в сучасній

українській мові зберігається лише неповна форма називного відмінка

1 Див.: Гумецька Л. Л. Нарис словотворчої системи української актової

мови XIV—XV ст. К., 1958, с. 116.

Ш

однини чоловічого роду присвійних та небагатьох якісних

прикметників: сестрин, братів, Андріїв, Маріїн; винен, дрібен, повен,

зелен, рад, згоден (і паралельно — винний, дрібний, повний, зелений

і т. ін.).

Частина іменних форм якісних прикметників, набувши в

народнопісенному жанрі образно-поетичного забарвлення (ясен місяць, дрібен

дощик, сизорел, ворон кінь та ін.), увійшла до арсеналу художніх

засобів і сучасної української поезії: Зелен стан, красен стан, славен

краю Дагестан (П. Тичина); Дрібен дощик з ярової тучі, смутен вітер

з України-краю (А. Малишко); Місто Київ — зелен сад (П. Воронько);

Сорок п'яту вів Якір, під ним чорен ворон-кінь (П. Усенко).

33§ 26. Історія форм займенникових (членних)

прикметників

У спільнослов'янській мові відмінкові форми повних

прикметників були складеними, в них чітко розрізнялися форми обох

компонентів складення — іменного прикметника і займенника,

наприклад: Н. *пои,ь\ь, Р. *поюа}Є£о, Д. *поющети і т. д. Протягом

наступних етапів розвитку спільнослов'янської, а потім і окремих

слов'янських мов, внаслідок тривалої взаємодії форм іменних прикметників і

співвідносних форм займенника відбувався процес поступової

уніфікації прикметникової парадигми, процес морфологічного

оформлення прикметника як частини мови.

У давньоруських пам'ятках XI—XII ст. зафіксовано такі форми

членних прикметників:

н.

р.

д.

3.

о.

м.

н.

р.

д.

3.

о.

м.

чол. р.

добрьіи

добрий

новий

новьіЬ

А. Тверда група

Однина

середи, р.

добром

доброго

доброму

(-ого) доброіе

добрьімь (-ьїимь)

добромь (-Ьмь)

Множина

новага

НОвЬІХ'Ь

новими

новакг

новими

НОвЬІХ'Ь

(-

■

(-

->

'

жін. р.

добракг

доброЬ (-иЬ)

доброи

добрую

доброю

доброи

новмЬ

иих-ь)

■ьїим-ь)

новиЬ

■ьїими)

ьіих-ь)

173

Двоїна

Н.— 3. новаю

Р.-М.

д.-о.

новЬи

но&Ьи

новую

новьіма (-ьїима)

Н.

Р.

Д.

3.

о.

м.

н.

р.

д.

3.

о.

м.

Н.—3.

Р.—М.

д.-о.

Синии

синии

синии

син-ЬЬ

синшш

Б. М'яка група

Однина

синіеіе

синіего

син/ему

(-гєго) син/€/€

синимь (-иимь)

синіемь

Множина

синюю

синюю

синієЬ

(-Щ

син/€и

синюю

синіею

синіеи

синюю

Двоїна

синии

синих'Ь (-иих'ь)

синиш (-иижь)

синими (-иими)

синих'Ь- (-иих'ь)

синЬЬ

синЬЬ

синии

синюю

синима (-иима)

У формі називного відмінка однини займенник /&, \е,

\а безпосередньо приєднувався до іменної форми прикметника

відповідного роду: *поу-ь -\- ]ь -> *поу-ь'іь, *по"Оо -\- \е -> *поще, *поиа +

поVа^а; *$іпь + */&

зіпща.

!5ШЬ/Ь, *$ІІІЄ + *]Є-*- *ВІ№]Є, *8ІПй +

+ ]'а

+ * \а

У чоловічому роді кінцевий зредукований іменного прикметника

з приєднанням займенника */ь опинявся в напруженій позиції (*пофь\ь,

*8Іпь]'ь) і закономірно переходив ще в доісторичну епоху в зредуковані

голосні ьі, и. Так виникли членні форми типу новий (+-новш), синии

(<~синьи), зафіксовані пам'ятками давньоруської мови: свЬт-ь истинь-

нии (ЄО, 1056—1057, 101); більш образ-ьмь (Ізб., 1073); се добрий

строитель (Син. пат., ХІ,337);дх"Ьлоукавии (Виг. зб., XII, 104);

ловчий наряді) (Повч. Мон., XI; ЛЛ, 1377, 251).

Давньоруська форма наз. відм. на -ии успадкована була мовою

української народності: добрий члвкі» (Р., гр. 1352, 6); слуга нашь

вірний (Р., гр. 1399, 54); великий король (Р., гр. 1398, 56) та ін.

У сучасній українській мові форма прикметників твердої групи

чоловічого роду на -ий є органічним продовженням давньоруської

відповідної форми, в якій давній и в українській мові змінився на и,

174

а кінцевий голосний и (і) зазнав скорочення і втратив складотворчість:

новий, дорогий, золотий, чорний та ін.

У м'якій групі прикметників закінчення -ии (єинии) в українській

мові мало б дати також -ий, оскільки давньоруський голосний і теж

замінився звуком и (пор. д.-рус. сильний, сизий, милий і укр.

сильний, сизий, жилий). Проте в літературній українській мові і в

більшості говорів прикметники м'якої групи мають закінчення -ій (-їй):

синій, мужній, верхній, братній, безкраїй. Тут, очевидно, на шляху

фонетичної зміни (і-*и) стояли серйозні перешкоди морфологічного

характеру, зокрема тенденція до збереження .у всій парадигмі

етимологічно м'якої основи, адже у формах синя, сине, синю та інших

приголосний основи н' — м'який. З переходом і в и ця тенденція

порушилася б, оскільки в українській мові перед голосним и приголосні

вимовляються завжди твердо. У прикметниках з основою на шиплячий

(свіжий, піший, вовчий), що колись належали до м'якої групи, зміна і в и

все ж відбулась, але тут вона була підтримана сильною тенденцією до

ствердіння шиплячих приголосних у всіх позиціях.

У південно-західних говорах (подільських, закарпатських та ін.)

зустрічаються форми наз. відм. однини чол. роду з флексією -ий:

літний, синий, вчерашний, задний і под. В інших говорах, навпаки,

можна зустріти зворотне явище — поширення флексії -ій на прикметники

твердої групи. Так, в окремих говорах південно-західного і південно-

східного наріч (говірки Волині, Черкащини, Вінниччини та ін.)

знаходимо: великій (міст), гарній (хлопець), добрій (чоловік). Північні

українські говори (зокрема, чернігівські) характеризуються наявністю

скорочених форм прикметників чоловічого роду (без кінцевого й):

високі (стовп), крути (берег), осінні (дощ) тощо.

Давньоруські форми називного відмінка однини членних

прикметників середнього та жіночого роду були успадковані українською

мовою. У пам'ятках мови української народності вони зустрічаються

у нестягненій і стягненій формах: село черепьіне (П., гр. 1386, 67);

чистаеЬра (П., гр. 1383, 98); наша добра рада (там же, 82);чистам

вЬрность иполна(тш же, 84); висока пасика (Рус, гр. 1443, 98); па-

М/Япгне (свідоцтво) (Р., гр. 1451, 157) та ін. Проте в українських

пам'ятках XIV—XV ст. членні нестягнені форми прикметників жін.

і середи, роду вживаються значно частіше: придаль... землю пашную

и землю бортную и клітку торговую (П., гр. 1350,28); великою кня-

жень/€ (П., гр. 1371, 47); за все лихоя. (П., гр. 1392, 108); другогє

убране бЯлоге... третеїе убране чирвоноге (АЖ, 1582, 44); кошулкузолотую

(АЖ, 1583, 45).

Після XVI ст. стягнені форми повних прикметників типу нова,

синя, нову, синю, нове, синє зустрічаються все частіше, а для сучасної

української літературної мови вони стали нормою.

Нестягнені форми наз. і знах. відм. однини середи, і жін. роду

збереглися в окремих говорах північного та південно-західного

(карпатські, закарпатські) наріч* доброе, добрая, добрую, літнєє, тихеє,

літняя, тихая, літнюю, тихую.

У літературній мові вживання нестягнених форм прикметників

паралельно із стягненими зумовлюється певними стилістичними

175

мотивами. В основному вони вживаються в народних піснях і в поезії:

Ой коню мій, коню, та й золотая грива (Нар. пісня); Ой, склоню я

голівоньку на білую постілоньку (Нар. пісня); Я/с в північ самую глухую

Еней лиш тільки став дрімать, побачив хмару золотую (І. Котляр.);

Якби побачив, нагадав веселеє та молодеє колишнє лишенько лихеє

(Т. Шевченко).

Процес стягнення прикметникових закінчень розпочався, очевидно,

ще в спільнослов'янську епоху, коли утворювалися займенникові

(членні) прикметники. Спочатку між голосними випадав / —

початковий звук займенника */ь, потім голосні, опинившись поруч,

уподібнились один до одного, а потім зазнали стягнення, наприклад, у ст.-сл.

мові форми родового відмінка нового, новааго, нова/его є безпосереднім

продовженням сп.-сл. форми *поVа^е§о. Однак у давньослов'ян-

ських мовах стягнення відбувалось у формах непрямих відмінків (крім

знахідного), а в називному та знахідному ще тривалий час існували

нестягнені форми, зокрема і в давньоруській мові; процес стягнення цих

форм починається пізніше в окремих її говорах в епоху розпаду

східнослов'янської мовної єдності. Ось чому серед сучасних

східнослов'янських національних мов лише українська характеризується

стягненими формами типу нова, синя, нову, синю, нове, синє (-^-новаю., синшш,

новую, синюю, новоіе, син&іе). Ці форми не слід ототожнювати з

іменними формами прикметників давньоруської мови типу нов-ь, ново,

нова, синь, сине, синю..

Форма родового відмінка однини чол. і середи, роду

бере свій початок від спільнослов'янського складення *яош + */££о->-

поиа]'е§о, *8іп'а + *]'е§о -> 8Іп'а]е§о. Через ланцюжок послідовних

змін (випадіння інтервокального /, асиміляція голосних і наступне їх

стягнення) утворилася форма новаго, сингаго. Старослов'янські

пам'ятки фіксують паралельні форми, що відбивають різні етапи цього

процесу, зокрема у Зографському євангелії зустрічаються три різновиди

форми родового відмінка: чло&Ьчьскаїего, вєликааго, новаго.

Форма на -аго, -шго була властивою також і східнослов'янській

мові, але в найдавніших пам'ятках давньоруської писемності

паралельно з нею зрідка виступає також форма з флексією -ого, -іего: злато-

устого, чоужьдєго (Ізб., 1073), малого дькЬ (Сл. Гр. Б., XI); нагого

(Виг. зб., XII, 325) та ін. В оригінальних давньоруських пам'ятках

XIII ст. (та в їх пізніших списках) флексія -ого (-/его) стала вже

переважаючою, а в українських грамотах XIV—XV ст. вживаються майже

послідовно форми на -ого, -єго: нового (П., гр. 1368, 42); полского (П.,

гр. 1389, 10); лихого (П., гр. 1388, 84), вічного (П., гр. 1390, 104).

У сучасній українській літературній мові флексія -ого стала єдиним

показником родового відмінка однини прикметників чол. і середи,

роду. Закінчення -ого на місці -/єго при м'яких основах в українській

національній мові розвинулося з аналогії до твердої групи: нового,

синього, безкрайого.

У формі родового однини жіночого роду первісними були

флексії -ієЬ, -ЬЬ. Тут, вірогідно, відбулося стягнення подібних

йотованих складів, що розрізнялися між собою лише довготою голосного:

*поуу}Є]'е -> *поиу]е, *8іп'е]'е]'е->- * зіп'є]'е.

176

Можливо, що тут мав місце процес гаплології, або складова

дисиміляція. У всякому разі в процесі розвитку форми род. відмінка однини

жін. роду склад \г (*поюу(іе)}е, *йгіе(\е)\е) утратився ще на

спільнослов'янському грунті.

Паралельно із флексіями -ьгЬ, -ЬЬ (ст.-сл. -&/$, -ай^) У

давньоруських пам'ятках зустрічаються форми на -оЬ, -кЬ, які, очевидно, виникли

під впливом займенникових форм типу таЬ, сеЬ. Такі форми знаходимо»

в Арх. єв. 1092 р. (стоЬ мчнцЬ) та в ін. пам'ятках XI—XII ст.: малоіе

ерамотицЬ (Виг. зб., XII, 371); сьмрьти таЬ пагубноі (Усп. зб., XII—

XIII, 45).

У грамотах XIV—XV ст. флексія -оЬ, -єЬ разом з іншими її фонети-

ко-орфографічними варіантами (-о/е, -/е/е, -ои, -іеи) є панівною: земли

молдавскоІ (П., гр., 1395,125); кривавоі мокроі хустьі (П., гр., 1388,.

86), велебноїтвоєї милости (там же, 81); цркв'ь стаЬ бци...причистої>

(Гр. 1378, 56); перемьіскоі волости, землЬ ролноЬ (Гр. 1349, 27)у

чистої мисли (Гр. 1388, 98); оть посполитої; крови (Гр. 1388, 88)у

& своее вьіслуги вЬрное (Р., гр. 1427, 108).

З цими формами органічно пов'язані сучасні українські

прикметникові форми, в яких кінцевий голосний і розвинувся фонетично з

давньоруського Ь (новоЬ-*- нової). У прикметниках з м'якою основою»

флексія -єї замінилася на -ої за аналогією до прикметників твердої

групи: нової, синьої, безкрайої.

Ті самі фонетичні процеси і граматичні фактори діяли на стику

іменного прикметника і займенника при утворенні інших відмінкових

форм членних прикметників. Давальний відмінок

однини розвивався в тому ж порядку, що й родовий: нову + іему ->-

новуїему —>■ новууму —>■ нову му; синю + /ему —>■ синю&му -> синюуму-*-

синюму. Яків родовому відмінку, тут також за аналогією до

займенникових форм тому, сєму виникла форма новому, синєму. Різниця

лише в тому, що новіша форма давального відмінка на -ому, -ему в

пам'ятках XI—XII ст. була більш поширеною і з'явилась, очевидно,

раніше, ніж форма родового із закінченням -ого, -єго: благо&Ьрному г

ближьнєму (Ізб., 1073); небесному, вьішьнєму (Ізб., 1076); болЬзньномуу

тихому (Мін.).

В українських пам'ятках XIV—XV ст. форми дав. однини чол.

і середи, роду мають флексію -ому, -ему.

Сучасна українська мова успадкувала ці новіші з походження

форми давального відмінка. До пізніших змін у формі дав. відмінка5

належить вирівнювання, уніфікація твердої і м'якої груп: під впливом

твердого варіанта в українській мові розвинулася флексія -ому і в

прикметниках м'якої групи (синьому, безкрайому, як у новому).

У дав. відмінку однини жін. роду давні закінчення -Ш (новЬи ■+-

новЬ + (€и), -ии (синш<-сини -\-гєи), широко засвідчувані

давньоруськими пам'ятками, досить рано, ще у давньоруську епоху,

заступаються новими закінченнями -ои, -еи, і в цьому виявляється той-

таки вплив займенникових форм той, сей. Хоч у пам'ятках XI—

XII ст. форми типу новои, синеи зустрічаються рідко, переважно в

пізніших списках світських творів давньоруської епохи, таких, як Слово-

о полку Ігоревім, Слово Даниила Заточника, Лаврентіївський список

177

літопису та інші, але в пам'ятках української народності вони

повністю витіснили старіші форми: к цркви бжои (Гр., 1376,22); корунЬ пол-

ской (П., гр., 1400, 148); ку еЬчной памАти (Р., гр., 1422, 97); кь

пречистои (Гр., 1376, 22). Кінцевий голосний и поступово скоротився

і втратив складотворчу властивість, від чого попередній склад став

закритим (новои -> новой, синєи ->■ саней), а в новоутвореному

закритому складі голосні о, є перейшли в і (новій, синій, безкраїй).

Розвиток форм знахідного відмінка однини частково

знайшов висвітлення вище (див. про паралельні стягнені і нестягнені

форми жін. і середи, роду). Форми знах. відмінка чол. і середи, роду

у спільнослов'янській мові збігалися з формами називного, і

розвиток цих обох відмінкових форм характеризується спільними рисами.

Окремо лише слід зауважити, що з виникненням в іменній системі

граматичної категорії істот з'явилась і нова форма знахідного відмінка

однини у прикметниках чол. роду, тотожна з формою родового

відмінка (пор.— мати доброго друга і мати добрий настрій).

У формі орудного відмінка однини чол.— середи,

роду, засвідченій найдавнішими пам'ятками, немає певних ознак

того, що вона розвинулася подібно до вищерозглянутих — із

сполучення, обидва компоненти якого мали відмінкові закінчення (*по-

чотщіть). В історично засвідченій формі виділяється основа

прикметника і відмінкова форма займенника: нови-имь, сини-имь.

Прикметникова основа на -ьі (-и) простежується також і в окремих формах

множини та двоїни всіх родів, наприклад, новьїимь (дав. множ.),

повними (орудн. множ.), новьїима (дав.— орудн. дв.) та в ін. Отже, в одних

•формах членних прикметників (наз., род., дав., знах. одн.) перша

частина виступає у вигляді відмінюваного іменного прикметника (новш,

новаїего, нову/ему), а в інших — як невідмінювана його основа на -ьі

(без закінчення).

У давньоруських пам'ятках вживаються і стягнені форми типу

новьімь, синимь: сь преславьтлшь (Виг. зб., XII, 372); ньтішьнимь

(там же, 354); великимь Мужем'Ь (ЛЛ, 1377,124); златьімь шеломомь

(Сл., XII).

Стягнена форма орудного відмінка чол.— середи, роду була

успадкована українською мовою. У грамотах XIV—XV ст. фіксуються лише

стягнені форми.

В українській мові давньоруські голосні ьі та и злилися в один звук

и, і тому слід було б чекати утворення єдиного закінчення орудного

відм. -им (новим, синим). Та цього не сталося: в більшості говорів

і в літературній українській мові прикметники м'якої групи зберегли

закінчення -ім.

У формі орудного відмінка жіночого роду нечленні і членні

прикметники на час появи писемності у східних слов'ян мали спільну

форму (дав.— орудн. новою, синєю).

Сучасні українські форми типу новою, синьою, безкрайою є

органічним продовженням давньоруських форм.

Умісцевому відмінку однини членні прикметники

чол. і середи, роду давньоруської мови мали більш давні закінчення

178

-Ьмь, -имь (ноеЬіемь ->- новЬмь, синиямь ->синиимь), а також пізніші

-омь, -гемь (нановомь, на синємь), що виникли під впливом

займенникових форм типу томь, сємь. Форми на -Ьмь, -имь у пам'ятках XI—

XII ст. навіть нецерковного жанру переважають: ві> скрьжетЬ зоубь-

нЬмь, (длоучьшимь, со неоутішимімь, со преподобьнімь (Виг. зб.,

^^

XII); по чужІ5мь(Є.. Добр., 1164); црковьнімь (Жит. Ф. Печ., XI); на

жестоцімь пгЬлЬ (Сл., XII); на ростовьскомь озерЬ (ЛЛ, 1377); на

готскомь березі (См. гр., 1229).

В українських грамотах XIV—XV ст. форми на -ом, -ем постійно

вживані. Сучасні українські форми типу на новім, на синім —

органічні рефлекси давніх форм, у яких на українському грунті в

закритому складі голосні о, є перейшли в і. Крім успадкованих із

давньоруської мови, українська мова має паралельну форму місцевого

відмінка у прикметниках чол.— середи, роду — новому, синьому, яка

виникла з аналогії до давального відмінка.

Прикметники жіночого роду в українській мові в місцевому

відмінку зазнали тих самих змін, що і в давальному.

У називному — знахідному множини членні прикметники

давньоруської мови ще зберігали і родові форми: Н.— новий, синии, 3.—

новьгЬ, синЬЬ (чол. р.), Н.— 3.— новою, синюю, (середи, р.), Н.— 3.—

новьсЬ, синЬЬ (жін. р.).

В українській мові на місці трьох форм утворилася одна, спільна

для всіх родів, у стягненому й нестягненому варіантах: нові, сині (новіїг

синії).

Процес утворення єдиної форми наз.— знах. відмінка був тривалим.

Українські грамоти XIV—XV ст. фіксують форми наз.— знах. відм.

множини в численних варіантах, які, однак, значення роду вже не

виражають: це або форми, успадковані з давньоруської мови

(здебільшого давні форми чол. р. типу новий, новиЬ), або нові контаміновані

форми, утворені з основи наз. відм. і закінчення знахідного чи,

навпаки,— з основи знах. і закінчення називного, та деякі інші варіанти:

грамоти особливїє, медовїє виходи, безаконнїи понютію, все дховния

права, рьібньїю ловища, церковнїє ігумени (П., гр. 1301, 14); мЬста

порубежньїи (Гр., 1393, 121); послівний государи (Гр. 1395, 127);

льпшиі оужитки (Р., гр., 1409, 74); ліпший пожитки (Гр., 1424,100).

Дещо послідовніше вживаються ще форми середнього роду: о)зера

рьібнаю., ловища оукмоваа (Р., гр. 1349, 3), сия предания отческая

(П., гр., 1322, 22); преданїа церковнаю (Гр., 1301, 13).

У книжній мові XVI—XVII ст. у наз.— знах. множини

переважають форми на -ии, -иє (тверда група) та на -ии, -иє (м'яка група),

хоча зустрічаються й інші варіанти (-ьсЬ, -іе, -іи). У цьому розмаїтті

написань відбивається не стільки неусталеність форм, скільки графі-

ко-орфографічна особливість староукраїнської книжної мови. Адже

букви и, и, ї часто позначали в ті часи один звук и, а букви Ь, и, і

також у звуковому значенні нерідко збігалися.

Можна вважати, що сучасні форми наз.— знах. відмінка типу

нові, сині, безкраї утворилися з колишніх форм чоловічого роду,

найбільш вірогідно — з форми знахідного відмінка (новьсЬ -> новиї -»-

179

новії ->- нові; синШ -> синії -*- сині). Можливо, що й тут міг

позначитися вплив займенникових форм типу ті, всі.

Вживання нестягнених форм типу добрії, синії у сучасній

українській літературній мові обмежене в основному сферою поетичного

жанру, так само як і вживання нестягнених форм жін. і середи, роду

в однині. В окремих говорах, здебільшого північних, нестягнені форми

прикметників поширені й тепер.

Всі інші відмінки у множині мали спільні форми для

всіх родів. Розвиток цих форм супроводжувався тими самими

процесами, що відзначались у формах однини. Можливо, що при утворенні

членних форм род., дав., орудн., місц. відмінків множини, відповідні

форми займенників и, /є, ш приєднувалися з самого початку не до цілої

форми іменного прикметника, а до його основи на -ьі- (-и-): род.—

місц.— нови -Ь ихі>, сини + их"Ь -> новиих-ь, синиих-ь; дав. новьі +

имт>, сини + ижь -> новьїим'ь, синиимь; орудн. новьі + йми, сини +

йми -> повними, синиими. Пізніше голосні ии, ии зазнали стягнення:

новьіхь, синих-ь, новьім-ь, синим-ь тощо.

Нестягнені і стягнені форми зустрічаються у старослов'янській

мові. У давньоруських оригінальних пам'ятках звичайними є стягнені

-форми прикметників, і це дає підстави вважати, що вони були

характерними для живої загальнонародної мови східних слов'ян тієї епохи.

Сучасні українські форми прикметників твердої групи типу нових,

новим, новими є органічним продовженням давньоруських форм. У

прикметниках м'якої групи слід було б сподіватися зміни голосного і ->- и

(синих, синим, синими). Подібні форми зустрічаються в окремих

говорах, але в національній українській мові і в більшості її говорів

зберігся голосний і.

Форми двоїни повних прикметників, звичайно ще вживані в

давньоруських пам'ятках, виходять з ужитку вже в початковий період

формування східнослов'янських мов. Пор. д-рус: тЯлесьньтма очима

(Ізб., 1076, 260); роуцЬ бо сонЬ ... мшкщіи (Виг. зб., XII, 158); (От

безаконьною/єго роукоу (Усп. зб., XII—ХНІ, 177); оба багряная стль-

«а(Сл., XII). В українських грамотах XIV—XV ст. вони

трапляються дуже рідко: по два гроша широкаю. (Р., гр., 1377, 24); два хрести

серебнаш (Гр., 1393, 52); за два рокьі Ц'Ьлакг (Гр., 1411, 77).

У сучасній українській мові форми двоїни не збереглися, вони

замінилися формами множини. Залишки двоїни у формі орудного

відмінка (але із значенням множини) зберігаються в окремих південно-

західних говірках: добрима, новима, високима та ін.

35. ЧИСЛІВНИК