§ 23. Загальні відомості

Прикметники давньоруської мови — цілком оформлена в

самостійну частину мови категорія слів, що виражали ознаки та

властивості предметів, відрізняючись від інших частин мови, зокрема від

іменників, своїм лексичним значенням, специфічними словотворчими

і граматичними показниками. Проте в давніші часи, у мові

спільнослов'янській, прикметники відрізнялись від іменників лише (або

переважно) своїми синтаксичними функціями, здебільшого збігаючись

з ними морфологічною структурою. Це пояснюється тим, що між

іменником і прикметником існує генетичний зв'язок, що в спільноіндоєвро-

пейській мові існувала єдина недиференційована категорія імен,

з якої виділилася група слів, постійно вживаних у ролі означення

(атрибута), і поступово оформилась в окрему частину мови —

прикметник. У праці «Про зміни значення і замшах іменника» О. О.

Потебня писав: «Відмінність між іменником і прикметником у мові ...

165

зменшується в напрямку до минулого;.. В іменнику в тому ж

напрямку від нас збільшується атрибутивність»1.

Внаслідок диференціації (поділу) загального лексико-граматичного

класу імен на імена із власне предметним (речовим) значенням та іме-

на-атрибути із значенням абстрагованої від предмета якості,

властивості виникають іменники і прикметники як окремі самостійні частини

мови.

Звичайно, прикметники не одразу набули узагальнено-якісного

значення. Спочатку будь-яким словом-іменем позначилися і певний

предмет і його якісна ознака, що відбиває той етап розвитку людського

мислення, коли властивість мислилась конкретно, сукупно з предметом,

виділення певної якісної ознаки в одному предметі стало можливим

лише тоді, коли людина навчилась порівнювати його з іншим

предметом — найбільш характерним і визнаним носієм даної ознаки.

Назви саме таких предметів і явищ, поєднуючись з іншими іменниками,

виступали в ролі атрибута або предиката* тобто в ролі виразника

ознаки іншого предмета. Поступово означальна функція закріпилася за

тими іменами, в семантичній структурі яких сильніше виявлялося

поняття ознаки, якості, а предметне значення послаблювалось і з часом

остаточно втрачалось.

У найдавніших пам'ятках слов'янської писемності вже відсутні

свідчення про той попередній стан мови, коли в прикметникові могли

поєднуватися поняття ознаки і предметності. Лише етимологічний

аналіз окремих якісних прикметників указує ца генетичний зв'язок

їх з іменниками. Так, прикметник голубий споріднений з іменником

голуб (характерний колір голуба, відокремившись у свідомості мовців

від предмета — носія ознаки, став мислитись як абстрактна якість),

прикметник солодкий — з іменником солод (смак солоду — пророслих

зерен ячменю), прикметник зелений вказує на існування в давнину

іменника зелі» (пор. укр. зело — «трава, зелена рослинність», лит.

їоіе — «трава, зелень», латиськ. заіе — «трава», лат. Неіиз — «зелень»).

Як свідчення давнішого стану можна розглядати випадки вживання

у давньоруській і старослов'янській мовах одних і тих самих слів

(іменників або прикметників) то в ролі означення, то в ролі

означуваного слова. Так, у реченні /единь же изрони женьчюжьну душю изпь

храбра тЬла (Сл., XII) храбра—прикметник-означення, узгоджений

з іменником тЬла у роді, числі і відмінку. В іншій пам'ятці читаємо:

противьниими не побЬжень би. Георьгиіе шко бжии храбьрь (Новг.

мін., 1095). Тутхраб'ьр'Ь — іменник, який має при собі узгоджене

означення. Іменники л"ьжь, сусЬд'Ь (-а) також уживалися як прикметники:

льжь сьвЬдЬтель2; море бо, боурьми моутимо и надьімающися на соу-

сідоу землью (Ср., III, 628).

Якщо семантична диференціація праслов'янських імен за ознакою

«субстантивність — атрибутивність» завершилася задовго до появи

писемності у слов'ян, то морфологічні ознаки ще тривалий час по тому

залишалися в них не розмежованими.

1 П о т є б н я А. А. Из записок по русской грамматике, т. 3. М., 1968, с. 37.

2 Див.: Потебня А. А. Зазн. праця, с. 39.

1,66

У давньоруській мові було два типи прикметників — іменні

(короткі, нечленні) та займенникові (повні, членні). Іменні прикметники

структурно мало відрізнялися від іменників, а у відмінюванні

повністю зберігали давні форми імен -о, -/о — основ (для чол. і середи, р.)

та -а, -\а — основ (для жін. р.). Тому в окремих випадках неможливо

відрізнити прикметники від іменників, і тільки синтаксичне вживання

слова вказує на приналежність його до певної частини мови,

наприклад: достоить ли впь суботи добро творити ли зьло (ЄО, 1056—1057);

брашьно се добро, а се недобро (Виг. зб., XII, 91); сгтворив'Ь пре-

любодьчаниіе зьло и ненавистьно (там же, 197); дасть и дари многи

злато, сребро, паволоки (ЛЛ, 1377, 61); тпьгда великий Святослав из-

рони злато слово (Сл., XII).

Повні прикметники виникли ще в спільнослов'янській мові

шляхом приєднання до іменних прикметників вказівного займенника

*\ь, *\е, *\а (*похгь + */ь ->- *поь,ь}ь, *поьо + */е ->• *поио]е, *поьа +

4- *]а ->• *поюа\а).

Щодо походження та первісних функціональних ознак повних

прикметників у мовознавчій літературі існують різні погляди.

Згідно з гіпотезою Ф. Міклошича1, членні прикметники виникли

внаслідок функціонального розмежування атрибутивних

словосполучень (прикметник + іменник) за ступенем конкретизації означуваного

іменника, або загальніше — за вираженням поняття означеності —

неозначеності предмета.

У спільнослов'янській мові поняття означеності первісно

виражалось за допомогою займенника *]'ь, *\е, *}а, що входив до структури

атрибутивного словосполучення як означальний (індивідуалізуючий)

член, вказуючи на конкретно визначений, відомий або раніше згаданий

предмет. Наприклад, гіпотетично відтворені конструкції типу *иузока

§ога і *ууюка ]а §ога розрізнялися тим, що в першій виражалась

ознака предмета, не виділеного із ряду йому подібних і не згадуваного

раніше, а в другій характеризувався предмет конкретно визначений,

відомий або раніше згаданий. З часом займенник втрачає своє

самостійне значення, приєднується до прикметника, перетворюючись у його

флексію. Новоутворені таким способом займенникові прикметники

прийняли на себе і функцію означального члена, певний час

функціонально співвідносились з іменними прикметниками як виразники

ознаки вже відомого, точно названого предмета.

Гіпотеза Ф. Міклошича про означеність і неозначеність

прикметникових форм, підтримана і розвинута її прихильниками (А. Лескіним,

А. Мейє, Л. Якубінським та ін.), до недавнього часу визнавалась най-

вірогіднішою.

Проте останнім часом окремі дослідники історії слов'янських мов

відходять від традиційного погляду на природу повних прикметників

і висувають нові, аргументованіші гіпотези з цього питання. Так,

заслуговує на серйозну увагу думка, що першопричиною виникнення

повних прикметників була потреба формального відрізнення прикмет-

1 Див.: М і к 1 о з і с Ь Р. Уег§1еісЬеп<іе Огаттаїік <іег ЗІаУізсЬеп. "Щеп, 1883»

з. 132—134.

167

ників від іменників, остаточного оформлення їх як цілком самостійного

лексико-граматичного класу власними морфологічними засобами1.

З появою членних форм прикметників відбулося розмежування

іменників і прикметників також і на морфологічному рівні.

Наступні етапи розвитку прикметників характеризуються

тенденцією, що неухильно вела до розширення функцій займенникових

прикметників і поступового обмеження в давньоруській мові та майже

цілковитого занепаду в мові українській іменних прикметників.

За значенням прикметники поділялися на якісні, відносні та

присвійні. Якісні прикметники виражали якість безпосередньо своїм

лексичним значенням (новий, бЬлии, молодий), а відносні та

присвійні позначали ознаки предметів опосередковано, через їх відношення

до інших предметів або осіб (блюдо сребрьно, суді) кгрославль).

Оскільки прикметники є похідними відіменними утвореннями і на

початку своєї історії виражали ознаку одних предметів через

відношення до інших, цілком справедливою є думка, що всі первинні

прикметники були відносними. Якісні прикметники виділились в окрему

групу пізніше, на тому ступені розвитку абстрактного мислення, коли

ознаки почали усвідомлюватись самі собою, незалежно від предметів2.