Тема 8 Австрія і Угорщина в системі габсбурзької монархії (1867-1913) План

1. Система дуалізму. Національне питання.

2. Економічний розвиток.

3. Зовнішня політика.

Література:

1. Краткая история Венгрии с древнейших времен до наших дней. М.1991

2. Пристер Краткая история Австрии. М.1952.

1 пит. Централізована Австрійська імперія стала у 1867 р. дуалістичною (двоцентровою) і отримала назву Австро-Угорщини – це означало капітуляцію Габсбургів перед Угорщиною. Монархія складалася з двох держав Австрії (Чехія, Моравія, Сілезія, Істрія,Трієст, Далмація, Крайна, Буковина і Галичина) цю територію після 1869 р. почали називати Ціслейтанія і Угорщина, (Словаччина, Закарпаття, Трансільванія, Хорватославаонія) – транслейтанія.

Для династії Габсбургів на чолі з Францом Йозифом (1848-1916) – це був вимушений крок, через впертий опір Угорщини Віденському абсолютизму, а також поразок імперії у війнах проти Італії, Франції, Пруссії у 1859 р. і в 1866 р. в результаті радикальної реформи державного устрою імперія не лише встояла але й набула визначну внутрішню стійкість і міць. Габсбурги щоправда втратили Венеціанську область, проте 50-ти мільйонна імперія залишалася найбільшою країною в Європі після Росії. Австро-Угорська угода з 1867 р. і тісний союз із Німецькою імперією повернули імперії Габсбургів ранг великої, хоча й не першорядної держави у Європі. Дана угода це зразок конфедеративного за своєю суттю устрою, за якого повна самостійність у внутрішніх справах двох держав поєднувалася із централізацією найбільш важливих імперських справ підпорядкованих спільному монарху і двом міністерствам. Для обслуговування двох міністерств було створено третє – фінансів.

Спільні міністри підпорядковувалися Францу Йозифу але опосередковано були підзвітні парламентам обох держав, які визначали делегації для затвердження бюджету спільних міністрів. Торгові і митні відносини регулювалися економічними угодами між Австрією і Угорщиною на 10 років. По закінченню цього терміну вони поновлювалися на компромісній основі. Династія в особі імператора (короля) зберігала права успадковані від абсолютизму:

• Монарх призначав глав обох урядів

• Санкціонував призначення міністрів

• Скликав і розпускав парламенти

• Видавав надзвичайні декрети

Під його керівництвом проходили наради спільних міністрів за участю керівників обох урядів із залученням у разі необхідності начальника генерального штабу та інших осіб. Він здійснював верховне керівництво зовнішньою політикою і збройними силами. § 14 конституції Австрії 1867 р. надавав монарху можливість у разі необхідності безпосередньо управляти країною, видавати відповідні укази. Угорська конституція не мала подібних обмежень, прерогатив державних зборів – парламенту, але попередній санкції короля підлягав будь який законопроект, що виносився на розгляд парламенту. Державні витрати між Австрією і Угорщиною визначалися як 70:30.

У 1867 р. надала Хорватії автономію з правом скликання їхнього парламенту і встановлення місцевої виконавчої влади на чолі з баном. 56 % всіх податків Хорватії надходили до Будапешту. Цього ж року прийняли так званий закон «Про національності» з 1871 по 1879 рр. Австрійський уряд очолював Ауерс-перг, котрий намагався заручитись підтримкою Угорщини, що ознаменувало закінчення «медового місяця» між угорцями і слов’янами. Активно проводилася асиміляція слов’ян в Угорщині. Особливо боялися перетворення в триєстичну державу. Активними стають дії австрійської дипломатії на міжнародній арені.

У 1879 р. на зміну Ауерс-пергу приходить кабінет Тааффе (1879-1893). Його політика полягала у безперервному маневруванні між різними етнічними группами. Тааффе спробував умиротворити чехів запровадивши двомовність у Чехії, дещо розширивши застосування чешської мови. У 1880 р. видані розпорядження що зобов’язали державні і судові установи провінції відповідати на мову громадян тією мовою, якою були складені звернення. Досягненням чехів став поділ Празького університету на німецьку і чешську частину у відповідь на це стурбовані німецькі націоналісти почали вимагати адміністративного розподілу Чехії за національною ознакою.

У середині 1890-х рр. сталося загострення, кабінет міністрів очолюваний Каземіром Бадені у квітні 1897 р. видав розпорядження про запровадження у Чехії двомовсності. Указ містив рекомендації чиновникам протягом 3-х років оволодіти двома мовами, під загрозою звільнення з державної служби. В Чехії, Моравії і Сілезії пройшли демонстрації, як прихильників так і противників цього закону. У грудні 1897 р. Уряд Бадені відправили у відставку.

Чехія булла поділена на округи виключно чешські, суто німецькі і змішані. З 1861 р. з’являється держава Румунія. На кінець ХІХ ст. національне питання стало віссю політичного життя Австрії, про яку за кордоном стали говорити як про другу після Османської імперії «хвору людину Європи».

2 пит. Угода 1867 р. прискорила економічний розвиток імперії особливо в промисловості. В перші роки було небаченим піднесення економіки. Бурхливо розгорталася банківська справа, фінансові установи. У 1870-х рр. провідну роль у австрійській економіці відігравав французький капітал. У імперії перше місце посідали чешські землі – 60 % промислової продукції. Заводи Чехії з виробництва зброї постачали свою продукцію до різних країн Європи. В Угорщині отримує розвиток переробна промисловість 70% харчової промисловості імперії, більшість населення імперії все ще було зайняте у сільському господарстві у якому налічувалося близько 2,8 млн. господарств. Лише 24 тис. з них володіли 45% земель. Наслідком капіталізації сільського господарства в Угорщині була поява аграрного пролетаріату – 3,5 млн. чол. На селі існував значний надлишок робочої сили. Початок ХХ ст. приніс бурхливе зростання капіталізму. Промисловість обох держав характеризувалась високим рівнем концентрації виробництва і капіталу особливо у нових галузях: електротехнічна, енергетична, хімічна. В цих галузях, а також в гірничовидобувній промисловості, металургії, машинобудуванні, харчовій промисловості ключову роль стали відгравати картелі – найбільш розповсюджена форма монополій у монархії. Різко зростала роль великих капіталів декількох великих празьких банків, які контролювали всю економіку імперії. Не дивлячись на кризу, економіка до 1913 р. характеризувалася стабільністю розвитку, про це свідчать щорічні показники приросту виробництва. З 1901 по 1911 рр. в розвиток монархії вкладено більше коштів, ніж за попередніх 80 років. Характерною стала концентрація капіталу. У 1909 р. національний банк володів капіталом на сумму 850 млн. ф.с., а капітал англійського банку – 82 млн. ф.с.

Проте, на передодні Першої світової війни частка аграрного сектору залишалася суттєвою. В Австрії трохи більше половини населення було зайнято у промисловості. Позначилась наявність у її складі виключно аграрних провінцій. В Угорщині селянство складало 62% всього населення 11 млн., робітничий класс – 1 млн. чол. Його організованість і активна участь у політичному житті перетворили робітничий клас у впливову силу в імперії. Монополії і фінансова олігархія стали панівною силою в імперії, що призвело до розвитку державного монополістичного капіталізму.

3 пит. З утворенням Німецької імперії 18 січня 1871 р. Австро-Угорщина починає шукати шляхи зближення з Німеччиною, виявляла до цього схильність і Росія. У 1873 р. укладена угода – «Союз трьох імператорів». Криза на Балканах 1875 р. і сербо-турецька війна змусили Росію заручитися підтримкою Австро-Угорщини. Росія погоджувалася на окупацію ряду населених пунктів Хорватії. Незабаром Австро-Російські відносини погіршилися 7 жовтня 1879 р. підписано союз Німеччини і Австро-Угорщини який спрямовувався проти Франції і Росії. У 1882 р. до союзу приєдналася Італія – це ознаменувало становлення Троїстого союзу. На початку ХХ ст. зовнішня політика Австро-Угорщини характеризується зростанням агресивності. Об’єктом якої стали: Болгарія, Сербія, Албанія, Греція, Туреччини. Балканські проблеми призводять до загострення взаємин між Австро-Угорщиною і Росією. Обидві країни вважали Балкани сферою своїх інтересв.

У 1904 р. розпочинається митна війна Австро-Угорщини і Сербії. Перша закривала ринок для сербської худоби до 1910 р. Суперництво за володіння Албанією призвело до погіршення стосунків з Італією, яка не протии булла приєднати південний Тіроль і особливо Трієст. Провідну роль у проведенні зовнішнього курсу Австро-Угорщини відігравали: Еренталь, Гетцендорф, саме вони визначали політику монархії на морі. Імператор оприлюднив указ про приєднання Боснії і Герцоговини 1908 р. це призвело до конфлікту, що поставив Європу на межу війни.

Великі європейські держави заоохочували «апетити» Австроугорщини. Боснійська криза 1908 р. завершилась успіхом для Австроугорщини правлячі кола якої були зацікавлені у конфлікті. У цій політиці Австроугорщину активно підтримувала Німеччина. Анексія була частиною широко продуманої акції агрессивно налаштованих австроугорських кіл. Виникла гостра міжнародно-політична криза, що наблизила військову розв’язку 1914 р.