2. Труднощі в розгортанні Руху Опору на початку війни (1941-1942 рр.). В.О. Лягін – легендарний радянський розвідник.

Радянський партизанський рух — партизанський рух проти німецьких окупантів та їх союзників на теренах України у 1941—1944 роках, підпорядкований органам ВКП(б) та НКВС. Загальна чисельність бійців радянського партизанського руху на території України складала в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців. Радянський партизанський рух на території України поступався чисельністю партизанському руху УПА. В силу непопулярності радянської влади на території України, після голодоморів і репресій 20-30 років (особливо популярність радянської влади в Україні похитнув Голодомор в Україні 1932—1933 років).

Організація руху опору в Україні у 1941—1942 рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.

Частина червоноармійців, які не потрапили в полон у 1941 році, а відстали від своїх частин, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників.

В 1941 році в Україні знаходилася величезна кількість військовополонених. Майже всіх полонених тримали в шталагах — концентраційних таборах для військових. Невеликій частині з цієї категорії осіб вдалося вирватися з полону, ці люди тікали в сільську місцевість і там намагалися пристосуватися до життя.

Також в лісах знаходилось багато дезертирів, які полишили частини Червоної Армії.

29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 1941—1942 роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах, бо навіть більшість членів КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців легалізувалися.

Швидке просування ворога внесло свої корективи в організацію партизанської боротьби: проблематичним було розгортання широкої мережі партизанського руху й підпілля. Між партійними комітетами, радянськими органами, НКВС, військовими радами фронтів і армій невдовзі розпочалися непорозуміння й конфлікти, породжені суперництвом, намаганням встановити свій контроль над розпочатою справою. Якщо додати до цього драматичне становище на фронтах, брак відповідного досвіду й навичок, відсутність найпростіших видів озброєння, амуніції, засобів зв'язку, то стане зрозумілим, чому більшість партизанських загонів формувалася абияк, на жалюгідній матеріальній основі.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 недовгий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та сама доля зустріла загін, що діяв взимку 1941—1942 біля Павлограда і на східній Дніпропетровщини (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПД) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П. К. Пономаренко. 20 червня 1942 був створений Український штаб партизанського руху (УШПД) з центром у Луганську, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Украйнського штабу був М. Хрущов, фактичним — Т. Строкач, заступник народного комісара НКВД УРСР.

Для забезпечення взаємодії партизана з регулярними військами при військових радах ряду фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Також немаловажну роль в організації партизанського руху грало партійне підпілля. Таким чином, зі створенням штабів партизанського руху і зміцненням партійного підпілля в основному завершилася робота зі створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. У розпорядження УШПД були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки й ін. Діяла школа з підготовки партизанських кадрів.

Партизанський рух у СРСР набуває масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування в «нових господарях» українським населенням, що було викликано нещадним терором, вбивствами, геноцидом євреїв, вивезенням для примусових робіт у Німеччині. Недаремно майже у той же час національні організації українців (Уряд УНР в екзилі, ОУН(б)) приймають рішення почати збройну боротьбу проти німців. З іншого боку, комуністична партія СРСР зуміла організувати комплексну підтримку партизанського руху — агітацією, кадрами та матеріальним забезпеченням.

Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності.

7 липня 1941 року у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У «До українського народу» підкреслювалося, що треба відродити «славні традиції українських партизанів, які нещадно знищували в роки громадянської війни німецьких окупантів. «На зайнятій ворогом території, — говорилося в цьому документі, — створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога». Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни. Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів:

• у роки сталінських репресій загинув командувач Київського військового округу (КВО) Й. Якір, який добре розумівся у справах ведення лісової війни. За його часів на тодішніх кордонах УРСР на випадок війни були підготовлені партизанські бази й спеціалісти партизанської війни. Після страти командувача репресовано всі кадри, яких готували до боротьби у ворожому тилу, а партизанські бази знищено;

• у ворожому тилу опинилися десятки тисяч військовослужбовців радянської армії, частина з яких намагалася прорватися до своїх. Комусь це вдавалося. Проте часто, розбившись на невеличкі групи, вояки намагалися прорватися самостійно, але до мети не доходили: гинули в сутичках чи потрапляли в полон до німців. Перед початком війни тактика партизанського опору навіть не була розроблена. Бійців і командирів переконували: «Будемо бити ворога на його території»;

• частина партійних і радянських керівників не мала ніякого досвіду в організації партизанської боротьби й не розуміла призначення партизанських загонів. На початку війни партизанські загони були погано озброєні і навчені, а окремі військові начальники висували партизанські загони не в тил ворогові, а на передову, де вони звичайно поступалися піхотним та моторизованим частинам вермахту, і тому зазнавали важких утрат;

• Москва втратила зв'язок з багатьма партизанськими загонами. З 3,5 тис. партизанських формацій, які залишилися в тилу ворога на окупованих територіях, улітку 1942 року Центр мав зв'язок тільки з 22 загонами; інші групи розпалися чи були знищені німцями; • дуже часто спроби радянських і партійних органів налагодити зв'язки з партизанами чи започаткувати партизанський рух закінчувалися трагічно. Радянських парашутистів перехоплювали німецькі спецслужби чи місцеве населення, яке передавало їх до рук гестапо.

З відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. Для розвідувальної й підпільної роботи в німецькому тилу залишалося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 року в Україні формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу противника на СРСР, бойові дії мали перенестися на ворожу територію. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.

Реально ситуація з партизанським рухом змінилася, коли 30 травня 1942 року при ставці Верхового головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху, який очолив перший секретар ЦК КП(б) Білорусі П. Пономаренко. У цей же час виник Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. Український партизанський штаб розгорнув велику роботу з об'єднання та організації партизанського руху в Україні. У партизанські райони літаками перекидалися зброя, боєприпаси, медикаменти, підготовлені люди, поліграфічна техніка, пропагандистські матеріали. На середину 1943 року в Україні діяли 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійних груп чисельністю понад 100 тис. осіб. Джерелами формування радянського партизанського руху Опору стали: • комуністи й комсомольці, яких залишили в тилу ворога для підпільної діяльності; • солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні; • утікачі з німецьких гетто й концтаборів; • фахівці партизанської війни, вишколені в спеціальних підрозділах; • патріотично налаштоване місцеве населення.

Форми боротьби народних месників: • напади на німецькі гарнізони, військові об'єкти, комунікації тощо; • диверсії в тилу ворога; • створення радянських районів у німецькому тилу;

• пропагандистська робота серед місцевого населення.

За підрахунками істориків, у роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів та їхніх пособників, 407 німецьких гарнізонів, комендатур, поліцейських установ, 5 тис. ешелонів, 1,5 тис. танків, 200 літаків, 600 мостів тощо.

У середині 1943 року партизанські з'єднання України взяли активну участь у бойових діях на комунікаціях проти німецьких військ, які просувалися в район Курської дуги. Восени цього ж року українські партизани взяли участь в операції «Концерт», унаслідок здійснення якої німці зазнали великих утрат. Серед видатних партизанських діячів України найвідомішими стали С. Ковпак, О. Федоров, С. Руднев, О. Сабуров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник, П. Куманюк та інші. Партизанські загони С. Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі «Люди з чистою совістю» один з партизанських командирів Петро Вершигора. У ворожому тилу безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» із с. Кримки на Миколаївщині, яку очолювали В. Моргуненко, П. Гречаний і Д. Дячен-ко, «Народна гвардія» ім. І. Франка. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942-1943 pp. в м. Краснодоні діяла підпільна молодіжна організація «Молода гвардія», до складу якої входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, організували низку диверсій і бойових операцій.

За різними оцінками істориків, у радянському Русі Опору в Україні взяли участь від 100 тис. до 500 тис. партизанів. 95 з них нагороджені званнями Героїв Радянського Союзу (С. Ковпак, О. Федоров — двічі), а 183 тис. нагороджені орденами та медалями.

Лягін Віктор Олександрович — Герой Радянського Союзу, командир розвідувально-диверсійної групи у Миколаєві в роки другої світової війни

Віктор Олександрович Лягін прибув до Миколаєва напередодні окупації міста фашистськими загарбниками в кінці липня 1941 року з завданням створити диверсійну групу для боротьби з німцями. Згодом в неї увійшли досвідчені розвідники-підпільники, які розгорнули активну діяльність по збору і передачі важливих відомостей, які організували ряд великих диверсій. Зокрема, під керівництвом Лягіна 7 листопада 1941 р. був потоплений док, що зірвало плани противника організувати в Миколаєві ремонт військових кораблів.

30 вересня 1942 р. в місті була створена організація «Миколаївський Центр», яка підтримувала зв'язок з підпільними організаціями Миколаївської та Херсонської областей. Її керівником став В. А. Лягін. Організація проводила широку агітацію серед населення, здійснювала диверсії, зривала плани гітлерівців з вивозу до Німеччини молоді

У лютому 1943 р. фашисти вийшли на слід Лягіна, заарештували його і влаштували нелюдські тортури в катівнях гестапо. 17 травня 1943 В. А. Лягін був розстріляний.

Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно Віктору Лягіну посмертно. У пам'ять про розвідника, його ім'ям в Миколаєві названа вулиця, встановлені бюст і меморіальна дошка. У будинку, де він жив, розташований Музей підпільного і партизанського руху на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни.