РОЗДІЛ І м

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ГУМАННИХ ВЗАЄМИН

1. Гуманізм як складова морального виховання старших дошкільників.

Відомо, що такі глобальні проблеми, як демократизація суспільства, оновлення всіх сторін життя людства повинні вирішувати лише у зв’язку з проблемою гуманізації усіх сторін суспільства. Гуманізм, як складова морального виховання, на сучасному етапі людського існування, на жаль, є досить дефіцитним явищем.

Основною характеристикою, що визначає сутність процесу гуманізації виховання, є гуманізм як моральна цінність, норма і принцип моралі. Нагадаємо, що в гуманізмі виділяють два аспекти: ціннісний аспект, що розуміє гуманізм як цінність, та практико-орієнтуючий аспект, що являє собою зовнішній вираз гуманізму як його реалізації в діяльності. Варто погодитися із авторами, які визначають гуманізм як педагогічну стратегію діяльності всіх ланок освіти, що базується на системі гуманістичних знань, поглядів ідей, переконань, практично спрямованих на формування гармонійно розвинутої особистості з відповідними притаманними їй якостями, проявами, що технологічно реалізуються через гуманістичні відносини в процесі виховання (173; 247; 289).

В теорії особистісно зорієнтованого виховання І. Беха гуманізм розглядається одночасно і як засіб, і як мета виховання. Методологічна функція гуманізму у вихованні визначається як певна світоглядна позиція, що в центр буття ставить людину. Відтак, усе в цьому світі набуває значення, смислу і цінності лише у співставленні з нею, розміщується навколо неї як найвищої цінності. Справжня вихованість особистості, переконує вчений, визначається гуманістичним ядром, у центрі якого безкорислива любов, що виявляється за принципом «людина не по-хорошому мила, а по-милому хороша». Гуманістично орієнтована особистість – це людина, яка сенс свого життя вбачає у постійному творенні загальнозначущих моральних учинків як в практичному втіленні відповідних моральних якостей. Така дійова відкритість до світу людей має перетворитись у стійку потребу, що випливає з основного морального принципу, згідно з яким неприпустимо тримати закритими в собі власні духовні й інтелектуальні цінності. Натомість проголошується морально значуща і відповідально активна позиція особистості як творця істини, добра, краси (37).

На противагу педоцентричним уявленням про вроджену моральність дитини І. Бех наголошує, що в гуманістичному вихованні мають бути враховані не лише її позитивні емоції: негативні переживання теж мусять слугувати виховній меті, оскільки повага до особистості вихованця і неприйняття певних його поведінкових проявів не виключають одне одного. Гуманістичне виховання передбачає формування в дитини здатності ставати у позицію відстороненості щодо певних своїх прагнень, які не схвалюються суспільним оточенням. Гуманістично спрямована особистість, на думку І. Беха, розвивається в процесі свідомої творчої моральної діяльності, яка розгортається під впливом переконання як провідного й адекватного цій меті виховного методу.

Критикуючи офіційну педагогіку радянського періоду, яка прагнула насильно керувати процесом розвитку людини, Є. Шиянов пропонує нове розуміння гуманізму як сукупності цінностей «…сенсу життя, призначення людини, її гідності, поваги, довіри, любові, … справедливості» (368, с.55).

У більшості педагогічних досліджень йдеться про необхідність виведення поняття «гуманістичне виховання» з філософських категорій раціонального (людинознавство) та ірраціонального (людинолюбство) у свідомості вихованця та наголошується на їх діалектичній єдності. Відтак можна стверджувати, що гуманістичне виховання пов’язане з організацією досвіду гуманістичних відносин у навчально-виховному процесі, спрямованих на формування гармонійної особистості на засадах ідей рівності, свободи, любові до ближнього, прагнення до самовдосконалення взаємин людини і соціуму.

Чітке формулювання поняття гуманістичного виховання знаходимо у В. Кабуша, який визначає гуманістичне виховання як процес взаємодії педагога-вихователя і вихованця, що сприяє інтеріоризації загальнолюдських цінностей і спрямований на саморозвиток, самовизначення, самореалізацію особистості в системі моральних, духовних цінностей та їх відтворення. Якісними ознаками гуманістичного виховання є: об’єкт – спільна діяльність вихователя і вихованця; спрямованість – цілісна особистість; вихідна позиція – потреби особистості; емоційний фон – емпатія; засіб – самоорганізуюча й оцінна діяльність; свобода – умова проектування і прогнозування особистістю власного життя.

Т. Поніманська розглядає гуманістичне виховання як найважливішу характеристику способу життя педагогів і вихованців, що становить реально функціонуючу виховну систему. Гуманізм має стати цінністю, нормою і принципом педагогічної діяльності. Завдяки цьому педагог буде здатним формувати гуманістичні цінності в дітей (с.179).

Дорослий для дитини не лише презентує суспільство, посідає центральне місце у її духовному світі, виступає носієм знань, умінь, моральних цінностей, а і є безпосереднім організатором виховного процесу. Однак як на практиці, так і в теорії виховання досить проблемним залишається питання цілісного формування уявлення дітей про людину. Це зумовлюється тим, що ознайомлення із світом дорослих здійснюється головним чином через роз’яснення і спостереження, не включаючись повною мірою у власний соціальний досвід дитини.

Змістом гуманістичного виховання є взаємини людей. Дитина дошкільного віку виступає не суб’єктом, а з позиції суб’єктності, створення своєрідного «соціального поля» (Н. Голованова) особистості. Дитина вчиться усвідомлювати своє місце серед людей, свої зв’язки з ними і свій досвід спілкування. У якості початків суб’єктності виступають такі показники, як основи світогляду, що виявляються у вибірковості відношень у сфері «світ людей»; розвиток потреби у спільній діяльності з дорослими та однолітками; рефлексія як інтерес до свого внутрішнього світу, самооцінка себе як особистості у взаєминах з іншими людьми.

Таким чином, формування гуманістично спрямованого соціального досвіду дітей є системоутворювальною метою гуманістичного виховання.

Питання гуманізації виховання дітей дошкільного віку по­ставлені у фундаментальних працях О. Запорожця в аспекті орієнтації на психологічні особливості дитини, які у вихованні слід ураховувати насамперед. Ще у 70-тих роках минулого сто­ліття видатний вітчизняний психолог висунув теорію ампліфіка­ції (збагачення, розширення і поглиблення) психічного розвитку дитини, обстоюючи самоцінність дошкільного віку як визна­чального в особистісному становленні людини. Він вважав, що для того, щоб виховання набуло гуманістичного характеру, воно має здійснюватися головним чином через організацію і керів­ництво дитячими видами діяльності (перш за все грою) та за­безпечення найбільш сприятливих умов для розвитку в цих ви­дах діяльності специфічних для віку особливостей (образних форм мислення, соціальних емоцій тощо).

Принципи гуманізації дошкільної освіти були окреслені в Концепціях дошкільної освіти (1989 р.) та Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні (1998 р.). Основоположними ідеями цих документів є розуміння дошкільного дитинства, з одного боку, як етапу розвитку, який закладає підвалини загальних якос­тей і властивостей психіки дорослої людини, а з іншого боку, не як періоду підготовки до подальшого життя, а як самоцінної стадії життєдіяльності. Сутність гуманізації виховання автори вбачають у зміні спілкування педагога з дитиною, розглядаючи його через призму взаємодії.

Серед необхідних умов гуманізації виховання дошкільників дослідники визначають: 1) зміну форм спілкування з дітьми від авторитарного впливу до спілкування, орієнтованого на вста­новлення довірчих партнерських стосунків; 2) оновлення форм і змісту навчальних занять – скорочення кількості занять, пере­хід від фронтальних форм до роботи з невеликими підгрупами дітей; 3) насичення життя дітей класичною музикою, творами мистецтва, використання кращих зразків дитячої літератури, які орієнтують на загальнолюдські цінності; 4) зміну предмет­ного середовища і життєвого простору виховання дітей з ме­тою забезпечення вільної самостійної діяльності і творчості ді­тей відповідно до їх інтересів та потреб. Втілення ідей гумані­зації у практиці дошкільної освіти уможливлюється за такого педагогічного процесу, в якому насамперед вирішуються зав­дання створення умов для емоційного комфорту дитини в ото­ченні однолітків, активної творчої діяльності дитини у всьому багатоманітті з урахуванням індивідуальних особливостей, інте­ресів, потреб та забезпечення особистісної значущості педагога для вихованця [22; 58; 232; 255].

Аналіз досліджень дозволяє виокремити такі напрями ви­рішення проблеми гуманізації у сучасній педагогічній науці:

• сутність та закономірності гуманістичних виховних сис­тем (І. Бех, Л. Байкова, Е. Бондаревська, A. Бойко, О. Газман, Л. Новікова, В. Кабуш, Г. Корнетов, О. Сухомлинська);

• гуманізація відносин у виховному процесі (Г. Балл, В. Петровський, С. Козлова, Н. Короткова, Н. Михайленко, Ю. При-ходько, P. Чумічева);

• гуманізація взаємин "дитина-дитина" (В. Абраменкова, Л. Арте-мова, В. Павленчик, A. Рояк);

• гуманізація взаємин "дитина-дорослий" (Н. Виногра­дова, Л. Баш-лакова, P. Буре, О. Кононко, С. Ладивір).

Проблеми виховання гуманності, любові до людей, озна­йомлення із соціальною дійсністю завжди були центральними у вихованні дітей дошкільного віку. Зазвичай завдання ознайом­лення дітей із світом людей реалізувалося в педагогічному про­цесі дошкільного закладу як важливе завдання розумового (жит­тя і праця дорослих) та морального (дорослий як взірець для наслідування, носій моральних норм) виховання. Відповідно будувалися програми навчання і виховання, система занять та роботи у повсякденному житті. Зокрема традиційними сторо­нами виховання виступали питання формування у дітей уяв­лень про норми моралі, що регулюють ставлення до людей, до самого себе, а також перетворення цих норм у засоби самостій­ної регуляції поведінки та взаємини із навколишніми.

Людина, її місце в системі соціальних взаємин є централь­ною проблемою морального виховання. До актуальних завдань морального виховання належить формування гуманного став­лення до навколишнього, виховання колективістської спрямова­ності поведінки, працелюбства, морально-вольових якостей особистості (чесності, скромності, відпо-відальності та ін.). Зау­важимо, що питома вага нормативного регулювання поведінки знижується, перш за все, у зв'язку з послабленням соціального контролю, що є наслідком демократизації соціального життя, та пониженням авторитету старшого покоління. Зростає зна­чення самостійного регулювання поведінки людини на основі гуманістичних цінностей. Адже насправді моральною є людина, яка не знає, що вона чинить морально, яка є свідомо гуманною, тому що інакше не може діяти, незважаючи на те, чи буде ви­нагороджений її вчинок. Звички гуманної поведінки формують­ся з дитинства, перш за все, у взаєминах із дорослими та одно­літками. В обставинах, які постійно змінюються, людина повин­на мати певні орієнтири для визначення лінії своєї поведінки, а відсутність чіткої соціальної детермінації висуває вимоги до власної визначеності, самостійності людини. Саме це визначає рівень вихованості: доброзичливість, щирість, гуманність не з примусу чи задля відзначення, а з доброї волі, тому, що інакше вчинити людина не може.

У пропонованій Т. Поніманською системі роботи у сфері «Люди» фор­мування гуманістичних ціннісних орієнтацій займає провідне місце, розглядається як прилучення дитини до загальнолюдсь­ких цінностей у процесі розвитку і виховання (Теоретико-мет).

У зв'язку із соціально-політичними змінами в житті суспі­льства і необхідністю підготовки дітей до них посилюється ін­терес до соціальних аспектів виховання дітей. Керування своєю поведінкою і способами спілкування, здатність вибору адекват­ної альтернативи поведінки, орієнтації у нових обставинах, відчуття свого місця в товаристві інших людей є також сферою соціального розвитку дитини. Механізм соціального розвитку складають такі головні компоненти, як когнітивний (здатність до пізнання людей, їх поведінки, взаємин), емоційно-мотива­ційний (інтерес і бажання брати участь у їх житті) та поведінковий (навички взаємодії у різних ситуаціях спільної діяльності).

Моральною характеристикою цих складових є гуманність, яка у дошкільному віці виступає як емоційний чинник, тобто почуття співпереживання, співчуття, що визначають уміння ді­яти не лише на основі розуміння іншого і володіння комуні­кативними навичками й уміннями, а й на основі гуманного став­лення до людей. Звертаючи увагу педагогів на факти порушення дітьми правил поведінки, О. В. Запорожець зауважував, що у дошкільному віці це викликано не їх незнанням чи небажанням виконувати, а тим, що діти ще недостатньо орієнтуються на іншу людину, не завжди звертають уваги на її стан, ураховують інтереси та потреби іншого.

Формування соціального досвіду дитини в процесі мораль­ного виховання набуває гуманного спрямування, збагачує його, сприяє вихованню початків духовності особистості.

Таким чином, інтегруючи моральний, духовний і соціаль­ний компоненти, процес виховання спрямовується на цілісний розвиток особистості, який реалізується в гармонії із зовнішнім світом і з самим собою. У зв'язку з цим Базовий компонент дошкільної освіти в Україні відзначає, що сфера життєдіяль­ності «Люди» формує соціальну компетентність: навички соці­альної поведінки, свідоме ставлення до себе як рівної з іншими людьми особистості, інтерес до людей та спілкування з ними, готовність сприймати соціальний досвід, співпереживання, співчуття, бажання пізнавати людей, робити добрі вчинки.

Дошкільне дитинство психологи визначають як період першопочаткового становлення особистості, розвитку актив­ності як чинника пізнання, засвоєння морального досвіду. Такі вікові особливості, як емоційна чулість, допитливість, здатність до наслідування, вразливість, створюють сприятливі умови для формування особистості як суб'єкта моральних ставлень. Важ­ливим завданням є виховання культури людських стосунків, прищеплення навичок взаємної поваги у спілкуванні та спільній діяльності, уміння дотримуватися простих норм співжиття, ке­руватися соціально значущими цінностями.

Для формування гуманістичної позиції необхідне позитивне ставлення до себе та інших людей, оптимістичне світосприйняття. Упродовж дошкільного віку формується здатність правильно орієнтуватися на можливе ставлення дорослого до дитини, виявляється прагнення відповідати вимогам дорослих людей, бути визнаним ними. Крім того, у старшому дошкільному віці здійснюється розвиток свідомого ставлення до своїх прав і обов’язків, формується інтерес до нової соціальної інформації та бажання спів діяти з іншими людьми на засадах моральних цінностей.

Метою виховання гуманності є формування у дітей здатності до усвідомлення себе як носія гуманного ставлення до світу. Центральним моментом цієї роботи є ціннісний підхід, у основі якого лежить позитивна спрямованість на людину, усвідомлення її цінності.

Г. Сухорукова зазначає, що у формуванні людяності велике значення має безкорисливість, здатність робити людям добро, дарувати їм радість. Людяністю В. Сухомлинський називає здатність до альтруїзму. Звертаючись до батьків, він наголошує: якщо ваш син щось віддає іншій людині, він здобуває безцінне моральне багатство – людяність. І навпаки, коли дитина не вкладає хоч би крихту своєї душі в турботу про іншу людину, це означає, що в неї все благополучно, бо зростає байдужа людина, яку не бентежать ані людське горе, ані нещастя. Моральні чесноти людини виростають насамперед з любові до інших людей, а також з праці, яка дає їм користь (ДВ.с.6).

Сучасна дошкільна педагогіка робить особливий акцент на формуванні у дітей ціннісного ставлення до світу людей, розвитку їхньої людяності на емоційному компоненті – бажанні пізнавати людей, розуміти їхні емоції та почуття, рахуватися з їхніми інтересами, вміти співчувати, співпрацювати, проявляти чуйність, турботу про менших дітей. Все це базується на свідомій активності самої дитини, її самопочуттях, переживаннях, відчуттях у різноманітних соціальних соціальних ситуаціях її самореалізації і саморозвитку.

Становлення людяності по-справжньому відбуватиметься тоді, коли дитина відчуватиме, що її серце аж заходиться, а очі світяться від радості і гордості за свої власні добрі справи, зроблені для інших людей.

У Базовій програмі розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» людяність розглядається як базова моральна якість дошкільника поряд із працелюбністю, справедливістю і відповідальністю.

У сучасній енциклопедичній літературі людяність визначається в контексті гуманізму, гуманності, співчуття до людей, надання їм допомоги. Як запевняє Г. Сухорукова, що людина – соціальна істота, то людяність це вимога до її поведінки в соціумі.

У дослідженнях Т. Поніманської людяність розглядається як базова особистісна якість, ознака соціальної компетентності, яка може бути охарактеризована за складовими:

• пізнавальний компонент – рівень і зміст знань про людину, близьких та далеких людей, людей різного віку і статті та ін. (поінформованість);

• ціннісний компонент – ставлення до людини як найвищої цінності, повага до життя, діяльності, гідності кожної людини (гуманність);

• емоційний компонент – інтерес до людей, бажання до спілкування, пізнання людей, прагнення бути схваленим інши­ми людьми, уміння співчувати, співпрацювати, розуміти емоції і почуття людей і керувати своїми почуттями в процесі спілку­вання з ними (чуйність);

• оцінний компонент – уміння давати оцінку вчинкам людей та їх взаєминам, бути толерантним, прагнення справедливого ставлення до людей (справедливість);

• поведінковий компонент – володіння етичними формами поведінки і спільної з іншими діяльності, уміння пропонувати, надавати і приймати допомогу, здійснювати моральні вчинки за власною волею, уміння спілкуватися (моральна активність) (Теорет, с.235-236).

У старшому дошкільному віці дитина розуміє взаємини в сім'ї, ставлення членів родини один до одного. Знає свій родо­від, усвідомлює, що честь роду залежить від кожної людини. Бере участь у вшануванні пам'яті предків, у стосунках сім'ї з родичами, які живуть поруч і далеко. Виявляє інтерес до родин­них реліквій, бере участь у родинних традиціях.

Має сформовані уявлення про доброту, гуманність, щирість як важливі якості людини і людських взаємин; про справедли­вість як здатність правильно оцінювати вчинки людей, про чес­ність як вимогу до власної поведінки відповідати тим критеріям, які застосовує в оцінці вчинків інших людей. Виявляє самопо­вагу, засновану на усвідомленні своєї індивідуальності, права на самовираження, власні почуття і самостійну поведінку, яка не створює проблем для інших людей.

Розуміє стан і почуття інших людей з їхнього вигляду, інто­нації, дій, виявляє повагу до почуттів людини, розуміння її права бути такою, як вона є. Чуйно ставиться до інших людей в за­лежності від віку і статі. Уміє попереджати конфлікти та вирі­шувати їх.

Розуміє ставлення людей до себе. Почувається природно в товаристві знайомих і незнайомих людей. Знає, як реагувати на вияви несправедливого ставлення до себе, розуміє причину і намагається її усунути. Прагне до того, щоб взаємини були коректнішими, толерантними.

Розуміє поняття «дружба» і «товаришування» і відповідно будує стосунки з однолітками.

Має уявлення про державу, її символи, народ, національні особливості українців. Знає національні пам'ятники, героїв, виявляє повагу до них, вшановує національні святині. Розуміє поняття «людство», «народ», «нація». Шанує звичаї інших на­родів.

Старшим дошкільнятам цілком доступні уявлення про гу­манізм не як про окрему моральну якість, а як про певну мораль­ну орієнтацію людини на свідоме, доброзичливе ставлення до себе та інших людей. Вони здатні на таку поведінку, в якій це ставлення може реалізуватися, ладні відповідати за свої вчинки. Цікавим є й зворотний ефект: чим ширшим і різноманітнішим стає соціальний досвід дитини, тим більшого авторитету набу­вають дорослі, які відповідають критеріям моральної поведінки. Саме найближчі дорослі: батьки, члени родини, педагоги – ві­діграють вирішальну роль в усвідомленні й переживанні дити­ною таких моральних категорій, як доброта, любов, щастя, гід­ність людини, честь роду, відданість батькам, вірність, а не аб­страктні образи вождів і героїв. Ці моральні категорії є загаль­нолюдськими і вічними. А цінності, що відповідають їхньому змісту, формують здатність за умов змінного соціуму, конку­ренції і навіть соціально-економічних негараздів завжди лиша­тися Людиною.

Завдання вихователів – формування у дітей дійової відкри­тості до світу людей як потреби особистості; виховання соці­альних навичок поведінки; розвиток усвідомленого ставлення дитини до себе як вільної самостійної особистості, рівної з ін­шими людьми, як члена суспільства, та до своїх обов'язків, що визначаються зв'язками з іншими людьми; розвиток інтересу до людей; формування готовності сприймати інформацію і со­ціальний досвід; виховання співпереживання, бажання пізна­вати людей, робити добрі вчинки, діяти за принципами гума­нізму, справедливості.

Спілкування з дорослими має для дитини величезне значен­ня, і саме в цьому контакті вона набуває досвіду спілкування, вчиться сприймати, приймати чи заперечувати. У педагогічному значенні спілкування має як позитивні, так і негативні сторони. Дитина освоює і реалізує цілі, які «нав'язуються» дорослим, але водночас вона має можливості для розширення зони ді­яльності, виходу за межі встановлених норм, пошуку нових форм діяльності, тобто поступово стає практичним організато­ром власної діяльності. Саме ця ситуація виявляє потенційні можливості входження зростаючої людини у соціальний світ.

У старшому дошкільному віці, коли сфера впливу соціаль­них мотивів на діяльність дитини поступово розширюється й ускладнюється, набувають особливого значення механізми ціннісного орієнтування. Як стверджують психологи, розвиток будь-якої діяльності у цьому віці збагачується об'єктивно-со­ціальними, значущими (поки не актуальними, але потенційни­ми) цінностями [81]. Отже, важливо створити ціннісний простір життєдіяльності дитини і підвести її до переживання гуманіс­тичних цінностей як власних потреб. Допомагає у цьому роз­виток вольової сфери дитини, формування супідрядності моти­вів, а відтак оволодіння таким механізмом ціннісної орієнтації, як моральний вибір, пов'язаний із розвитком здатності до само­оцінки, потреби в самоактуалізації. І на цьому етапі важливе значення відіграє приклад цінностей дорослого, з яким дитина «звіряє» свої ціннісні орієнтації, із збільшенням досвіду спіл­кування з однолітками певного значення набуває також орієн­тація на товаришів по групі. Отже, до кінця дошкільного віку в дитини складається певний досвід ціннісної поведінки, зокрема гуманістичної, що пов'язане з основним потребами дитини, зба­гаченням взаємовідносин із дорослими та однолітками, засво­єнням моральних норм, формуванням етичних уявлень та гу­манних почуттів, мотивів поведінки, здатності до здійснення морального вибору. Моральні норми набувають значення цін­ностей, у яких відображається ставлення до світу людей.

Такий висновок дає підстави стверджувати, що саме гума­ністичні цінності можуть стати своєрідною основою діалогу дорослої і дитячої субкультур у процесі гуманістичного вихо­вання.

Гуманістичні орієнтири розвитку особистості проектують­ся і втілюються у педагогічний процес дошкільного закладу через створення умов для формування соціально-емоційного досвіду дітей: засвоєння загальнолюдських цінностей, гума­нізму; збагачення поінформованості стосовно норм поведінки; формування навичок спілкування і спільної діяльності. Для ви­рішення цих завдань освітньо-виховний процес дитячого садка спрямовується на створення гуманістичного виховного середовища, в якому дитина може стати активним суб'єктом гуманних проявів у різних видах діяльності, взаєминах з педагогами й однолітками.

Особливістю виховання гуманістичної спрямованості осо­бистості є те, що вона не обмежується певними формами освіт­ньо-виховної роботи, місцем у режимі дня, тривалістю у часі. Дитина здобуває соціальний досвід постійно, а вихователь має постійно насичувати цей досвід гуманним змістом. Уся атмо­сфера дошкільного закладу, поведінка дорослих, спілкування, спільна діяльність дітей – має сприяти збагаченню досвіду гу­манної поведінки дошкільнят.

Поруч із запланованими і підготовленими вихователем фор­мами роботи щодо виховання у дітей людяності, варто викорис­товувати всі події, які відбуваються не заплановано. Нова іграш­ка, квітка, що розцвіла, хвороба товариша по групі і згодом – його видужання і повернення в дитячий садок і багато інших подій, що виникають поза планом виховної діяльності – усе це може стати предметом гуманістичного переживання й осмис­лення дітьми. Майстерність вихователя виявляється у доціль­ності й адекватності апелювання до почуттів і досвіду дітей, тактовності й делікатності в обговоренні питань, що їх хвилю­ють, та вмінні ненав'язливо і точно допомагати дитині у цін­нісному освоєнні світу людей.

Гуманістичне виховання спрямоване на подолання суворо адаптаційної функції, притаманної авторитарному вихованню. Доведено, що розвиток особистості здійснюється в процесі соціалізації, яка розглядається, з одного боку, як засвоєння індивідом соціального досвіду. Соціалізація залежить від значного числа обставин, які фахівці в галузі соціальної педагогіки зводять до таких груп: макрочинники (суспільство, держава, планета, космос), мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення), мікрочинники (сім’я, освітні установи, релігійні організації, групи однолітків, засоби масової інформації та ін.) (213). Отже, гуманістичне виховання, як складова морального, покликане здійснювати впорядкування впливу цих чинників, з одного боку, а з іншого – створювати умови успішної соціалізації для розвитку особистості.

2. Особливості розвитку гуманних взаємин дітей.