2. Культура

[...] Фактичні причини, чому елементи культури підношено до значіння осереднього чинника нації, є дуже ріжнорідні. [...] З од­ного боку, культура се якість нації. Від культури нації, її типу та висоти залежить доля нації так само, як життєвий успіх одиниці залежить від її якости. З другого боку, чинник культури, хоча сам собою не становить нації, становить одну з найважнійших умовин для її народження. Вага культури для народин національної спіль­ноти лежить в ось яких трьох моментах.

Обставина, що одиниці якогось гурта належать до одного культурного типу, що значить, вони живуть однаковими умови-ми інтересами, однаковим побутом, ся обставина, робить їх спосібніщими об’єднатися в національну спільноту. Єдність культури сприяє, таким чином, створенню нації позитивно, а негативно во­на помагає нації відмежитися на вні, від других національних спільнот.

Далі, спільна культура улегшує техничне порозуміннє між чле­нами нації. Особливо _чинник мови, письма має переважно значіннє в сьому напрямі.

3. Ціль держави і інтереси нації

Соціольогічний характер нації як спільноти робить її самостій­ним центром інтересів. Сі інтереси щодо свого предмету всесторонні, необмежені деякими тільки напрямами людської діяльносте. А далі вони не покриваються з інтересом одної тільки суспільної вер­стви, але є взагалі інтересами "просто людськими", інтересами засадничо суспільними так само, як інтереси демократії. Оба моменти впливають по сути на відносини між нацією та державою.

Засадничо і по своїй сути нація є центром усіх можливих люд­ських інтересів. І се є момент, чому нація не тільки історично увійшла в зносини з державою, але чому не випадково тільки, але по своїй су­ти вона мусить "займати становище" супроти держави та навпаки.

Передовсім та обставина, що обі, і націю і державу, відзначає "універсальність" інтересів, яких перша є центром, а друга засо­бом для заспокоєння їх. Організм нації та механізм держави нахо­дяться з сього боку на одній площині як відповідаючи собі форма­ції, одна в царині "спільнот", друга "спілок". Дякуючи принціпіяльній неможливосте обмежити, з одного боку, раз на все "обсяг ділання" держави, з другого, "обсяг інтересів" нації, не можна про­вести між обома демаркаційної лінії. Все матиме нація тенденцію заінтересуватися любим напрямом діяльности держави, а держава — зачіпити інтереси нації. Крім сеї негативної можливосте розмежу­вання, істнує позитивна конечність для обох суспільних творів вхо­дити з собою в постійні зносини.

Універсальність інтересів нації робить те, що вона не може за­спокоїти їх ані одиничними засобами, ані навіть шляхом добро­вільних чи й примусових частинних, приватних організацій. Буду­чи найширшим центром інтересів, нація мусить для заспокоєння їх заволодіти наймогутнійшим історично даним суспільним меха­нізмом, себто державою[...]

4. Нація - природний носій власти в державі

[...] Признавши націю самостійним центром надособових інте­ресів, признавши її далі не тільки історично звязаною демократі­єю, але заразом конечним її позитивним доповненнєм, мусимо признати її "природним" власником держави; "натуральним" цен­тром інтересів, на службу яким має ставати державний механізм. "Народня суверенність" є тотожною з "суверенною нацією". Не помилково проголосила француська революція, що "засада всеї су­веренности остає по своїй істоті в нації".

Проблема націоналізації держави має практичне значіннє тільки там, де держава не покривається з нацією. В національній державі покривається стихійна особовість спільноти з раціональним механіз­мом спілки. Нація находить там своє бажане практичне доповненнє державним механізмом, а юридична особовість держави не є фікці­єю, бо їй відповідає реальна особовість населення держави. Питание про "ціль держави" має відносно національних держав живий, прак­тичний змисл: на нього можна відповідати, бо нема тут сумніву що­до того, чиїм власне інтересам має служити ся держава[...].

Стремліннє до державної незалежности пояснюється раціональ­ним моментом, бо воля сама собою й усім, що з нею вяжеться пред­ставляє безмежну цінність. Із сього становища, стремліннє части­ни нації, що находиться під чужим панованнєм, до злиття з дер­жавною її частиною має також і раціональний характер. Натомість там, де всі частини нації є пануючими в ріжних многонаціональ-них або й однонаціональних державах, де значить, не розходиться про добутгє волі, там змаганнє до національного обєднання не мож­на пояснювати тільки раціонально, а передовсім чуттєвим, стихій­ним моментом. Безперечно, обєднаннє, як кожда організація, дає більшу силу, як сума організаційно незвязаних одиниць-держав; яс­не також і те, що стан роздроблення на численні, звичайно малі держави се иноді жерело межиусобиць і важкого звязаного з ними лихоліття — як се було передовсім в Італії, аж до її зєдинення, а також, хоч не в такій гострій формі, в Німеччині. Але сі річеві мо­менти були рівноважені по части користями та вигодами, які при­носила з собою многодержавність. Многодержавність давала мож­ливість економичних та політичних комбінацій, до яких замикала дорогу приналежність до одної тільки держави. Крім того, геогра­фічне положение та звязані з ним економичні інтереси поодино­ких частин нації не мусять бути однакові. Для поодиноких частин може з сеї точки погляду бути вигіднішим не обєднуватися дер­жавно з рештою нації[...].