Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) (1882-1972)

Народився 15(2) січня 1882 р. у селі Брусилов! Радомиського повіту Київської губернії (тепер Житомирська обл.) у бідній селянській родині. У 1896 р. закінчив початкову школу і поступив до Київської військово-фельдлерської школи. Після її закінчення працював помічником лікаря у військовому шпиталі. У 1903—1909 pp. вчився на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету.

Після закінчення Київського університету працював учителем, а з 1911 р. — викладачем кафедри російської мови та літератури Київського університету. У період Української Народної Республіки викладав українську мовy в Українському народному університеті, очолював Правописну емісію Міністерства освіти. З 1918 р. працював міністром освіти, віроспо­відань в уряді УНР.

Один з організаторів Кам'янець-Подільського державного університеті, був першим його ректором.

З приходом більшовиків змушений був залишити Київ, і в 1920— 1924 pp. жив і працював у Винниках біля Львова. У 1926 р. виїхав за кордон, працював в університетах Варшави, Брно, проживав у Швейцарії та Австрії.

У 1940 р. вступив до чернецтва, наречений ім'ям Іларіон. Пізніше бус рукоположений у сан архієпископа УАПЦ. У 1943 р. одержав титул митро­полита. З 1947 р. проживав у Канаді, де 1951 р. був обраний першоієрархом УАПЦ у Канаді (Вінніпег). На цьому посту залишався до самої смерті. Похований у Вінніпезі.

Автор близько 500 науково-публіцистичних праць, серед яких "Українська церква", "Історія української літературної мови", "Українська культура", "Українська церква за час руїни (1657— 1687)" та ін. Вперше виклав систематичний курс історії культури українського народу, наголошу­вав на її національній самобутності та оригінальності.

Українська культура Коротка історія культурного життя українського народа (Фрагменти)

Мова — це наша національна ознака, в мові — наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організуван­ня. Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб[...]. Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний орган культури, традицій. В мові — наша стара й нова культура, ознака на­шого національного визнання. Мова — це не тільки простий сим­вол розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова — це найясніший вираз нашої психі­ки, це найперша сторожа нашого психічного я ... І поки живе мо­ва — житиме й народ, яко національність. Не стане мови — не ста­не й національности: вона геть розпорушиться поміж дужим наро­дом... От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань.

Валуев вбачав в українськім русі тільки политически замыслы больши", а в бажанні учити народ рідною мовою — "политическую пропаганду". І міністр крепко наказав: "чтобы кь печати добавлялись только такія произведенія на малороссійськомь язикь, которыя принадлежать кь области изящной литературы, пропустимъ же книгь на малороссійськомь язикь как духовнаго содержанія, такъ учебных и вообще назначаемыхъ для первоначального содержанія народа, пріостановиться". Так були накладені важкі пута на українську літературу, а особливо на вкраїнську науку, а разом тим на вкраїнську культуру. Українську інтелігенцію одірвали од народа і заборонили промовляти до його рідною мовою. А русифікацю нашого края повели в широкому масштабі; дойшло до того, що почали навіть офіціально платити за цю русифікацію. Так, по закону 21 ноября 1869 р. та 13 іюня 1886 р. чиновникам всіх відомств назначили плату за русифікацію, плату досить велику[...]. І це не була перша заборона нашої мови: за останні віки народ український добре призвичаївся до таких скорпіонів, і тому він хутко оговтався і в такій скруті. І не тільки оговтався, але й швидко й зацвів голову й знову розпочав культурну працю, і дедалі праця ставала все більшою та ціннішою. А коли в Київі з 1872 р, був заснований одділ "Географическаго Общества", то він одразу став метром українського руху і згуртував коло себе всі кращі наукові їй з проф. П. Чубинським на чолі. Розпочалась велика культурна праця по вивченню життя нашого народа, в той же час на літературній ниві нашій пішли такі письменники, як от О.Кониський, Мирний, Старицький й инші.

Отці заборони українського слова з років 1863, 1876 і 1881-го -це тільки виразніши заборони XIX в., бо крім їх була ще сила мен­ших; перелічити їх нема змога. І всі вони болючими ранами оста­вались на невмірущому тілі української культури, лишались тими ранами, що однимали живі соки організму, що ""впинно точили його, зупиняли і псували йому зріст[...]. А московський уряд усе пильнував, аби рани ці повсякчасно ятрились і не загоювались[...]. Українці не покладали рук, обходили закон, як тільки могли, і ук­раїнська культура все-таки зростала; особливо за останні роки пішли були переклади з російської мови. Уряд запримітив цю дірку і 1892 р. крепко наказав цензорам, щоб таких перекладів не було[...]. Крім того, уряд наказував, що цензори повинні і всякі українські твори „съ особою строгостью и вниманіем разсматривать, подвер­гая исключеніямь и запрещая при єтомь не только все, противорeчащее цензурнымъ правилам”, но при малейшемь кь тому поводі, по возможности сокращая число такихъ бездарньгхъ произведеній в целях чисто государственных!. Здається, далі цього наказу йти було нікуди [...]. Проте 1894 р. знову крепко і рішуче нагадують про заборону везти книжки з-за кордону. Через рік, в 1895 р. знову на­казують заборонити навіть збірники — українські дитячі читанки, хотя бы по существу содержанія они и представлялись благонамеренными".

Проте бідна нива вкраїнська не зазнала спокою й тепер. Почалась звичайна московська тяганина та волокита, що добре давалась в знаки нам ще за XVII та XVIII віки. Комітет Міністрів "вь видах вящшей осторожности", доручив розглянути справу скасування заборони на вкраїнське слово ще й Академії Наук, університетам Київському та Харківському і київському генерал-губерторові. Всі ці інституції в оден голос одповіли, що заборона українського слова тільки шкодлива, а Академія Наук в 1905 р. вистила навіть велику записку — „Обь отмене стісненій молоукраинскаго слова". Українські питання Академія поставила руба і авторитетно заявила: "малорусское населеніе должно іметь такое же право, какь и великорусское, говорить публично, печатать на родном своемъ языке” [...]. А Харьківський університет признав навіть негайну потребу допустити вкраїнську мову в народні школи, допустити вкраїнські книжки в читальні та бібліотеки, дозволити вільні бесіди, читання і церковну казань українською мовою [...]. Так одповіли всі наукові інституції про вкраїнську справу. Комітет Міністрів, розглянувши всі ці одповіді, в сентябрі 1905 р. зробив постанову: скасування заборони українського слова признати [...] "несвоевременнымъ" [...]. Так скінчився великий визвольний рух для України. І знову довгою низкою посунули скорпіони на вкраїнську культуру і скінчилися вони цілим похороном, що повів на нас міністр А. Столипин. Знущання над українцями дойшло свого краю і нас залічили тоді в "інородці" [...]. В циркулярі своїм з початку 1910 р. Столипин наказував не дозволити товариств "инородческихъ, въ томъ числъ украинскихъ и еврейскихь, незавісімо оть преследуемыхъ ими целей"[...].

Біжучої річки не спиниш — вона греблю порве. Не спинити й життя, коли воно справді існує. І не дивлячись на всі заборони, українська культура проте прямувала вперед, — знаходила хоч маленькі дірки в законах і тихенько точилась собі проз їх[...]. Життя само розбивало заборони українського слова і сміялось з авторів їх [...]. Самі закони, що забороняли вкраїнське слово, виходили якимсь не­звичайним шляхом. Височайших наказів з 1876 та 1881 р. Державна Рада не розглядала, а це порушає основні закони Росийські; Пра­вительствующий Сенат не надрукував цих наказів, — і це теж порушало основні закони. З цими наказами якось соромилися пода­вати їх світу, і пускали їх до життя не прилюдними законами, а сек­ретними циркулярами. До вкраїнців сікалися з-за всього і скрізь вба­чали сепаратизм. В прості справи наші вносили образливе недовір'я і надавали їм якогось протидержавного політичного виступу[...].

Наслідки всіх цих заборон, всіх цих утисків були страшні для Вкраїни. Вони зробили те, що багато вкраїнців одбилися од рід­ного поля, пристали од рідного життя, забули свою мову, приши­ли хвостикивь до своєї фамілії і зробилися "тоже малороссами"[...]. Русифікація через школу, через суд та церкву широкою річкою текла до життя українського і каламутила тихе озеро наше. Русифікація зносила нашу культуру, руйнувала наші звичаї, марудила нашу піс­ню, робила перевертнів навіть з народу. Свідомість українська па­дала, історія забувалася, притаманні ознаки наші нищились[...]. Руй­нувалася культура й простого народу, руйнувалося все, що набув він за попередні віки. Школи рідною мовою «е стало, пішла шко­ла московська, де дитина не розуміла, чого її навчають. Тому не дивно, що у нас на Вкраїні більше, ніж де, вийшовши з школі;, стають знову неграмотними. Бо наука чужою мовою не пускає людині глибокого коріння[...]. Що найгірше, всі ці заборони вог­ким тягарем лягали на душу свідомих українців. Вони дратували їх, отруювали душу їм ненавистю до братів-москалів, одвертали їх од московської культури, -- культури близької нам, культури рід­ної, бо й ми ж самі добре доклали до неї своїх рук?.... Свідоме московське громадянство байдуже було до нашої трагедії. З попе­редніх віків воно наслідувало ворожнечу до нас, дивилось скоса, історії нашої не знало, культури нашої не визнавало. Про те, що це ми йому створили культуру за XVII та XVIII віки, про це воно забуло, і не тільки забуло — і знати не хоче[...].

"Я йще мушу зазначити, що російський уряд рідко коли сам, з своєї ініціативи вів на нас погроми. Завше перед новими заборо­нами знимали бучу добровольці, що галасували про сепаратизм і тикали на нас пальцями. Уряд обома ушима прислухався до їхньо­го галасу і охоче тиснув на нас зо всієї сили[...].

От така та терниста путь, що нею йшли ми віки, творячи свою власну українську культуру. Нагадайте мені инший народ, щоб він зазнав такої чорної недолі, як народ український?! Пригадайте ме­ні другий народ, щоб він більше страждав, щоб він більше вболіз, на рани сердечні знеможений?![...].

Віки ми йшли під важким тягарем недолі, часто стомлені па­дали на тернистім шляху, проте ніколи ми не спинялись в своїй культурній роботі, а все прямували вперед та вперед[...]. За довгі віки свого існування народ український натерпівся муки, набрався горя та лиха, і проте, перегорівши, як криця, як золото в огні, вий­шов чистим із мук та неволі, вийшов міцним та дужим, таланови­тим та тямущим[...]. Український народ — це той казковий веле­тень, що коли його рубали надвоє — то й сили ставало вдвоє, ко­ли рубали його далі — то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ійшла [...] Тернистим шляхом, згинаючись під важким тяга­рем чорної недолі, утворили ми свою велику культуру [...]. Кінча­ючи своє сумне оповідання про українську культуру, я з гірким бо­лем запитую вас: якою ж була б ця культура наша, коли б пряму­вали ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?![...].

Огієнко Іван. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народа. Курс, читаний в Українськім Народнім Університеті. К., 1918. Реприн­те відтворення видання 1918 р.: К., 1991.