Чупира Етногенез

мова писаря. Відтак, аналізуючи писемну мову, можна вловити деякі регіональні особливості усного мовлення населення руської держави.

Книжні мови в Русі однаково передавались письмово, але читались відповідно до вимови характерної для певної землі.

В українських землях письмо читали з відповідною вимовою: наприклад, літеру "ять" (Ī) читали як "і", літеру "и" як "и" і як "і", приголосні читались твердо перед голосними "и" та "е", м'яко вимовляли "г" і т. ін.

Як і пізніше руська (українська) жива мова переважала серед селян, а не городян, і цілком можливо вже тоді мала більш виразні ознаки характерні для української мови. На думку мовознавців на території України в часи Руської держави було три діалектні зони:

галицько-волинська, карпатська та поліська.

Літературно-писемні мови в Київській Русі.

Крім названих фонетичних особливостей для української розмовної мови, уже в часи Київської Русі, були притаманні клична форма іменника на "о" та "е" (княже, дружино), закінчення у давальному відмінку іменників чоловічого роду на "ові", "єві" ("еві") (Дунаєві, Игореві, Романові).

Ці особливості наддніпрянської вимови разом з лексикою переносились на інші землі приєднані до Руської держави. Досить поширений напис-графіті на стінах храмів Києва і Новгорода виглядав так: "Господи, поможи рабу своєму…". Відтак характерні для українських діалектів слова траплялись в живому мовленні і на півночі.

70

Ці слова, ще у середині ХІХ ст. записав видатний російський мовознавець В. Даль і опублікував у статті "О наречиях рускаго языка", вміщеній у "Толковом словаре живого великорусского языка".

Даль наводить, для прикладу, біля сотні слів українського походження, що були в ужитку в новгородській, тверській, олонецькій, вологодській, архангельській, пермській губерніях: панчохи, черевики, трохи, досыть, торба, цыбуля тощо. Даль припускає, що ільменські словени походять з півдня, відділившись від слов'ян дніпровських:

"…русские пришли на Ильмень с юга, с общей, ближайшей к нам родины всех славянских племен, то можно кажется сказать, что новгородцы поныне удержали в языке несколько более исконного, тогда как, по направлению на Рязань и на Владимир, язык этот, при смешении народа с чудскими племенами, принял тут и там другую краску". В часи Даля, так само як і в часи Руської держави, новгородці мали деякі мовні особливості характерні для української мови: відсутність "акання", вимова літери "Ī" (ять), як "і" та "и", літери "в" та "у" замінюють одна одну, так само "ф" та "в", вживання "що" замість "что" тощо.

Така подібність до наддніпрянської вимови є цілком зрозумілою, оскільки зв’язки між багатим, велелюдним і досить освіченим Новгородом та престольним Києвом в часи розквіту Руської держави не обмежувались лише князівсько-дружинною присутністю, а більш широкими економічними та військово-політичними контактами. Звісно, що столична говірка була домінуючою і слугувала зразком для наслідування (зрештою, так само як пізніше стане зразком столична московська лексика та вимова).

На малозаселеній на той час східній півночі ці впливи залишили менше слідів. Значно впливовішою і тривалішою на ВолодимироСуздальщині була дія церковнослов’янської мови та місцевих фінських мовних субстратів. Саме фінським субстратним впливом мовознавці пояснюють фонетичні та граматичні відмінності російської мови від української.

В процесі розвитку східнослов’янських мов проявились декілька процесів взаємовпливу: писемні (книжні) мови вбирали в себе особливості живого мовлення; з іншого боку, значний вплив мав і зворотній процес – обидві форми писемних мов впливали на живе мовлення – розмовну мову східнослов'янських етносів.

Спочатку це було обмежене проникнення в живе мовлення церковнослов’янських виразів з біблійних текстів, використання

церковнослов'янської або руської книжної мови свідчило про освіченість того, хто мовить і відповідно підвищувало його статус.

В Русі, що увійшла XIV ст. до Великого князівства Литовського, руська книжна мова була мовою державною. Відповідно використовувалась у повсякденних справах, судових тяжбах, листуванні, художньо-літературній творчості й таке інше, відтак впливала на живе мовлення і збагачувалась від нього. Разом з тим її державність сприяла поповненню її лексики термінологією, що запозичувалась із заходу і відбивала реалії розвитку державності, політичного життя, шляхетсько-магнатського політичного та військового устрою, руського і маґдебурґського права. Такі слова як

шляхта, панство, рицар, гетьман, бурмістр, герольдія тощо, прийшли із латини, німецької мови, інших європейських мов, часто через посередництво чеської та польської мов. Отже руська книжна мова все більше відходила від церковнослов’янської за рахунок запозичень з народнорозмовної мови та іншомовних запозичень. Церковнослов’янська ж переважно використовувалась як сакральна мова (мова богослужіння – літургійна і мова проповідування – профетична). Поруч з нею формується мова, яку використовували в богослов'ї та церковному житті – слов'яноруська мова, що була результатом взаємодії церковнослов’янської та руської книжної, або як її тоді називали "простої мови", або "руської мови".

Руську книжну мову середньовіччя і ронньомодерного часу називають староукраїнською або старобілоруською. Ця єдина книжна мова мала дві редакції, які вирізнялись переважно фонетично, в залежності від місцевості де вона використовувалась – північну або білоруську та південну – українську.

В Московському князівстві церковнослов’янська стала використовуватись як мова не тільки сакральна, але й мова адміністрування. Особливо це стало помітно, коли у 1325 р. кафедра митрополита Київського була перенесена до Москви, а Москва стала претендувати на роль політичного та духовного центру. Церковнослов’янська мова змішуючись з московським говором середньоросійського діалекту, що сформувався на основі фінського мовного субстрату, поклала початок формуванню московського канцелярсько-книжного різновиду розмовної мови, що поширювалась разом з територіальною експансією Московської держави як офіційна. В ХVІІ ст. літературна російська мова, відчула впливу української книжної мови, через діяльність вихованців Києво-Могилянської колегії, що займали найвищі посади в російській церкві та стояли у витоків московського шкільництва. У ХVІІІ ст. вона пережила

72

масовані західноєвропейські лексичні запозичення і спроби вироблення літературної норми завдяки зусиллям А.Кантеміра, В.Трєдіаковського, М.Ломоносова, М.Карамзіна, Г.Дєржавіна та інших, але сучасна нормована літературна російська мова сформувалась в середині ХІХ ст. – в часи О. Пушкіна і не без його участі.

Діалекти східнослов’янських мов (за Ф. Жилюком, Ю. Карським та даними Московської діалектної комісії):

І. Українська мова: 1 – південно-західні говірки; 2 – київськополтавський діалект; 3-4 – поліські говірки; ІІ. Білоруська мова: 5 - 9 – різні групи білоруський говірок; ІІІ. Російська мова: 10 – псковській діалект, 11-12 – новгородський діалект, 13-14 – групи південноросійських говірок, 15 – перехідні російсько-білоруські говірки,

16 – молдавська мова.

73

Дещо меншого впливу церковнослов’янської мови зазнала сучасна українська літературна мова, яка почала формуватись наприкінці ХVІІІ ст. на основі київсько-полтавського діалекту народнорозмовної мови, коли його, починаючи з І.Котляревського, стали використовувати як мову красного письменства. Проте найбільшого поштовху в розвитку вона отримала в ХІХ ст. завдяки творчості Т.Шевченка. Її подальший розвиток як літературної мови мав деякі риси мовного пуризму – штучного очищення, під час формування літературної норми, від впливів церковнослов’янської, польської та російської мов.

Найменше запозичень із церковнослов’янської, мовознавці виявляють у сучасній білоруській мові, що також почала формуватись в останню чверть ХІХ ст., але розвивалась у вкрай несприятливих умовах при відсутності організованого національного руху.

Отже розвиток і народнорозмовних, і книжних – літературних мов східнослов’янських народів не був синхронним і однаковим, кожна

зних мали свою власну історію та характерні особливості.

3.4Етнічні назви східнослов’янських етносів.

Появу нового народу засвідчує його назва, що фіксується в писемних джерелах. А виявом наявності сформованої етнічної самосвідомості є самоназва етносу – ендоетнонім. Але сусідні народи використовують різні назви, для позначення своїх сусідів – часто дуже відмінні від тих, якими називає себе сам народ. Відтак важливо знати всі етнічні назви певного етносу, щоб добре бачити його в історії.

В етнічній історії східних слов'ян чи не найбільше плутанини пов’язано саме з комплексом етнічних назв.

На просте питання: "як себе називали мешканці держави яку ми знаємо під назвою "Київська Русь"?, російська і радянська історіографія, дає напрочуд заплутану відповідь. В якості ендоетнонімів населення Руської держави наводяться екзоетноніми візантійського (росомони) або тюркського походження, або через арабське та перське посередництво (рос, рус, русси, руси). В автентичних руських літописах таких назв, в якості ендоетнонімів, немає. Натомість є етнонім "русин", який в Повісті минулих літ зустрічається доволі часто. Наприклад в тексті літописного міжнародного договору князя Олега з греками 911 р. етнонім "русин" зустрічається сім раз. А новообраний у 1051 р. митрополит київський Іларіон названий русином, на відміну від попередніх митрополитів, що були греками, тим підкреслюється його місцеве походження. Отже в

74

середині ХІ ст. етнонім русин позначав мешканця столичного Києва або вихідця з руської землі, під якою літописці Х – ХІІ ст. розуміли Київщину, Чернігівщину і Переяславщину.

Навколо значення і походження назви "Русь" та "русин" існує декілька гіпотез. Одна з них пов'язує слово "Русь" з норманами (норманська теорія) яких прибалтійські фіни називали "руотсі", а естонці "ротсі". Більш близький етнонім до назви "русь" серед скандинавських племен і родів не відомий, проте є топонім на південному шведському узбережжі в Упланді з корінням "рос" –

Рослаген.

Були спроби вивести назву "русь" від готського слова "hrodh" – "слава". Це слово навіть розглядали як частину імені Рюрика – Hrodhrekr, що спочатку позначало династію, а пізніше було перенесено на всю країну, де правила ця династія. На користь цього наводиться місце з літопису, в якому йдеться про те, що з Олегом у Київ прийшли варяги, словени та інші "прозвашося руссю". Проте не зрозуміло чому вони "прозвашося руссю" тільки після того як прийшли на південь, тобто в Київ. Разом з тим, згідно літопису, Ярослав зібрав проти Святополка "русь, і варяги, і словени".

Деякі дослідники вважають, що назва "Русь" має кельтське походження. На територіях розселення кельтів і досі, подекуди, зберігається топоніміка з корінням рус-рос. У підтвердження цієї думки наводиться назва кельтського (галльського) племені у Провансі, що мало ім'я rutheni (русини). Не підкорившись римським завойовникам русини рушили на схід вздовж Дунаю, частина з них, як припускають, дійшла до Дніпра, частина до Керчі і Тамані, частина осіла у центральній Європі. Цим пояснюється наявність у середньовічній Європі низки топонімів з корінням рос-рус та похідними від нього: Рутенія, Ругія, Руция, Руйя та інше.

Інша гіпотеза пов'язує назву "руси – роси" з іранським словом

"рокс" (іранське "roхs") – "світлий, білий", (кольорове значення рос-

рус збереглось в українських словах на означення світлого волосся "рудий", "русявий"). Припускають, що спочатку це була назва одного з аланських племен (роксоланів), які увійшли в антський союз на пізньому етапі його розвитку, коли вони стали основою нового міжплемінного союзу полян і дали йому, або його верхівці, свою назву: "поляни, яко нині зовомая русь" – як свідчить Літопис Руський.

Існують й інші погляди на етимологію назви "Русь". Серед найбільш спірних можна навести спроби вивести її походження від хазар (хазарська теорія) та версію згідно з якою етнонім "рус-рос"

75

відноситься до епічних часів Троянської війни яку описав Гомер. Її пов'язують з етрусками, самоназва яких була расени.

Один із дослідників проблеми О. Знойко вважав, що значення слова "русь-рос", ще за часів Геродота, означало "орачі" і було близьким до значення слова "поляни". Саме тому Геродот перераховуючи племена, які входили до Скіфії, розрізняє скіфів-орачів та скіфів-землеробів (частина скіфи тут передають не етнічну належність, а політичну залежність – політонім). Подібну еволюцію коріння "рус-рос" пройшло в латинській мові. Спочатку воно мало значення "поле" (рілля), "орач" (землероб), пізніше "село", "сільський",

потім "грубий", "неотесаний" – і в цьому значені відоме і сьогодні, як архітектурний термін "рустика". Значення слова "рус" могло змінитись і на землях України.

Проте найбільш поширеною версією є гіпотеза, яка пов'язує походження назви "Рос – Русь" із середньою Наддніпрянщиною

(автохтонічна теорія, або гідронімічна). Саме на цій і прилеглій території поширені гідроніми з корінням русь-рось: Рось, Роська, Росава, Роставиця. У зв'язку з цим етимологія коріння "рус-рос" пов'язується зі словом "вода", яке дійшло до наших часів у словах

"роса", "русалка", "русло".

Отже, незважаючи на різноманітність поглядів на походження слова "русь", переважна більшість дослідників схиляється до визнання його автохтонним.

Разом з тим потрібно зазначити, що назва "Русь" і похідні від неї могли позначати різні явища, відтак і слово "русь" могло мати різні значення.

Руссю у ІX – XIІ ст. називали територію полянського союзу – Київську, Чернігівську і Переяславську землі. Це вузьке застосування назви "Русь" як назви місцевості має ознаки

топоніма.

Руссю, також, називали князівську дружину і феодальну верхівку на території всієї держави. Таке застосування цієї назви зближає її з терміном "койнонім".

З поширенням влади Київської Русі на усі східнослов'янські племена, на них поширилась назва "руські" у значенні "піддані Русі". Отже назва "руський" мала значення політоніму

З посиленням експансії католицизму назва "руський" набула значення конфесіоніму. В середні віки православна церква мала назву "Руська церква" – отже назва руський означала православний і фіксувала протилежність католицькому.

76

Разом з тим слово "русь" мало значення ендоетноніму в якому фіксувалась спільна етнічна ідентичність та етнічна самосвідомість.

Проте і сама ідентичність, і її прояви у використанні всього етнонімічного "руського" комплексу на різних теренах колишньої держави "Русь" були не однозначними.

Русь – спочатку відома як назва держави – один із зрозумілих чинників формування спільної ідентичності.

Русь у широкому та вузькому значеннях (за Б.Рибаковим).

На периферії розселення східнослов’янських племен підданих Русі, що межували з іншими державами, Русь – це чинник самоідентифікації і протиставлення себе іншим народам, або спорідненим племенам, але підданим іншим державам (ми Русь – вони Ляхи, Чехи або Волохи). Таким чином, підданство відграє роль певного індикатора, який набуває характеру етнічного самоусвідомлення. З розпадом руської держави, руська ідентичність, що збереглась в умовах іноземного панування, мала вже тільки етнічний характер,

меншою мірою конфесійний (народ руський – народ грецького обряду).

77

Виявом цієї етнічної самосвідомості була самоназва "Русь" у множині, та "русин", "русинка" в однині. Поступово назва "Русь" набуває переважно територіального значення, а в якості спільного ендоетноніма у множині використовуються слова – "русини", "руські"

та "народ руський".

Там, де периферія держави не була кордоном з іншою державою, Русь виступала тільки основою для спільної державної ідентичності – всі люди Русі – народ руський (включно з чуддю, вессю, черемисами та іншими неслов'янськими племенами підданими Русі). Таким чином, на північному-сході Русі назва "Русь" і "руські" надовго зберегла саме територіальне (територія колишньої Русі – колишньої спільної держави), а не етнічне значення. Форма "русин" і "русинка" для позначення етнічної ідентичності на північному-сході ніколи не використовувалась. Після розпаду єдиної руської державності, руська територіально-державна ідентичність на півночі втрачає актуальність. Тому в XIІІ – XVI ст. основою ідентичності там знову стає державна належність – дійсне, а не колишнє підданство (мы – москвитяне, вы – новгородцы), або релігійна ідентичність (мы – крестьяне) на відміну від поганців, а згодом мусульманів татар. Згадка ж про Русь і руськість зберігається у свідомості серед тонкого прошарку книжників і церковної ієрархії, як згадки про руське походження деяких князівських династій та церкви.

Значно пізніше, і за інших етнокультурних і геополітичних домінант з'явиться етнонім "русскіє" та політонім "Росія".

Проте органічно назва "Русь" і "Руська земля" залишилась на території України. Впродовж усього середньовіччя саме українські землі називались Руссю і були відомі на Заході як Русь. Ще у ХІІІ ст. назва "Русь" стала співпадати з територією Галицько-Волинської держави – Руського королівства. Титул короля Русі (rex Russiae) першим використав Данило Романович (коронований у 1253 р.), останнім вжив цей титул його онук Юрій Левович (помер у 1308 р.). Князями руськими (dux Russiae) титулувались правнуки Данили Андрій і Лев. Право на титул володаря Русі отримували всі суверени які обіймали у своїх володіннях землі України. Це право отримав польський король, коли Польща загарбала Галичину і на теренах політичного ядра колишнього Руського королівства (Галичини) було створено Руське воєводство. Володарем Русі вважався Великий князь Литовський після інкорпорації руських земель до Князівства Литовського. Володислав ІІ Яґело – король польській, після Кревської унії, додав до власного титулу назви Великий князь литовський і руський. Боротьба Московського князівства з Литвою за руські землі

78

була підкріплена додатком "і всієї Русі" до титулу Великого князя Московського у 1493 р. Проте ні Польщу, ні Литву, ні Московію з Руссю ніхто не ототожнював.

На середньовічних географічних картах територія України: Київщина, Чернігівщина. Поділля, Брацлавщина, Волинь, Галичина, Холмщина, Берестейщина та Білорусь позначались як Русь — Russia,

інколи Ruthenia. З XVI ст. з'являється назва Roxolania і Sarmatia, що відповідало поширенню серед шляхти уяви, яку поділяли і козаки про їх походження від сарматів – роксоланів. Територію Великого князівства Литовського та інколи і Білорусь позначали як Литву (Lithuania). Територію Великого Московського князівства позначали як Московія (Moscovia).

В уявленнях європейців Русь і Московія були цілком окремими країнами, що заселені різними народами, хоча і спорідненими спільною історією та вірою. У 1517 році вийшла книга польського ученого Матвія Меховіти "Про дві Сарматії". До європейської Сарматії було віднесено майже всю територію Колишньої Київської Русі. Автор зазначає, що в Європейській Сарматії "є області русів або рутенців,

литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками – Віслою на заході й Танаїсом на сході". Середньовічний вчений Мюнстер у своїй "Космографії" описуючи Королівство Польське, вилучив з його опису Галичину і включив її до опису Русі (України і Білорусі) окремо від Литви. Розрізняється Русь – Україна і Московія й в "Есе" Мішеля Монтеня та інших описах.

На українських землях етнонім "Русь" і "русин" вживається в часи Великого князівства Литовського і Речі Посполитої у різних офіційних документах, в тому числі іноземних, приватних листах, художніх творах тощо, зберігаються ці етноніми і в козацькі часи, навіть тоді, коли формується нова козацька політоніміка, що пов'язана з Військом Запорозьким. Етнонім Русь і русини, використовують в міжнародних договорах з Польщею, Швецією, Туреччиною та іншими країнами, їх вживають козацькі літописці, вони зустрічається у широкому вжитку аж до середини XVIIІ cт., коли на теренах приєднаних до Російської імперії поступово витісняються офіційною назвою "Малоросія" та екзоетнонімом "малороси". В тих же частинах України, що залишилась у складі Австрійської імперії та Речі Посполитої залишились етноніми "Русь" і "русини".

Щодо популярного етноніму "русичи", то сьогодні висловлюють думку про те, що він є штучним – або вигадкою (один з аргументів на користь думки про не автентичність "Слова о полку Ігоровім"), або результатом помилки перепищика, який сплутав слова "русин" та

79