ukrainoznavstvo

інтереси, зміст і форми діяльності, жадобу пізнання, а й морально-етичні та духовно-естетичні ціннісні орієнтири.

І тут знову повернемося до універсалізму природи, що зумовлює й тип ментальності етносу (нації).

Далекий прапредок, що жив на Подніпров’ї, бачив ліси, поля і могутню, вічно мінливу річку: ліси схиляли до роздумів, до занурення в себе самого та постійного очікування зустрічі зі звіром; поля викликали своєю барвистістю й широтою почуття замилування, спокою, рівноваги, свободи; а річка – могутній Борисфен – Дніпро чи Дунай – глибинну силу, відчуття вічного духу і змін, таке єднання з небом і сонцем, таку музику безсмертя, що й вся світобудова поставала як могутній дзвін у безмежній жовто-блакитній вежі.

Це й визначало ядро генотипу українця.

Та природа не терпить застиглості і одномірності. Вона сама підводить людину до розуміння: щоб розпізнати й усвідомити свою сутність, одержати відповіді на питання Буття, – людині необхідне й усамітнення, диференціація з іншими; але так само їй необхідно і виходити з свого «сховку»; при цьому як тяжіти до колективу, так і абстрагуватись від нього, бо сутність світу – у його цілісності, однак цілісність – це не уніфікація й стандартизація, а безмежна різноманітність, яку тримають у стані рівноваги та гармонії постійно діючі відцентрові та інтеграційні потоки.

Поляни «мусили» вийти за племінні межі, а тим самим неминуче мали зустрітися з іншими племенами та побачити інші частини світу (природи). Як пише у «Варязькій баладі» Є. Маланюк, скандинави приносять на Русь суворість народу, північну стриманість і вояцьку наполегливість та безкомпромісність. Новгородці – незвичайну для того часу демократичність, колективізм та волелюбність. Візантійці – цивілізаційні інституції та одержавлене християнство. Рим – державницьку ідеологію з її ідеєю світового панування, що раніше існувала як єврейський, а пізніше – як російський месіанізм. З греками прийшов гуманізм і поетизація боголюдини, колективізм полісів. А з іранською культурою – мусульманський аскетизм та войовничий фанатизм.

На ґрунті схрещення виник конгломерат племен, що підлягали як доцентровим, так і відцентровим орієнтаціям. Могутність Київської Русі зумовила єдність на засадах світорозуміння й державотворення полян, сіверян і галичан. Диференційовані потоки спричинили послаблення й розпад Русі під натиском татаро-монгольських орд.

Почалася кристалізація національно-державних структур на основі етнічних єдностей, унаслідок чого Україна й окреслилася в її етнічних межах.

Татарська, турецька, польська, угорська, а потім російська держави робили все, що могли, для знищення національно-культурно-державної єдності, і їм на якийсь час вдавалося Україну як державу перетворювати, за визначенням Т. Шевченка, на Велику Руїну. Та вона не була знищена сусідніми варварами, бо й

121

на цьому етапі її фундаментом були етнос, природа, культура і мова.

При цьому коли перша природа забезпечувала українцям фізичне існування, то друга – духовне.

Повчально: і в час національно-визвольної боротьби та творення другої держави – Гетьманщини особливу роль відіграють літописи: живий голос історичних поколінь. А новітні літописці також буття України пов’язують головним чином з природою та духовністю минулого (релігія, філософія свободи).

Майбутнього не буває без знання минулого. Природа стає і книгою, й дзеркалом знання та самопізнання.

А досвід віків засвідчує: природа змусить людину відкрити не тільки дерев’яні, кам’яні, металеві знаряддя, а й вогонь; і не тільки зброю вояцьку, а й зброю духовну: знання хліборобства, скотарства і мореплавства, а в цьому зв’язку – з природознавства, астрономії, торговельних, соціальних, культурних взаємин. Отже, природа стала матір’ю освіти й науки, культури та мистецтва, а головне – інспіратором самопізнання людини.

«Що єсть чоловік, що ти пам’ятаєш його?» (Літопис Руський, с. 456) – ставив питання Володимир Мономах. І частково відповідав на основі власного досвіду, частково – звертаючись до свідчень Біблії та інших священних книг, а також праць з педагогіки візантійських і болгарських державців та вчених, свідчень вітчизняних істориків.

Що є людина, а в цьому зв’язку, що є добро і зло, благо та істина, ставив питання й митрополит Іларіон в «Слові про закон, благодать та істину». І знову, полемізуючи навіть з біблійними пророками, він наголошує: в основі усього сущого – воля Бога, а це означає – воля всесвітнього розвитку. У Біблії ж нерідко підноситься постулат (догмат) безвідмовної рабської покірності. І не тільки Богові, а й царям та владникам. Тому-то маємо визнавати не єврейський закон, сформульований пророками і за характером своїм догматичний, освячуючий рабство, а той, що йде від Бога і визнає: до закону можна прийти тільки шляхом пізнання та відкриття істини, а вищою формою блага є свобода.

«Закон – чи благодать?» – ставив питання і Ярослав Мудрий. І коли в ім’я держави підносив закон, то в ім’я людини – її благодать. Тому й висновував свої закони з найдавнішого сімейно-родового права та з принципів, зумовлюваних досвідом (природними факторами) Вітчизни («Руська правда»).

Цілком закономірно, що і літописці, і великі князі та митрополити, подібно до найширших верств суспільства, органічно пов’язували закон з благодаттю, мораль, етику – з користю, а благо й свободу – з красою: істина може бути лише там, де є краса, а прекрасно лише там, де правда і благо (на цій підставі прекрасним мало бути обличчя не лише людини, а й Бога і навпаки).

Саме з цієї причини Володимир Мономах проспівав гімн книзі та жадобі знань, невтомному самопізнанню, а Ярослав Мудрий створив не тільки «академію» літописців, надзвичайно багату бібліотеку, відкрив солідні освітні

122

заклади, а й збудував храм Духові – Софію Київську. А його донька – королева Франції – створила чи не найперший в Європі посібник з медицини.

Які прекрасні формами рослини й тварини, якою гармонійністю та величчю відзначаються річки і моря! – нерідко вигукували літописці, письменники, зодчі і київсько-руської та інших епох. Тому не випадково на основі вивчення досконалості природних форм спочатку будувалися кораблі, а згодом літаки; більше: творилися сім’ї й суспільності, конфесійні об’єднання та державно-правові інституції. Панувало правило: найдосконаліше – те, що є найприроднішим.

Закономірно, що на закони природи посилається, вимагаючи дотримуватися законів моралі і етики, не тільки в «Посланнях...» Іван Вишенський, у філософських працях Григорій Сковорода, а й у «Конституції» Пилип Орлик, допоминаючись прав і вольностей Україні, сплюндрованих Росією.

Ось як відобразив взаємоєдність природного і божественного Лазар Баранович у «Третьому слові на Різдво Пресвятої Богородиці». «Різдво Твоє, Богородице Діво, що радість возвістило всій вселенній, Церква Божественна співає в тропарі.

Радість Землі, бо народжується Та, яка породить Свого, що прокляту землю походом своїм освятить, терня, породжене проклятою, на вінець собі візьме.

Радість вод, бо породить Свого, що буде ходити по водах і освятить води, що вищі за небеса, покаже нам путь водою до Царства: той, що не відродиться від води і Духа, не ввійде в Царство Небесне, як дощ з небес на руно зійде.

Радість повітрю, бо походом своїм очистить повітря...

Радість вогню...

Радість Небу...», і янголам, і мученикам, і пророкам та «апостолам, і пустельникам та цнотливим, удовам і проповідникам, дорогам і горам, бо все причаститься сили та енергії духовної, краси і справедливості життя».

«Дух – суть, природа – форма!» – таким було переконання людини. І не лише освіченої чи причетної до церковної ієрархії. Особливо за більшовицького режиму вважалося, що найконсервативнішою масою є селянство. Та історичний досвід засвідчує: і люди хліборобського стану (а нерідко, то й інакше: передусім люди хліборобського стану) найтонше відчувають і сутність, і таємничість, і велич та красу природи. Не випадково статистика засвідчує, що вихідців із селянського середовища найбільше не тільки поміж художниками, письменниками, музикантами, а й вченими, політичними діячами, воєначальниками.

Найперше впливає природа (формами) на емоції. А багатство форм породжує не тільки різноманітність уявлень, а й інтенсивність світовідчуття, енергії душі, різнорідність інтересів та життєдіяльності. А також – витонченість,

Див.: Кононенко П.П. Село в українській літературі. – К., 1984.

123

глибину і шляхетність духу. Тому в людей з чорними від землі (чи вугілля) руками може бути особливо світла душа, і навпаки. Бо масштаби інтелігентності залежать від інтенсивності і масштабності почуттів, а тим самим і роздумів, інтересів та мети, а в кінцевому рахунку – і рис характеру.

Тож логічно, що Г. Сковорода був великим філософом і поетом, його мудрість базувалася як на освіченості (в Києво-Могилянській академії вивчали спадщину як Греції та Риму, так і найновіших авторів відкриттів у сферах природничих та гуманітарних наук), так і на багатовіковому досвіді народу, і він органічно поєднав гуманізм греків з просвітництвом європейців XVIII ст., а концепцію природної людини (до речі, хлібороба!) – з ідеалом свободи. І передовсім – свободи внутрішньої. Найпоказовішою в цьому плані є пропаганда Г. Сковородою трьох тріад: першої – про те, що єдність космосу складають земля, небо і сонце; другої – що єдність Буття – це три світи: макросвіт (природа), мікросвіт (людина) і Біблія (Слово, що синтезує в собі все); і третьої, що цілісність людини складають три визначальні чинники: тіло, розум і серце. При цьому якщо у першій тріаді головним є Сонце, бо воно дає життя і небу, й землі, то в другій – Слово, бо воно виражає сутність у категоріях часу і Простору (Вічності), а в третій – Серце. Серце – це сонце і слово, тому й домінувати має Людина Серця. Має домінувати ще й тому, що розум – це сила обмеження, нормування, примусу; а серце – це свобода. Отже, найбільша природність.

Отже: Всесвіт – це Природа й Духовність. Вони перебувають і в доцентрових, і в відцентрових взаємодіях. А залежить все від людини: або вона спроможна духовно (інтелектуально-естетично) сприймати світ, або ні.

Головне – це пізнати себе самого, наголошував Г. Сковорода. Бо пізнавши себе, ти пізнаєш і душу природи, а тим самим не тільки свої справжні якості (талант), а й справжнє покликання. Немає людей не обдарованих, є такі, що не пізнали себе й тому ведуть неприродний спосіб життя.

Отже, треба і хотіти, і вміти бачити природу, інакше вона може стати ареною і для щасливої повісті, і для жорстокої драми. Та й загалом: духовна сутність речей існує не так у речах предметного світу, як у самій людині.

Практично тільки людина може помітити й оцінити сутність гармонії у природі. Але – людина духовна! Нерозвинутий індивід не побачить величі навіть в небі. Як зауважував О. Довженко: ідуть двоє; один і через калюжу бачить зоряне небо, а другий і в небі бачить тільки калюжу; кожному своє. І цілком логічно, що однією з найгостріших проблем сучасності стала проблема екології як проблема духовності: уміння людини бути й господарем, але і сином природи. Бо саме нерозуміння ролі природничого середовища поставило на грань катастрофи не тільки природу, а й саму цивілізацію та людину (як Чорнобиль – навіть генофонд української нації).

Отже, необхідно учити сприймати і розуміти природу: її цілісність і гармонійність різновидів; її фундаментальну викінченість та «схильність» до

124

закономірностей і суворої доцільності; її вічну оновлюваність, але на ґрунті непорушної спадкоємності; її синтезуючу сутнісну силу щодо мудрості (істини), добра і краси.

А особливо – щодо формування та вираження себе в Слові – найуніверсальнішій формі природи, створеної людиною.

«Сонячні кларнети» Павла Тичини, «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Циклон» Олеся Гончара – це образи-метафори, що відобразили як могутність та універсалізм духу українського народу, що і в трагічному XX віці геніально відчув і відобразив гармонійність людини, природи, космосу, – так і його часом апокаліпсичну долю, зумовлену деградацією людської свідомості, що відобразилася й на долі природи.

Іє історична закономірність у тому, що саме український учений – перший президент першої дійсно Української Академії наук В. Вернадський став автором концепції ноосфери, згідно з якою рушієм розвитку не лише цивілізації, культури, а й природи є розум, духовність людей.

Ітакою ж мірою несподіваним, але не випадковим є те, що саме Україна зазнала найжорстокішої трагедії, пов’язаної з природою, – трагедії Чорнобиля.

Однак і в цьому випадку необхідно бачити як жорстоку дію природи, так і причину її: спрямовану (й сплановану!) не тільки проти природи, а й проти себе самої дію людини, «помста» за яку з боку природи була вимушеною.

Дійсно: зарубіжні дослідники були одностайні у тому, що праукраїнські племена відзначалися не лише мужністю, силою характеру, а й досконалістю та красою. І не тільки спадкоємці кіммерійців, скіфів, антів, вікінгів, київськоруських богатирів – запорозькі козаки черпали силу (як і Микула Селянинович, козак Мамай) з джерел рідної природи та землі (і тому жили за умов, максимально наближених до природних), а й воістину український філософ Г. Сковорода бачив основу життя та прогресу в єдності людини з матір’ю- природою, у «сродності» їхнього буття.

Однак із часом егоїзм людини почав забивати досвід і мудрість. У своєму прагненні до комфорту й могутності вона не спинилася перед суворим застереженням природи й вирішила брати до уваги лише свої вимоги та інтереси.

Як не прикро, але почалося це напередодні славетної доби Просвітництва, коли розгорнулася перша всесвітня науково-технічна революція і коли сп’яніла від численних відкриттів та перемог людина увірувала в свою всемогутність й стала жертвою власного все осліплюючого егоїзму. Ще в час пізнього Відродження на зміну шекспірівським Аріелям та Просперо («Буря») прийшли кровожерні Шейлоки («Венеційський купець»), для яких понад усе стали бариш та кар’єра. Дослідники типу Фауста явили світові незвичайні можливості розуму, досвіду й волі людини. Але не всі обмежилися пошуком гуманістичних вершин інтелекту. Друга частина єства людини – Мефістофелі – перестала брати до уваги совість і честь, готовність жертвувати власними бажаннями в

125

ім’я загальних інтересів. В ім’я комфорту людей почалася експлуатація надр природи, хижацька деформація космічно-людської гармонії.

Ще тоді до неба підносився крик і стогін Землі. Та людина не тільки сліпла, а й глухла. Усе рідше приходили роздуми про грядуще. Нові відкриття в галузях фізики, хімії, біології, геології, математики ще посилили уявлення, що людина оволоділа секретами Буття, і тепер усе залежатиме тільки від неї. Запанувала психоідеологія вульгарного матеріалізму. Гуманістів, що підносили сфери Духу, почали сприймати як диваків та безнадійних ідеалістів. Це було тим підставовіше, чим більших успіхів досягала цивілізація у сфері матеріального виробництва.

На межі XIX і XX століть наука сягнула вершини. Та саме тоді вибухнула і її найгостріша криза: вона не могла відповісти ні на питання «камо грядеші?», ні на питання, у чому сенс людського життя та прогресу, чи спроможна сама наука змінити на краще внутрішню сутність людини та чим завершиться змагання гуманізму з матеріалізмом?

Печально, але й наука та найрозвиненіше виробництво не вивільняли дух, не підносили високі помисли людини, а робили останню жертвою технократичних ілюзій.

Чорнобиль став яблуком, що впало в кінці XX ст. (1986), але почало зріти ще на його початку. Бо ще тоді Україну шалено експлуатували колонізатори всіх регіонів: російські, німецькі, польські, румунські, австрійські. Ще тоді стало зрозумілим: без власної держави Україна загине, бо вона полігон, на якому, вичерпуючи надра землі, випробовують найновішу техніку, не дбаючи про інтереси народу. І українська нація відчула не тільки поклик віків, а й поклик природи: створила УНР, а потім Гетьманат, Директорію. Національна Академія наук, керована В. Вернадським, закономірно витворила два феномени вселюдського значення: українознавство як універсальну систему і теорію ноосфери: про роль духу в універсальному розвитку природи.

Ще тоді в Україні було здійснене чи підготовлене відкриття епохального значення, у тому числі й теорії космосу (Кибальчич – Кондратюк – Корольов) та атомного ядра. Могла розпочатися ера гуманізму в науці, отже – й стосовно природи.

Та більшовицький режим знищив українську державу. УРСР стала адміністративною територією колоніального типу. Це зумовило катастрофічні явища як в етнодемографії, так і в природі: розпочалося волюнтаристське ставлення і до неї як цілісності, і до її частин: висушування величезних просторів – з одного боку, і творення штучних водоймищ (аж до морів) – з іншого; насичення і перенасичення атомними станціями, підприємствами військово-промислового комплексу й знищення і сотень річок, лісових масивів, інших природних чинників «зеленого світу», необхідних і для фізичного, і для духовного здоров’я людини. Перепрофілювання структури землі, вторгнення у сфери повітря, деструктуралізація міст і сіл зумовили й кардинальні зміни в

126

соціально-національній структурі: будувалися нові промислові об’єкти й знищувалися тисячі «неперспективних» сіл, «новобудови» заселялись масами людей, у кращому разі безсторонніх і до природи, і до української культури. Торжествували «реформатори» й нищився, як те переконливо показав у «Соборі» та «Чорному ярі» О. Гончар, дух нації. А це неминуче призвело й до тотальної кризи навіть фізичного існування, генофонду нації. Природа почала мстити людині за її варварство.

Ось показники, оголені Чорнобильською катастрофою: зростає смертність населення України (коли в 1990 р. на 100 тис. було 453 випадки, то в 1993 р. – 556; і загалом в Україні смертність переважає народжуваність), відбувається депопуляція; зростає захворюваність злоякісними утвореннями (у 1989 р. – 651,7 тис., у 1993 – 708,3 тис.); смертність від психічних розладів (росла з 1232 випадків у 1989 р. до 2577 випадків у 1993 р. Так, порівняно з 80-ми роками, захворювання туберкульозом зросло на 20, а смертність – на 19,3% (при цьому серед померлих найбільше – 40,8% – людей 20–49 років). Майже на 10% зросла і смертність від легеневих захворювань. Особливо тривожно, що прогресує деформація на генному рівні: коли в 1969 р. спонтанний рівень аномалій хромосом становив 0,5–0,9%, 1982 р. в Києві – 0,9%, то в 1993 р. він зріс до 3%. Обстеження покликаних до армії показали, що серед хлопців молодого віку здорових лише 7–8%. При цьому ущербний фізичний стан спостерігається у мешканців як міста, так і села. Природа сама перебуває в стані захворювання.

Загальновизнано: популяція, вражена на 30% генетично, приречена. Україна рухається до тієї межі...

У цьому, до речі, і наслідки голодомору 1933 р., а подальший вплив Чорнобиля страшить навіть прогнозом. Бо зниження фізичного здоров’я неминуче веде до пригасання емоційної сфери, те – до зниження інтелектуальної і вольової потужності та активності, а в підсумку – і до морально-етичного та духовного колапсу.

А все це вчить: природа – мати, вона – це і фізичні явища (від Землі до Сонця), але вона – це й біосоціальна система, отже – це людське суспільство у всіх його проявах та взаємодіях (від індивіда до популяції), причинах і наслідках; вона – це цілісність землі і Космосу, людини і вселюдства; тому вона визначає міру багатства (матеріального й духовного) людини й народу, вона – пророк грядущого, тому дбати про природу – це дбати про власну будучину. І все тому, що природа поєднує взаємодію всіх чинників буття кожної людини і нації, вселюдства: біопсихічних, соціально-економічних, політичних, виробничих, побутових, освітньо-наукових, культурно-мистецьких. На підтвердження достатньо нагадати: стан природи (у тому числі кліматичні, географічні та економічні умови), як засвідчують спогади С. Величка, С. Самовидця, Г. Грабянки, а також Г. Боплан, П. Шевальє, М. Йоган-Йоахім, суттєво впливав на хід і наслідки національно-визвольної боротьби 1648–1654 рр. Природні умови були однією з причин масового переселення українців до

127

Сибіру, Австралії, Бразилії, Канади, США, отже – великих етнодемографічних змін міжнародних масштабів.

Трагедії голодоморів, Чорнобильська катастрофа і були зумовлені державною політикою щодо природи та етносу й стали причиною нових екологічних катаклізмів, а тому змусили світову громадськість повернутися обличчям до українських справ, почати усвідомлювати: по-перше, що все в Космосі – матерії та духу – взаємозв’язане, цілісне, взаємозалежне. Як непомітний неозброєному оку вірус раку може руйнувати і наймогутніший організм людини, так екологічні лакуни («дірки» в атмосфері, зумовлені космічними дослідами) можуть призвести до незворотних катаклізмів у природі всесвіту. А по-друге, що маємо всі осягнути грандіозність обов’язків кожного, просвітлену відкриттям В. Вернадського: «Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності та рівності усіх людей». А це означає необхідність відповідного типу міжлюдських і міжнаціональних відносин на всій планеті, торжества політики і ідеології, базованих на визнанні: «Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас – усіх і кожного – та вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість».

Ще один з прикладів органічного зв’язку проблеми природи з проблемами суспільства – еколого-економічно-державний розвиток та сучасний міжнародний статус України.

Століттями багата і щедра на хліб, цукор, залізо, нафту, газ, ліс, водні, різного роду енергоресурси та кольорові метали Україна, позбавлена державності, була нещадно пограбована й поставлена на край всеосяжної катастрофи. Їй би надати всебічну допомогу, віддячити добром на добро, – та замість цього після розпаду СРСР Україні почали пред’являти безкінечні вимоги свої як до боржника. Недосвідченість чи й недалекоглядність політиків ще погіршили ситуацію: шантаж економічний постійно доповнюється політичним, військовим і демографічним, інспірованою ситуацією і «російськомовним населенням». Матеріальне зубожіння все поглиблює кризу виробництва, ідейно-психічної поляризації і суспільства, місництва й регіонізму, а все те провокує кризові явища і в процесі державотворення. Реально окреслилась загроза втрати суверенітету, непереборної залежності від зовнішніх сил: чи то Росії, чи економічно-фінансованих сил Заходу.

Як повітря і сонце, стали необхідними власні ресурси. Але з’ясувалося, що ми або не вивчали свої землі (тому й не можемо бути її добрими господарями), або коли наука й відкривала шлях розв’язання завдань – до неї не прислухалися. Важили тільки перспективи «центру» (московської влади).

Приклад – проблема добування й створення золотого фонду як гаранта власного багатства та суверенітету. Ще 1966 р. ТАРС повідомило світ про відкриття на річці Мокра Сура (Придніпров’я) родовищ золота, кількісно переважаючих знамениті поклади Юкона (Канада). Світова преса робила

128

висновок: ХІХ ст. – Клондайк, а «українське золото можна вважати найвизначнішим здобутком нашого віку». Наслідки могли бути надзвичайно важливими. Але тоді скоріше для СРСР, а не України. До того ж політики «заморозили» промислову розробку. Як і знахідки на Кіровоградщині, Закарпатті. То ж на час проголошення незалежності Україна виявилася абсолютно не забезпеченою власними коштовностями. Більше того: не існувало ні необхідної політики, ні законодавчої бази, виробничих потужностей, кадрів, зокрема української орієнтації, державницької психіки.

Та науковий пошук не припинявся, і в травні 1991р. президія Академії наук України приймає концепцію розвитку золотодобувної промисловості. А в грудні 1991 р. президія Верховної Ради приймає ухвалу «Про створення запасу дорогоцінних металів та каменів в Україні». Планується розробка родовищ у багатьох областях. Створюється думка, що до жаданого наслідку – подати рукою. Однак виявляється, що навіть за наявності родовищ та підприємств (у Кіровограді, Дніпродзержинську, Кривбасі) досягнути мети нелегко. І не тільки з фінансово-технічних, кадрових причин, а й з огляду на чинники природи. Виявляється, що можна йти або шляхом перепрофілювання підприємств (шахт) іншого призначення, або, як пропонують вчені, – шляхом реалізації програми «Біоселект» (коли використовується здатність деяких фото- і гетеротрофних бактерій з високою ефективністю акумулювати золото з промислових розчинів, пульп і навіть стічних вод, на базі технології колоїдного біозбагачення). Але він і мало ефективний, і, що основне, – загрожує внесенням у природу великих деструктивних змін, а тим самим – появою нових Чорнобилів.

Другий, ще у світі промислово не апробований, є відкриттям українських вчених. Але біоселектна система пройшла належні випробування. Вона ефективніша й водночас – екологічно надійна, дає сподівання на збереження чистої природи, а тим самим і людини, суспільства, світової цивілізації: їхнього фізичного й духовного здоров’я, збереження й розвитку гармонійної взаємодії.

Перед вибором політики, економісти, промисловці, педагоги, агрономи, лікарі, владні структури, населення золотоносних масивів: який шлях обрати? Отже: яку долю? яке майбутнє?

Як мовиться, історія вчить того, що вона нічому не вчить. Та насправді історія – великий Учитель. Вона вчить. Є лише люди, не здатні засвоювати уроки історії. Так само великим Учителем є Природа. Потрібно тільки хотіти і вміти учитися в неї.

Станьмо і будьмо природними людьми! А це означає, що в напрямі гуманізації має розвиватися вся біосоціальна сфера: родинний добробут, виробництво, виховання; система освіти й науки; державна політика.

129