Sbornik_Bondarevskiy_2012

УДК 94 (47):930.2

Сеніна Л. В. (м. Чернігів)

АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ СХІДНОГО ПИТАННЯ ОЧИМА РАДЯНСЬКИХ ІСТОРИКІВ

Міжнародні конфлікти сучасності мають глибинні історичні корені. Сьогоднішня проблемна ситуація на Балканах та Близькому Сході є спадком Східного питання, тому інтерес до цієї міжнародної проблеми кінця XVIII – початку ХХ ст. не вгасає в сучасній історичній науці. Англомовна наукова спадщина, присвячена вивченню цього протистояння, являє собою великий інформаційний та аналітичний масив, що долучається сучасними вітчизняними істориками у дослідження різних аспектів, пов’язаних зі Східним питанням. Утім комплексний аналіз робіт англо-американських вчених, що досліджували це протистояння, на сьогодні представлено у доробку радянських істориків. Не заперечуючи значного внеску останніх у дослідження Східного питання, слід зауважити, що їхнє бачення англомовних концепцій є окремим виміром історіографічного спадку СРСР.

Критичний підхід до радянської історіографії, що склався у вітчизняних наукових дослідженнях, є природнім наслідком змін епох та історіософських парадигм. Але часто сучасні історики не мають можливості або не вбачають необхідності детально розглядати роботи радянських вчених у своїх історіографічних оглядах. Тому науковець залишає за реципієнтом його роботи право «домислити» радянське бачення певної проблеми, відштовхуючись від заданих автором параметрів тенденційності, догматичності, необ’єктивності. За таких умов забезпечити якісний континуїтет вітчизняних історіографічних традицій досить важко, оскільки таке домислення створює лакуни у вітчизняній історіографії. Відтак, метою даної розвідки є визначення характеру радянського наукового бачення англо-американської історіографії Східного питання. Не заперечуючи присутності у тогочасних роботах ідеологічної упередженості, ми висунемо гіпотезу про наявність динаміки ідеологічного простору та різного ступеня його вплетіння у канву тогочасних студій. На наш погляд, така постановка проблеми дозволить осягнути можливість використання радянського доробку у сучасних дослідженнях шляхом лише «ідеологічного очищення». Для цього ми спроектуємо історіографічні пошуки вчених на три головні етапи у розвитку радянської науки: 1) 1920 ті— 1950 ті рр., 2) середина 1950 х— 1980 ті рр. та 3) се-

редина 1980 х – початок 1990 х рр. Висвітлити ступінь ідеологічного забарвлення студій, на нашу думку, можливо на основі дискурс-аналізу в інтерпретації сучасного лінгвіста Т. ван Дейка, який у своїх роботах досліджує ідеологічну складову сучасних ЗМІ [1, с. 255].

471

Є. Тарле одним з перших звернувся до британських студій кінця 40 х рр. ХХ ст., присвячених Кримській війні. Історик наголошує на наявних у роботах Г. Темперлі та Дж. Гендерсона фальсифікаціях, що призводять до розуміння політики Російської імперії як єдиного агресора, а Англії та Франції як щирих захисниць Порти. Є. Тарле називає прийоми викривлень: упущення окремих епізодів дипломатичних контактів; підміна понять; виключення дипломатичних перипетій з контексту загальнодержавного життя [2, с. 121 122]. Своєрідним апогеєм фальсифікації Є. Тарле називає суперечливість аргументів британських істориків про те, що політична еліта Англії нічого не знала про «турецькі» наміри Миколи І та водночас прагнула врятувати від Росії Османську імперію [2, с. 121]. Таким чином, історик застосовує ту ж саму підміну понять, оскільки під намірами Росії щодо Туреччини не можна розуміти лише проекти розподілу останньої часів Миколи І; слід пригадати також т. зв. «заповіт Петра І», грецький проект Катерини ІІ, що демонстрували західноєвропейським країнам наміри Росії у Східному питанні. Є. Тарле піддає нищівній критиці джерельну базу робіт британських істориків як документації необ’єктивної, створеної для «дезорієнтації європейської суспільної думки» [2, с. 123 124]. Історик стверджує, що переговори у Константинополі 1853 р. було зірвано британським послом С. Редкліфом, і у якості підсилення тези додає, що „у цьому не має ніякої підстави засумніватися жоден добросовісний історик, що спирається на беззаперечні документи» [2, с. 125]. Когезію роботи Є. Тарле в контексті рівня її ідеологізації забезпечують численні прийоми іронії (напр., «благородна поведінка британського уряду» [2, с. 120]; С. Редкліф характеризується як „щирий миролюбець», невгамовний миротворець» [2, с. 123]) та сарказму (напр., «Прем’єр та його міністр ведуть переговори, але «кабінет» (тобто вони ж!) «нічого про це не знає»… абсолютно «нічого» не чув: Роберт Піль та Ебердін підступно все приховали від… Роберта Піля та Ебердіна!» [2, с. 121]). Експліцитно ідеологічне підґрунтя виступає у висновку студії, де вчений закликає радянських колег звертати увагу на такі викривлення, «… які… пускаються у хід з табору суперників у зображенні російського минулого і теперішнього» [2, с. 125]. Обрані автором лексичні одиниці воєнної тематики свідчать про очевидне ставлення до англомовних авторів не як до колег, які мають іншу точку зору, а як до справжніх ворогів.

На другий період історіографічних студій радянських істориків щодо вказаної проблеми припадає робота А. Фадєєва. Історик дає лише загальну характеристику робіт англомовних істориків, стверджуючи, що фальсифікації є наслідком виконання науковцями Заходу соціального замовлення з боку імперіалістичних кіл [3, с. 8 9]. Відтак, ідеологічний зміст у розвідці А. Фадєєва постає досить вираженим.

Інший вчений В. Георгієв виокремлює консервативний та ліберальний напрями у роботах англо-американських істориків. Автори першої

472

лінії, за визначенням науковця, дають виключно суб’єктивістські оцінки, розглядають сферу зовнішньої політики відокремлено від питань економіки та внутрішньополітичного життя, мають тенденцію до апологетизації дій Великобританії у Східному питанні та однобічної негативної оцінки політики Російської імперії. Історики ліберальної когорти, засновником якої науковець називає того ж Г. Темперлі, оцінені В. Георгієвим неоднозначно [3, с.26]. Так, у статті у журналі «Вопросы истории» науковець зазначає, що ліберальні автори більш об’єктивно зображують політику Росії, проте виправдовують імперіалістичну політику Англії [5, с. 173]. Але далі у цій же статті та згодом в історіографічному огляді своєї праці 1975 р. вчений трактує ліберальний напрям як такий, що інтерпретує політику Російської імперії в дусі вчених-консерваторів, але водночас ліберали «… не впадають у крайній суб’єктивізм, уникають грубої тенденційності і не заперечують наявності економічних та політичних намірів Англії на Близькому Сході та її спроб відстояти ці інтереси будь-якими способами» [5, с. 177; 6, с. 50]. Отже, змістовий вимір розвідки постає дуалістичним та невизначеним. Так, історик Дж. Глізон

вобох працях постає представником різних таборів [5, с. 178 179; 6, с. 48]. У висновку історіографічного огляду вчений констатує, що представники обох напрямів виправдовують колоніальну політику Англії у Східному питанні, а англомовна наукова спільнота «безсоромно викривляє хід історичного процесу» [6, с. 52]. На нашу думку, такий висновок абсолютно заперечує запропоновану самим В. Георгієвим класифікацію, таке узагальнення постає скоріш даниною догматам радянської історичної науки. По суті історіографічні студії В. Георгієва були першими спробами наукової критичної оцінки англомовних робіт. Але обраний критерій об’єктивності у вивченні політики великих держав був доволі хитким. Підкорений комунікативній стратегії, дискурсивний простір робіт В. Георгієва постав когерентно порушеним.

В. Пономарьов починає аналіз розвідки англійського вченого С. Дугласа зі схеми розвитку близькосхідної кризи 1894 1897 рр., пов’язаної з загостренням вірменського питання, в контексті імперіалістичного протистояння. Вчений заявляє, що «С. Дуглас ніби [курсив наш – Л. С. ] не знайомий з цією широко відомою схемою» [7, с.198]. Таке твердження готує реципієнта до того, що англійський історик не просто подає інформацію з іншої точки зору, а свідомо, лицемірно викривляє історичну дійсність. На відміну від роботи В. Георгієва, ідеологічне підґрунтя в даному випадку одразу задає ритміку трактування статті С. Дугласа.

Уроботі А. Улуняна в історіографічному огляді згадується праця британського історика Б. Самнера. Вчений називає його ідеї оригінальними, оскільки у його творі болгарський народ, за словами А. Улуняна, всупереч історичним фактам не зображено як союзника російських військ

вході війни 1877 1878 рр. [8, с. 9 10]. В даному випадку, характеристика

473

«оригінальності» містить негативну конотацію. Характеризуючи роботу американського вченого Л. Ставріаноса, А. Улунян зазначає, що «автор… звісно ж [курсив наш – Л. С. ] нічого не згадав про боротьбу болгарського народу за своє звільнення» [8, с.10]. Відтак, історик імпліцитно представляє, що замовчування та фальсифікації – це традиційні прийоми англоамериканських істориків.

У роботах часів «перебудови» помітні лише початки ідеологічної переорієнтації, але в цілому в оцінках англомовної спадщини зберігається ідеологічна традиція зразка другого періоду. Так, автори праці «Історіографія історії південних і західних слов’ян» у характеристиці славістичних досліджень в Англії та США стверджують про перебування історичних пошуків

уцих країнах під впливом антирадянських політичних настроїв. С. Туманова продовжує традицію В. Георгієва у розподілі англійських дослідників Східної кризи на ліберальний та консервативний напрями. Науковець критикує ліберальних істориків за недостатнє висвітлення економічного фактору, а оцінка консервативної лінії знову виходить на російсько-бри- танські рольові позиції агресора й захисника відповідно. Окрім цього з’являється критика цивілізаційної місії західних великих держав на Балканах [9, с. 233]. Інша дослідниця Л. Нарочницька в історіографічному огляді згадує роботу англійського історика У. Мосса. Вчена стисло аналізує тематику цього твору і джерельну базу, проте не дає жодних оцінок. У такому ж стилі виконано історіографічний огляд робіт німецьких та французьких вчених. Такий підхід, на нашу думку, є оцінкою внеску інших науковців до вивчення проблеми, що свідчить про прагнення істориків до атмосфери академічної співпраці, а не протистояння [10, с. 14].

Таким чином, ідеологічний вимір історіографічних студій радянських вчених пройшов етапи, що відповідають загальній динаміці історичної науки СРСР. Найбільш жорстким він постає у роботах Є. Тарле та А. Фадєєва, де фальсифікація є об’єктом критики істориків. У студіях В. Пономарьова та А. Улуняна критика англомовних істориків відбувається більш спокійно, радянський історик ніби постає над усіма спробами «буржуазної» історіографії викривити правду, бачить їхні справжні наміри. Така атмосфера створюється в результаті того, що «прагнення англомовних істориків до викривлень» беруться за висхідний пункт розвідок, вони можуть бути навіть представлені імпліцитно, у той же час, як у роботі Є. Тарле «нечесність» доводиться і підкріплюється прикладами протягом всього твору. В історіографічному огляді В. Георгієва ідеологічні мотиви, долучаючись до тексту, взагалі вступають у суперечність з викладеним матеріалом. Роботи кінця 1980 х рр. свідчать про послаблення ідеологічної складової

унауковому радянському дискурсі.

Отже, спроба радянських дослідників осягнути англомовний історичний доробок з історії Східного питання з позиції об’єктивності відповідала біполярності політичного життя тогочасного світу. Сучасні ж дослідники

474

англо-американської історіографії мають знайти нову оптику осягнення плюралістичного бачення природи Східного питання.

Література:

1. T. van Dijk. Discourse Semantics and Ideology / Teun A. van Dijk / / Discourse & Society. – 1995. – Vol. 6 (2). – P. 243 289. 2. Тарле Е. Английские фальсификации о начале Крымской войны / Е. Тарле / / Вопросы истории. – 1949. – № 3. – С. 119 125. 3. Фадеев А. В. Россия и восточный кризис 20 х годов ХІХ в. / А. В. Фадеев – М.: Изд. АН СССР, 1958. – 396 с. 4. Георгиев В. А. Историографический обзор / В. А. Георгиев / / Восточный вопрос во внешней политике России к. XVIII – нач. XX в. / Отв. ред. Н. С. Киняпина. – М: Наука, 1978. – С. 11 31. 5. Георгиев В. А. Англо-амери- канская буржуазная историография восточного вопроса / В. А. Георгиев / / Вопросы истории. – 1968. – № 3. – С. 172 181. 6. Георгиев В. А. Внешняя политика России на Ближнем Востоке в конце 30 – начале 40 х годов ХІХ в. / В. А. Георгиев. – М: Изд-во Моск. ун-та, 1975. – 200 с. 7. Пономарев В. Н. Идеализация роли Англии в ближневосточном кризисе 90 х годов ХІХ века / В. Н. Пономарев / / Вопросы истории. – 1977. – № 8. – С. 198 199. 8. Улунян А. А. Болгарский народ и русско-турецкая война 1877 1878 гг. / А. А. Улунян. – М.: Наука, 1971. – 205 с. 9. Туманова С. В. Историческая славистика в Англии / / Историография истории южных и западных славян: учебное пособие для вузов. – М.: Изд. МГУ, 1987. – 260 с. 10. Нарочницкая Л. И. Россия и отмена нейтрализации Черного моря 1856 1871 гг. / Л. И. Нарочницкая. – М.: Наука, 1989. – 224 с.

475

УДК [930.1:286.12] (7) – 054.72

Ходченко О.Є. (м. Дніпропетровськ)

ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ ЩОДО ІММІГРАЦІЇ ТА АДАПТАЦІЇ МЕНОНІТСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ У ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ

Наприкінці ХІХ ст. з Півдня Російської імперії відбувся виїзд в Північну Америку частини спільноти менонітів, які у XVIII ст. успішно колонізували цілинні терени Причорноморського степу, зробивши помітний внесок у розбудову цього краю.

Історія колонізації менонітами районів Середнього Заходу Північної Америки та їх життєдіяльність в іноетнічному середовищі США й Канади, включаючи адаптацію до нових соціокультурних умов, – це теми, які завжди привертали увагу істориків.

Загальнуісторіографіюпроблематики міграції менонітів, їхгосподарської діяльності в місцях нових поселень, духовного життя цієї специфічної етноконфесійної групи можна почерпнути з робіт закордонних дослідників.

Закордонна історіографія бере свій початок з 20 х рр. ХХ ст. Одним із перших дослідників з історії менонітів в Америці був Генрі С. Сміт. Його робота «Прибуття Російських менонітів» [1] присвячена імміграції менонітів із Південної Росії до Північної Америки та їх життю в Новому Світі. Вона стала першою спробою опису буденного життя менонітів США й Канади.

Наступною працею стала монографія Дж. Фретца [2], присвячена переселенню менонітів до Америки. В ній автор виокремлював релігійні, економічні й соціальні причини міграції та обґрунтовував доцільність колективного освоєння нових земель. Висновком роботи стає теза, що саме взаємодопомога й релігійна віра дозволили менонітам доволі швидко освоїтися і стати з часом заможною спільнотою.

У 1949 р. під редакцією Корнеліуса Крана вийшов збірник-есе [3], який складався з різнопланових статей, що розкривали процес імміграції, труднощі та особливості початкового періоду. Червоною лінією автор проводить думку про унікальність менонітських колоній і про їх вагому роль у процесі колонізації Середнього Заходу США.

Дослідження Г. Е. Реміра «Заслані царем: Корнеліус Янцен і велике переселення менонітів 1874 р.» [4] присвячено ролі менонітського лідера Корнеліуса Янцена в міграційному процесі й розселенні менонітів по регіонах Сполучених Штатів. У роботі аналізуються особливості імміграції названої етноконфесійної групи.

Значний внесок на першому етапі досліджень історії менонітів внесли менонітські періодичні видання, на сторінках яких почали друкуватися публіцистичні й перші історичні статті.

Особливазаслугаврозвиткуісторичногознанняпроменонітівналежить Ернсту Кореллу. Він привніс в науковий обіг значну кількість джерел, які

476

були висвітлені в його статтях, надрукованих у науковому щоквартальному журналі «Менонітський квартальний огляд» («Mennonite Quarter Review»), починаючи з 1937 р.: «Імміграція менонітів у Манітобу» [5, с.196 227], де автор надає звіти про імміграцію з Росії до Канади на початку 1870 х рр.; «Позика менонітам від канадського парламенту 1875 р.» [6, с. 255 263],

вякій представлені дебати в парламенті стосовно позики і соціально-еко- номічного становища цієї етноконфесійної групи. Стаття «Канадські сільськогосподарські звіти відносно менонітських поселень, 1875 1877 рр.» [7, с. 34 46] містить документи урядових агентів по імміграції російських менонітів. Ці документи значно доповнили джерельну базу початкового періоду, але представлені факти здебільшого не були проаналізовані.

Крім праці Е. Корелла привертають увагу роботи М. Джинджеріча, Г. Лебранта, Г. Янг. Так, Мелвін Джинджеріч у статтях, які виходили в менонітських журналах «Менонітське життя» («Mennonite life») і «Менонітському квартальному огляді» [8], піднімає питання імміграції менонітів та розкриває перебіг їх життя в канадській провінції Альберта. Стаття Георга Лібранта «Еміграція німецьких менонітів з Росії до Сполучених Штатів і Канади у 1873 1880 рр.» [9, с. 5 41] описує рух міграції крізь призму офіційних урядових документів Росії та Америки, а також надає огляд культурного й соціального життя деяких окремих колоній. У дослідженнях Гертруди Янг [10] визначено роль президента Сполучених Штатів У. Гранта

вколонізації Середнього Заходу США. Вона робить висновок, що іммігранти 1873 1874 рр. мали деякі гарантії від уряду відносно військової служби, хоча були тимчасовими й недостатніми для пацифістів менонітів.

Найбільш змістовною роботою першого етапу була монографія Е. К. Френсіса «У пошуках утопії: меноніти в Манітобі» [11]. Будучи соціологом, головну увагу автор звертав саме на соціокультурне життя переселенців. Крізь історичні події він розкривав соціальні зміни, що відбувалися всередині менонітських громад. Крім цієї роботи, Е. К. Френсіс в своїх статтях [12] піднімає окремі проблеми освіти, культурного розвитку, ролі менонітів у сільському господарстві Канади. Саме Е. К. Френсіс заклав основи соціологічного підходу при дослідженні історії менонітів.

Вагому роль у пізнанні менонітської історії зіграла чотирьохтомна робота «Менонітська енциклопедія» [13], видана під редакцією Гарольда С. Бендера, Корнеліуса Крана й Генріха Мелвіна. Ця колективна робота є цілісним зібранням історичної оглядової інформації з життя менонітів у всьому світі. Нариси енциклопедії презентують широке коло проблем і проблему еміграційних чинників зокрема.

Утой час виходять роботи й неменонітських дослідників, завданням яких було оцінити результати колонізаційної та асиміляційної політики держави. Першою роботою стала монографія С. А. Доусона [14], в якій авторрозглядавменонітівякскладовучастинуетнічноїмозаїкиканадського суспільства. У дослідженні Роберта Інгленда «Центральноєвропейський

477

іммігрант в Канаді» [15] наводяться статистичні дані стосовно імміграції до Канади наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і розглядаються процеси асиміляції етнічних меншин у Канаді. Автор негативно оцінює дії канадського уряду в контексті надання менонітам привілеїв і вважає, що саме привілеї гальмували процес подальшої інтеграції і асиміляції цієї спільноти. Робота Джона Мюрея Гебона [16] присвячена іммігрантам, серед яких згадуються й меноніти.

Таким чином, для першого етапу закордонної історіографії характерне сегментарне дослідження подій з життя окремих менонітських конгрегацій на їхньому імміграційному шляху. У цей період зроблено перші спроби опису історичного шляху російських менонітів у Північній Америці. Виокремлюється менонітська й західна історіографія. Головною проблемою досліджень менонітських публіцистів і істориків на цьому етапі була проблема імміграції, її передумов, причин, перебігу, а також особливостей першого облаштування в місцях поселення. Ця проблема досліджувалася Е. Кореллом, Дж. Фретцом, К. Краном, Г. Реміром, М. Джинджерічем та ін. Але при наявності спільної проблематики в перелічених роботах автори акцентували увагу на окремих моментах життя й переселення менонітів до Північної Америки. Що ж стосується західних дослідників, то слід зазначити, що американські та канадські вчені лише частково торкалися подій менонітського переселення в контексті загального перебігу імміграційного процесу й тому несуть не інформативну, а скоріше фонову складову.

Другий етап розпочинається з 1970 х pр., коли менонітські історики за допомогою методів нової соціальної історії починають підіймати й вивчати нові проблеми етнічної історії. Саме в цей час починають з’являтися роботи з проблем адаптації менонітів і їх ролі у житті соціального оточення. Одним із представників цього напрямку, який досліджував етнічну приналежність і соціологію релігійних груп, у тому числі менонітів, є Лео Дридгер [17]. Його стаття «В пошуках культурних факторів ідентичності» [18] презентує новий підхід автора до цієї проблеми, де виокремлюються ступені ідентичності різних етнічних груп Канади, у тому числі й менонітів. На цих ступенях він ставить менонітів у контексті збереження ідентичності нижче за євреїв чи французів, але значно вище за скандинавів або поляків. Свою позицію він пояснює тим, що євреї отримували суттєву підтримку від своїх численних громад, а французи, як засновники країни й одна з найбільших етнічних груп Канади, мала більші від інших права й привілеї в Домініоні, що дозволило їм зберегти майже непорушною психологічну ідентичність. Заслуга автора полягає ще у тому, що він залучає до дослідження «канадської мозаїки» етнічних меншин значний масив літератури.

Остання книга Лео Дридгера «Меноніти в глобальному селищі» [19] акцентує увагу на швидкій культурній асиміляції північноамериканських менонітів за останні десятиріччя. Автора турбує запитання: що залишиться

478

від своєрідності спільноти, коли традиційна комунальна система остаточно зміниться на індивідуалістичні ідеали під впливом Інтернету і СМІ.

Ще дві праці, певною мірою, торкаються процесів інтеграції менонітів до північноамериканського суспільства. Це робота Лео Дридгера «Ідентичність менонітів у конфлікті» [17] й дослідження Гаррі Льовена «Чому я меноніт: есе з ідентичності менонітів» [20]. У представлених роботах історики вивчають сьогоднішній стан ідентичності менонітів. Тема ідентичності в сучасній історіографії набуває все більшого значення, оскільки багато менонітів, особливо молоде покоління, губляться в питаннях своїх історичних і об’єднувальних чинників. Внутрішній психологічний конфлікт щодо збереження своїх особливостей і традицій в суспільстві періоду глобалізації актуалізує дану тему серед менонітів істориків.

Специфіку громадського життя менонітів і особливості колективної взаємодопомоги досліджували Ройден К. Льовен [21] і Герхард Енс [22].

Аналізуючи праці з проблем адаптації менонітів, можна зробити висновок, що автори досліджень не ставлять за мету дослідити особливості адаптації кожної менонітської конгрегації, порівняти ступені інтеграції до країнреципієнтів, вони лише намагаються вирішити питання, як зберегти традиційний стиль життя в умовах глобалізуючого суспільства сьогодення.

Питання конфесійної історії менонітів підіймаються в роботах У. Класена [23] і Дж. Корнеліуса Діка [24], де автори акцентують увагу на питаннях витоків менонітської віри і їх анабаптиської традиції. Ще один дослідник, Кевін Редекоп [25], один із ведучих менонітів соціологів, розглядає менонітство як релігійну спільність, яка має особливу специфіку в об’єднанні адміністративного устрою з релігією. В своїх роботах він розкриває відмінності між поняттями «секта» і «церква».

Ще одним сучасним дослідником-теологом є Д. М. Варкентін. У своїй дисертаційній роботі «Виправлення індивідуалізму Братських менонітів: доречність богослів’я Стенлі Хоерваса» [26] автор аналізує специфіку менонітського індивідуалізму в контексті релігійного вчення.

У 1970 х рр. продовжилися й дослідження з проблем імміграції менонітів до Північної Америки. Історик із США Джон Б. Тевс в своїх працях висвітлює проблему імміграції менонітів 1920 х – 1930 х pр. У роботі «Загублена батьківщина» [27] він надає детальний аналіз еміграційного руху менонітів з СРСР у 1921 1926 рр. на фоні внутріполітичних подій того часу. Окрім зазначеної роботи, він є автором наступних досліджень: «Російські меноніти і воєнне питання (1921 1927)» [28] (в якій вивчається проблема участі менонітів в системі військового обов’язку в Російській імперії 1870 х– 1920 х pр.); «Російські меноніти в Канаді: деякі загальні аспекти» [29] (описується особливість економічного стану іммігрантів менонітів другої хвилі переселення (1923 1929 рр.)). І хоча його роботи стосуються другої хвилі міграції менонітів до Північної Америки, вони надають загальну картину подій життя даної етноконфесійної групи в Росії і

479

частково розкривають проблеми першої хвилі імміграції менонітів до Північної Америки.

Вагому роль в менонітському історіописанні відіграв Франк Епп. Цей історик досліджує проблеми життя менонітів у Канаді, залучаючи при цьому менонітські джерела. У своїх роботах Франк Епп розкриває процес рееміграції менонітів із Канади до Південної Америки, деякі історичні події із життя переселенців в преріях, але найбільш цікавим є опис імміграційного шляху даної конфесійної групи від 1786 до 1940 х рр. Важливою працею є його трьохтомна робота «Меноніти в Канаді» [30]. В ній розкриваються події боротьби менонітських громад за свої права і свободи ще з моменту виникнення спільноти за часів Реформації в Європі у ХVI ст. і до 1970 х рр. Хоча робота і охоплює значний історичний період життя цієї етноконфесійної групи, однак вона має більш описовий ніж аналітичний характер.

Ґрунтовним дослідженням з географії менонітських поселень є дисертаційна робота Джона Г. Варкентіна «Поселення менонітів у Південній Манітобі» [31], яка була видана як монографія у 2000 р. У цьому дослідженні автор пояснює зміну географії поселень, аналізуючи зміни у сфері сільського господарства. На думку Д. Г. Варкентіна, саме меноніти змогли змінити ландшафтний вигляд Південної Манітоби з диких прерій до економічно розвиненої території. Специфіка даної роботи полягає в тому, що автор досліджує географічне розташування менонітських поселень, не вдаючись в особливості соціально-економічного життя менонітських громад. У висновках до своєї роботи автор акцентує увагу на тому, що унікальний стиль поселень менонітів, який допоміг облаштуватися й адаптуватися на початковому етапі життя, зруйнувався у подальшому в Канаді під впливом соціокультурного середовища й капіталістичних ідей.

Окрім монографічних робіт, проблеми історії менонітів знаходять своє місце й на сторінках наукових журналів. Відтак, часопис «Конрад Грейбел», який видається у м. Ватерлоо, досліджує переважно теологічні питання й життя сучасних менонітів. «Журнал дослідження менонітів» публікується на кафедрі з вивчення історії та культури менонітів в університеті Вінніпег. У цьому журналі виходять статті з історії, соціології, літератури та економіки. Ще одним журналом є «Менонітський квартальний огляд». Він присвячений вивченню традицій менонітів і їх історії. Дослідження проводяться також на базі архівів Коледжу Конрад Грейбел (м. Вінніпег), Центру досліджень Братських Менонітів (м. Фресно, США) та ін.

Західні вчені, що не належать до менонітської спільноти, вивчають менонітів у ракурсі етнонаціонального розвитку країн. У США та Канаді зі зростанням ролі етнічного фактору у суспільному житті у 60 80 х рр. ХХ ст. розпочалося формування наукових центрів з вивчення етнічної історії, міграційних процесів, ролі імміграції і місцевого населення Америки у формуванні сучасного етнічного складу США та Канади, міжетнічних відносин, еволюції імміграційних процесів і законодавства щодо

480