Sbornik_Bondarevskiy_2012

УДК 32.019.5:316.774

Проскуріна О. Ю. (м. Луганськ)

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ.

Сфера політики в період перетворень і реформ, а саме так може бути охарактеризоване останнє десятиліття новітньої історії нашої держави, неминучеактуалізуєтьсяйусуспільномужиттівиходитьнапершийплан.З огляду на те, що політична культура є одним з компонентів політичної системи, а формування глобального інформаційного простору розглядається автором як її функція, аналіз цих категорій політології доцільно вести «на тлі» політичної системи. Саме цей ракурс дозволить виявити теоретикометодологічні й політичні аспекти політичної культури, сутність і основний зміст процесу глобальної інформатизації, показати їх взаємозв'язок та взаємовплив, охарактеризувати політичну культуру як фактор формування глобального інформаційного простору.

Такий аналіз базується на осмисленні опублікованих праць низки вітчизняних і закордонних учених, а також на поглибленому аналізі з позицій політології явищ соціальної практики останнього десятиліття. З методологічної точки зору, це дозволяє розкрити не лише генезу і структуру політичної культури, визначити її місце й роль у житті суспільства, держави, політичної системи, але й дослідити теоретичні та політичні аспекти вивчення.

Сучасна наука виділяє три періоди найбільшого інтересу до політичної культури в XX столітті[1, 16 109].

Перший охоплює 1930-і рр. і пов'язаний з пошуком шляхів запобігання соціальних катаклізмів і досягнення стабільності та безконфліктного розвитку суспільства.

Другий ( 1960-і рр.) був викликаний феноменом деколонізації та ростом демократичних настроїв у країнах третього світу, де стояло питання: як закріпити процеси модернізації та створити ґрунт для стійкого соціального і політичного розвитку.

Третій ( 1990-і рр.) відзначений увагою дослідників до процесів демократизації в країнах Східної Європи, оскільки пробуксовка, скопійованого досвіду на Заході, дозволила визнати, що одні й ті самі політичні інститути дають різні результати в умовах інших культур з їх унікальними наборами цінностей та установок [2].

Однак, на наш погляд, можна виділити й четвертий етап дослідження політичної культури. Хронологічно цей період так категорично, як третій позначити не можна, тому що початок цього періоду приходиться на 70-і роки ХХ століття й триває до сьогодні. Пов'язаний він зі змінами останніх двадцяти років, тобто вступом людства в нову стадію свого розвитку – в епоху інформаційного суспільства з усіма його досягненнями, протиріччями й конфліктами.

461

Отже, досліджуючи проблему сучасної політичної культури, необхідно враховувати, що у вивченні політичної культури, як на Заході, так і на Сході накопичено величезний матеріал за різними науковими напрямками – культурною антропологією, етносоціологією, порівняльною політологією. Причому, розвиток різних напрямків, підходів у вивченні політичної культури, затверджує нову релятивістську парадигму. З цих позицій, нам здається, відкривається істина того, що різні культури здатні домагатися однакових результатів різними шляхами та методами.

Процес глобальної інформатизації все відчутніше впливає на життя людини, яка створює новітню історію. Важливою проблемою сучасності, яка потребує серйозного вивчення, є виклики інформаційної епохи та питання формування політико-культурного поля сучасного Українського суспільства.

Якщо ж проектувати головні завдання політичної культури суспільства на пріоритети політичної науки в Україні в умовах інформаційної епохи, то їх ієрархія, на наш погляд, набуде наступного вигляду:

–  дослідженняпроцесівстановленнявУкраїніполітичноїкультуривумовах глобальної інформатизації та основних показників цього процесу, а також вивчення констеляції внутрішніх і зовнішніх чинників цього процесу;

–  співвідношення низхідних (держава – суспільство) і висхідних (суспільство – держава) зв'язків у формуванні типу особистості та моделей політичної поведінки;

–  констеляція традиції та інновації в розвитку політичної культури і політичної свідомості громадян, прогностичний аналіз ціннісних орієнтації потенційних виборців та їх можливих переваг;

–  зіставлення регіональних моделей рецепції сучасних політичних інститутів і моніторинг виникаючих проблемних ситуацій, зокрема віддзеркалення в масовій свідомості сучасних правових нормативів;

–  вплив партійно-політичної системи на формування нової політичної культури інформаційної епохи.

Необхідність багаторівневої модернізації українського суспільства позначається і на виборі методології політологічного аналізу. Остання, в своїх зрілих формах покликана беззаперечно поєднати в собі евристичні можливості структурно-функціонального аналізу і життєздатні елементи макросоціологічного дослідницького інструментарію.

Таким чином, визначенню типу політичної культури в конкретному політичному просторі допоможуть евристичні можливості структурнофункціонального аналізу, оскільки політична культура мотивує політику, мобілізує політичний потенціал суспільства і групує учасників сучасного політичного процесу.

Класифікація типів політичної культури, буде тоді довершеною, коли буде визначена основна, системо утворююча ознака, характерна для відповідного типу політичної культури, і яка буде об'єднувати решту ознак

462

вцілісний поведінковий ансамбль. Серед сучасних культурологів переважаючою є думка про те, що системо утворюючі ознаки пов'язані з історичною спадкоємністю, тобто з культурною пам'яттю. В цьому зв’язку іноді називають культурний код, архетип, ген. Виходячи з такої постановки, ми усвідомлено або неусвідомлено детермінуємо нашу сучасну поведінку, історичною спадкоємністю або культурною пам'яттю. Таким чином, культурний код, архетип, ген виступає в теорії як безумовний чинник, який завжди виконує особливу роль у формуванні політичної культури. Але культура – це не лише спадкоємність, але це більшою мірою і наш вибір в альтернативній життєвій ситуації, політичній практиці тощо. У парадигмі функціоналізму суспільство імпліцитне і тому евристично виправданим буде наступне визначення культурного вибору в сучасному політичному процесі: економіко центризм, соціоцентризм і етноцентризм, як культурний вибір в сучасній політиці, який дає певний тип політичної культури.

Процеси глобалізації істотно впливають на формування нової незалежної України. Зробивши свій вибір на користь інтеграції в Європейські структури, Україна має сьогодні шанс зайняти належне місце в глобальному співтоваристві, та успішно здійснювати економічні та політичні реформи.

Звичайно, що Україна, не зможе інтегруватися до Європейського Союзу раніше, ніж у нашому суспільстві затвердяться економічні та суспільнополітичні засади розвитку, яких дотримуються в цьому заможному і досить привабливому для нашого загалу об’єднанні.

На нашу думку, важливим чинником подальших перспектив входження в європейську спільноту – є формування особливого типу політичної культури яка б мала характерні ознаки для демократичних суспільств, зокрема країн Європейського Союзу, цінності й орієнтири, та сприймала зміни векторів суспільного розвитку. На жаль, Україна перебувала довгий час між двома цивілізаціями – християнською та мусульманською. Вплив обох цивілізацій і культур на власний розвиток України був неоднозначним і далеко не на користь українського (слов’янського) етносу. Даються взнаки і залишки тоталітарного минулого, і, як наслідок, брак нової ідентичності, фальшиві цінності тощо.

Єще одна проблема, про яку говорять більшість сучасних авторів, що досліджують політико-культурні процеси епохи глобальної інформатизації. Проблема ця пов'язана з культурними процесами, що відбуваються

вдержавах колишнього соціалістичного табору. «Є сфера життєдіяльності держав і суспільств, найменш сумісна з тим процесом, що ми сьогодні називаємо глобалізацією, і це – національна культура, яка протягом всієї історії людства була найважливішим фактором у процесі формування полі- тико-культурних переваг» [3, 5].

Економічні, політичні, правові норми, завдяки своїй природі, тяжіють до стандартизації й легше стають глобалізованими, оскільки вони сприяють зміцненню загального світового соціального простору на більш-менш

463

однаковій основі. Це сприяє взаємовигідній взаємодії країн і народів, незважаючи на посилення їх диференціації за шкалою економічного росту, добробуту і сталого розвитку. Специфіка культури з непорушною логікою передбачає збереження індивідуально-національних (етнічних, конфесіональних) особливостей і розходжень поряд з дифузією загальних явищ, які народжуються. Національна політика та економіка можуть, як програти, так і, швидше, виграти внаслідок регіональної та загальносвітової інтеграції, інтернаціоналізації ринків, міграції робочої сили. Національна культура в контексті політики, як сфера найбільш традиційна, в процесі розмивання кордонів, здебільшого, ризикує програти, а політична культура – набути спотворених форм. Але високий рівень освіченості українців є гарною передумовою для усвідомленої та конструктивної участі в політиці, розуміння того, що розвиток інформаційних технологій привів суспільство до нової фази історичного розвитку, основними ознаками, якого є перетворення теоретичних знань у джерело інновацій. Сучасні інформаційні потоки та комунікації поступово будуть розмивати традиціоналізм і неліберальну політико-культурну практику українців, та формувати основи політичної культури інформаційної доби.

Отже,цілкомочевидно,щоУкраїна не може існувати ірозвиватися ізольовано від світу. Сучасні реалії внутрішнього та міжнародного життя вимагають нової самоідентифікації України, яка стане основою її стратегії включення в глобалізацію, що враховує національні особливості країни й відповідає її національним інтересам. Тому вважаємо, що в сучасних умовах підхід до політичної культури за шкалою «низька – висока» вже не актуальний. Необхідні зовсім інші якісні характеристики, оскільки нинішня епоха породжує інші залежності й інші принципи взаємодії влади, індивіда та суспільства.

В Україні політично активні, в основному, елітарні групи суспільства, які досягли успіху під час так званих «реформ» 90 х років ХХ ст. Вони раніше за інших усвідомили власні соціально-економічні інтереси й необхідність їх захисту політичними засобами. У той же час абсолютна більшість населення, через занадто низький рівень політичної культури, та кризові явища у нашому суспільстві протягом 2005 року після перемоги «помаранчевої революції», відсторонилася від участі в політико-правово- му процесі. З цієї точки зору країна є «країною глядачів», а її політична система – «демократією неучасті».

Занадто низький рівень масової політичної культури характерний і для освіченої частини українського суспільства – інтелігенції. Носії фундаментальних природничо-наукових знань і високих інженерних технологій опинилися цілком безпомічними в період трансформації економічного устрою. Вони не змогли протиставити розкраданню національного надбання пострадянськими елітами яку-небудь осмислену політику. І, тим паче, якщо в Україні є майбутнє, воно значною мірою визначається тією соціально-політич- ною позицією, яку усвідомлено займе українська інтелігенція.

464

Разом з тим, процеси, які відбуваються в нашому суспільстві впродовж останніх сімнадцяти років, позначилися на тенденціях і навіть нових зразках політичного мислення та діяльності, що сприяє становленню основ зовсім іншого суспільства. Зазначені процеси, на наш погляд,- є такими:

–  трансформація політико-культурної сфери обумовлена впливом со- ціально-економічних і духовних процесів, які розгортаються в межах абсолютно визначених традицій, притаманних нам.

–  ліквідація суворих ідеологічних обмежень, раніше властивих українській державній політиці, призвела до того, що різко зросла здатність суспільства до культурної інтеграції і, одночасно, – до розширення певною мірою впливу на інші культурні світи.

–  домінування в українській політичній культурі до цього часу традиційних архетипів ставить певний бар’єр на шляху засвоєння цінностей нової політичної культури (НПК), яка формується в західних країнах (культури інформаційного суспільства), що стримує трансформацію ціннісних структур у полі політики, сприяє зміцненню суперечностей між власне культурними і специфічно політичними підґрунтями ціннісних орієнтацій громадян у сфері влади. У будь-якому випадку недостатня раціональність і поза нормативність системи політичної орієнтації громадян у публічному просторі призводить до безлічі прикладів свавілля політичних гравців, а також до того, що в політиці формальна і неформальна нормативні системи діють паралельно одна одній, не маючи взаємних точок перетину.

Разом з тим видається цілком очевидним, що інформаційні контакти українських громадян з носіями нової політичної культури усе ж дадуть певний політичний значимий ефект, це по перше. А, по друге, нова політична культура, безсумнівно, укоріниться на власному історичному ґрунті та інституціонується.

Ми вважаємо, що з появою нових комунікацій, які підтримуються сучасними електронними ЗМІ, в українському культурному просторі намітилась низка тенденцій, розвиток яких буде сприяти трансформуванню полі- тико-культурної сфери в досить короткий час. Тут мається на увазі:

•по перше, політична культура сьогодення, перебуваючи в сучасних комунікаціях, одночасно є культурою, яка дивиться в майбутнє або культури політики майбутнього. Тобто, комунікації не просто поєднують зразки культур сьогодення і майбутнього, вони утворюють просторово часовий континуум значимих образів влади, не просто механізм самовідтворення культури, а своєрідний культурний імідж новим поколінням;

•по друге, ілюзорність політичних кордонів сприяють зміні форм взаємин між громадянами та владою, які не узгоджуються з правилами національної політичної системи, а іноді й національною політичною культурою;

•по третє, не можна не відзначити, що сучасні комунікації часто порушують звичні зв'язки між повсякденним життям і закріпленим у національній культурі досвідом. Це спонукає людей до застосування більш широких і незвичних моделей політичної участі;

465

•по четверте, комунікації полегшують використання іншокультурного досвіду. Це дозволяє опанувати, те нове, прогресивне, що сприяє розмиванню вкорінених стереотипів політичного мислення у практичній політиці, причому цей процес торкається як рядових громадян, так і представників влади;

•по п’яте, комунікації активізували міжкультурне спілкування держав

інародів, поклавши початок процесу формування геоменталітету сучасного світу, політично значимих мегацінностей та орієнтацій. Відразу зазначимо, що це не має нічого спільного з космополітизмом у його традиційному розумінні, тому що геоменталітет має політико-громадянське позиціонування, яке проявляється в пріоритеті приватних інтересів над публічним інтересом;

•по шосте, існування віртуального політичного простору обумовило виникнення невідомого раніше типу життєдіяльності – усі з усіма і одночасно всі порізно. Переплелася реальність з вигаданими подіями та штучно вигаданою інформацією, що у свою чергу підриває основи раціональної політичної орієнтації. А такі комбінації викликають скепсис, невір'я, іронію.

Підбиваючи підсумок вищесказаного, треба відзначити, що утвердження нових способів культурного освоєння політично значущої інформації призводить до того, що комунікації створюють зовсім іншу політико соціальну атмосферу для розвитку політичного життя і відтворення культури. Здається, що вплив цих процесів досить неоднозначний. Мається на увазі те, що зростаюча роль засобів і образів у формуванні уявлень про політика у громадян, робить цей процес схожим на шоу. Прикладом може служити залучення у виборчий процес представників шоу бізнесу тощо. Ми всі були, і є свідками використання подібного і при обранні президента, і депутатського корпусу, і в інших політичних дійствах різних політичних сил.

Очевидно, що національні політичні культури, як реально сформовані ціннісні утворення, випробовують на собі вплив і впровадження нових методів і технологій мовної, розумової та поведінкової активності при використанні людиною нових форм трансляції групового і світового досвіду, переробки та переміщення інформації. У подібній ситуації національні культури поводяться по різному: від активного не сприйняття інновацій до трансформування і адаптації власних моделей мислення та поведінки, а іноді відбувається перегляд власних вихідних базових орієнтацій та переваг.

Література:

1. Проскуріна О. О. Політична культура інформаційного суспільства: монографія / Олена Олександрівна Проскуріна: Держ. закл. «Луган. нац. ун-т імені Тараса Шевченка». – Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2008, – 352с. 2. Шестопал Е. Б. Личность и политика: критический очерк современных западных концепций политической социализации / Е. Б. Шестопал. – М.: Мысль, 1988. – 203 с. 3. Фукуяма Ф. Доверие: соц. добродетели и путь к процветанию / Фрэнсис Фукуяма; [пер. с англ. Д. Павловой, В. Кирющенко, М. Колопотина]. – М.: АСТ: Ермак, 2004. – 733 с.

466

УДК 930.272=411.21 «09»

Сбродов А. А. (г. Луганск)

В. М. БЕЙЛИС О «РИСАЛЕ» ИБН ФАДЛАНА (Х В.)

Луганский арабист Вольф Менделевич Бейлис (1923 2001) не мог не обратить внимания на сочинение Ахмада Ибн Фадлана в силу двух обстоятельств. Во-первых, он поддерживал тесные контакты с крупнейшим исследователем сочинения арабского автора А. П. Ковалевским, во вторых, «Рисале» Ибн Фадлана являлось одним из важнейших арабоязычных источников по истории Восточной Европы в средние века.

Багдадский путешественник и писатель первой половины X века Ахмад ибн Фадлан ибн ал-‘Аббас ибн Рашид ибн Хаммад был одним из немногих арабских авторов, лично посетивших Восточную Европу. В 921 923 гг. он в качестве секретаря посольства халифа ал-Муктадира, возглавляемого Сусаном ар-Раси, совершил путешествие в Волжскую Булгарию. Посольство проследовало через Рей, Нишапур, Бухару, столицу Хорезма Кят, Старый Ургенч, земли огузов и башкир. В целом, миссия оказалась неудачной: огузы и башкиры отказались принимать ислам, в Хазарии мусульманская партия подверглась преследованиям, а Волжская Булгария предпочла поддерживать более тесные связи со Средней Азией, нежели с Халифатом. По возврещении в Багдад Ибн Фадлан составил «Записку» («Рисале»), в которой отобразил уникальные сведения о хазарах, огузах, русах, башкирах и булгарах. До 20 х гг. ХХ в. оригинал этого сочинения считался утерянным, и основные сведения о труде Ибн Фадлана исследователи черпали из «Географического словаря» выдающегося арабо-мусульманского географа XIII столетия Йакута ар-Руми, который включил в своё произведение объёмные выдержки из «Рисале».

Сочинение Ибн Фадлана привлекло внимание российских востоковедов ещё в ХІХ в. Так, в 1923 г. вышел текст и перевод на немецкий язык сочинения Ибн Фадлана, выполненные академиком Х. Френом на основе «Географического словаря» Йакута [1]. В данной работе также приводился сокращённый пересказ сообщения Ибн Фадлана о северном великане, которого арабский путешественник видел в столице Волжской Булгарии [1, с.227 228]. Во второй половине ХІХ века переводы фрагментов «Рисале» Ибн Фадлана, выполненные на основе изданного немецким арабистом Ф. Вюстенфельдом текста памятника, были включены А. Я. Гаркави в работу, посвящённую сведениям мусульманских авторов о славянах и русах [2]. Однако первый перевод «Записки» Ибн Фадлана на русский язык был осуществлён не А. Я. Гаркави, а другим российским арабистом – Г. С. Саблуковым, который использовал издание Х. Френа [3, с.15 16]. Значительное внимание сочинению арабского путешественника уделил и В. Р. Розен, который 25 января 1901 г. выступил с докладом «Ибн-Фадлан и его

467

комментаторы» [3, с.18], а в 1902 г. опубликовал статью «Пролегомена к новому изданию Ибн-Фадлана», имевшую большое методологическое значение [4]. Поворотным пунктом в изучении сочинения Ибн Фадлана

ичастных вопросов, содержащихся в нём, стало обнаружение А. З. Валиди Тоганом в 1924 г. в Мешхеде (Восточный Иран) оригинала памятника. В 1935 г. две фотокопии рукописи «Записки» Ибн Фадлана были переданы Министерством народного просвещения Ирана Институту востоковедения АН СССР. В середине 30 х гг. прошедшего столетия изучением сочинения Ибн Фадлана занялся выдающийся украинский арабист Андрей Петрович Ковалевский. В 1939 г. вышла в свет подготовленная Ковалевским книга «Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу» [3]. В этой работе, предварённой обширным предисловием, учёный представил критический перевод сочинения Ибн Фадлана и подробные комментарии к нему. Однако в связи с тем, что в октябре 1938 г. А. П. Ковалевский был арестован, книга вышла без указания его фамилии, а редактором был указан академик И. Ю. Крачковский, фактически не занимавшийся исследованием «Записки» Ибн Фадлана. Впоследствии Ковалевский неоднократно возвращался к тексту «Рисале». Так, в 1950 г. им вновь был поднят вопрос о достоверности сочинения арабского путешественника [5], а в 1956 г. А. П. Ковалевский с уточнениями

идополнениями переиздал «Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу» [6]. В общей сложности произведению Ахмада ибн Фадлана было посвящено более десятка научных работ и докторская диссертация А. П. Ковалевского.

В. М. Бейлис впервые обратился к сочинению арабского путешественника ещё в 1965 г. Тогда он опубликовал статью историографического характера «П’ять виданнь книги Ібн Фадлана» [7]. В данной статье луганский арабист дал подробный критический анализ всех изданий книги Ибн Фадлана: Х. Френа, Ф. Вюстенфельда, А. З. Валиди Тогана, А. П. Ковалевского

иСами ад-Дагана. Кроме этого, Вольф Менделевич подробным образом разобрал все известные ему переводы и рецензии на издания и переводы «Записки» Ибн Фадлана и указал на ряд ошибок и неточностей, встречающихся у некоторых исследователей (например, у М. Канара и А. З. Валиди Тогана). Тщательно сопоставив все имевшиеся на тот момент материалы, посвящённые исследованию труда Ахмада ибн Фадлана, В. М. Бейлис пришёл к выводу, что из всех существующих наиболее качественным является русский перевод и комментарий «Рисале», выполненный в 1956 г. А. П. Ковалевским, «испытанный как временем, так и критической проверкой» [7, с.150]. В то же время В. М. Бейлис сформулировал перед советской и мировой арабистикой два новых важных задания – более подробное исследование конкретных фактов, приводимых Ибн Фадланом

исопоставление его сообщений с аналогичными сведениями ал-Истахри, Ибн Русте, ал-Мас ‘уди. Интересно, что даже в этой историографической статье, В. М. Бейлис внёс свою небольшую лепту в прояснение одного из вопросов, связанного с сочинением Ибн Фадлана. Луганский учёный

468

опроверг мнение сирийского арабиста Сами ад-Дагана, который полагал, что Сусан ар-Раси и Барис ас Саклаби владели русским языком, поскольку имели соответствующие нисбы. По утверждению Бейлиса такое предположение ошибочно, так как нисба Сусана ар-Раси не обозначает принадлежности к русам, а заимствована от одного из алидских родов. Барис ас Саклаб же происходил не из славян, а из волжских булгар, поэтому совершенно не обязательно, что он владел русским языком. Завершая обзор истории изданий текста «Рисале», Вольф Менделевич обоснованно пришёл к заключению, что в результате неоднократного переиздания сочинения Ибн Фадлана в научный оборот был введён один из важнейших источников по истории Восточной Европы и славян. Отметим, что в данной статье В. М. Бейлис определил значение всей предшествующей работы арабистов над текстом «Рисале» Ибн Фадлана.

Впоследствии Вольф Менделевич не раз обращался к труду Ибн Фадлана по различным вопросам. В частности, В. М. Бейлис использовал переводы выдержек из «Записки» арабского писателя для реконструкции религии древних славян и русов [8, с.72 73]. В работе, посвящённой представлениям арабских авторов IX – X вв. о государственном и племенном строе народов Европы [9, с.143], луганский арабист использовал переводы фрагментов «Рисале» для уточнения титулатуры правителей некоторых восточноевропейских народов и изучения феномена двоевластия у хазар, булгар и русов.

Специальное исследование В. М. Бейлис посвятил вопросу «двоевластия» у русов [10]. В этой работе учёный, используя данные других источников, кратко обосновывал правильность утверждения арабского путешественника о существовании у царя (малика) русов заместителя (халифа). Сопоставив информацию «Рисале» со сведениями других арабских авторов, в частности с «Анонимной запиской» (в передаче Ибн Русте), В. М. Бейлис указал на уникальность сообщения Ибн Фадлана, поскольку кроме багдадского путешественника факт существования двоевластия у русов не упоминает никто из арабских авторов.

В статье, посвящённой 100 летию со дня рождения А. П. Ковалевского, В. М. Бейлис проанализировал методологическую работу учёного в исследовании восточных письменных источников [11]. Отмечая огромную заслугу Андрея Петровича в изучении «Записки» Ибн Фадлана, Бейлис указал на то, что Ковалевский «разработал и применил методы сопоставления и проверки свидетельств восточных письменных источников с этнографическим (в частности, фольклорным) и археологическим материалом» [11, с.64]. По мнению профессора Бейлиса, попытки А. П. Ковалевского реконструировать духовный мир и ментальность народов, о которых писал Ибн Фадлан, на основе привлечения данных фольклористики и этнографии опережали время и в чём то роднили методологический подход Ковалевского с подходом представителей «школы Анналов» [11, с.66].

469

Неоднократное обращение Вольфа Менделевича к «Записке» Ибн Фадлана в своих источниковедческих исканиях позволила ему ввести в научный оборот ценные сведения о религии и обычаях древних русов, установить факт существования «двоевластия» в Древней Руси начала X века, а также в значительной степени прояснить вопрос о достоверности сочинения арабского писателя и путешественника.

Литература:

1. Frähn C. M. Ibn-Fazlan’s und anderer Araber Berichte über dai Russen älteren Zeit. Text und Uebersetzung mit kritich-phylologischen Anmerkungen; nebst drei Beilagen, von C. M. Frähn. – St.-Pet., 1823. 2. Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца Х века по Р. Х.). – СПб., 1870. 3. Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу. Под ред. И. Ю. Крачковского. – М.- Ленинград: Изд-во АН СССР, 1939 4. Розен В. Р. Пролегомена к новому изданию Ибн-Фадлана. / / Записки Вост. отд. и Русск. археол. общ. – Т. XV – СПб, 1903. 5. Ко-

валевский А. П. О степени достоверности Ибн-Фадлана / / Исторические запис-

ки – Т. 35. – М.,1950. 6. Ковалевский А. П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921 922 гг. Статьи, переводы и комментарии. – Харьков, 1956. 7. Бейліс В. М. П’ять виданнь книги Ібн Фадлана / / Український історичний журнал. – 1965. – № 3. – С.145 151. 8. Бейлис В. М. К оценке сведений арабских авторов о религии древних славян и русов / / Восточные источники по истории народов ЮгоВосточной и Центральной Европы. – Т.ІІІ. – М., 1974. – С.72 90. 9. Бейлис В. М.. Арабские авторы IX – X вв. о государственности и племенном строе народов Европы / / Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования 1985 год. – М.: Наука, 1987. – С.140 149. 10. Бейлис В. М. Ибн Фадлан о «двоевластии» у русов в 20 х гг. X в. / / Образование Древнерусского государства: Спорные проблемы. Чтения, посвященные памяти В. Т. Пашуто. – М., 1992. – С.3 5. 11. Бейлис В. М. А. П. Ковалівський про вірогідність свідчень середньовічних арабських авторів з історії Східної Європи / / На честь заслуженого діяча науки України Андрія Петровича Ковалівського (1895 1969 рр.). Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 100 річчю від дня народження. – Харків, 1995. – С.36 37.

470