Sbornik_Bondarevskiy_2012

дідичів над діяльністю банків. «Kraj», намагаючись подолати антагонізм між фінансистами і поміщиками, вказував, що втручання в справи кредитних організацій призведе до обмеження їхньої діяльності.

Газета від самого початку свого існування закликала землевласників до об’єднання в різноманітні спілки та синдикати. Доводила їм, що тільки спільними силами вони зможуть досягнути кращих результатів в господарюванні. Тижневик переконував своїх читачів в необхідності створення спеціальної організаціїпоміщиків,якабзаймаласяпропагандоюпередовихметодівгосподарювання, збутом товарів, купівлею сільськогосподарських машин. Газета рекомендувала створювати окремі секції і залучати до їхньої роботи різних фахівців.

На переконання редакції часопису, сільськогосподарські товариства повинні представляти позицію великих землевласників перед владою в різних справах − економічних і суспільних. Газета вказувала, що вони можуть як економічний орган творити навіть певну форму влади. Тижневик наполягав на активній участі польських поміщиків в сільськогосподарських товариствах і критикував тих землевласників, які не бажали співпрацювати з ними [9].

«Kraj» активно виступав за співпрацю між польськими і російськими поміщиками в різних галузях. Селянському питанню газета приділяла досить мало уваги. Під час аграрних заворушень в 1885-1887 роках в Королівстві Польському та на Правобережжі тижневик закликав російську владу вжити якнайсуворіших заходів проти незадоволених хліборобів. Негативно оцінював часопис еміграцію селян до Америки, яка стала набувати масового характеру в 90 х роках позаминулого століття і позбавляла поміщиків дешевої робочої сили.

Аналізуючи публікації в газеті на сільськогосподарські теми, приходимо до висновку, що вона в першу чергу обстоювала інтереси великих землевласників та промисловців. Демонструючи підкреслену лояльність до царського уряду, газета все таки захищала інтереси поляків в економічній галузі, пропагувала національну солідарність серед пануючої польської еліти. Тижневик є цінним історичним джерелом, бо висвітлює погляди польської громадськості на подолання економічних негараздів.

Література:

1. Kmiecik Z. «Kraj» za czasów redaktorstwa Erazma Piltza / Zenon Kmiecik; Polska Akademia Nauk. Instytut Badań Literackich. Pracownia Historii Czasopiśmiennictwa Polskiego XIX i XX wieku. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1969. – 501 s.2.Kmiecik Z. Prasapolskawlatach1864 1918 / ZenonKmiecik;PolskaAkademiaNauk. Instytut Badań Literackich. Pracownia Historii Czasopiśmiennictwa Polskiego. – Warszawa: Państ. Wydaw. Naukowe, 1976. – 360 s. 3. Kmiecik Z. Prasa polska w rewolucji 1905- 1907 / ZenonKmiecik.–Warszawa:Państ.Wydaw.Naukowe,1980.–274 s.4.Encyklopedia– Polska. T. 5. / [red. tekstów Wojciech Baturo]. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN: Axel Springer Polska, cop. 2008. – 399 s. 5. Kraj – 1900. – № 23. – 12 травня. 6. Kraj – 1894. – № 25. – 28 травня. 7. Kraj – 1895. – № 16. – 16 квітня. 8. Kraj – 1887. – № 143. –

27 листопада. 9. Kraj – 1885. – № 29. – 2 серпня.

441

УДК [94 (470+571):328.185] «192»

Лукьянов А. П. (г. Луганск)

ИСТОЧНИКОВАЯ БАЗА ПО ИСТОРИИ БОРЬБЫС КОРРУПЦИЕЙ В СССР В 1920 Х ГГ.

Эффективное функционирование аппарата государственного управления в разные исторические эпохи и в различных государствах не возможно было без выработки четкой государственной политики и организацион- но-правового обеспечения противодействия коррупции в среде государственных служащих. Коррупция (от лат. corruptio – подкуп, порча, упадок) трактуется в современной научной литературе как подкуп, продажность должностных лиц и политических деятелей, как преступная деятельность, заключающаяся в использовании должностными лицами своих властных возможностей и служебного положения в целях личного обогащения, что

всвою очередь разлагает систему управления и подрывает социальную направленность государства, угрожает его существованию [1].

Вотечественной историографии отсутствуют обобщающие комплексные исследования коррупции в советский период. Кроме того, назрела задача не только систематизации исследовательских версий, но и их переосмысления в соответствии с тенденциями современной исторической науки. 1920 е годы представляют интерес для исследования по названой проблематике, поскольку в этот период происходит формирование новых Союзных органов власти, разворачивается политическая дискуссия о формах и методах функционирования Советского государственного аппарата, намечаются тенденции на установление тоталитарного режима, а проводимая большевиками Новая экономическая политика создаёт экономическую почву для коррупционных злоупотреблений властью.

Цель исследования – определить круг источников, содержащих информацию о выработке и реализации государственной политики в СССР

по борьбе с коррупцией в период НЕПа (1921 1928 гг.), на основе материалов, как Украинской ССР, так и общесоюзных органов. В историческом контексте эпохи, коррупция рассматривается, преимущественно

втаком проявлении, как взяточничество в среде служащих советских государственных органов.

Источниковая база истории коррупции в период СССР довольно широка и состоит, прежде всего, из документов архивных фондов Центрального государственного архива высших органов власти и управления Украины (ЦДАВО України), Центрального государственного исторического архива Украины (ЦДІАК України), Государственного архива Российской Федерации (ГА РФ), Российского государственного архива экономики (РГАЭ), Российского государственного архива социально-политической истории (РГАСПИ), а также Государственных архивов областей.

442

По рассматриваемой нами проблематике, наиболее обширные фонды содержит Государственный архив РФ. Здесь основной источниковой базой служат документы НКВД РСФСР (Ф. 393) и Комиссии по борьбе с взяточничеством при НКВД (Ф. 9445), содержащие не только постановления высших органов власти и ведомственные инструкции, но и рабочие материалы центральнойиместныхведомственныхкомиссий.Учитывая,чтоорганымилиции, уголовного розыска и коммунального хозяйства оказались, наряду с работникамихозяйственныхорганов,вбольшейстепениподверженывзяточничеству, представляется репрезентативным изучение взяточничества на примере данного ведомства. В свою очередь, обобщение опыта борьбы с взяточничеством в других ведомствах – НК РКИ, Верховный трибунал, ВЦИК и ЦК Помгол – позволяет выявить общие формы и масштабы коррупции в рассматриваемый период, а также отношение к взяточничеству разных слоев населения [2; 7]. Эту же задачу выполняют документы ВСНХ (Ф. 3429), НКЗ СССР (Ф. 7486)

иархива «Крестьянской газеты» (Ф. 396) в РГАЭ [3]. Пропагандистское и информационное обеспечение антикоррупционной кампании освещено в материалах Информационного отдела (Ф. 17. Оп. 15,16,32) и Отдела агитации

ипропаганды ЦК РКП (б)-ВКП (б). Система партийного контроля над ходом кампании реконструируется на материалах Оргбюро и Секретариата ЦК (Ф. 17. Оп. 112), а механизм выхода из кампании 1922 1923 гг. прослеживается на основе документов Комиссии ЦК РКП (б) по пересмотру руководящих работников хозяйственных органов (Ф. 17. Оп. 70) [4].

Комплекс опубликованных документов включает в себя, наряду

софициальными материалами, регламентирующими правовое обеспечение антикоррупционной деятельности и основные направления борьбы

свзяточничеством, документы личного происхождения, позволяющие реконструировать взятку на бытовом уровне и отношение к ней в нэповском обществе. К этой же группе источников тесно примыкают мемуары и воспоминания современников этих событий, позволяющие увидеть взяточни-

чество «изнутри» [6 10; 25; 26].

Важным источником изучения коррупции, степени вовлеченности населения в борьбу с ней и форм и методов противодействия взяточничеству является периодическая печать (как центральная, так и региональная печать). Те более, что в начале 1920 х годов в СССР по инициативе руководства партии большевиков развернулась компания по борьбе со взяточничеством, что активно освещалось советской прессой тех лет [12 28]. Отдельный пласт представляют собой публикации в эмигрантской печати, позволяющие увидеть исследуемое явление со стороны, без идеологических шор и пропагандистских штампов. Ряд изданий позволяет реконструировать специфику коррупционности в разных ведомствах и сферах [11; 17]. Обнаружено, что из основного массива эмигрантской периодики самое пристальное внимание большевиков уделялось таким газетам, как «Последние новости» (Париж; 1920 1940), «Руль» (Берлин; 1920 1931),

443

«Дни» (Берлин, Париж; 1922 1933), «Возрождение» (Париж; 1925 1940),

атакже журналу «Социалистический вестник» (Берлин, Париж, НьюЙорк; 1921 1965) и «Бюллетеню Оппозиции (Большевиков Ленинцев)» (Нью-Йорк, Париж; 1929 1941). Они представляли основные политические силы русского зарубежья: возглавляемые П. Н. Милюковым кадеты и республиканцы демократы; правые кадеты во главе с И. В. Гессеном, А. И. Каминкой и В. Д. Набоковым; эсеры; монархисты и правоцентристы;

атакже руководимые Ю. О. Мартовым и Ф. И. Даном меньшевики. Особняком в этом ряду стоит «Бюллетень Оппозиции» Л. Д. Троцкого, который не имел последователей среди «белоэмигрантов» и представлял угрозу советскому руководству исключительно благодаря своим разоблачительным публикациям [11; 17].

На основе документов НКВД и материалов прессы 1920 х гг. АндреевскийГ. В.вкниге«ПовседневнаяжизньМосквывсталинскуюэпоху»[29],даёт информацию: «Большая часть хищений, растрат совершалась в государственных организациях (56,2 %). При этом причины, побудившие виновных растратить казенные деньги, были далеки от нужды и крайне тяжелого стечения обстоятельств. Даже напротив. 17 % осужденных побудило залезть в карман государства пьянство, 10 % – проигрыши в карты, 3 % – проигрыш на бегах. Нужда же толкнула на преступление менее 4 % виновных. Было замечено, что некоторые из осужденных, чтобы получить более мягкое наказание, демонстрировали свою бедность «напоказ». Причина морального разложения населения крылась, по мнению тех, кто изучал этот вопрос, в захвате среднего и низового аппарата представителями мелкой буржуазии, то есть нэпманами. Обращало на себя внимание и то, что 22 % растратчиков составляли коммунисты. Масло в огонь подлило выступление авторитета в мире коммунистической идеологии Емельяна Ярославского. Его выступление любили цитировать адвокаты, защищавшие партийных растратчиков. А сказал Емельян Ярославский следующее: «Не понимаю, чем суд занимается! Жестоко карает коммунистов – растратчиков. Ну что такое, если коммунист и растратил три тысячи рублей? Ведь если принять во внимание, что он был на красных фронтах, жертвовал своей жизнью, то ведь это ерунда». Эта речь в корне противоречила высказыванию Ленина о том, что коммунистов за совершенные ими преступления необходимо наказывать в три раза строже, чем беспартийных. В 20 – х годах среди членов руководящего состава партии большевиков было достаточно много коммунистов с подобными либеральными взглядам на коррупцию, воровство и преступность в обществе, как у Емельяна Ярославского. Понятно, что не случайно они занимали такие позиции по отношениюкпроворовавшимсярядовымкоммунистам.Какпоказаловремя,многие из них оказались тоже замешаны в коррупции власти только в намного более крупных размерах, чем рядовые коммунисты [29, 212 213, 489; 30].

Особуюважностьдлявыявлениясоциальныхпричинкоррупции,нанаш взгляд, имеют опубликованные труды двух институтов: Института техники

444

управления (существовавшего в Москве с 1926 по 1932 гг.) и Института рационализации управления (в Харькове в 1929 1934 гг.). Оба института были созданы по инициативе и в подчинении НК РКИ (Народного комиссариата рабоче-крестьянской инспекции). Они были первыми в истории нашей страны научными учреждениями, предметом научно-исследовательской деятельности которых были вопросы государственного управления и управления производством. Институт техники управления и Институт рационализации управления кроме научно-исследовательской работы осуществляли также профессиональную подготовку служащих советских государственных органов. Результаты исследований ученых отражены на страницах периодических изданий: «Техника управления», «Хозяйство и управление», «За рационализацию», «Время», «Организация труда», в которых отражена управленческая мысль того времени, представлен критический анализ проблемам функционирования советских государственных органов.

Рассматривая статистику взяточничества, следует учитывать ряд обстоятельств, ограничивающих ее репрезентативность. В 1920 е годы были подведены итоги работы специальных комиссий по борьбе с взяточничеством

в1922 1923 гг., включая статистику по взяточничеству до марта 1923 г. Но чаще всего статистика по взяточничеству растворялась среди более общей статистики должностных преступлений [2 4; 18; 22; 23; 27]. Кроме того, статистические данные не являются точными, ввиду того, что многие губернии не указывали в сводках общего числа проверенных сотрудников. Точно так же в списках уволенных с занесением в особые секретные списки и преданных суду сведения не являются исчерпывающими. В ряде случаев цифры, указанные в позднейших сводках, почему то меньше предыдущих цифр. Кроме того, последние данные о взяточничестве в открытой печати были опубликованы в 1928 г., что свидетельствует о свертывание НЕПа и перехода от относительно либеральной политики к тоталитаризму.

Наличие широкого круга документов и материалов позволяет осуществить комплексное исследование феномена коррупции в нэповском обществе как социального явления, механизма легитимизации советской власти и социализации населения. Коррупция предстает в виде многослойного явления, пронизывающего нэповское общество как по горизонтали, так и по вертикали. Процесс перерождения партийной и государственной номенклатуры (в том числе региональной и ведомственной) предстает

вединстве с попытками высшего руководства установить некие границы коррупциогенности в постреволюционном пространстве. Архивные документы и материалы печати (в том числе эмигрантской) раскрывают основные проявления коррупционной практики первых лет Советской власти.

На основе анализа широкого круга источников антикоррупционной борьбы в СССР в 1920 х годах можем представить следующие результаты:

содержание источников позволяет рассмотреть условия и механизмы расширения коррупционности в 1920 е гг., выявляется отсутствие четкого

445

правового обеспечения и частновладельческих прав «новой буржуазии», противоречия нэповской экономической модели, неустойчивость и криминогенность нэповского слоя, «буржуазное перерождение» советской номенклатуры;

выявлен противоречивый характер отношения к коррупции в различных слоях советского общества, обусловленный правовым нигилизмом, традициями взяточничества, разрушением социальной стратификации и маргинализацией советского социума;

на основе нормативно-правовых актов и материалов официальной прессы, исследуемого периода, определены основные структуры (ведомственные комиссии по борьбе с взяточничеством, НК РКИ, ВЧК-ОГПУ, суды и трибуналы, органы партийного и государственного контроля, товарищеские суды и общественные организации) и формы борьбы с коррупцией – карательные, профилактические, пропагандистские;

коррупция представляется нам не только как причина и фактор перерождения большевистского режима, но и как один из способов достижения общественного согласия между властью и населением в послереволюционный период, механизмом легитимизации новых советских властных институтов.

Выявление и систематизация форм и методов борьбы с коррупцией в 1920 е годы может иметь практическое значение и для настоящего времени. Ведь сегодня борьба с коррупцией не только актуальна и даже политически конъюнктурна, но представляет собой поиск адекватных и эффективных приемов предупреждения коррупционных отношений. Современное применение в правовой практике понятия «предупреждение коррупционных рисков», представляется нам более эффективных, чем борьба с последствиями.

Литература:

1. Rose-Ackerman S. Corruption: A Study in Political Economy. N. Y.: Academic Press, 1978; Роуз-Аккерман С. Коррупция и государство. Причины, следствия, реформы / Пер. c англ. О. А. Алякринского. – М.: Логос, 2010. – 356 с. 2. Государственный архив Российской Федерации (ГА РФ) Ф. 374. НК РКИ СССР. Оп. 21.; Ф. 393. НКВД РСФСР. Oп. 1а,23а,25а,29а,32.; Ф. 1005. Верховный трибунал при ВЦИК. Оп. 2.; Ф. 1064. ЦК Помгол при ВЦИК. Oп. 1.; Ф. 1235. ВЦИК. Оп. 61,62,80,96,98,119.;

Ф. 9495. Комиссия по борьбе с взяточничеством при НКВД. Оп. 1. 3. Российский государственный архив экономики (РГАЭ) Ф. 396. Крестьянская газета. Оп. 4,5,6.; Ф. 3429. ВСНХ. Оп. 1,2.; Ф. 7486; Народный комиссариат земледелия СССР. Оп. 37. 4. Российский государственный архив социально-политической истории (РГАСПИ) Ф. 17. ЦК РКП (б) ЦК ВКП (б)., Оп. 15. Информационный подотдел ЦК (1923 г.), Оп. 16. Информационный отдел (1923 1926), Оп. 32. Информационный отдел ЦК ВКП (б) (апрель 1924 январь1930), Оп. 60. Отдел агитации и пропаганды ЦК (июнь 1920 май 1928 гг.), Оп. 70. Комиссии ЦК РКП (б) по пересмотру руково-

446

дящих работников хозяйственных органов (1924 1928 гг.), Оп. 112. Организационное Бюро и Секретариат ЦК (1919 1952). 5. Опубликованные документы: 6. Крестьянские истории: российская деревня 1920 х годов в письмах и документах / Сост. С. С. Крюкова. М.: РОССПЭН, 2001.- 232 с. 7. Лубянка. Сталин и ВЧК-ГПУ- ОГПУ-НКВД. Архив Сталина. Документы высших органов партийной и государственной власти. Январь 1922 декабрь 1936 года. М.: Материк, 2003. – 763 с. 8. Письма во власть. 1917 1927. Заявления, жалобы, доносы, письма в государственные структуры и большевистским вождям / Сост. А. Я. Лившин и И. Б. Орлов. М.: РОССПЭН, 1998. – 664 с. 9. Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР. Сборник документов. Том 1 2. – Киев: Мин-во охраны общ-го порядка УССР, 1966. – 831 с. 10. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917 1952 гг. / Под ред. И. Т. Голякова. М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1953. Материалы периодической печати: 11. Бюллетень оппозиции. 1939. № 77 78. 12. Арин. Взяточничество на транспорте (Беседа с членом окружной тройки начальником административного отдела ПОПС т. Раппортом) / / Петроградская правда. 1922. № 223. 3 окт. С. 3. 13. Белогорский Б. Борьба со взяткой (очерки провинциальной жизни) / / Правда. 1922. № 265. 23 нояб. С. 5. 14. Беседа с НКПС т. Дзержинским (из Москвы от корреспондента Петроградской правды) / / Петроградская правда. 1922. № 222. 3 октября С. 3. 15. Борьба со взяткой / / Известия. 1922. № 213 (1652). 22 сент. С. 4; № 216 (1655). 25 сентября. С. 4. 16. Борьба сов взяткой и посредничество / / Петроградская правда. 1922. № 261. 19 нояб. С. 5. 17. Борьба со взяточничеством / / Последние новости, Париж. 1922. № 11.2 окт. С. 3. 18. Валевский Н. Взятка. Вопрос о взяточничестве поставлен во всероссийском масштабе. Наши хозяйственники о борьбе со взяткой и посредничеством / / Петроградская правда. 1922. № 261. 19 нояб. С. 5. 19. Вымогатели / / Красная газета. 1922. № 190. (1341). С. 4; № 192. (1343).1. С. 5. 20. Дела о взятках / / Известия. 1922. № 231. (1670). 13 окт. С. 4. 21. Дело Соловьева, Шапиро и др. / / Известия 1922. № 233 (1672). 15 окт.1. С. 4. 22. Доклад о взяточничестве / / Известия. 1922. № 228. (1667). 10 окт. С. 4. 23. Зенькович В. К итогам борьба со взяточничеством / / Еженедельник советской юстиции. 1923. № 10. С. 219 220. 24. Михельс В. Недобитый враг / / Известия. 1922. № 218 (1657). 28 сент. С.3. 25. Михельс В. Нэпманы и взяточничество. Помимо биржи труда / / Известия. 1922. № 220 (1659). 30 сент. С. 2. 26. Покаявшийся взяточник / / Красная газета. 1922. № 209. (1360). 16 сент.1. С. 5. 27. Дискуссия о взяточничестве (у работников юстиции) / / Петроградская правда. 1922. № 239. 22 окт. С. 4. 28. Меры к предупреждению взяточничества / / Петроградская правда. 1922. № 231. 13 окт. С. 4. 29. Андреевский Г. В. Повседневная жизнь Москвы в сталинскую эпоху (20 30 е годы) [Текст] / Андреевский Г. В. – М.: Молодая гвардия, 2003. – 573 с. 30. Маркосян Г. М. Взяточник эпохи непа: правовые характеристики и пропагандистские образы / / Вопросы истории. – М., 2009. – № 11. – С. 137 142.

447

УДК 930.2:94 (497.12) «1990 / 2010»

Мальшина К. В. (м. Київ)

СЛОВЕНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ СЛОВЕНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У «ПЕРШІЙ ЮГОСЛАВІЇ» (1990 2010 ТІ РР.)

Серед проблем вивчення історії Східної Європи питання словенської політичної історії займають досить важливе місце. І половина ХХ ст. в історії Словенії була відзначена великими зрушеннями у вирішенні національного питання – досягнення незалежності.

На короткий час наприкінці І Світової війни, на 2 місяці – в жовтнілистопаді 1918 р. – Словенія постала фактично незалежною територією і почала боротьбу за встановлення демократичної влади та об'єднання словенських земель, які на той час перебували у складі Італії, Австрії та Угорщини. В цей момент вона була складовою частиною федеративної Держави СХС. Революції у державах, які були втягнуті у війну, та швидкі події листопада 1918 р. на воєнних фронтах призвели до того, що Словенія не була взмозі досягнути своєї віками очікуваної мети та увійшла у склад Королівства СХС на правах обмеженої автономії. Ця автономія була фактично ліквідована після реакційного «шостосічневого перевороту» 1929 р. Словенська політична еліта, яка сформувалася в умовах конституційної монархії та, у зв'язку зі своєю невеликою кількістю, займала досить нейтральну позицію у скупщині Королівства СХС, після встановлення югославського реакційного режиму перейшла у відкриту опозицію разом з хорватськими політичними силами і на порозі ІІ Світової війни приймала участь у пасивному політичному опорі.

Всі ці події привернули увагу дослідників більшою мірою після розпаду Югославії у 1991 році. До того лише деякі роботи частково торкалися тих чи інших проблем політичної історії Словенії у складі так званої «Першої Югославії».

Усфері нашої уваги постануть роботи сучасних словенських істориків, які вийшли в світ після 1990 р. та розглядають становище словенських земель в «Першій Югославії» (1918 1941).

Влітку 1959 р. в рамках Академії наук та мистецтв Словенії був засно ваний Інститут історії робітничого руху (сучасний Інститут новітньої іс торії), що відповідало тодішньому політичному розумінню новітньої історії.

Хоча він і був названий Інститут з вивчення робітничого руху, направленість його роботи була більш-менш зосереджена на вивченні всієї новітньої словенської історії з акцентом на робітничий рух, на його організацію та функціонування.

Ускладі інститута до 1992 р. перебував архів, який є одним з найбагатіших архівів доби Другої світової війни в Європі, та містить матеріали щодо попереднього періоду. Як вираження ділового співіснування дослід-

448

ницької та архівної діяльності, інститут видавав історичні джерела. По мірі проведення досліджень двох Югославій, інститут став суто науковою та науково дослідною установою з міцним архівним відділом. Дослідники самі планували та вирішували, які теми вони хотіли б досліджувати.

Ця науково дослідна направленість існувала до організаційних змін науково дослідної діяльності в Словенії на рубежі тисячоліть, коли замість хронологічного акценту дослідження словенської сучасної історії почали реалізовувати принцип єдності двох суттєво різних, але взаємодоповнюючих дослідницьких програм, тобто однієї, яка досліджує політичну та ідеологічну історію, й іншої, яка досліджує економічну і соціальну історію. На жаль, направленість діяльності Інституту до кінця ХХ ст. залишалася прокомуністичною. Тільки в останнє десятиліття увагу дослідників більш детально стали привертати окремі події та проблеми словенської історії міжвоєнного періоду.

Після розпаду Югославії та отримання незалежності Словенія та її історія привернула увагу дослідників у Европі та США, тому з'являються роботи відомих словенських авторів англійською мовою. Це праці Ніко Графенауера «Випадок Словенії» (1991) [1] та Янко Прунка «Коротка історія Словенії» (1994) [4], яка витримала два видання. Обидві роботи дуже коротко подають головну ідею – історію прагнення словенців до незалежності та шлях її здобуття, міжвоєнному періоду там присвячено буквально декілька сторінок. Одним з кроків до комплексного розуміння проблем історичного розвитку Словенії у міжвоєнний період став симпозіум «Словенські тридцяті роки» (1995) [8].

З значних інститутських праць 90 х років минулого століття треба згадати колективну монографію провідних фахівців з словенської історії І пол. ХХ ст. Е. Доленця, Б. Годеши та А. Габрича «Словенська культура та політика в Югославії» (1999). [2] Головною ідеєю авторів було показати, що створення югославської держави в 1918 р., коли всі балканські народи визволилися від політичних перешкод, обумовлених німецьким націоналізмом, на шляху зростання словенської культури і освіти з'явилися значно вигідніші умови, і почалася словенська «культурна боротьба» – боротьба лібералізму проти католицької церкви за панування у сфері культури. Головним оплотом Словенії проти унітаризму та централізму стала словенська інтелігенція. В книзі аналітично та пластично розгорнуто процеси роздробленості у таборі інтелектуалів між югославізмом та словенством, між автономією і централізмом у міжвоєнний період.

На початку березня 1997 р. в інституті зібралася ініціативна група, яка запропонувала спільно усіма науковими силами інституту написати історію словенців за весь період, який досліджує установа, тобто від з сер. ХІХ до кін. ХХ ст. Двотомна «Новітня словенська історія» вийшла в 2005 р. [6] Це синтетичний показ останніх 150 ти років словенської історії в установленій періодизації новітньої історії, де Друга світова війна

449

розглядається як найбільш бурхливий період в сучасній словенської історії. Доба Першої Югославії 1918 1941 вийшла під редакцією д-рів Ервіна Доленця та Юрія Перовшека, фахівців з політичної та культурної історії Словенії цього періоду. Автори звернули увагу на професійну термінологію. При такій фундаментальній роботі завжди встановлюються нові стандарти і описи різних подій і процесів, але автори не хотіли непотрібних нововведень та, де було можливо, зберегли традиційну термінологію. Фактично на даний момент це найбільш повне та всебічне зібрання досліджень щодо всієї словенської історії з сер. ХІХ ст., з доданням осібних результатів досліджень, в якому узагальнені всі результати з вивчення історії Словенії та доробки іноземної історіографії.

У2005 р. інститут також вжив спробу видати компактний наглядний історичний синтез розвитку Словенії після 1900 р. «Словенська хроніка XX століття » (2005) [5] – це хронологічно впорядкованиій письмовий огляд найважливіших історичних подій і процесів, які сформували словенське суспільство протягом останнього століття. Літопис містить багато інформації, даних, оголошень, спостережень і оцінок, які є новими для словенської історіографії та висвітлюють проблемні питання, які треба розглянути

віншому світлі; багато з них, безсумнівно, стимулювало подальші дослідження фахівців інституту та інших істориків у напрямку більш виважених обговорень та нових висновків.

У2006 р. вийшла ще одна книга провідного фахівця Інституту новітньої історії Петра Водопивця «Від Похлінової граматики до самостійної держави». [7] Книга продовжує «Словенську історію» Петра Стіха та Васко Симоніті (1995), яка відображає ситуацію на словенській території від передісторії до XVIII ст. та Просвітництва. У цій книзі період до Другої світової війни описаний більш коротко, події з початку Другої світової війни до незалежності Словенії, наслідки чого безпосередньо характеризують наш час, представлені більш широко. Треба замітити, що створений історичний нарис безсумнівно більше покладається на документовані факти, які подані детальніше й висновки точніше обгрунтовані.

Під редакцією директору інституту Ото Лютара, фахівця з словенської соціальної і культурної історії ХІХ-ХХ ст., історіографії, філософії історії, була видана англійською досить детальна «Історія Словенії». [3] Мета цієї книги полягала в поданні короткої і зрозумілої історії словенців для читачів по всьому світі. Події міжвоєнного періоду розгядаються з позиції сприйняття цієї землі як «землі між », Словенія сприймається як місце зустрічі країн Центральної Європи та Балкан, складаючи зв'язок між Східною та Західною Європою.

Таким чином, після розпаду Югославії, Словенія стала єдиною державою, яка спромоглася повністю відірватися від катастрофічної нестабільності, яка настигла інші республіки-наступники. Умови, що вплинули на успіх Словенії, були етнічна однорідність, економічний розвиток

450