Sbornik_Bondarevskiy_2012
.pdfиз самых специфических особенностей философии науки эпохи романтизма. Именно французские просветители впервые употребили понятие «дух времени» (в частности, Вольтер), позднее настолько детально разработанное и распространённое Гегелем. Рационалист Вольтер, в отличие от более поздних историков романтиков, рассматривал «дух времени» не как бестелесное мистическое образование, управляющее историческими событиями и выражающееся в наиболее характерных чертах эпохи, а скорее как систему объективных законов, которые могут поощрять или наказывать человека (народ, нацию, государство, общество) в зависимости от его поведения, подобно тому, как поступали древние боги правосудия. У Вольтера, положившего отчётливое начало историческому методу в науке, «духом времени» оказывалось на самом деле ни что иное, как историческая закономерность в её первых попытках объяснения. Таким же путём следовал Дж. Морли. Он отказывался от рассмотрения неважных, с его точки зрения, тем, и глава его биографии Э. Бёрка «Французская революция» писалась им как строгое исследование причин и последствий, реконструкция исторической ситуации без предположений и внелогических догадок, с одним лишь отступлением от общего правила: использованием сослагательного наклонения в ряде поставленных вопросов («Был ли бы король в изгнании более опасным, чем стал призрак казнённого короля?.. А если бы остался жив Мирабо?..» [8, p. 229 230] и другие). Гегелевское представление об идеальном бестелесном духе, наряду с пониманием его Вольтером, находило также выражение в работе Дж. Морли, описывавшего, как по Франции XVIII в. «движется исполинский, неосязаемый, обезличенный дух Революции» [8, p. 230].
Дж. Морли сравнивал Французскую революцию, колоссальное влияние которой ярко проявлялось и в его собственное столетие, и Реформацию, что «привела только ко временным политическим изменениям» [8, p. 227], то есть он уже в своей ранней работе «Эдмунд Бёрк» воспринимал революцию 1789 г. необратимым, всеохватывающим феноменом истории. Для него Французская революция была историческим Рубиконом, который перешла Европа в своём политическом развитии. Он доказывал, что революция 1789 г. произошла именно во Франции не потому, что французские социальные проблемы были неразрешимы и наиболее остры, а из за широкого распространения в этой стране радикальных политических воззрений. Дж. Морли пытался определить ключевые моменты революционного времени [9, p. 13], его привлекали выдающиеся умы XVIII в., так как они боролись против предубеждений, нетерпимости, фанатизма и тирании как церкви, так и государства, защищали идеи прогресса и всеобщего просвещения на благо обществу. Глубина, продуманность, аргументация французских мыслителей заставляла его сравнивать предреволюционную Францию XVIII в. с Англией XIX в., которая тоже сильно страдала от социального неравенства, нищеты, несправедливости.
431
Дж. Морли обратился к изучению французской истории XVIII в., пытаясь проследить причины и последствия исторического хода событий, найти разгадку той исторической трагедии, которой он, как либерал и сторонник ненасильственных методов политической борьбы, считал любой бунт, революцию или вооружённый конфликт.
«Эдмунд Бёрк» стал первой крупной работой Дж. Морли, в которой он предпринял попытку дать всеохватывающее объяснение Великой французской революции. Этот труд, как и другие его ранние произведения, испытал на себе сильное влияние романтизма как в историографической традиции, так и в субъективном отношении автора к описываемым историческим процессам, и ознаменовал собой начало «французских штудий» Дж. Морли, создавших ему репутацию авторитетного историка-исследователя.
Литература:
1. Staebler W. The liberal mind of John Morley / Warren Staebler. – Princeton: Princeton University Press, 1943. – 221 p. 2. Martin J.-C. La Revolution française / Jean- ClémentMartin.–Paris:LeCavalierBleu,2008.–126p. 3.HedvaB.-I.EnglishHistorians on the French Revolution / Ben-Israeli Hedva. – Cambridge: Cambridge university press, 2002. – 328 p. 4. Burke E. Reflections On The French Revolution / Edmund Burke. – London: J. M. Dent & Sons ltd., 1951. – 361 p. 5. Deane S. The French Revolution and Enlightenment in England, 1789 1832: A monograph / Seamus Deane. – Cambridge: Harvard University Press, 1988. – 212 p. 6. Paine Th. The rights of man; Being an answer to Mr. Burke’s attack on the French Revolution / Thomas Paine. – London: W. T. Sherwin, 1817. – 118 p. 7. Ермошин В. В. Проблема войны и мира в политико-правовых учениях нового времени / Отв. ред. Хорькин В. Д. / В. В. Ермошин. – М.: Наука, 1989. – 328 с. 8. Morley J. Burke: A historical study / John Morley. – London: Macmillan and co., 1867. – 312 p. 9. Dowden E. The French revolution and English literature / Edward Dowden. – New York: Charles Scribner’s sons, 1897. – 285 p.
432
УДК 930.2=222.1:94 (510)«1215»
Кожушко А. В. (м. Луганськ)
МІНХАДЖ АД-ДІН АЛ-ДЖУЗДЖАНІ ПРО ПЕКІНСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО МІЖ ХОРЕЗМШАХОМ МУХАММАДОМ ТА ЧИНГІЗХАНОМ У 1215 Р.
Кінець XII – початок XIII ст. був ознаменований появою на світовій арені двох могутніх середньовічних політичних утворень у Центральній Азії – держави Хорезмшахів та Монгольської імперії. Деякий час правителі обох імперій навіть не здогадувалися про існування один одного. Так було до початку XIII ст., аж доки хорезмшах Мухаммад (1200 1220) не дізнався про монгольські завоювання на Далекому Сході і не здійснив спроби налагодити контакти зі ставкою Чингізхана.
Історія взаємовідносин хорезмійців та монголів на початку XIII ст. отримала широке відображення у творах арабських (Ібн ал-Асір [6], Мухаммад ан-Насаві [16]) та персидських (Джувейні [27], Рашид ад-Дін [12]) істориків. Однак, центральна подія даного дослідження – пекінське посольство 1215 р., у творах вищезгаданих істориків прояву не знайшла.
Дане дослідження присвячене аналізу унікальної інформації персидського історика ал-Джузджані про посольство купців з Хорезму до Чингізхана у Пекін.
Абу ‘Умар Мінхадж ад-Дін ‘Усман ібн Сірадж ад-Дін ал-Джузджані народився в Ірані близько 1193 року. У молоді роки він отримав добру освіту й на початку XIII ст. знаходився на службі при дворі місцевої афганської династії Гурідів. У період монгольського нашестя на Середню Азію та Іран йому довелося рятуватися та переховуватися. З 1247 р. ал-Джузджані обіймав посаду при дворі делійського султана. Приблизно у 1260 р. він створив свій історичний твір під назвою Табакат-і Насірі («Насірови розряди») [2, с. 179; 8, с. 39 40; 18, р. 470 471].
У свій час над перекладом окремих частин твору ал-Джузджані працювали В. Тізенгаузен, який здійснив переклад уривків, присвячених історії Золотої Орди [1; 15], та О. О. Ромаскевич, котрий переклав окремі частини твору ал-Джузджані з історії Газневідів та сельджуків [13]. Проте, особливу роль у вивченні твору ал-Джузджані відіграли англійські орієнталісти, зокрема В. Нассау-Лісс, під керівництвом якого був виданий текст «Табакат-і Насірі» на перській мові [28], Х. Г. Раверті та Х. Меджор, які працювали над перекладом цього твору [25; 26].
Історія міжнародних відносин держави Хорезмшахів та Монгольської імперії знайшла певне відображення у сходознавчих дослідженнях. Тим не менш, окремі події дипломатичних контактів між ними не отримали належного аналізу та оцінки, що й визначає актуальність дослідження повідомлень ал-Джузджані про посольство 1215 р.
433
Відомі зарубіжні дослідники XVIII – початку XX ст., такі як М. де ла Круа [19], К. д’Оссон [24], Г. Говорс [23], Я. Еббот [17], Дж. Куртін [20], Г. Лемб [10], взагалі не згадували про дану подію. У більш пізній період такі сходознавці, як Р. Груссе [21] та Л. де Хартог [22], обмежились лише невеликими згадками про посольство 1215 р.
Дещо краща ситуація простежується у дореволюційній російській та радянській історіографії. Історію пекінського посольства вперше в російській історіографії спробували дослідити відомі сходознавці: В. В. Бартольд [3], Б. Я. Владимирцов [5], а пізніше З. М. Буніятов [4]. Однак, ці історики не ставили за основну мету дослідити історію пекінського посольства на основі даних ал-Джузджані, тому в їхніх працях є лише невеликі посилання на вказане джерело. У працях Є. І. Кичанова та І. П. Петрушевського дане посольство навіть не береться до уваги [9; 11]. Сучасна російська історіографія не привнесла в цю проблему чогось нового, обмежившись констатацією самого факту [14, с. 138].
Відсутність повної картини даної місії купців від хорезмшаха до Чингізхана 1215 р. у сходознавчих дослідженнях і визначило мету нашої статті.
Свою розповідь про пекінське посольство ал-Джузджані починає з того, що до хорезмшаха Мухаммада стали надходити чутки (ахбар) від купців мусульман про появу на Далекому Сході могутньої держави Чингізхана (Тамгадж), яка підкорила собі Північний (чжурчженьський) Китай (Чін) [28, р. 335]. Це настільки занепокоїло хорезмшаха, що він почав давати своїм купцям, які відправлялися на Схід, вказівки, щоб ті збирали «якомога більше інформації про імперію Чингізхана» [25, I, р. 270; 28, р. 335]. Як прямо вказує ал-Джузджані, навіть доводи та переконання особистого секретаря (дабір) хорезмшаха ‘Імад ад-Діна ал-Мулка Тадж ад-Діна Джамі на нього не діяли [28, р. 335].
Коли повідомлень від купців Мухаммаду стало не достатньо, він вирішив організувати посольство та відправити його до ставки кагана у Пекін. Даний факт брали до уваги такі історики, як В. В. Бартольд, З. М. Бунія-
тов, Р. Груссе та Л. де Хартог [3, с. 460 461; 4, с. 132; 21, р. 249; 22, р. 94].
Очолив посольство сеййід на ім’я Баха’ ад-Дін ар-Разі [25, I, р. 270, II, p. 963; 28, р. 335]. Разом з ним до Пекіну вирушили ще декілька осіб (вірогідніше за все купці).
Ал-Джузджані у своїй розповіді точно не вказує на рік, коли відбулося посольство, тому у науковій літературі й на сьогодні не встановлено точної дати цього посольства. Так, В. В. Бартольд, З. М. Буніятов та Л. де Хартог [3, с. 460; 4, с. 132; 22, р. 94] стверджували, що посли від хорезмшаха прибули в Пекін у 1215 р. На противагу ним Р. Груссе наводив 1216 р. [21, р. 249]. На нашу думку, датою прибуття мусульманських послів до Пекіну слід вважати 1215 р.
Процес підготовки, відправки посольства та шлях його прямування до Пекіну ал-Джузджані не описує. Замість цього автор приділяє увагу подорожі послів через Китай [25, II, p. 965]. Оскільки дана розповідь ал-Джузд-
434
жані була розглянута В. В. Бартольдом [3, с. 461], ми не будемо її цитувати. Краще зупинимося на тому, що не брали до уваги попередники. Передусім, це розповідь ал-Джузджані про прибуття посла Баха’ ад-Діна до ставки Чингізхана. Ал-Джузджані пише, що «[… ] коли ми [Баха’ ад-Дін та його оточення. – А. К. ] опинилися у присутності самого Чингізхана, проклятого правителя Тамгаджа [мається на увазі монгольська держава. – А. К. ], до нього були приведені [полонені. – А. К. ] правитель (хакім) [Китаю. – А. К. ] та його дядько [… ] Чингізхан повернув до них своє обличчя й промовив: «Споглядайте [на те, що. – А. К. ] мої [великі. – А. К. ] діяння та моя могутність досягли такого ступеню неперевершеності, що [сам. – А. К. ] імператор сонця (бадшах-і афтаб) прислав до мене своїх посланників (вазір)» [25, I, p. 271 272; 28, р. 336]. Далі, прийнявши послів та купців від Мухаммада, Чингізхан велів, щоб вони передали хорезмшаху наступні слова: «[… пропоную, щоб. – А. К. ] віднині купці (теджар) з обох сторін, торговці та каравани прибували й [знову. – А. К. ] відправлялися, привозячи та увозячи з собою різноманітні [цінні товари. – А. К. ] – зброю, тканини та інші речі, які мають значення для обох країн (білад), й [щоб. – А. К. ] між обома правителями (хакім) [була укладена. – А. К. ] згода [про мир. – А. К. ] та підтримувалася торгівля» [25, I, p. 272; 28, р. 336].
В іншій частині (томі) свого твору, ал-Джузджані наводить дещо інше повідомлення, яке Чингізхан велів передати хорезмшахові [25, II, p. 966]. Це невелике послання дослівно переклав з англійської З. М. Буніятов та включив до своєї роботи [4, с. 132], тому ми не будемо її подавати у даному дослідженні.
Після того, як Чингізхан прийняв послів, перед їхньою відправкою він нагородив їх цінними подарунками – золотим самородком, який був видобутий з гір Китаю, дорогими шовковими тканинами, шерстю з бобрів та соболів та іншими рідкісними товарами. При цьому, каган відправив разом з Баха’ ад-Діном власних людей, для того, щоб ті допомогли доставити всі товари шахові. За словами ал-Джузджані подарунків було стільки, що їх довелося перевозити на 500 верблюдах [25, II, p. 966]. На цьому автор «Насірових розрядів» завершає розповідь подій, які стосуються пекінського посольства.
Тепер слід розглянути деякі проблемні моменти у розповіді ал-Джузджані. По-перше, сама розповідь про посольство Баха’ ад-Діна до Чингізхана у Пекін визиває певні сумніви, оскільки, як вже згадувалося вище, і попередники і сучасники ал-Джузджані, не писали у своїх творах про дану подію. Однак, дуже цікавим є повідомлення Джувейні, який навів у своєму творі одну розповідь про посольство трьох мусульман – Ахмада із Ходженду, сина еміра Хусайна та Ахмада Балчиха до Чингізхана [27, р. 77 78]. При цьому ні дати посольства, ні інформації про самих послів автор не навів. Як передає Джувейні, це посольство закінчилося конфліктом через зухвалі дії Ахмада Балчиха, однак не призвело до загострення
435
відносин між двома державами [27, р. 78]. Дана розповідь персидського історика, у свій час, притягнула увагу французького орієнталіста Р. Груссе [21, р. 249 250]. Можливо, що ал-Джузджані і Джувейні передали читачеві різні варіанти однієї події – пекінського посольства 1215 р., але з різним змістом. Проте не виключено, як вважає З. М. Буніятов, що ці розповіді слід відносити до різних подій [4, с. 132].
По-друге, проблемним моментом залишається з’ясування більш глибоких цілей даної дипломатичної місії, оскільки автор «Табакат-і Насірі» про це замовчує. Можливо, причиною спорядження посольства до Пекіну з боку Мухаммада було те, що він, прикриваючись абсолютно мирними намірами вести постійну торгівлю, насправді збирав інформацію про ворога і мав власні плани війни з монголами. Однак, не можна виключити того, що в цей час Мухаммад, який намагався укріпити власну державу, діяв в інтересах мусульман торговців, котрі мріяли про встановлення миру на території від Близького до Далекого Сходу, щоб мати змогу вести вільну та безпечну торгівлю. Тому організоване з боку Мухаммада посольство було першим кроком до налагодження мирних відносин між обома державами.
Отже, посольство, організоване з боку хорезмшаха Мухаммада до Чингізхана у Пекін 1215 р., було першою спробою налагодження відносин між великими державами тодішнього Сходу. Однак мирні відносини між державою Хорезмшахів та монголами тривали не довго і швидко переросли у війну, яка «поставила крапку» в існуванні держави Хорезм-
шахів [7, с. 114 115].
Література:
1. Ал-Джузджани. Насировы разряды (Напечатано по изданию: Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящийся к истории Золотой Орды: В 2 х т. Т. 2. Извлечения из персидских сочинений). – М.: Директ-Медиа, 2010. – 141 с. 2. Ашрафян К. З. Джузджани / К. З. Ашрафян / / Советская историческая энциклопедия: В 16 т. Т. 5. [редкол. Е. М. Жуков (гл. ред.), Е. А. Волгина (отв. ред.) и др. ]. – М.: Издательство Советская энциклопедия, 1964. – С. 179. 3. Бартольд В. В. Сочинения: В 9 т. Т. 1. Туркестан в эпоху монгольского нашествия. / В. В. Бартольд. – М.: Наука, 1963. – 761 с. 4. Буниятов З. М. Государство Хорезмшахов Ануштегинидов
(1097 1231) / З. М. Буниятов. – М.: Наука, 1986. – 248 с. 5. Владимирцов Б. Я. Чин-
гиз хан / / Чингис-хан (исторический портрет) / Б. Я. Владимирцов. СПб: Логос, 1998. – С. 78 230. 6. Ибн ал-Асир. Совершенный по части летописания / / Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящийся к истории Золотой Орды: В 2 х т. Т. 1. Извлечения из сочинений арабских. – СПб.: Издано на иждивение графа С. Г. Строга- нова,1884.–С.1 45.7.КожушкоА.«Отрарськийінцидент»1218 р.заповідомленням персидського історика ‘Ала’ ад-Діна Джувейні / А. Кожушко / / Студентські історичні зошити [відп. ред. М. В. Кугутяк]. – Івано-Франківськ, 2011. – Вип. 2. – С. 110 115. 8. Крымский А. Е. История Персии, ее литературы и дервишеской теософии: В 3 т. Т. 3. От эпохи монголов Джингиз хана до водворения Сефевидов в Иран и «Великих Моголов» в Индии XVI – XVIII в. / А. Е. Крымский. – М.: Типография
436
Х. Улицкого и А. Голованевского, 1917. – 514 с. 9. Кычанов Е. И. Жизнь Темучжина, думавшего покорить мир / Е. И. Кычанов. – М.: Наука, 1973. – 144 с. 10. Лэмб Г. Чингисхан. Властелин мира / Г. Лэмб. – М: ЗАО Центрполиграф, 2007 301 с. 11. Петрушевский И. П. Поход монгольских войск в Среднюю Азию и Иран в 1219 1224 гг. иегопоследствия / И. П.Петрушевский / / Татаро-монголывАзиииЕвропе / [отв. ред. С. Л. Тихвинский]. – М.: Наука, 1970. – С. 100 133. 12. Рашид ад-Дин. Сборник летописей: В 3 х т. Т. 1, Кн. 2 [пер. с перс. О. И. Смирновой]. – М. – Л.: Издательство АН СССР, 1952. – 281 с. 13. Ромаскевич А. А. Извлечения из «Табакат-и Насири» Минхадж ад-Дина ал-Джузджани / А. А. Ромаскевич / / Материалы по истории туркмен и Туркмении: В 2 х т. Т. 1. Арабские и персидские источники VII – XV вв. [под ред. С. Л. Волина, А. А. Ромаскевича, А. Ю. Якубовского]. – М. – Л.: Издательство Академии наук СССР, 1939. – С. 439 443. 14. Сулатнов Т. И. Чингис-хан и Чингизиды. Судьба и власть / Т. И. Султанов. – М.: АСТ, 2006. – 445 с. 15. Тизенгаузен В. Из «Насировых разрядов» Джузджани / В. Тизенгаузен / / Сборник материалов, относящийся к истории Золотой Орды: В 2 х т. Т. 2. Извлечения из персидских сочинений. – М. – Л.: Издательство АН СССР, 1941. – С. 13 19. 16. Шихаб ад-Дин Мухаммад ан-Насави. Жизнеописание султана Джалал ад-Дина Манкбурны [пер. с араб. З. М. Буниятова]. – Баку: Издательство Элм, 1973. – 450 с. 17. Abbot J. History of Genghis Khan / J. Abbot. – New York: Harper & Brothers Publishers, 1900. – 335 p. 18. Browne A. A Literary History of Persia / A. Browne. – London: T. Fisher Unwin, 4 Vols. Vol. 2, 1906. – 584 p. 19. Crois la M. P. (de). History of Genghizcan / M. P. de la Crois. – London:LibraryofCongress,1722.–448p.20.CurtinJ. TheMongols.A History / J.Curtin. Boston: Little, Brown and Company, 1908. – 432 p. 21. Grosset R. Le Conquèraut du Monde (Viede Gengis-Khan) / R. Grosset. – Paris: Albin-Michel, 1945. – 380 p. 22. Hartog L. (de). Genghis Khan. Conqueror of the World / L. de Hartog. New York: Published of St. Martin’s Press, 2004. – 230 p. 23. Howorth H. History of the Mongols from Ninth of the Nineteenth Century / H. Howorth. – London: Longmans, Green & Co, 4 Vols. Vol. 1. 1876. – 776 p. 24. Ohsson C. (d’). Historie des Mongols deputs Tchinquiz Khan Jusqut Timour Bey ou Tamerlan / C. d’Ohsson. Volume 4. Volume 1. Amsterdam: Frederic Muller, 1852. – 521 p. 25. Tabakat-i Nasiri: A General History of the Muhammadan Dynasties of Asia including Hindustan from A. H. 194 (810 A. D.) to A. H. 658 (1260 A. D.) and the Irruption of the infidel Mughals into Islam by Maulana Minhaj-ud-din Abu- ‘Umar-i-‘Usman [Transl. from Pers. by H. G. Raverty]. – Calcutta: Book Publishing. II Vols., 1881. 26. Tabakat-i-Nasiri. A General History of the Muhammadan Dynasties of Asia, Including Hindustan, from A. H. 194 (810 A. D.) to A. H. 658 (1260 A. D.) and the Irruption of the Infidel Mughals into Islam [Transl. from Original Pers. Manuscripts by H. Major]. – London: Printed by Gilbert & Rivington. II Vols., 2005. 27. The History of the World-Conqueror by ‘Ala-ad-Din ‘Ata Malik Juvaini: II Vols. Vol. I. [Transl. from Pers. by J. A. Boyle]. Manchester: University Press, 1958. – 418 p. 28. The Tabakat-i Nasiri of Aboo ‘Omer Minhaj Al-Din Othman, Ibn Siraj Al-Din Al-Jawzjani [Ed. by Captain W. Nassau-Lees, L. L. D. And Mawlawiskhadim Hosain And Abd Al-Hai]. – Calcutta: Printed at the College Press. II Vols. Vol. I, 1863 1864. – IV, 453 p.
437
УДК 94 (438)
Крот В. О., Крот Л. М. (м. Кременчук)
ГАЗЕТА «KRAJ» ЯК ДЖЕРЕЛО З АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ ПОЛЬЩІ І УКРАЇНИ КІНЦЯ XIX ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Важливим історичним джерелом виступає преса. Вона дає можливість прослідкувати суспільні настрої окремих верств населення, подає інформацію про проблеми, які хвилювали громадськість в різні історичні періоди. В сучасній українській історіографії польські періодичні видання практично не досліджені. В Польщі проблемою преси займався історик Зенон Кмєцик. Він був автором спеціальної монографії, присвяченої газеті «Kraj» та ряду видань з історії польської преси [1], [2], [3].
В XIX столітті Російська імперія володіла значною кількістю земель колишньої Речі Посполитої. Преса відігравала значну роль в соціальноекономічному житті цих країв. Царський уряд піддавав її жорсткій цензурі з огляду на політичну неблагонадійність поляків. Після невдалого січневого повстання 1863 1864 років серед частини польського суспільства запанувала ідея відмови від боротьби за державну незалежність. На їх переконання, долю Польщі можна покращити за рахунок лояльності до Російської імперії, та так званої «органічної праці» на благо рідного народу. Тобто, вони відкидали будь-які засоби нелегальної діяльності. Вказану думку поділяла велика кількість промисловців та землевласників, економічні інтереси яких спонукали до співпраці з російською владою.
Газета «Kraj», яка почала виходити в Петербурзі у 1882 році, пропагувала польсько-російське порозуміння в господарчому та культурному житті. Її першим редактором був Еразм Пільтц. Він пропрацював до 1906 року, а саме видання проіснувало до 1909 року. Основними газетними розділами були: вступні статті, кореспонденції з Галичини, Варшави, вісті з провінції, політичні новини, телеграми, літературні твори. У 1885 році з’явився окремий економічний відділ. Чимало інформації на шпальтах часопису знаходимо про життя поляків в різних регіонах України. В газеті подавалися огляди російської періодики, що виходила в нашому краї, зокрема «Киевской старины», «Киевлянина», «Губернских відомостей» [4, c.218]. Довгий час з тижневиком співпрацював Іван Франко. Він подавав інформацію про культурне та громадське життя Галичини. Часопис мав своїх кореспондентів в Києві, Одесі, Житомирі, Умані та інших містах. З 1890 року опіку над газетою взяли польські заможні промисловці та землевласники. Вони щедро фінансували видання, тому за рахунок високих гонорарів до співробітництва вдалося залучити талановитих письменників та публіцистів, навіть тих, які не поділяли її угодовської позиції щодо царського самодержавства.
Проблеми розвитку аграрного сектору економіки посідали в газеті важливе місце. Останні десятиліття XIX ст. були кризовими для великого поміщицького землеволодіння. Тому редакція часопису значну увагу
438
приділяла пропаганді передових методів ведення сільського господарства. Вона вважала, що збереження поміщицьких латифундій повинно стати істотним чинником правильного функціонування економіки і народної культури. Тижневик звертав увагу на різні причини кризи великої поміщицької власності. Порятунок їхніх землеволодінь часопис вбачав перед усім в запровадженні нових способів обробітку земель, застосуванні передових методів виробництва, що сприяло б виготовленню сільськогосподарської продукції, яка б відповідала запитам ринку. Редакція тижневика надавала можливість поміщикам та їхнім управителям виступати на його шпальтах з різними господарськими пропозиціями до уряду.
Окрему увагу приділяв часопис висвітленню діяльності сільськогосподарських товариств, які існували в західних губерніях Російської імперії і об’єднували великих землевласників, серед яких було чимало поляків. Свої статті в тижневику публікували поміщики, що мешкали на землях сучасної ПравобережноїУкраїни,Білорусі,Литви.Вцихкраяхвонискладалибільшість у місцевих відділеннях сільськогосподарських товариств. З-за політичних причин головами вказаних організацій були росіяни, а їхніми заступниками поляки. До початку XX століття царський уряд не дозволяв створювати сільськогосподарські товариства в губерніях Королівства Польського. Один з редакторів тижневика В. Спасович залучив найбільш відомих діячів зазначених організацій до співпраці з газетою. В «Krajі» з’являлися повідомлення про підсумки нарад в сільськогосподарських товариствах, а також реферати окремих його представників. До багаторічних співробітників газети належав М. Ванькович, поміщик Мінської губернії, який регулярно подавав звіти про роботу місцевого товариства. З 1894 року цю функцію перебрав Д. Йодко-Маркевич. На аграрну тематику писав київський адвокат І. Лиховський – довірена особа польських поміщиків Південно-західного краю. Редакція часопису пильно слідкувала за донесеннями, які торкалися роботи сільськогосподарських товариств. На його шпальтах публікувалися звіти засідань вказаних організацій, зокрема Київського, Вітебського, а згодом – Седлецького, Кельцевського, Гродненського. Крім них, тижневик друкував промови та реферати, виголошені на зборах, які стосувалися умов догляду за рослинами [1, c.345].
Редакція часопису не поділяла думки консерваторів про вирішальну роль шляхти в тогочасному польському суспільстві. «Сьогодні інші часи, стоячи на межі XX століття, можемо вже сказати, що наша кастовість шляхецька була знищена протягом XIX століття. Ми тепер не народ шляхецький [5]». Однак, автор не підтримував і ідею про провідну роль буржуазії. На його переконання, суспільним життям поляків мають керувати землевласники та міщанство.
Колектив часопису стояв на сторожі великої земельної власності польських поміщиків. Її ліквідація, на їх переконання, приведе до економічної катастрофи не тільки в сільському господарстві, але й в багатьох галузях промисловості. Від себе можна додати, що польське домінування на Правобережній Україні ґрунтувалося на поміщицькому землеволодінні. На шпальтах тижневика звучали рекомендації багатим землевласникам щодо
439
пристосування своїх господарств до умов ринку. Автори публікацій закликали вирощувати сільськогосподарську продукцію на продаж, критично оцінювали перспективи тих господарств, які орієнтувалися на зернові культури, закликала розводити худобу, насамперед молочну, та вирощувати технічні культури. Тижневик вів боротьбу з застарілими способами обробітку землі
вмаєтках. Багато разів газета критикувала тих поміщиків, які продовжували використовувати трипілля, і закликала до сучасного методу обробки землі – плодозміни. Вказувалося, що чимало дідичів витрачають більше коштів, ніж заробляють. Небажання багатьох з них відмовитися від панського звичаєвого способу життя часто приводило до втрати маєтків.
Один з авторів тижневика писав з цього приводу, що умови доброго гос-
подарювання за всіх умов однакові, «господарювати – це значить, по перше – рахувати, по друге −рахувати і по третє – рахувати [6]». Тижневик радив проводити інтенсифікацію господарства в двох напрямках. По-перше, поміщики повинні збільшити сталий ареал оброблюваної землі. Їм рекомендувалося розорювати пасовиська та луги, запроваджувати меліорацію. По-друге, закликав дідичів до наслідування технологій обробітку ґрунту, які практикувалися в країнах Західної Європи. Пропонували поліпшення врожайності через використання мінеральних і природних добрив, кращий догляд за рослинами. Наступні рекомендації стосувалися тих землевласників, які мали вільні кошти зайнятися садівництвом і городництвом.
Редакція тижневика виразно підкреслювала, що вихід з сільськогосподарської кризи можливий лише за умови піднесення продуктивності праці
ваграрному секторі економіки. «Порятунок наших маєтків треба шукати не в очікуванні на цінові знижки, не в обмеженні продукції і не в господарстві екстенсивним, а єдине через покращення продукції, через раціональну обробку ґрунту, через інтенсифікацію і меліорацію [7]». Тижневик передбачав, що ці зміни наступлять тільки тоді, коли покращиться освітній рівень землевласників та їхніх урядовців. Пропонував батькам віддавати своїх дітей до сільськогосподарських навчальних закладів, а землевласникам слідкувати за розвитком агрономії, регулярно читати сільськогосподарську періодику. Один з читачів газети, який заховався під псевдонімом «Молодий шляхтич», досить агресивно розкритикував представників старшого покоління дідичів за їхню прихильність до старовини [8]. Як бачимо, «Kraj» заохочував поміщиків до раціонального господарювання, яке б ґрунтувалося на досягненнях тогочасної агрономічної науки.
Реформи в сільському господарстві потребували значних фінансових потоків. Для багатьох землевласників важливо було отримати дешевий кредит. На сторінках тижневика власники маєтків ділилися своїм досвідом здобуття позичок на прийнятних умовах. Однак більшість з них виступали за те, щоб держава надала їм дешевий кредит на розвиток власного господарства. Часопис теж підтримував ці клопотання поміщиків. Землевласники з Правобережної України жалілися на високі відсотки, які брали з них приватні банки. Сільськогосподарське товариство в Мінську виступало за контроль
440