Sbornik_Bondarevskiy_2012

УДК [94 (4):327] «15 / 20»

Ціватий В. Г. (м. Київ)

ЄВРОПЕЙСЬКА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ РАННЬОГО НОВОГО ЧАСУ: ТЕОРЕТИКОМЕТОДОЛОГІЧНИЙ ТА ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ

На рубежі Середньовіччя та раннього Нового часу, поряд з виникненням і еволюцією європейської системи держав, відбувається об’єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення зовнішньої політики держав Європи. Для вивчення цих історичних процесів, явищ і подій автор пропонує до раніше існуючих досліджень підійти з нових методологічних засад, а саме – використати теорію інституцій та інституціональних змін в політичних, правових, суспільних системах і системах міжнародних відносин. Такий методологічний підхід дає можливість показати, як інституції розвиваються у відповідь на конкретні виклики, стимули, стратегії та варіанти вибору і, відповідно, як вони впливають на функціонування політичних систем і систем міжнародних відносин упродовж тривалого історичного періоду.

Поняття «інституціоналізація» активно використовують політологи, правознавці, філософи, соціологи, економісти для виявлення суперечливих проблем суспільного розвитку з найдавніших часів до сьогодення. Історики, враховуючи його специфіку та концептуально-теоретичну складність, не поспішають залучати до методологічного арсеналу історичного пізнання. Історичний аспект дослідження інституціоналізації зовнішньої політики передбачає виявлення способів досягнення тих чи інших суспільних результатів, відтворює процес самої трансформації, а не зосереджує увагу дослідника лише на простій фактологічній констатації. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних та консульських служб європейських держав.

Виходячи з постановки проблеми – маємо вивчати не лише схему хронологічних подій зовнішньополітичної діяльності держав, спираючись на джерельну базу, а показати перетворення зовнішньої політики як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, виявити критерії ефективності зовнішньої політики з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав Європи.

Застосування інституціонального підходу передбачає не лише пошук якісно нового, а зосереджує автора на з’ясуванні спільного та відмінного, традиційного і еволюційного, прогресивного і консервативного, класово обмеженого й загальногуманістичного в контексті інституціоналізації та інституціональних змін, відхиляючи будь-які упереджені теоретичні установки.

401

Усучасній українській історіографії проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії доби Середньовіччя та раннього Нового часу в контексті їх актуалізації та комплексного розуміння досліджувалися такими вітчизняними науковцями, як Б. М. Гончар, О. Б. Дьомін, В. О. Дятлов, С. В. Віднянський, В. А. Смолій, Я. Д.Ісаєвич, Н. Г. Подаляк, М. В. Кірсенко, М. С. Бур’ян, С. С. Троян, Б. О. Ачкіназі, В. В. Ададуров, О. П. Машевський, С. Б. Сорочан, В.І. Яровий, Л. О. Лещенко, О. М. Масан, С. В. Пронь, О.І. Сич, С.І. Лиман, Т. В. Чухліб, В. А. Рубель, П. М. Котляров, В. М. Калашников, Ю. О. Голубкін, Т. А. Балабушевич, С. В. Бєлоножко, Л. О. Нестеренко, М. В. Ширяєв, Р. Г. Харківський, І. В. Грицьких та інші

Характерною рисою російської історіографії другої половини ХХ-по- чатку ХХІ століття, щодо дослідження проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії Середньовіччя та раннього Нового часу, стало створення як узагальнюючихпраць,так інаукових розробокрегіональногота країнознавчого спрямування. Окремо необхідно виділити праці російських істориків дослідників, таких як – С. Д. Сказкін, Б. Ф. Поршнєв, О. Д. Люблінська, Ю.Є.Івонін, С. П. Карпов, Н. О. Хачатурян, С. К. Цатурова, Н.І. Басовська, П. Ю. Уваров, В. Л. Керов, А. А. Сванідзе, О. В. Ревякін, Т. В. Зонова, А. О. Чубарьян, Н.І. Девятайкіна, В. О. Ведюшкін, Л.І.Івоніна, М. А. Юсим, А. Ю. Прокопьєв, В. М. Раков, А. О.Євдокимова, Т. П. Гусарова та інші.

Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії Середньовіччя та раннього Нового часу у своїх наукових розробках приділяють представники французької, іспанської, німецької, італійської та англо-американської історіографічних шкіл.

Уцілому, аналіз науково теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. У той же час, необхідно виявити організаційні та кількісні, якісно нові зміни у зовнішній політиці європейських держав досліджуваного періоду, тобто вказати на всі суттєві події та факти, не означає збагнути сутнісних ознак самої системи держав. Для її вивчення необхідно використовувати нові методики пізнання, однією з яких

єтеорія інституцій та інституціональних змін. Вона ефективна тоді, коли ми прагнемо дати загальноцивілізаційну або навіть системну оцінку глобальних змін, а також для виокремлення результативності історичного процесу, його конкретних досягнень чи прорахунків. Історики дедалі частіше схиляються саме до нових методик дослідження складних соціально-політичних явищ, а тому розглядають проблеми взаємин інтелігенції і влади, політики та дипломатії, намагаються дати системну оцінку періоду раннього Нового часу як перехідній, певною мірою доленосній добі європейського розвитку тощо.

Постановка проблеми інституціоналізації зовнішньої політики є новою для історичного дослідження, відтак вимагає застосування системного

402

аналізу та відповідної термінології, яка необхідна для виконання наукових завдань. Інституціоналізація зовнішньої політики – це термін, який автор пропонує використовувати як похідну форму від слова «інститут» (від лат. – настанова) для позначення певних інститутотвірних процесів, органів чи установ, безпосередньо пов’язаних з поняттям «зовнішня політика і дипломатія», зокрема процес утворення, оформлення і перетворення зовнішньополітичних функцій держави і зовнішніх зносин держави із звичайних, певною мірою спорадичних, на повноцінний державно-правовий інститут міждержавних відносин на конституційно-політичному рівні або

вконкретному регіоні у будь-якому часово просторовому вимірі. Інституціоналізація – це перетворення будь-якого політичного явища (зокрема зовнішньої політики) на організовану системоустановчу інституцію. Вона є формалізованим, упорядкованим процесом з певною структурою відносин, ієрархією чи підпорядкованістю різних рівней влади і іншими ознаками організації (правила поведінки, звичаї, закони, норми, дипломатичні методи, церемоніал, дипломатичний протокол, тощо).

Характер і ступінь інституціоналізації суспільства, тобто кількість виникаючих в ньому інститутів і процес їх утворення свідчать про тип суспільства і етапність його розвитку, тип держави і права, тип політичної системи і асоціативного життя, свободи утворення політичних і інших об’єднань. Початкові форми інституціоналізації (зокрема, інституціоналізації зовнішньої політики) виникають на рівні самоорганізуючих процесів, як, наприклад, реалізація зовнішніх функцій держав з упорядкованими і спрямованими діями; лідери (держави-лідери), здатні очолити і спрямувати цей процес; зачатки постійних керівних органів зовнішніх зносин, а саме явище піддається реально чи формально керуванню (або управлінню), наприклад, європейська система держав ХVІ-ХVІІІ ст.

веволюційно-часовому вимірі [1].

Зкінця ХV століття Європа вступає у новий період міжнародних відносин. Політична ситуація в Західній Європі наприкінці ХV століття, після подій Столітньої війни (1337 1453) [2], суттєво змінилася завдяки тому, що значно зміцнилися монархії, й у більшості держав, зокрема – Франції, Іспанії та Англії, завершувався процес внутрішньої консолідації. Саме в цих державах було закладено основи сучасних національних держав, у той час як розробленість Німеччини й Італії залишалась непереборною. Ці тенденції знайшли свої чітке відображення в подіях Італійських воєн (1494 1559).

Поряд із змінами в політичній, соціально-економічній, культурній сферах, формуються підвалини основ державної дипломатичної служби й відбувається інституціоналізація зовнішньої політики європейських держав. Дипломатична практика розвивалась у відповідь на зміцнення державної влади. У минулому монархи задовольнялися тим, що відкликали своїх послів, тільки-но їхня місія закінчувалась. У ХV столітті Венеція була єдиною державою, що підтримувала мережу постійних посольств

403

за кордоном; згодом її приклад наслідували – папа, заснувавши папські нунціатури, і решта італійських міст. Суверенні володарі десь із 1500 року потроху стали усвідомлювати, що однією із ознак їх статусу й незалежності є можливість призначення постійних закордонних посольств. До того ж вони стали цінувати наплив до їх держав, і перш за все до королівських дворів – політичної інтелігенції [3;4].

Першим серед них був Фердинанд Арагонський, що мав своє посольство при дворі св. Якова з 1487 року; спершу його очолював доктор Родріго Гондесальві де Пуебло, а згодом жінка – Катерина Арагонська, принцеса Велська і донька короля. Французькому королю Францискові І звичайно приписують заснування першої організованої королівської дипломатичної служби, з 1526 року він мав послів навіть у османській Порті. Невдовзі corps diplomatique, дипломатичний корпус, з’явився при кожному великому дворі та в кожній столиці. Живучи за умов певної небезпеки, дипломати швидко виробили необхідні правила імунітету, взаємодії, екстериторіальності, складання вірчих грамот і прецеденту. Саме тому відомості про зовнішню політику і дипломатію на рубежі Середньовіччя та раннього Нового часу варто розцінювати не як випадкові, не пов’язані між собою історичні факти, а як ознаки, що підтверджують усталеність нової дипломатичної практики на одному з етапів формування абсолютних держав у Європі, інституціоналізацію їх зовнішньої політики [5]. Ця нова дипломатична практика виникала, обособлювалася та оформлювалася на тлі світового багатовікового дипломатичного досвіду, що стало передавався від формації до формації, від держави до держави. Саме дипломатія раннього Нового часу цілком відповідала об’єктивним потребам історичного процесу.

Дипломати доби раннього Нового часу беззаперечно пов’язували кожен зовнішньополітичний крок своєї держави з міжнародними відносинами часу, навчилися враховувати позиційне розташування зовнішньополітичних сил і визначити місце своєї держави в цьому розташуванні. Вони здійснювали прелемінарні переговори і готували проекти майбутніх угод, опанували посольський церемоніал, систему дипломатичних стереотипів. Проте, доки ще формувалися постійні дипломатичні кадри, глави держав багато в чому самоособисто займалися зовнішньополітичною діяльністю та дипломатією [6]. Уже наприкінці ХV – початку ХVІ століття надто швидке поширення міжнародних зв’язків було відзначено переходом у Європі, перш за все – у Західній Європі, до сучасної системи організації посольської служби – постійним дипломатичним представництвам, було покладено початок процесу інституціоналізації зовнішньої політики кожної окремої держави та європейської зовнішньої політики в цілому. Беззаперечно, саме Італія по праву вважається країною-фундатором постійної дипломатії.

Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Так, із 1510 х років – у Папській державі, із 1520 х – в Англії, в Імперії – за доби Карла V. До середи-

404

ни ХVІ століття це вже стало європейською традицією [7]. Інформація про внутрішнє становище в інших державах та їх зовнішньополітичні плани незвично розширилася. Можливість співставлення відомостей, які надходили від послів із різних держав, розвивала вміння дипломатів критично розбиратися в інформації та сприяла розширенню їх світогляду.

Отже, першу чверть ХVІ століття слід визнати офіційним початком процесу інституціоналізації зовнішньої політики, ери постійних посольств, постійної дипломатії. А вже згодом продовжився наступний етап – етап розвитку й удосконалення дипломатичної практики досвідом багатьох держав і народів, і, безперечно, що в центрі цієї практики споконвічно стояли питання війни й миру. Першими війнами доби раннього Нового часу стали Італійські війни (1494 1559) [8]. Отже, шлях до нового не проходив по прямій висхідній лінії, а навпаки, при збереженні загальної схоластичної орієнтації, у ньому перепліталися елементи старого і нового способів мислення, старі і нові ментальні установки, траплялися і компроміси, але при цьому нове мислення вимагало свого прояву, і, насамперед, у питанні влади: що таке «влада» у новому світосприйнятті і реальне місце владаря державця у цьому новому суспільстві, у період політичної інституціоналізації. Саме на рубежі XV XVI століть відбувається генезис інституціональних процесів нової зовнішньої політики, які знайдуть своє виявлення протягом доби раннього Нового і Нового часу.

Література:

1. Ціватий В. Г. Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект) / / Науковий вісник Дипломатичної академії України. – К.,2000. – Вип.4. – С.268 274. 2. Басовская Н. И. Англо-французские противоречия в международных отношениях Западной Европы второй половины ХII – середины ХV вв. Автореф. дис.… докт. ист. наук. – М., 1987. 3. Двор монарха в средневековой Европе: явления, модель, среда / Под ред. Н. А. Хачатурян. – М. СПб., 2001. – Вып.1. 4. Властные институты и должности в Европе в Средние века и раннее Новое время: Монография / Отв. ред. Т. П. Гусарова. – М., 2011. 5. Дьомін О. Б. Біля витоків англійського атлантизму. Зовнішня політика Англії кінця 50 – кінця 80 х років ХVІ ст. – Одеса, 2001. 6. Королевский двор в политической культуре средневековой Европы: Теория. Символика. Церемониал / Отв. ред. Н. А. Хачатурян. – М., 2004. 7. Ивонин Ю. Е. У истоков европейской дипломатии нового времени. – Минск, 1984. 8. Storia d ’Italia. –

Torino,1994. – T.1. – P. 363 381.

405

УДК 327 (540)

Шаумян Т. Л. (г. Москва)

ВНЕШНЯЯ ПОЛИТИКА ИНДИИ В РЕГИОНАЛЬНОМ И ГЛОБАЛЬНОМ КОНТЕКСТЕ

Отдавая дань памяти Григория Львовича Бондаревского – крупного уче ного и политика, международника самого широкого профиля, высоко и всесто ронне образованного человека, прекрасного учителя, воспитавшего несколько поколений сегодняшних серьезных исследователей в области мировой истории

имеждународных отношений, мы глубоко сожалеем, что его нет с нами се годня. Можно себе представить, сколько новых и глубоких мыслей и идей мы могли бы услышать из уст Григория Львовича, с каким интересом и знаниями он анализировал бы сегодняшнюю мировую ситуацию, с образованием новых региональных и глобальных объединений. Ведь именно к изучению хитроспле тений мировой политики со всеми ее взлетами и падениями Григорий Львович имел особый интерес. Нам очень не хватает его энциклопедических знаний

ианалитического ума. Мы всегда будем его помнить…

Мировая система в первое десятилетие третьего тысячелетия характеризуются формированием новых интеграционных объединений, возникновение которых может рассматриваться как создание противовеса биполярному и однополярному миру. Заинтересованность в участии в новых формированиях проявляют государства различных категорий и масштабов, различного природного, экономического, людского, военного потенциала, относящиеся к разряду развитых и развивающихся стран, великие державы и сверхдержавы, соседние, сопредельные или расположенные в тысячах километров друг от друга (например, Индия-Бразилия-Южная Африка, или БРИКС – Бразилия, Россия, Индия, Китай и Южная Африка).

Одна из ведущих стран мира – Индия – является членом крупных глобальных объединений – ООН и ДН, членом и наблюдателем в региональных организациях ШОС, СААРК и БИМСТЕК, развивает активное сотрудничество в рамках Россия-Индия-Китай и Индия-Бразилия-Южная Африка и относится к группе стран БРИКС.

Аббревиатура БРИК – Бразилия, Россия, Индия и Китай прочно вошла

вмеждународный лексикон после опубликования в 2003 г. американским инвестиционным банком Goldman&Sachs доклада Global Economic Paper No 99 Dreaming with BRICs: The Path to 2050 – как группа стран, которые

вближайшие сорок лет должны стать ведущими экономическими державами мира. После присоединения к БРИК на саммите в Китае в 2011 г. Южной Африки БРИК трансформировался в БРИКС, который превратился

втрансконтинентальное содружество, по существу объединившее в себе два возникших в начале третьего тысячелетия форматов: РИК – Россия, Индия,

406

Китай и ИБСА – Индия, Бразилия, Южная Африка, причем Индия, входящая в обе группы стран, служит как бы объединяющим их фактором.

Включение Индии в список развивающихся наиболее быстрыми темпами стран не вызывает сомнений. В среднесрочном и долгосрочном контексте Индия приближается к статусу великой державы, соответствующему ее значительному людскому (второе место в мире после Китая по численности населения – более 1.2 млрд. чел.), природному, экономическому, политическому и военному потенциалу. Она играет существенную роль в складывающемся балансе мировых и региональных военно-политических и стратегических сил и де-факто является ядерной державой. Как считает один из ведущих индийских экспертов по стратегическим проблемам Раджа Мохан, «Индия вступает на мировую арену как первая за пределами географического Запада демократическая страна с обширной территорией, сильной экономикой, процветающей культурой, населением, отличающимся значительным этническим и религиозным разнообразием». По численности населения Индия вдвое превосходит Европейский Союз, а многие ее штаты – по европейским масштабам – крупное или очень крупное государство.

Индия последовательно утверждается в качестве одной из ведущих экономических держав мира с высокими темпами ежегодного прироста ВВП (в перспективе – 8,5 9 %); входит в число десяти самых быстрорастущих экономик мира; подтверждает свои лидирующие позиции по производству и экспорту продукции электронной промышленности, включая уникальные суперкомпьютеры, программное обеспечение для компьютеров и др., во многие страны мира (в том числе и в развитые индустриальные государства). Объем экспорта продукции современных информационных технологий в 2011 12 г. составил более 69,7 млрд. долл. США. Индийская фармацевтическая промышленность производит четверть всех мировых лекарственных препаратов. Укрепление военно-промышленного потенциала Индии базируется на ускоренном прогрессе экономики, развитии современных информационных технологий и использовании их для совершенствования вооружений. В докладе, подготовленном одной из крупнейших консалтинговых компаний «Найт Франк» и «Сити Прайвэт Бэнк», говорится, что к 2050 г. Индия станет крупнейшей экономикой мира, обогнав США и Китай, с объемом ВВП в 85,97 трлн. долларов.

Руководство Индии осознает, что утверждение в качестве ведущей мировой державы возможно лишь при условии принятия исключительных мер для борьбы с бедностью (29,8 % населения по прежнему находится за ее чертой), повышения уровня грамотности, максимального вовлечения населения страны в процессы производства и потребления, решения социальных проблем и др. Важным фактором стало бы повышение роли среднего класса, численность которого уже сегодня приближается к 400 млн. Необходимым условием можно считать укрепление внутриполитической стабильности, базирующейся на основах демократии, способности противостоять

407

угрозам сепаратизма и экстремизма, утверждения принципов федерализма, провозглашенных Конституцией Индии, международно признанной в качестве одной из самых совершенных конституций в мире.

При анализе геополитических позиций Индии индийские политологи высказывают точку зрения, что приоритетом индийской внешней политики является укрепление ее доминирующих позиций в южноазиатском регионе и предотвращение вмешательства внерегиональных сил в отношения между странами Южной Азии. То же самое относится и к проблеме обеспечении интересов страны в зоне Индийского океана. Здесь Индия стремится уравновешивать влияние других государств и не допускать ущемления своих собственных интересов. Наконец, на мировой арене Индия стремится занять место одной из великих держав и играть ключевую роль в обеспечении международного мира и безопасности.

Для успеха индийской стратегии утверждения лидерства в южноазиатском регионе необходимо, прежде всего, обеспечение региональной стабильности, которая непосредственно зависит от характера отношений Индии с ее непосредственными южноазиатскими соседями.

Достижение региональных и глобальных стратегических целей Индии осложняется, прежде всего, последствиями раздела южноазиатского субконтинента по религиозному признаку на Индию и Пакистан в 1947 г.; в 1971 г. от Пакистана отделилась Республика Бангладеш. Эти события привели к перманентному индо-пакистанскому конфликту, обострили отношения между двумя ведущими конфессиями – индусами и мусульманами.

Основу индо-пакистанской конфронтации составляет несовместимость подходов к решению судьбы княжества Джамму и Кашмир со стороныпретендующихнасуверенитетнаднимсекуляристскойИндииимусульманского Пакистана. Кашмирская проблема уже стала причиной четырех (или «трех с половиной») войн – 1947 48, 1965, 1971 и 1999 гг., и постоянное состояние напряженности, взаимной подозрительности и взаимного недоверия двух ведущих стран региона создает ощущение, что субконтинент постоянно находится на грани возникновения нового вооруженного противостояния. Положение в Кашмире затрагивает и интересы безопасности Китая, который, как считают в Индии, незаконно оккупирует часть территории штата Джамму и Кашмир в Ладакхе, в районе Аксай Чин.

Индия считает кашмирский вопрос в принципе решенным и обвиняет Пакистан в незаконной оккупации части территории индийского штата Джамму и Кашмир. Дели выступает категорически против любого внешнего участия в урегулировании кашмирской проблемы и осознает необходимость и право участия самого народа Кашмира в решении своей судьбы, выступая при этом против независимости Кашмира.

Пакистан, который солидарен с Индией в вопросе о независимости Кашмира, отошел от жесткой позиции признания необходимости проведения плебисцита под международным контролем в соответствии с резолюциями ООН и разрабатывает альтернативные варианты урегулирования проблемы.

408

Что касается «внешней среды» кашмирской проблемы, то если в период «холодной войны» в этой зоне сталкивались интересы глобальных (США) и глобально-региональных (СССР и Китай) держав, сегодня конфликт перешелскореенарегиональныйуровеньисвязанвбольшейстепенисинтересами Индии и Пакистана, в определенной степени Китая. И США, и Россия, и Китай заявили о поддержке двустороннего решения конфликта на основе Симлских соглашений 1972 г. Таким образом, сегодня внешние условия для урегулирования кашмирской проблемы можно считать вполне благоприятными. С благословения руководителей двух стран продолжается медленный процесс индо-пакистанских переговоров, направленных на укрепление взаимного доверия, возобновления торгово экономических отношений, установления связей между кашмирцами, проживающими по обе стороны линии контроля.

Вцелом, можно надеяться, что конфронтация из за территориальной проблема в отношениях с Пакистаном в той или иной форме будет преодолена, по крайней мере, противостояние не перерастет в открытый конфликт.

Особое место в индийских внешнеполитических приоритетах занимает Китай, который является непосредственным соседом Индии. Китай – великая держава мирового масштаба, один из ключевых игроков в обеспечении мира и безопасности на глобальном уровне.

Геополитическое соперничество двух азиатских гигантов на региональном уровне реализовалось в затяжном пограничном споре, накал которого в течение десятилетий колебался от подписания важных двусторонних документов – до прямого вооруженного столкновения вдоль границы.

Врезультате длительных и нелегких переговоров в 1993 и 1996 гг. были подписаны соглашения о мерах доверия вдоль границы; в начале третьего тысячелетия сторонам, наконец, удалось договориться об отказе от урегулирования территориальных споров на основе правовых или исторических прецедентов и руководствоваться соображениями политического характера. В настоящее время оба правительства, да и общественность обеих стран, четко осознают, что урегулирование территориальной проблемы возможно лишь на основе взаимоприемлемых компромиссов.

Серьезным раздражителем в отношениях между Индией и Китаем продолжают оставаться тибетская проблема, пребывание Далай-ламы и десятков тысяч тибетских беженцев на территории Индии. Дели неизменно подтверждает свое признание Тибета неотъемлемой частью Китая, продолжает рассматривать Далай-ламу как религиозного лидера тибетцев и разрешает ему заниматься только такой деятельностью, которая соответствуют этой роли. Китайская сторона относится к этим заявлениям с недоверием и подозревает Индию в пособничестве «тибетским сепаратистам». Концентрация в Тибете китайскихвойск,оснащенныхсамымисовременнымивооружениями,расценивается руководством Индии как реальная угроза безопасности ее границ.

Перспективы установления прочных стратегических связей между Индией и Китаем по прежнему осложняет фактор Пакистана. Для Индии пакистано-китайское сотрудничество в военно-технический области

409

воспринимается еще более болезненно, чем нерешенность пограничной проблемы с Китаем. Поэтому нормализация индийско-китайских отношений, которая носила бы необратимый характер, скорее всего, возможна лишь при условии прекращения пакистано-китайского сотрудничества в области ракетно-ядерных технологий. Опасения Индии вызывает также и «особый» характер отношений Китая с так называемыми «малыми странами» Южной Азии – соседями Индии, которые традиционно были направлены против ее интересов.

Парадоксальность же ситуации заключается в том, что между двумя крупнейшими геополитическими соперниками активно и продуктивно развиваются политические и торгово экономические отношения. Уже сегодня объем двусторонней торговли составляет более 60 млрд. долл. США; таможенная статистика приводит даже 73,9 млрд. долл. в 2011 г.; в ближайшие годы эта сумма может возрасти до 100 млрд. Фактически Китай превращается в главного торгового партнера Индии, опережая США и ЕС.

В результате ослабления напряженности на границах, в сфере ее непосредственных стратегических интересов, Индия обретет уверенность в защищенности своей территории; ее руки будут развязаны для более активных действий на мировой арене, она с может укреплять свои политические и экономические позиции в Индийском океане, АТР, зоне АСЕАН и Центральной Азии. Выход Индии в ее внешнеполитических приоритетах за пределы региона выводит ее на взаимодействие с крупнейшими мировыми державами – СССР / Россией и США, характер отношений с которыми во многом определяет геополитические позиции Индии на глобальном уровне.

Начнем с рассмотрения характера отношений Индии с Соединенными Штатами Америки. В течение десятилетий США выступали в качестве геополитического союзника Пакистана и Китая, с которыми у Индии существовали сложные отношения. Индия позиционировала себя в качестве друга СССР, что в условиях «холодной войны» ставило Дели и Вашингтон по разные стороны баррикад. Нельзя забывать также, что США в кашмирском вопросе поддерживали позицию Пакистана, а разработка в Индии ядерной программы рассматривалась как прямая угроза безопасности в регионе. США выступили с резким осуждением проведенных Индией ядерных испытаний и ввели санкции против Индии.

Успешное осуществление экономических реформ, значительный экономическим подъем страны, успехи Индии на мировой арене привели в Вашингтоне к пониманию необходимости выработки новых подходов к отношениям с Дели. Президент Клинтон совершил успешный визит в Индию; Вашингтон поддержал позицию Индии в вооруженном конфликте с Пакистаном в Каргиле в 1999 г. Президент Дж. Буш отменил введенные против Индии санкции, расширил возможности сотрудничества в области высоких технологий, оказал Индии политическую поддержку в борьбе против терроризма и отошел от безоговорочной поддержки Пакистана в кашмирском вопросе. Индия, со своей стороны, поддержала администрацию Буша по

410