Sbornik_Bondarevskiy_2012

тво в галузі освіти (31.08.96), Угода між Урядом України та Урядом Грузії про співробітництво в галузі молодіжної політики (05.11.96), Протокол між Державним комітетом у справах охорони державного кордону України і Державним департаментом охорони державного кордону Грузії про співробітництво в галузі культури і спорту між Прикордонними військами України та Грузії (14.02.97), Угода між Урядом України та Урядом Грузії про співробітництво в галузі туризму (28.10.97), Угода між КМУ і Виконавчою владою Грузії про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені (науково педагогічні) звання (17.07.02), Угода між Міністерством оборони України та Міністерством оборони Грузії про співробітництво у галузі військової освіти (18.06.03), Угода між Міністерством закордонних справ України та Міністерством закордонних справ Грузії про підготовку дипломатичних працівників (04.04.06) [2].

Важливим аспектом розвитку українсько-грузинських культурно-гу- манітарних відносин є діяльність діаспор. Так, за офіційним переписом населення Грузії у січні 2002 року чисельність українців в країні склало лише 7 тис. осіб (приблизно 0,2 % від усього населення), що зазнало з об’єктивних причин істотного зменшення в порівнянні з переписом 1989 року, коли чисельність українців сягала 52,4 тис.

Усі питання, пов’язані із захистом прав української громади та забезпечення їх етнокультурних, мовних та інших потреб регулюється ст.9 Договору про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу між Україною та Грузією, що був підписаний 13 квітня 1993 року. Зокрема у статті йдеться: «Сторони забезпечують захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території і створюють умови для її збереження і розвитку» [5].

У Грузії зареєстровані та діють низка громадських організації, які працюють у культурно-гуманітарній сфері, здійснюючи роботу із задоволення мовних, культурних, освітніх та інших потреб української діаспори в Грузії, зокрема: Асоціація українців Грузії „Рушник»; Асоціація українців Квемо картлійського регіону ім. Лесі Українки; Асоціація українців – мешканців Грузії; Благодійна спілка українців біженців з Абхазії „Відродження»; Грузинсько-українська культурно-просвітни- цька організація „Золоте Руно»; рузинсько-українська культурно-про- світницька організація „Єдність»; Інформація про грузинську діаспору в Україні; Координаційна рада українців Грузії; Міжнародна культур- но-благодійна та науково просвітня спілка української громади Грузії „Дніпро»; Міжнародний український центр дружби і культури „Світлиця»; Союз Українок Грузії «Берегиня»; Союз українок Грузії; Українська жіноча рада в Грузії; Українське культурно-освітнє товариство; Фонд розвитку українсько-грузинської школи № 41 ім. М. Грушевського. У рамках Державної програми співпраці із закордонними українцями впродовж 2006 2010 років 150 грузинських юнаків і дівчат – етнічних

391

українців – було направлено на безкоштовне навчання до вищих учбових закладів України [4].

Для координації їх діяльності була створена Координаційна Рада українців Грузії, в рамках якої виходить газета «Український вісних» (1 2 рази на рік малим тиражем).

Нажаль, жодна із зазначених вище об’єднань та організацій не мають значного впливу та не приймають участь в політичному та суспільно-еко- номічному житті Грузії. Відсутні центри та лідери українських громад які б могли сприяти та допомагати державним інтересам України.

Що стосується етнічних грузин, то за даними Всеукраїнського перепису населення у 2001 році в Україні їх проживало понад 34 тисяч (приблизно 0,07 % від усього населення). Найбільша кількість етнічних грузин мешкає в Донецькій (7,2 тис. осіб), Харківській (4,4 тис.), Запорізькій – (3,9 тис.), Одеській – (2,8 тис.), Луганській – (2,5 тис.) областях та місті Києві – 2,4 тис. На відміну від української меншини, існує тенденція стрімкого зростання кількості грузинської меншини в Україні, так у 1989 році етнічних грузин було 23,5 тисяч. У Києві діє Асоціація грузинів України „Іберелі», при якій працює грузинська недільна школа, гурток грузинських танців і пісень, видається двомовний українсько-грузинський журнал „Сакартвело».

Вдалим та дієвим механізмом поглиблення культурно-гуманітарного співробітництва між Україною та Грузією було проведення року Грузії

вУкраїні та року України в Грузії впродовж 2005 2007 років. Вони мали на меті: відродження культурних традицій України і Грузії; знайомство України та Грузії з культурним надбанням один одного і його популяризація; створення сприятливої атмосфери для розвитку культури і мистецтва в Україні та Грузії; зміцнення дружніх та ділових стосунків між Україною та Грузією.

Відтак 25 березня 2005 року в Національному театрі опери і балету імені Тараса Шевченка пройшла урочиста церемонія відкриття року Грузії в Україні президентами двох країн. У рамках заходу відбулася низка мистецьких акцій, які презентували класичне і сучасне мистецтво Грузії. Рік Грузії

вУкраїні – це широка палітра грузинської культури, яку митці презентували упродовж року, оскільки мистецтво Грузії, її культура були представлені у всьому своєму розмаїтті: постановки Державного театру ім. Шота Руставелі, виступи Національного ансамблю ім. Сухішвілі, фестивалі грузинського кіно та нового грузинського кіно, фестиваль сучасної грузинської музики «Живий звук Боржомі», виставка робіт народної художниці України Людмили Мєшкової, спортивні зустрічі – це далеко не повний список заходів, які мали змогу відвідати українські шанувальники [3].

Одразу після завершення» грузинського культурного року» 4 квітня 2006 року, у Тбіліському державному театрі опери і балету ім. З. Паліашвілі 28 вересня 2006 року відбулася урочиста церемонія відкриття Року України в Грузії.

392

Культурна програма Року України в Грузії включала виставку народного художника України Л. Мешкової «О Грузія! Ти сестра моя!» (кераміка, фотографія); тиждень українського кіно в Грузії з одночасним проведенням виставки «100 малюнків Олександра Довженка»; проведення круглого столу на тему: «Сучасне кіномистецтво: погляд у майбутнє»; круглий стіл «Українсько-грузинські літературні зв'язки»; візит делегації українських письменників; концерти вокальних і танцювальних ансамблів з регіонів України в містах-побратимах; виставка робіт Марії Примаченко «Українське примітивне мистецтво». Проведення Року України в Грузії, що закінчився 28 вересня 2007 року, охопило широке коло заходів у політичній, культурній та інших сферах і стало ще одним кроком у зміцненні дружби та партнерства між українськими та грузинськими державами й народами.

Також розвивається співробітництво вищих навчальних закладів двох держав, зокрема: Київського національного університету ім. Т. Шевченка з Тбіліським державним університетом ім. І. Джавахішвілі та Батумським державним університетом ім. Ш. Руставелі; Одеського національного університету ім. І. Мечникова з Тбіліським державним університетом ім. І. Джавахішвілі та Батумським державним університетом ім. Ш. Руставелі; Ніжинського державного університету та Харківського медичного університету з Кутаїським державним університетом імені А. Церетелі; Запорізького приватного класичного університету з Тбіліським університетом ім. Д. Агмашенебелі; Національного транспортного університету (м. Київ) з Тбіліським авіаційним університетом.

Бажання встановити дружні зв’язки виявляють не тільки вищі учбові заклади, але й середні школи двох держав. Так, Тбіліська публічна школа № 41 ім. М. Грушевського уклала чотири угоди про співробітництво з середніми школами України та колегіумом Києво Могилянської Академії, а Київська скандинавська гімназія встановила партнерські відносини з Тбіліською приватною школою «Опіза».

Двостороннє культурне співробітництво зберігає свою високу динаміку та наповнюється новими успішно реалізованими проектами та мистецькими заходами. Одним з яких є проведення з 1952 року в місті Сурамі заходів, присвячених вшануванню пам’яті Лесі Українки.

Важливе значення для розширення двостороннього співробітництва у гуманітарній сфері мають туристичні зв’язки між нашими країнами. За даними Держкомстату України, у 2011 році Україну відвідало 45 тисяч громадян Грузії. За цей час в Грузії побувало майже 59 тис. наших співвітчизників, що на 24 % більше аналогічного показника минулого року.

Розширюється двостороннє співробітництво у сфері спорту. Українські спортсмени досить успішно виступають у щорічних міжнародних змаганнях з регбі, вільної боротьби, баскетболу, дзюдо, футболу, шахів, тенісу, що проводяться в Грузії.

393

Отже, співробітництво між Україною та Грузією в культурно-гумані- тарній сфері здійснюється за усіма основними напрямками. Слід відзначити у цьому вагоме значення діяльності двох діаспор, проведення «культурних років» в Україні та Грузії, взаємодію між вищими та середніми учбовими закладами, а також розвиток спортивних та туристичних зв’язки між двома країнами.

Література:

1. Кравченко В. Україна – Грузія: майбутнє, сповнене невизначеності / Воло-

димир Кравченко – «Дзеркало тижня» – 26.03.2005 – № 11 2. Міністерство еконо-

мічного розвитку і торгівлі України: Двосторонні угоди, підписані між Україною та Грузією [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://ukrexport.gov.ua / ukr / ugodi_ z_ukrain / geo / 2075. html 3. Богдана К. Рік Грузії в Україні: мистецькі проекти / Богдана Костюк – 05.04.2005 – Інформаційний портал «Радіо свобода» [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org / content / article / 929033. html

4.ПосольствоУкраїнивГрузії:УкраїнськагромадавГрузії[Електроннийресурс] / Ре-

жим доступу: http://www.mfa.gov.ua / georgia / ua / 28494. htm 5. Верховна рада України:

Договіру про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу між Україною та Грузією, [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua / laws / show / 268_005

394

УДК [94 (5 15):325.4 (420+44) ] «15 / 17»

Харьковский Р. Г. (г. Луганск)

БЛИЖНИЙ ВОСТОК В СФЕРЕ КОЛОНИАЛЬНЫХ ИНТЕРЕСОВ АНГЛИИ И ФРАНЦИИ В XVI XVIII ВВ.

Регион Ближнего Востока на протяжении ряда столетий сохраняет важное положение, как геополитический плацдарм. Огромное значение имеет и тот факт, что здесь сконцентрирована значительная часть мировых запасов энергоресурсов вокруг добычи и транспортировки которых последнее время разворачивается острая борьба в которую втянута и Украина.

Кроме того, фактором который придаёт особую актуальность изучению истории международных отношений на Ближнем Востоке, является очередное обострение ситуации в этом регионе. Исследование корней подобных противостояний происходивших на этой территории в прошлом, на наш взгляд, может облегчить процесс решения ближневосточных конфликтов в настоящем.

Проблемы истории международных отношений в регионе Ближнего Востока освещены в работах таких представителей ближнего и дальнего зарубежья как: К. М. Базили, Н. Н. Муравьёв, А. Н. Муравьёв, В. Н. Виноградов, В. П. Георгиев, Н. А. Дулина, Т. В. Еремеева, О. И. Жигалина, А. Дебидур, Н. С. Киняпина, Е. Лавис, А. Рамбо, А. З. Манфред, А. Д. Новичев, Ф. А.Ротштейн,Е. В.Тарле,М. Т.Панченкова,М. Н.Тодорова,Г. А.Нерсесов, Г. Л. Бондаревский, И. С. Рыбаченок, А. Рамбо, М. С. Андерсон, Ч. Вебстер, Ф. Бейли, Дж. Морриот, Ф. Мозели, В. Пюрьи, Ф. Родки, М. Сабри и др. [1]. Значительный вклад в изучение ближневосточной политики стран Западной Европы и США внесли отечественные исследователи: Е. А. Коппель, М. С. Бурьян, О. Б. Дёмин, О. Захарчук, В. Ададуров, Б. Гончар, В. Самчук, К. А. Русаков, В. В. Савенков и др. [2]. Тем не менее, история зарождения колониальной политики европейских держав в этом регионе, на наш взгляд, является недостаточно изученной в отечественной историографии.

Данная статья представляет собой попытку проследить процесс формирования ближневосточной политики Англии и Франции в XVI XVIII вв.

Процесс экономического и политического проникновения европейских держав на Ближний Восток тесно связан с установлением режима капитуляций, что, в значительной степени, облегчило проникновение иностранного торгового, финансового, а в последствии и промышленного капитала в сферу влияния Османской империи. Режим капитуляций, которым широко пользовались представители западноевропейских государств во владениях султана уже с XVI века, регулировал отношения между иностранными державами и Портой.

Первые подобные соглашения турецкие султаны заключили в XV веке с Венецией и Генуей. В результате итальянским купцам предоставлялось

395

право селиться в городах Османской империи, вести торговлю и заниматься другими видами экономической деятельности, а также беспрепятственно отправлять свои религиозные обряды.

В1520 г. султан Сулейман аль Кануни (1520 1566) подписал торговые «капитуляции» с венецианцами.

Спустя 15 лет после подписания османско-итальянского соглашения (1520 г.) король Франции Франциск I получил от султана Сулеймана аль Кануни в 1535 г. первые капитуляции для своей страны. По условиям этого договора турецкий султан предоставил французам возможность торговать на сирийском побережье и в долине Евфрата, уплачивая в турецкую казну такие же пошлины как и торговцы-турки [3; 345]. Договор также распространял на территорию империи юрисдикцию французских консульских судов с обязательством для подданных султана выполнять предписания консулов вплоть до принуждения силой. Кроме того, подданным Франциска I в Османской империи предоставлялась полная религиозная свобода с правом иметь охрану в святых для христиан местах, что, по сути, было равнозначно протекторату французов над всеми католиками Леванта [3; 346 347]. Отметим, что, хотя капитуляции и не решали наиболее волновавший южно-французских негоциантов вопрос о возможности свободного транзита индийских товаров через Красное море

иСуэц, эти договоры положили конец торговому преобладанию венецианцев в восточном Средиземноморье. Значительным успехом Франции было также и то, что, согласно капитуляциям, практически все корабли христиан, за исключением венецианских, обязаны были нести французский флаг в качестве гарантии защиты. Благодаря этому французы опередили англичан в сближении с Портой.

Наблюдая за тем, как Англия и Голландия соперничают друг с другом за установление контроля над морским путем в Индию через мыс Доброй Надежды, марсельские негоцианты решили воспользоваться благоприятной возможностью для восстановления старинного караванного пути по Северной Аравии и тем самым одержать немаловажную победу в соперничестве с двумя морскими державами.

Вто время как Англия и Голландия имели стратегический выход в Атлантику и обладали мощными флотами, что облегчало им сношения с мысом Доброй Надежды, Франция, как держава преимущественно средиземноморская, располагала всеми условиями для установления контроля на торговых артериях, берущих начало на побережье Леванта и Египта.

Втечении XVII в. такие французские политики как Ришелье и Кольбер прилагали значительные усилия для того, чтобы направить французскую торговлю с Востоком по сухопутному пути через Египет в противовес морскому пути вокруг Африки. В Париже не столько заботились о поощрении отечественной внешней торговли, сколько стремились убавить значение морского пути вокруг мыса Доброй Надежды и нанести тем самым сущес-

396

твенный удар по позициям Англии и Голландии. Ж.-Б. Кольбер считал, что могущество Голландии проще сокрушить в Египте, чем на её территории.

Однако планам Кольбера не суждено было осуществиться. Тем не менее, в период с 1673 по 1686 гг. Франция смогла получить от турецкого правительства целый ряд новых торговых капитуляций и добилась принятия декретов и фирманов, обязывавших наместников султана на всей территории империи уважать капитуляционные права, дававшие французским негоциантам немало протекционистских льгот.

Врезультате львиная доля торговли на Ближнем Востоке была сосредоточена в руках французской общины, чему способствовали ее религиозные связи. Французы монополизировали почти все торговые операции,

вто время как из местного населения к ним имело доступ лишь незначительное меньшинство из за препятствий, воздвигнутых самими османскими властями. Вместо того чтобы предоставить льготы в совершении торговых сделок своим подданным. Порта предоставляла их иностранцам, чьи правительства смогли даже снизить торговую пошлину до 3 % от стоимости товара, в то время как османские торговцы платили 7 %. Французские купцы были вообще освобождены от пошлин на товар в турецких портах, при этом подданные султана продолжали платить ее [4; 265].

Однако, Франция была не единственной европейской державой, заинтересованной в открытии сухопутного торгового пути через Египет. С момента создания английской Ост-Индской кампании в начале XVII в. и вплоть до становления Британской империи в Индии в результате семилетней войны (1756 1763) английское правительство также уделяло значительное внимание развитию торговли с Ближним Востоком.

Основание Ост-Индской кампании явилось следствием расширения английской внешней торговли во второй половине XVI в., особенно после победы английского флота над испанской «непобедимой Армадой» (1588 г.). Прибыльные коммерческие предприятия португальцев на Востоке побудили англичан к расширению своей торговли в этом регионе.

В1600 г. указом королевы Елизаветы была создана британская ОстИндская кампания, получившая право монополии на торговлю с Востоком на 15 лет.

Основная доктрина кампании состояла в том, чтобы создать британские форпосты в Индии и других странах Востока и противостоять конкуренции голландцев и французов.

Претерпев ряд реорганизаций английская Ост-Индская кампания, пользуясь всесторонней поддержкой британского правительства, сумела ко второй половине XVIII века склонить чашу весов в торговле с Арабским Востоком на свою сторону.

Втоже время, успешная торговая экспансия Англии в Османской империи, в значительной степени была обусловлена поражением Франции

вСемилетней войне (1756 1763).

397

Между тем, потеря Францией колониальных владений в Северной Америке и Индии, способствовала существенному изменению внешнеполитической линии Парижа.

Лишившись большей части своих территорий в Индии и Северной Америке, парижские министры и марсельское купечество направили свои объединенные усилия на укрепление французского влияния в странах Ближнего Востока. Дополнительным стимулом к проведению подобной политики были практические непрерывные русско-турецкие войны второй половины XVIII в. Ослабление Османской империи и усиление России рассматривалось в Версале как явная угроза для всей французской средиземноморской торговли.

Обострение русско-турецкого противостояния привело к возникновению в правящих кругах Франции двух взаимоисключающих подходов

вближневосточной политике. Министр иностранных дел граф Ш.-Г. Верженн (1717 1787) предлагал всячески поддерживать слабеющую Порту

втехническом, военном и финансовом отношениях, укрепляя ее обороноспособность в борьбе против России. Альтернативную точку зрения

представлял посол Франции в Константинополе граф Сен-При, который полагал распад Османской империи неизбежным, а следовательно − при-

зывал принять своевременное участие в разделе «турецкого наследства», подчинив Египет, а если удастся − то и Сирию [5; 13].

Несмотря на привлекательность подобных прогнозов, в конечном итоге восторжествовал политический курс, направленный на сохранение политической целостности Османской империи. Верженн сместил Сен-При, и о планах захвата Египта на несколько десятилетий забыли.

Возрождению идей Кольбера способствовала активизация британского проникновения в пределы Османской империи. В 1775 г. англичане заключили с одним из мамлюкских беев Мохамедом Эль Доабом договор, позволявший английским торговцам без препятствий пересекать территорию Египта [6; 13]. Это обстоятельство подтолкнуло группу французских торговых резидентов в Каире направить две докладные записки

вторговую палату Парижа, в которых поднимался вопрос о тех «преимуществах, которые Франция могла бы получить от торговли через Суэцкий перешеек» [Цит. по: 6; 13 14]. Однако начало Великой французской революции помешало чиновникам палаты отнестись к этим запискам с должным вниманием. Об этих документах, как и о планах Сен-При, вспомнили лишь во времена Директории.

Впоследние годы XVIII ст. в политических и деловых кругах Парижа было распространено мнение о том, что захват Египта мог бы принести Франции значительные преимущества: поднять авторитет страны как колониальной державы, значительно подорванный после Семилетней войны, укрепить французскую средиземноморскую торговлю, лишить англичан монополии на ввоз индийских товаров в Европу, используя торговый

398

путь через Суэц и Красное море, и, наконец, создать форпост для дальнейших завоеваний на Востоке.

Таким образом, когда Талейран и молодой генерал Бонапарт (1769 1821) впервые задумались о возможности похода в Египет, почва для этого предприятия оказалась достаточно подготовленной как в политических, так и в торговых кругах.

Египетская кампания Наполеона Бонапарта стала первой в новое время военной акцией Запада на Ближнем Востоке, за которой последовала череда других колониальных авантюр. В итоге арабский мир, более чем на столетие стал ареной борьбы за сферы влияния между Великобританией и Францией.

Литература:

1.См. напр.: Базили К. М. Сирия и Палестина под турецким правительством

висторическом и политическом отношениях. – М., 1962.; Муравьёв А. Н. Письма с Востока в 1849 1850 годах. – СПб., 1851. – Ч. 1 2.; Муравьев Н. Н. Русские на

Босфоре. – М., 1869.; Муравьев Н. Н. Турция и Египет в 1832 и 1833 годах. – М., 1870 1874. − Ч. 1 4.; Виноградов В. Н. Британский лев на Босфоре. – М., 1991.; Виноградов В. Н. Великобритания и Балканы: от Венского конгресса до Крымской вой- ны.–М.,1985.;ВосточныйвопросвовнешнейполитикеРоссийскойимперии.–М., 1978.; Георгиев В. П. Внешняя политика России на Ближнем Востоке в конце 30 начале 40 х годов XIX в. – М., 1975.; Дебидур А. Дипломатическая история Европы. – М., 1947. – Т.1.; Дулина Н. А. Османская империя в международных отношениях (30 40 е годы XIX в.). – М., 1980.; Еремеева Т. В. Заключительный этап египетского кризиса 1831 1833 гг. и великие державы / / Учёные записки по новой и новейшей истории. – М., 1956. – Вып.2. – С. 475 518.; Жигалина О. И. Великобритания на Среднем Востоке, XIX – начало XX в. – М., 1990.; Киняпина Н. С. Внешняя политика России первой половины ХІХ века. – М., 1963.; История XIX века (Западная Европа и внеевропейские государства) / Под ред. Лависса и Рамбо. – М., 1905 1907. – Т. 4.; Манфред А. З. Внешняя политика Франции 1871 1891 годов. – М., 1952. – 592 с.; Новичев А. Д. История Турции. Новое время. – Л., 1968 1973. – Т.2 3.; Ротштейн Ф. А. Англичане в Египте. – М.-Л., 1925. – 62 с.; Ротштейн Ф. А. Захват и закабале-

ние Египта. – М., 1959. – 367 с.; Тарле Е. В. Наполеон. – Минск, 1992. – 429 с.; Тaр-

ле Е. В. Очерки истории колониальной политики западноевропейских государств (конец XV – начало XIX в.). – М.-Л., 1965. – 427с.; Тарле Е. В. Политика: история территориальных захватов. XV XX века. – М., 2001. – 800 с.; Панченкова М. Т. Политика Франции на Ближнем Востоке и Сирийская экспедиция 1860 1861 гг. – М., 1966. – 270 с.; Тодорова М. Н. Англия, Россия и танзимат. – М., 1983.; Нерсесов Г. А.Дипломатическаяисторияегипетскогокризиса,1881 1882 гг.–М.,1979.–320 с.; Нерсесов Г. А. Египет в международных отношениях 70 х годов XIX в. и русская дипломатия / / Вопросы африканской истории. – М., 1983. – С. 127 170 с.; Бондаревский Г. Л. Английская политика и международные отношения в бассейне Персидского залива. – М., 1968. – 544 с.; Бондаревский Г. Л. Германский империализм в борьбе за Красноморский бассейн (конец XIX – начало XX века) / / История и экономика стран Арабского Востока. – М., 1973. – С. 3 42.; Рыбаченок И. С. Союз с Францией

399

во внешней политике России в конце XIX в.: Автореф. дисс… докт. ист. наук. – М., 1994. – 32 с.; Anderson M. S. The Eastern Question 1774 1923. A study in international relations. – L., 1966.; Bailey F. E. British policy and the Turkish Reform movement. A study of Anglo-Turkish relations 1826 1853. – Cambridge, 1942.; Marriott J. A. R. The Eastern Question. – Oxford, 1924.; Mosely Ph. Russian Diplomacy and the Eastern Question in 1838 and 1839. – Cambridge, 1934.; Puryear V. J. International Economics and Diplomacy in the Near East. – California, 1935.; Rodkey F. S. Lord Palmerston and the Rejuvenation of Turkey. 1830 1841 / / Journal of Modern History. – L., 1929. – Vol.1. – № 4. – P. 570 593.; Sabry M. L’Empire Egyptien sous Mohammed Ali et la Question d’Orient, 1811 1849. − Paris, 1930.; Webster Ch. The Foreign Policy of Palmerston, 1830 1841. Britain, the Liberal Movement and the Eastern Question. – L., 1951. – Vol. 1 2.; 2. См. напр. Коппель О. А. Перська затока: проблеми безпеки (80 90 ті роки). – К., 1998. – 200 с.; Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини ХХ століття. – К., 2005. – 260 с.; Бурьян М. С. Египет во внешней и колониальной политике Великобритании. – Луганск, 1994. – 168 с.; Дёмин О. Б. Английская внешняя политика в период ранних буржуазных революций в Нидерландах и во Франции / / Великая французская буржуазная революция: история и современность. – Одесса, 1989. – С.10 13.; Захарчук О. М. «Силова дипломатія» в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта: Автореф. дис… канд. істор. наук. – К., 2000. – 19 с.; Захарчук О. М. Франція і Росія: до питання про «силову дипломатію» Наполеона Бонапарта / / Питання нової та новітньої історії. – К., 1996. – Вип.42. – С.42 49.; Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII століття). – Львів, 2002. – 412 с.; Ададуров В. Польське питання у французько-австрійсь- ких відносинах епохи наполеонівських війн: Автореф. дис… канд. істор. наук. – Львів, 1997. – 20 с.; Гончар Б. М., Самчук В. Л. «Залізний канцлер» і великі держави в балканських кризах 80 х років ХІХ ст. / / Питання нової та новітньої історії. – К., 1998. – Вип.44. – С.32 41.; Гончар Б. М., Городня Н. Д. Відносини між Францією та УНР / / УІЖ. – 2000. – № 2.; Самчук В. Л. Політика європейських держав періоду «Великої Східної кризи» – як одна з причин Болгарської проблеми 80 х років ХІХ ст. / / Питання нової та новітньої історії. – К., 1998. – Вип.44. – С.22 31.; Русаков К. А. Проблема чорноморських проток у зовнішній політиці Великобританії, 1892 1920: Автореф. дис. канд. іст. наук. – Луганськ, 2003. – 20 с.; Савенков В. В. Великобританія та проблема будівництва Суецького каналу: Автореф. дис… канд. іст. наук. – Луганськ, 2005. – 20 с.; 3. Kinross J. P. G. B. The Ottoman centuries. The rise and fall of the Turkish empire. – N. Y., 1977.; 4. Charles-Roux J. L’isthme et le Canal de Suez. Historique-etat actuel. – Paris, 1901. – Vol.1.; 5. Hanotaux G. Histoire de la France contemporaine. – Paris, s. d. – Vol.3.; 6. el-Hefnaoui M. Les Problemes contemporains poses par Le Canal de Suez. – Paris, 1951. – 398 p.

400