Sbornik_Bondarevskiy_2012

сульман), всім гарантується безпека і недоторканність їх життя і майна [2, с.56]. Також в «Дар аль-Іслам» входять країни, правління в яких здійснюють немусульмани, але її мешканці з числа мусульман мають можливість застосовувати ісламські закони, або ж країни, у межах яких мусульмани не відчувають жодних перешкод для їх застосування [5, с.63].

Що стосується другої категорії, «Дар аль-Харб / Куфр» (територія війни / невіри), то до неї відносяться держави, від яких виходить реальна загроза мусульманам, або очікуються військові дії, а також держави, де мусульмани не можуть сповідувати іслам.

Третя категорія – «Дар аль-Ахд» (територія договору) – частина мусульманської держави, на якій проживає немусульманське населення. Деякі юристи-теологи вважають, що не доцільно виділяти «Дар аль-Ахд» як окрему категорію.

Юристи-теологи виходячи з положень Корану і сунни пророка створили науку ісламського міжнародного права – сукупність норм права, що регулюють відносини мусульман і немусульман. Ісламське міжнародне право є простим поширенням права, призначеного регулювати відносини мусульман з немусульманами всередині і поза «Дар аль-Іслам» [7, с.46 47].

Суб’єктами міжнародного права в ісламі є держави і фізичні особи. При цьому правосуб’єктність фізичних осіб обмежується правом надання статусу «амана» і обов’язком участі у війні [2, с.67].

Ісламська концепція міжнародного права поділяє джерела на первинні (незаперечні)і вторинні,що виникливрезультатікодифікаційної діяльності. До первинних належать Коран і сунна, що містять конкретні норми права. Проміжне місце між первинними і вторинними джерелами займає «іджма» – одностайна думка авторитетних осіб з обговорюваного питання. При цьому базуються на такому висловлюванні Мухаммада: «Мій народ ніколи не буде одностайним у помилці». До вторинних відноситься «іджтіхад» – законодавча діяльність богослова, яка заснована на правовому тлумаченні практики пророка, і прийняття на її основі системи принципів, аргументів і методів. «Іджтіхад» – інструмент адаптації архаїчних релігійних положень до сучасної ситуації. Він ґрунтується на системі правил, за допомогою яких норми застосовуються на практиці. Серед них слід виділити «кійас» – судження на основі аналогії, основний принцип раціоналістичного дослідження правових питань; «істіхсан» – юридична перевага, яка винесена юристом-теологом; «істідлаль» – перевагу поширеним принципам і практиці; «урф» – норми звичаєвого права; рішення сподвижників пророка [6, с.47].

Координуючу роль у відносинах між мусульманами та іновірцями виконує договірна практика. Корінь арабського слова «муахада» (договір, угода) сходить до трьох приголосних – «ахд», етимологічне значення якого – збереження будь-якої речі й опіка над нею. «Ахд» також має такі значення як договір, клятва, заповіт, звернення до людини з будь-яким проханням [1, с.546]. У розумінні ісламських юристів, договір – рішення про

381

перемир’я між мусульманами та іновірцями на певний період часу, або ж – тимчасова мирна угода про відмову від військових дій.

Аллах у Корані говорить: «Якщо схильні невірні до миру, то й ти прямуй до миру і сподівайся на Бога, бо саме Він чує все і знає» (Сура «Здобич», аят 61) [3, с. 197]. У цьому аяті надається аргумент на правочинність укладення мирних угод у випадку, якщо їх вимагають багатобожники і схиляються до них. Інший коранічний аят говорить: «Якщо належить убитий до племені,

зяким укладено у вас договір, то слід сплатити спадкоємцеві його викуп за кров…» (Сура «Жінки», аят 92) [3, с.1 06]. Аят був посланий для роз’яснення дій, стосовно заходів, до яких необхідно звернутися в разі вбивства будьякого невірного, з яким мусульмани уклали договір. Отже, у даному аяті є аргумент на користь правочинності вступати в договірні відносини, які Аллах у аяті назвав договором, бо такі відносини, по суті, і є угодою, зазначеною в релігійному тексті.

Коли Мухаммад прибув до Йасриба (сучасна Медіна), євреї уклали

зним перемир’я. Пророк склав письмовий договір з ними, а також встановив узи дружби між тими племенами та їхніми союзниками, які перебували у Йасрибі:

«В ім’я Аллаха, Милостивого і Милосердного! Це – письмовий документ від Мухаммада – пророка, нехай благословить його Аллах і вітає, між вірую чими і мусульманами з числа курайшитів і жителів Йасриба, а також тими, хто пішов за ними, приєднався до них і боровся разом з ними. Вони – єдина громада (умма), відмінна від інших людей. Іудеї з племені Бану Ауф складають єдину з віруючими громаду. За іудеями, так само як і за мусульманами збері гається право сповідувати свою релігію, а також право на своє майно і душі, крім тих, хто виявив несправедливість або вчинив гріховне діяння».

ПророкМухаммадуХудайбіїуклавзмекканцямидоговірпроперемир’я, який передбачав кілька умов, зокрема, припинення війни строком на десять років. Згідно з цією угодою, у разі, якщо хтось із курайшитів перейде на сторону мусульман, то він має бути повернутий курайшитам. Однак якщо хто-небудь з мусульман вирішить перейти на бік курайшитів, то він не буде виданий назад, і мусульмани не будуть вимагати його видачі.

Ісламська договірна практика класифікує договори за такими ознаками: За терміном дії договір може бути безстроковим, як наприклад договір із зімміями, і тимчасовим – договір про надання «амана». Договір про

перемир’я та нейтралітет не може бути безстроковим.

За об’єктом регулювання договори поділяються на договори про перемир’я, з політичних, економічних та інших питань.

За кількістю сторін-учасників, договори можуть бути двосторонніми і багатосторонніми. У даному випадку до однієї із сторін примикає особа, яка бере на себе певні зобов’язання, як це було при укладенні договору в Худайбії. Окремо в даній категорії виділяються договори, які укладатимуться з язичниками, віровідступниками, а також з розпусниками з числа

382

мусульман. Будь-який договір може вважатися дійсним у разі, якщо при його укладенні були враховані всі умови сторін. Аллах у Корані говорить:

«Будьте тверді в обіцянці, бо вимагатимуть відповіді за виконання її» (Сура

«Подорож вночі», аят 34) [3, с. 289].

Договір вважається дійсним та не має негативних юридичних наслідків, якщо він поєднав у собі низьку обов’язкових умов, при порушенні або відсутності яких, він не може бути дійсним. Так договір повинен абсолютно відповідати положенням релігії. Право укладати договори міжнародного характеру закріплено виключно за главою держави, який є представником ісламської умми і висловлює свою волю, виходячи з власного бачення користі міжнародної угоди. Якщо з якої-небудь причини глава держави не може підписати договір, його може підписати друга людина в державі. Але ісламська сторона буде вважати договір обов’язковим тільки після його схвалення главою держави.

Найважливішою умовою правочинності договору є добровільна згода сторін на його виконання. Сунна вказує на важливість даного принципу, наголошуючи на неприпустимості складання якого б то не було договору без взаємної згоди сторін. Так, Мухаммад сказав: «Воістину, торгівля здійс нюється за обопільною згодою». Ісламські юристи трактують це таким чином: якщо такі питання, як торгівля повинні виходити з обопільної згоди, що ж тоді говорити про важливість згоди в такій делікатній сфері, як політичний договір або мирна угода. Відсутність добровільної згоди, а також прояв лицемірства порушує принцип обопільності, тобто мають місце примусове укладення угоди. Мухаммад також сказав: «Справжнім лицеміром є той, кому притаманні чотири властивості: зраджує, коли йому довіряють; бреше, коли щось говорить; діє віроломно, уклавши договір; діє незаконно в разі виникнення розбіжностей з будь-ким» [4, с.295]. Такий договір мусульманська держава виконувати не буде. Деякі юристи поділяють примус відносно представника держави і примус у відношенні безпосередньо самої держави. У першому випадку відбувається вплив на договір і як наслідок його анулювання, у другому ж випадку договір залишається в силі. Однією з умов при укладенні угод є наявність вигоди для мусульманської сторони, а також необхідність у такому документі, що у свою чергу може бути мотивом до його підписання. Виходячи з цього, договір, укладений з порушенням умови вигоди, не може вважатися дійсним і підлягає розірванню. Сторона, яка розриває договір, зобов’язується сповістити про це протилежну сторону. Мусульмани можуть відмовитися від військових дій, якщо вони не можуть протистояти армії противника, виходячи з міркувань власної безпеки і безпеки мусульман у цілому. Положення, які не суперечать ісламу є обов’язковими: «Не перетво рюйте клятви в засіб обману взаємного» (сура «Бджоли», аят 94) [3, с. 290].

До прикладів, коли мусульмани можуть здобути для себе користь, відносять поширення ісламської релігії, її захист від зовнішніх посягань, забезпечення прав мусульманських меншин та інші випадки.

383

Ісламська міжнародно-правова доктрина є релігійним баченням регулювання міжнародних відносин. У цьому проявляється протиріччя між ісламським та сучасним поглядом на міжнародне право. Відповідно до ісламського бачення світу, не визнаються державні кордони, що суперечить принципу суверенітету держави. Джерела ісламського міжнародного права характеризуються такими особливостями: по перше, за походженням і змістом вони носять теологічний характер; по друге, вони покликані до застосування мусульманською стороною, отже не можуть вважатися універсальними. Деякі норми ісламського права можуть бути застосовані до окремих галузей права, а саме дипломатичного, економічного, гуманітарного, кримінального, а також захисту прав людини.

Література:

1. Баранов Х. К. Арабско-русский словарь: в 2 х тт. Ок. 42000 слов. – 8 е изд., стереотип. – М.: Рус. Яз., 1996. – 926 с. 2. Ислам: Энциклопедический словарь. – М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. – 315 с.: ил. 3. Коран / Перев. с араб. М.-Н. О. Османова; Коммент. М.-Н. О. Османова и В. Д. Ушакова / Отв. ред. В. Д. Ушаков; Редкол.: Б. Б. Булатов, М. А. Велитов, Р. И., Гайнутдинов и др. – 2 е изд., перераб. и доп. – М.: Ладомир, 1999. – 928 с. 4. Навави М. З.Садыправедных / Пер.сараб.А. Нирша.–М.:ИздательствоЭжаев,2008.–768с.

5. 221 – 2007 ,ΓΪΤΘϤϟ ΔϴΑήόϟ ΕέΎϣϻ ,ΔϗέΎθϟ ΔόϣΎΟ .ϡϼγϻ ϲϓ ΔϴϟϭΪϟ ΕΎϗϼόϟ .ΔϳήϴϤο ΔόϤΟ ϦΑ ϥΎϤΜϋ

ι (ɍɫɦɚɧ ɿɛɧ Ⱦɠɭɦɚ Ⱦɚɦɿɪɿɣɚ. Ɇɿɠɧɚɪɨɞɧɿ ɜɿɞɧɨɫɢɧɢ ɜ ɿɫɥɚɦɿ. ɍɧɿɜɟɪɫɢɬɟɬ ɒɚɪɞɠɭ,

ОАЕ, 2007 221 с.) 6. Hamid A. G. Islamic international law and the right of self defence of states [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://staff.iiu.edu.my / ghafur / Published %20Articles / Islamic %20International %20Law %2 0and %20the %20Right %20of %20Self-defence %20 of %20States %20_Prof. % 20Gha. pdf 7. Khadduri M. War and Peace in The Law of Islam. – Baltimore: The Johns Hopkins Press, 1955. P. 32

384

УДК 94:327 (510)

Федічев О.Є. (м. Київ)

ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ:

МОДЕЛЬ І НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

Роль Китайської Народної Республіки на міжнародній арені останнім часом, а особливо в останнє десятиліття, неухильно зростає. Наразі КНР є другою економікою світу, постійним членом Ради Безпеки ООН, однією з найвпливовіших держав світу, а від початку світової фінансової кризи у 2008 році Китай став ще й чи не основним світовим кредитором. Свідченням значної ролі Китаю у світовій економіці й політиці є те, що останнім часом поряд з відомими «клубами найсильніших» G-8 та G-20, з’явився новий формат G-2, до яких включають США і саме КНР.

Це не могло не позначитись і на зростанні ролі відносин з КНР для зовнішньої політики України, свідками чого ми зараз є. У зв’язку з цим для практичної дипломатії все більш необхідним стає мати чітке уявлення про механізм прийняття та реалізації зовнішньополітичних рішень у державі, яка раніше не була настільки пріоритетною, яка в культурному, світоглядному, цивілізаційному вимірі значно відрізняється як від України, так і від провідних країн Заходу.

Таким чином, для подальшої розбудови стосунків з КНР та для ефективного забезпечення національних інтересів України в цих відносинах, необхідним є досконале вивчення як сучасного Китаю, так і його історії, особливостей сформованих протягом тисячоліть культури, менталітету, звичаїв, традицій, зокрема й традиційних для Китаю та китайців підходів до розбудови відносин з іншими державами у сфері зовнішніх зносин.

Для якнайкращого розуміння зовнішньополітичного механізму сучасної КНР важливим є здійснення детального аналізу структури, функцій та механізмів роботи органів зовнішніх зносин Китаю.

У Китайській Народній Республіці дипломатичні функції покладені на Міністерство закордонних справ [1]. Зокрема, до його функцій входить імплементація згідно з чинним законодавством зовнішньополітичного курсу КНР, здійснення від імені держави захисту державного суверенітету, національної безпеки та інтересів держави, здійснення міжнародних зносин від імені держави та уряду, у відповідності із зовнішньополітичним курсом держави координація дій відповідних органів державної влади з важливих питань у сфері зовнішньої торгівлі, економічного співробітництва, культурних обмінів, надання економічної та військової підтримки, торгівлі продукцією військового призначення, справ емігрантів, зовнішньої пропаганди, міжнародного співробітництва в галузі науки, техніки, освіти, внесення відповідних пропозицій на розгляд ЦК КПК та Державної Ради КНР; координація роботи інших

385

центральних органів виконавчої влади та місцевих адміністрацій у сфері міжнародних зв’язків та інші важливі функції у сфері зовнішніх зносин [2].

Керівний склад МЗС КНР складається з Міністра закордонних справ, заступників Міністра та помічників Міністра. Посада помічника міністра є нижчою за рангом, але фактично рівною із посадою заступника міністра за обсягом повсякденних повноважень. Крім того, з огляду на пріоритетність відносин із відповідними країнами та міжнародними організаціями, за статусом та рангом до заступників міністрів прирівнюються посади керівників окремих ЗДУ: Постійних представників КНР при ООН та ЄС, Послів КНР в США, Японії та РФ. Діючим Міністром закордонних справ КНР є Ян Цзєчи, який у 2007 році змінив на цій посаді Лі Чжаосіна. До вступу на посаду Міністра Ян Цзєчи працював заступником Міністра, координував роботу з відносин із США, а ще раніше був Послом КНР в США.

Структура центрального апарату МЗС КНР, найважливішою ланкою якої є територіальні та функціональні департаменти [3], так само як і структура закордонних дипломатичних представництв, змінювалась у зв’язку з функціональною доцільністю та із трансформацією зовнішньополітичних пріоритетів, але в цілому вона є, по перше, достатньо стійкою, та, по друге, не має особливих розбіжностей зі структурою зовнішньополітичних відомств більшості держав. Крім того, МЗС має підвідомчі науково дослідницькі установи – НДІ міжнародних проблем, що функціонують у столиці КНР Пекіні та найбільшому місті країни Шанхаї.

Відпочатку90 хроківХХст.вКНРбулорозпочатомасштабнуадміністративну реформу, яка мала на меті підвищення ефективності роботи усіх органів державної влади, їхнього професіоналізму, адаптації принципів роботи державної служби до потреб сучасного суспільства. При цьому значна увага приділялася підвищенню рівня професійної підготовки кожного співробітника.

Яксвідчитьдосвідукраїнськихтазарубіжнихдипломатів практиків,які мали можливість працювати у тісному контакті з представниками китайської дипломатичної служби, переважна більшість співробітників МЗС КНР мають високу професійну підготовку, вільно володіють однією чи кількома іноземними мовами, добре обізнані як з історію та сучасністю країни, якою вони займаються, так і з сучасними міжнародними відносинами взагалі, мають високий рівень загальної ерудиції. Процес відбору кандидатів на керівні посади МЗС також включає в себе елементи конкурсу, схожого з атестацією. Теоретично кожен співробітник МЗС може подати свою кандидатуру на певну керівну посаду.

Підвищення по службі дипломатичних співробітників МЗС КНР та присвоєння ним дипломатичних рангів залежить від стажу роботи та особистих досягнень працівника. Як правило, ранг аташе присвоюється через три роки після приходу на дипломатичну службу, третього секретаря – через три роки після присвоєння рангу аташе, другого секретаря – ще через чотири роки. Для присвоєння більш високих дипломатичних рангів часові рамки не вста-

386

новлюються – воно здійснюється виключно в залежності від якості роботи. Система ротації кадрів в МЗС КНР подібна до загальноприйнятої у більшості країн: термін перебування у довготерміновому закордонному відрядженні триває як правило не довше 4 років. По завершенню закордонного відрядження дипломат повертається до роботи в МЗС. Варто зазначити, що у китайському зовнішньополітичному відомстві явище «горизонтальної» ротації співробітників з одного функціонального підрозділу в інший не є розповсюдженою. Як правило, дипломати весь час працюють на одному й тому ж напрямку та їдуть у закордонні відрядження до однієї й тієї ж країни або до схожих за соціально-цивілізаційними параметрами країн, постійно збагачуючи свій досвід та напрацьовуючи робочі контакти. Як можна побачити, функції МЗС КНР у політичній, консульській, протокольній та безпековій сфері є подібними до функціональних обов’язків зовнішньополітичних відомств більшості країн, в тому числі й України. Разом з тим, до завдань МЗС не входить безпосереднє здійснення міжнародного співробітництва в економічній, науково технічній та культурно-гуманітарній сферах. Цими питан-

нями займаються відповідні органи виконавчої влади.

Так, усім комплексом питань, пов’язаних з торговельно-економічним співробітництвом, займається Міністерство комерції КНР. До структури Міністерства комерції (а не МЗС) входять Канцелярії радників з економічних питань посольств КНР за кордоном. Керівників та співробітників таких Канцелярій призначає Міністерство комерції, воно ж фінансує їхню діяльність, ставить завдання, перед ним же Канцелярія звітує. Крім того Міністерство науки і технологій КНР, Міністерство освіти КНР, Міністерство культури КНР мають потужні департаменти міжнародного співробітництва, які самостійно, хоча і за координуючої ролі МЗС, здійснюють практично усю повсякденну роботу із співробітництва з закордонними державами у відповідних галузях [4].

Важливою складовою частиною органів дипломатичної служби КНР, як і усіх інших держав є закордонні дипломатичні установи. На сьогодні всі дипломатичні представництва КНР за кордоном мають статус Посольства. Практикується призначення послів за сумісництвом, хоча вона, як і в більшості потужних держав, не є розповсюдженою. За китайським протоколом вірчі грамоти новопризначеного та відкличні грамоти попереднього послів є єдиним документом, який вручається главі держави перебування послом, що прибув.

За розгалуженістю та потужністю мережі дипломатичних та консульських представництв за кордоном, чисельністю їхніх співробітників Китай займає одне з провідних місць у світі поруч із США, Російською Федерацією, Великою Британією, Німеччиною, Францією. Китай має диппредставництва практично в усіх країнах, з якими встановив дипломатичні відносини, при чому до штату навіть найменшого представництва, окрім його глави, входять щонайменше декілька дипломатів та декілька представників

387

адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. У важливих для КНР країнах у посольстві можуть працювати до кількох сотень працівників. Крім того, КНР має розгалужену мережу консульських установ. Наприклад, у США окрім Посольства у Вашингтоні, працюють 5 Генеральних консульств КНР, Франції – 5, у РФ – 4, у Японії – 6 [5].

Функції закордонних дипломатичних установ КНР як держави-учасниці Віденської конвенції є такими ж, як у диппредставництв більшості держав. Причому МЗС КНР дуже великого значення надає якісному виконанню закордонними місіями інформаційної функції. Ефективній діяльності китайських дипломатів у царині легального збору інформації та підтримання контактів з представниками країн перебування слугують значні фінансові можливості стосовно саме представницьких витрат: на фоні не дуже високого рівня особистих доходів китайських дипломатів у порівнянні з колегами із більшості розвинутих капіталістичних країн, їхні фінансові можливості у тому, що стосується роботи є значними: не тільки глава представництва, а й інший дипломат може (звичайно за умови отримання відповідного дозволу) за державні кошти проводити на досить високому рівні протокольні заходи за участю представників країни перебування та дипкорпусу.

Практикаведеннядипломатичногоспілкуваннятапереговорівкитайськими дипломатами, хоча й не настільки відмінна від прийнятої у більшості країн, як іноді вважають, все ж має свої особливості, свої акценти. Так, для китайської дипломатії характерне детальне вивчення питання, що має обговорюватися, починаючи з історичної ретроспективи і закінчуючи усіма не першочерговими моментами, які можуть стосуватися проблеми, що має обговорюватися. Китайці дуже рідко, окрім випадків, коли дійсно саме це необхідно, намагаються отримати від переговорів швидкий результат, вони частіше затягуватимуть переговорний процес із важливого питання, очікуючи (або намагаючись створити) більш сприятливого моменту, щоб досягти вигіднішого для себе рішення. Китайські дипломати також дуже ретельно вивчають і потім використовують слабкі місця у позиції партнера, намагаючись у процесі переговорів «бити» саме по них, а також особистісті якості та психологічні особливості самих переговірників протилежної сторони.

На початку переговорів китайці можуть застосовувати один з двох прийомів або ж комбінувати їх: або ж не поспішають оприлюднити позицію, особливо якщо бачать, що позиція партнера їх влаштовує, потім начебто йдуть партнеру на зустріч, намагаючись домогтись додаткових поступок, або ж висувають дуже високі вимоги, щоб врешті отримати те, що дійсно прагнули. До часто застосовуваних прийомів також відносяться намагання, застосовуючи тактику звинувачень, часто напівправдивих, поставити партнера у позицію того, хто захищається, примушуючи до поступок. Крім того, китайські дипломати нерідко намагаються, особливо, якщо знають, що протилежна сторона не настільки володіє інформацією з того чи іншого питання, запевнити, що партнер їм потрібен менше, ніж вони йому.

388

Разом з тим, китайські дипломати прагнуть завжди завершити переговори позитивним результатом, не розглядають будь-які поступки виключно як прояв слабкості, готові до розумного компромісу. Важливе значення для китайської дипломатії мають особисті стосунки. При чому наявність особистих стосунків з китайським дипломатом чи високопосадовцем, даючи іноземному дипломату можливість для полегшення самого процесу співпраці, ще не означає обов’язково позитивного вирішення будь-яких питань. Але відсутність особистих зв’язків означає, що навіть найпростіші питання стане дуже складно вирішити.

Важливе місце у дипломатичній діяльності КНР займає так звана народна дипломатія та організації, які займаються її розвитком. Найголовнішими з них є Китайське народне товариство дружби із закордоном (КНТДЗ), створене у 1954 році як всекитайська громадська організація, покликана сприяти зміцненню дружби між народами, стимулювати міжнародне співробітництво [6], та Фонд імені Сун Цінлін (перша жінка – Заступник Голови КНР) займається міжнародною співпрацею із закордонними благодійними організаціями [7]. Звичайно, у своїй діяльності згадані та ціла низка інших формально громадських та неурядових організацій, суворо керуються вказівками ЦК КПК, МЗС та інших органів [8].

Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що основним органом зовнішніх зносин КНР є Міністерство закордонних справ. Крім МЗС, важливу роль у здійсненні дипломатичних відносин відіграють Міністерство комерції КНР, деякі галузеві відомства та низка громадських організацій, які, кожне у своїй сфері та за координуючої ролі МЗС, виконують важливі дипломатичні функції. Важливою складовою частиною органів зовнішніх зносин КНР є розгалужена система закордонних дипломатичних установ. За своєю структурою та функціями система органів зовнішніх зносин КНР принципово не відрізняється від існуючої в більшості держав світу, хоча має окремі, притаманні лише їй, особливості. Система дипломатичних органів КНР постійно розвивається та трансформується задля забезпечення відповідності її потребам захисту національних інтересів в сучасних умовах. Варто зазначити також, що Китайська Народна Республіка має дипломатичну службу, ефективність якої однозначно доведена значними успіхами держави на міжнародній арені в останні десятиріччя.

Література:

389

УДК 327 (477+479.22) «654»

Фурса А. О. (м. Київ)

КЛЮЧОВІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ГРУЗІЄЮ В КУЛЬТУРНОГУМАНІТАРНІЙ СФЕРІ

До стратегічних пріоритетів будь-якої країни, це стосується також України та Грузії, належить сприяння розширенню культурно-гумані- тарного співробітництва, що можливо реалізувати, передусім, шляхом: удосконалення двосторонньої договірно-правової бази; розвитку прямих зв'язків між культурно-освітніми, культурно-мистецькими організаціями та установами країн; надання державної підтримки реалізацій найбільш значущих культурних ініціатив, що сприяє налагодженню порозуміння між народами; сприяння роботі культурно-інформаційних центрів

ускладі закордонних дипломатичних установ; підтримка діяльності національних громад та ін.

Слід відзначити, що за час існування двох незалежних держав – України та Грузії, за обопільним сприянням були задіяні усі вказані вище шляхи зміцнення двосторонніх культурно-гуманітарних зв’язків. Зазначене визначає мету дослідження, а саме виокремити та проаналізувати найбільш вагомі аспекти українсько-грузинського культурно-гуманітар- ного співробітництва.

Актуальність теми, визначається беззаперечним твердженням, що сьогодення двох країн це, передусім, добре ставлення одне до одного українців і грузинів. Або інакше кажучи, це необхідність розвитку тісної взаємодії

укультурно-гуманітарній сфері. Оскільки для розвитку і зміцнення відносин дружби між двома державами, заснованих на взаємній допомозі, суверенній рівності і невтручанні у внутрішні справи, необхідне існування сприяння розвитку співробітництва в галузі науки, освіти, культури, мистецтва, спорту і туризму, молодіжного обміну, а також засобів масової інформації. Особливо це здобуло актуальності після революцій, коли два народи стали більш близькі емоційно, а держави – політично [1].

Будь-яка співпраця між двома країнами у будь-якій сфері починається, насамперед, з формування договірно-правової бази співробітництва. Україні та Грузії від початку встановлення міждержавних відносин вдалося створити у культурно-гуманітарні сфері доволі дієве підґрунтя для наповнення вказаної сфери практичним змістом. Сьогодні на цьому напрямку діє 6 угод, а саме Угода між Урядом України і Урядом Республіки Грузія про культурне співробітництво (13.04.93), Угода між Міністерством у справах молоді і спорту України і Спортивним комітетом у справах молоді і спорту Республіки Грузія про співробітництво в галузі спорту (13.04.93), Угода між Урядом України та Урядом Грузії про співробітниц-

390