Sbornik_Bondarevskiy_2012

короны». Исходя из этого, можно предположить, что события в Египте стали действенным стимулом для трансформации традиционной внешнеполитической доктрины Уайтхолаи внесли особый вкладв процесс складывания комплекса целей, мер и идей по организации обороны британских владений на полуострове Индостан.

Литература:

1. См. напр.: ColeJ. Napoleon’sEgypt: InvadingtheMiddleEast / ColeJ. – Palgrave: Macmillan,2007.–304p.;HeroldChristopherJ.BonaparteinEgypt / HeroldChristopherJ.– London: HamishHamilton, 1962. – 387 p.; Фурсов, К. А. Держава-купец: отношения английской Ост-Индской компании с английским государством и индийскими патримониями / Фурсов, К. А. – М.: Товарищество науч. изд. КМК, 2006. – 364 с.; Бурьян М. С. Египет во внешней и колониальной политике Великобритании в 20 х гг. XIX века / Бурьян М. С. – Луганск: БОЯН Ри МП, 1994. – 168 с.; 2. Штейнберг Е. Л.ИсториябританскойагрессиинаСреднемВостоке / ШтейнбергЕ. Л.–М.: Воениздат, 1951. – 212 с.; 3. Тарле Е. Талейран / Тарле Е. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2010.–348 с.;4.ХопкиркП. БольшаяИграпротивРоссии:Азиатскийсиндром / Хоп- кирк П. – М.: Рипол Классик, 2004. – 656 с.; 5. Широкорад А. Б. Англия. Ни войны, ни мира / Широкорад А. Б. – М.: Вече, 2009. – 416 с.; 6. Тарле Е. Очерки колониальной политики западноевропейских государств (конец XV – начало XIX в.) / Тарле Е. В. – М. – Л.: Наука, 1965. – 429 с.; 7. Борьба Типу Султана против английских колонизаторов (новые архивные документы) / / Народы Азии и Африки. – 1962. – № 4. – С. 114 127.; 8. Фурсов, К. А. Держава-купец: отношения английской ОстИндскойкомпаниисанглийскимгосударствомииндийскимипатримониями / Фурсов, К. А. – М.: Товарищество науч. изд. КМК, 2006. – 364 с.; 9. Бенерджи А. Ч., Синха. Н. К. История Индии / Бенерджи А. Ч., Синха. Н. К. – М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – 441 с.; 10. Тарле Е. Наполеон / Тарле Е. – М.: Политиздат, 1941. – 432 с.; 11. Cole J. Napoleon’sEgypt: InvadingtheMiddleEast / ColeJ. – Palgrave: Macmillan, 2007. – 304 p.; 12. Бурьян М. С. Египет во внешней и колониальной политике Великобритании в 20 х гг. XIX века / Бурьян М. С. – Луганск: БОЯН Ри МП, 1994. – 168 с.; 13. Адамов А. Ирак арабский. Бассорский вилайет в его прошлом и настоящем / Адамов А. – СПб.: Типография Главного Управления Уделов, 1912. – 616 с.

361

УДК 94 (73:420) «1917 / 1918»

Скиба А. Ю. (г. Луганск)

ОФОРМЛЕНИЕ КОНЦЕПЦИИ «НОВОГО МИРОВОГО ПОРЯДКА»: АМЕРИКАНО-БРИТАНСКИЙ ДИАЛОГ, 1917 1918 ГГ.

«Четырнадцать пунктов», провозглашенные президентом США Вудро Вильсоном 8 января 1918 г., не только стали вершиной американской дипломатии, но и явили собой основу концепции «нового мирового порядка». Считается, что именно идеализм Вильсона, позже получивший название «вильсонианство», осуществил «переворот» в международных отношениях, разрушаяустои«старой»дипломатии(«Равновесиясил»).Обширнаяисточниковая и историографическая база позволяет более глубже изучить сущность американской внешнеполитической идеологии, а главное, выявить механизмы ее выработки. Возникает вопрос о происхождении предлагаемой американцами концепции мирового порядка. В отечественной историографии принято считать, что идея Вильсона имела сугубо американское происхождение и была направлена на реализацию внешнеполитических планов исключительно Вашингтона или американского истеблишмента [см. 1, с. 272; 2, с. 145 157; 3, с. 18 19; 4, с. 50]. В англоязычной историографии преимущественно придерживаются аналогичного мнения. Вудро Вильсон прибыл в Европу со своей программой послевоенного мироустройства, главной целью которой была реализация внешнеполитических интересов Соединенных Штатов на основе «Четырнадцати пунктов» [см. 5, с. 11, 199; 6, с. 14]. «Если вы не даете мне мое соглашение, – отстаивал свою концепцию перед союзниками Вудро Вильсон, – у вас не будет вашего договора» [7, c. 96].

В феврале 1919 года, когда Парижская мирная конференция только открывалась, в издании «The North American Review» была опубликована статья «Происхождение Четырнадцати заповедей (commandments)» [см. 8]. В работе приводиться ряд фактов, которые подвергают сомнению исключительно американскую природу миротворческой инициативы Вильсона. Авторы статьи, подводя итоги, обращаются к читателю: «Таким образом, вынуждены оставить лестное суждение, что единственная возможная миротворческая программа мира в мире была оригинальным изобретением господина Вильсона» [8, с. 151]. Основная идея в конечном счете сводиться к тому, что почти все «Четырнадцать пунктов» так или иначе были уже озвучены, по совпадению также единолично, представителем британского истеблишмента Дэвидом Ллойд Джорджем.

Примечательно, что Уинстон Черчилль в своих воспоминаниях указывает на то, что правительство Великобритании не было осведомлено об условиях, выдвинутых Вудро Вильсоном. 29 октября 1918 г. на совещании представителей Франции, Великобритании, Италии и США, состояв-

362

шийся в Кэ д'Орсэ, Жорж Клемансо, премьер-министр Франции, поднял вопрос: «Совещался ли президент Вильсон с британским правительством относительно поставленных им условий? (…) Считает ли связанным себя британское правительство?» [9, c. 62] «Ллойд-Джордж ответил, что британское правительство еще не считает себя связанным, – пишет Черчилль, – но если оно даст согласие на перемирие, не сделав соответствующих оговорок, то конечно, придется считать его связанным условиями президента Вильсона. Бальфур подтвердил его слова» [9, c. 63]. Подобное доказывает частичную или порой полную неосведомленность правительств союзников относительно готовящихся предложений Белого дома.

Эти факты говорят либо о дипломатической «импровизации» Вудро Вильсона и Дэвида Ллойд Джорджа, либо, более вероятно, о заранее скоординированных действиях, о подготовке которых Уинстон Черчилль не был информирован. Также целенаправленное замалчивание отдельных фактов или их интерпретация в мемуарах Первого лорда адмиралтейства не исключается. «Хаузу и Вильсону удалось объединить англосаксонские усилия в перестройке международных отношений после краха России и Первой мировой войны – указывает Наталья Нарочницкая – только с Ллойд Джорджем и Бальфуром» [4, с. 60]. Программа послевоенного мироустройства, должна была обеспечить превосходство именно «англосаксонского мира», «в котором не только обанкротившиеся немцы, но и Франция после многовекового доминирования становились второстепенными субъектами» [4, с. 56].

Очевидным становиться то, что совещание в Кэ д'Орсэ оказалось лишь дипломатическимманевромвгеополитическойигресоюзниковсцельюбезоговорочного принятия Францией и Италией условий изложенных в «Четырнадцати пунктов». В адрес Жоржа Клемансо и Сиднея Соннино, министра иностранных дел Италии, был выдвинут ультиматум, озвученный полковникомХаузом:«…Врезультатеэтогообменамнений(обсуждение«Четырнадцати пунктов» в Кэ д'Орсэ 29 октября 1918 года) придется целиком отказаться от всего того, к чему привели переговоры США с Германией и Австрией. Президенту не остается ничего иного, как сказать неприятелю, что его условия отвергнуты союзниками. В этом случае Америке придется, пожалуй, обсудить эти вопросы непосредственно с Германией и Австрией» [9, c.64]. Под угрозой сепаратного мира, заключение которого не отрицал Эдвард Хауз в разговорах с Жоржем Клемансо, «пункты эти («Четырнадцать пунктов» – А. С.) не были видоизменены формальными оговорками союзников» [9, c.67]. Это, по сути, оказалось победой американской дипломатии.

Однако складывается определенное впечатление, что Великобритания, по сути, способствовала продвижению идей президента Вильсона.

Не случайно полковник Хауз просил подготовить пояснения к «Четырнадцати пунктам» Франка Кобба, редактора «Нью Йорк Уорлд», и Уолтера Липпманна, журналиста и политического комментатора [10, с.405]. Последний также являлся секретарем аналитической группы «Инквайри»,

363

созданной в 1917 году Эдвардом Хаузом [11, с.4]. Совокупность внешнеполитических идей и решения ключевых международных противоречий, представленных аналитиками Э. Хауза, и идеализм Вильсона породили концепцию «нового мирового порядка». Однако эта концепция являла собой пересмотр основ существующей системы международных отношений не только в соответствии со взглядами Белого дома, но и Уайтхолла. Полковник Хауз, по словам своего биографа Артура Хоудена, «подошел к решению поставленной задачи в духе современного исследования академического уровня», что было также обеспечено квалифицированностью его сотрудников. «Они («Инквайри» – А. С.) не полагались на удачу. – писал Хауден, – Они разделяли каждый вопрос на четыре части, анализируя каждую из сторон обсуждаемой проблемы» [12, с.268]. Подобная структура ее состав и методы работы заведомо способны были обеспечить глубину и объективность взглядов в заключенных аналитических результатах.

Стоит отметить, что Джордж Льюис Бир, член «Инквайри», занимавшийся проблемами колониальной политики и англо-американских отношений, тесно сотрудничал с британскими коллегами. Будучи уже экспертом от США по колониальным вопросам на Парижской мирной конференции, Бир принимал активное участие в разработке мандатной системы. Также, по словам Кэролла Квигли, он «был одним из создателей Королевского Института Международных отношений в Лондоне и его американской ветки, Совета по Международным отношениям» [13, с. 140]. Отстаивая идею единства англоговорящих наций, в первую очередь Великобритании и США, Джордж Бир в 1917 году писал: «От исхода войны будет зависеть выживание и будущее мирного развития англоговорящих цивилизации. В результате, однако, проблема может быть нерешенной, и, при любых обстоятельствах требуется постоянная бдительность и готовность к очередной опасности, даже если она проявиться в несколько ином облике» [14, c. 197 198].

Помимо этого Соединенные Штаты и Великобритания обладали возможностью вести диалог на высшем уровне посредством дипломатических миссий советника Вудро Вильсона полковника Эдварда Хауза. Эти контакты, нередко тайные, вносили свои коррективы в сценарий происходящих событий.

Теперь упреки в сторону изобретательности американской дипломатии [см.8]стоит рассматривать какпроцесс выработкисовместной политики на европейском континенте. А те факты сходства речей Дэвида Ллойд Джорджа с концепцией Вудро Вильсона являлись не чем иным, как согласованием «единой миротворческой идеи». Чарльз Сеймур в комментариях к «Архиву полковника Хауза» подчеркивал, что «несмотря на большое сходство в военных целях, установленных Ллойд Джорджем и президентом Вильсоном, оба государственных деятеля выработали их абсолютно независимо» [15, с. 216]. Но тут же он делает примечание: «Читатель должен помнить, однако, что Ллойд Джордж так же старался избегнуть противоречивого за-

364

явления, как и Вильсон» [15, с. 215]. Текст «так же старался избегнуть» прямо указывает на четкую согласованность взглядов и скоодринированность действий правительств Соединенных Штатов и Великобритании.

Таким образом, «единая миротворческая идея» была сформулирована к январю 1918 года. Основные ее положения наиболее четко были очерчены в «Четырнадцати пунктах» Вильсона. При этом ключевая роль в ее выработке принадлежала полковнику Эдварду Хаузу, который, по сути, был связующим звеном между Вашингтоном и Лондоном. Полковник не только установил дипломатический диалог, но и руководил аналитической группой «Инквайри», занимавшаяся именно вопросами выработки концепции «нового мирового порядка». Реализуя идею единства англосаксонской цивилизации, поддерживаемую истеблишментом как США так и Великобритании, наблюдалось американо-британское сближение по вопросам внешней политики.

Литература:

1. Виноградов К. Б. Дэвид Ллойд Джордж / Кирилл Борисович Виноградов. – М.: «Мысль», 1970. – 412 с. 2. Гершов З. М. Вудро Вильсон / Зиновий Моисеевич Гершов. – М.: «Мысль», 1983. – 335 с. 3. Зубок Л. И., Яковлев Н. Н. Новейшая история США (1917 1968) / Лев Израилевич Зубок; Николай Николаевич Яковлев. – М.: «Просвещение», 1972. – 367 с. 4. Нарочницкая Н. А. Великие войны ХХ столетия. За что и с кем мы воевали / Наталия Нарочницкая. – М.: Айрис-пресс, 2007. – 232 с. 5. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с англ. В. В. Львова / Послесл. Г. А. Арбатова. – М.: Ладомир, 1997. – 848 с. 6. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы / Збигнев Бжезинс-

кий. – М.: Международные отношения, 2005. – 256 с. 7. Dillon E. J. The Inside Story of The Peace Conference / Dr. Emile Joseph Dillon. – New York-London: Harper & Brothers Publishers, 1920. – pp. 513. 8. The Genesis of the Fourteen Commandments / / The North American Review – Vol. CCIX. – No. 759. – February, 1919. – North American Review Corporation, 1919. – pp. 145 152. 9. Черчиль В. Мировой кризис / Винстон Черчиль. – М.-Л.: Госвоениздат, 1932. – 328 с. 10. Papers Relating to the Foreign Relations of the United States. 1918. Supplement 1. The World War. In Two Vol. – Vol. I. – Washington: United States Government Printing Office, 1933. – pp.914. 11. Shotwell J. T. At The Paris Peace Conference / James T. Shotwell. – N.-Y.: The Macmillan Company, 1937. – pp. 421. 12. Howden Smith A. D. The Real Colonel House / Arthur D. Howden Smith. – N. Y.: George H. Doran Company, 1918. – 306 p. 13. Quigley C. The Anglo-American Establishment / Carroll Quigley. – NY, 1981. 14.BeerGeorge Louis. The English-Speaking Peoples: Their Future Relations and Join Internal Obligations. – N. Y.: The MacMillan Company, 1917. – pp. 322. 15. Архив полковника Хауза. Избранное. В 2 т. Т 2 / Ком-

мент. Ч. Сеймура; Пер. с англ. В. В. Прокунина; Предисловие А. И. Уткина. – М.:

ООО «Издательство АСТ»: ООО «Издательство Астрель», 2004. – 744 с.

365

УДК 94 (470+571) «1922 / 1936+94 (477«1922 / 1936»)

Сокирська В. В. (м. Умань)

ВРЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ РСФРР І УСРР У 20 Х РР. ХХ СТ.: ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Проблема визначення характеру взаємовідносин між РСФРР і УСРР

у20 х роках минулого століття в історіографії набувала полярності: від «вічної дружби» до «вічного антагонізму». Російсько-українські відносини періоду становлення радянської державності розглядалися тенденційно, фрагментарно. Лише уважне прочитання офіційних партійних і державних документів дасть можливість створити реальну картину розвитку цих відносин і пояснити ситуацію, за якої ці відносини перейшли із розряду «об’єкт-об’єкт» в розряд «об’єкт суб’єкт».

Звстановленням радянської влади в Україні на початку січня 1919 р., російсько-українські відносини з площини явної та прихованої збройної боротьби з носіями української національної державності перемістилися

уплощину міждержавних стосунків Росії і України.

Заходи, спрямовані на політичне опанування радянською Росією України йшли поза площиною правового оформлення державних стосунків Росії й України. Міждержавні відносини РСФРР і УСРР базувалися на основі більшовицької доктрини, спільності ідеологічних і політичних завдань, однаково організованого і на спільних засадах побудованого державного устрою та соціально-економічного укладу.

Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус самостійних держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, як, наприклад, ЦК КП (б) У, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП (б). Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні.

Шлях до повного політичного і правового підпорядкування України РСФРР був, з історичної точки зору, не таким уже й тривалим. Уже в січні 1920 р. була видана постанова Всеукрревкому на розвиток угоди ВУЦВК про об’єднання діяльності РСФРР і УСРР від 1 червня 1919 р. і надалі до остаточного оформлення взаємовідносин останніх всі декрети та постанови УСРР, що торкалися органів влади і підвідомчих установ, зв’язаних з вищезазначеною угодою (а саме: військові, ВРНГ, продовольства, працесоцзабе-

366

зу, шляхів сполучення, пошти і телеграфу, фінансів), скасовувася і замінювася декретами РСФРР. Останні набували чинності і підлягають негайному виконанню. Всі декрети і постанови, видані в цій галузі до моменту оголошення цього вважати скасованими. Доручалося комісіям Всеукрревкому, діяльність яких зв’язана з вищезгаданою угодою, приступити до термінового перегляду декретів кожної по своєму відомству і подати на затвердження Всеукрервкому ті з них, які потребували змін в залежності від українських обставин. Негайно відновлювала свою роботу комісія, обрана ВУЦВК, для вироблення конкретних форм об’єднання республік [1, с. 10].

IV Всеукраїнський з’їзд Рад, що проходив з 16 по 20 травня 1920 р. в Харкові, у порядок денний включив доповідь уряду про взаємовідносини між РСФРР і УСРР. В резолюції з’їзду підтверджувалася згода між центральними виконавчими комітетами УСРР і РСФРР щодо об’єднання комісаріатів військового, фінансів, залізниць, народного господарства, пошт, телеграфів і праці. ЦВК доручалося вести і далі ту саму політику тіснішого єднання. Маючи на увазі, що на VII Всеросійському з’їзді Рад Україна зайнята на той час Денікіним, не могла прийняти участі через своїх делегатів, IV Всеукраїнський з’їзд Рад аж до закінчення роботи, призначеної ЦВК Комісії по федеративній конституції й до остаточної постанови Всеросійського з’їзду Рад, доручає Центральному виконавчому комітетові України ввійти в зносини з Всеросійським центральним виконавчим комітетом по питанню представництва Радянської України в ньому [2, c. 345 347].

Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 p. – на початку 1921 p. союзних договорів між РСФРР та іншимиреспубліками.Назва«федерація»залишаласятількиназвою,посуті ж при уважному прочитанні документів стає зрозумілим: коли мова йшла про суверенність і незалежність у першій частині речення, то другою – вона скасовувалася. Прикладом цьому може служити договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною, підписаний у Москві 28 грудня 1920 p. уповноваженими від Радянського Російського уряду – Головою Ради Народних Комісарів В.І. Леніним і Народним Комісаром закордонних справ Г. В. Чичеріним, а від Радянського Українського уряду – Головою Ради Народних Комісарів і Комісаром закордонних справ Х. Г. Раковським. У ньому наголошувалося: «… виходячи з проголошеного великою пролетарською революцією права народів на самовизначення, визнаючи незалежність і суверенність кожної із сторін, що домовляються

іусвідомлюючи необхідність об’єднати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва, вирішили заключити даний робітничо селянський союзний договір [3, c. 11 12].

Договір між РСФРР і УСРР від 28 грудня 1920 р. у своїй вступній частині встановлював два основних принципи правових взаємовідносин між РСФРР і Україною: а) незалежність і суверенність кожної із сторін, що беруть участь у цьому договорі; б) спільність політичних і соціальних завдань

ієдність інтересів у питаннях оборони і господарського будівництва.

367

Ці два принципи відображалися в договорі з одного боку в тому, що РСФРР і УСРР як суб’єкти міжнародних прав, вступили у військовий

ігосподарський союзи, а з іншого боку – для здійснення другого принципу об’єднали ряд наркоматів.

Здійснюючи об’єднання наркоматів не лише адміністративно, а й по суті їх діяльності, разом з тим в усіх статтях договору підкреслювалася рівноправність і суверенність сторін.

Одним із основних прав суверенності є законодавчі функції. При чому, порядок видання декретів і розпоряджень передбачався конституцією УСРР

ііз договору не можна прослідкувати, щоб УСРР в області законодавства по об’єднаним наркоматам в чомусь відмовлялася від порядку видання законодавчих актів в Україні. Паралельна дія законодавчих актів РСФРР і УСРР на території України без належного публікування і кодифікації законодавчими органами УСРР призводила до того, що порушувалися функції місцевих органів і виникав цілий ряд непорозумінь [3, арк. 33 34].

Для практичного здійснення цих завдань об’єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Продовжувалася поступова втрата обіцяного суверенітету і незалежності, бо за договором об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених». Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 p. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. «Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР» встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР

іперед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими і затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 p. [4, арк. 28]

Договірні зв'язки з самого початку заклали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

Подальше зростання централізації управління призводило до посилення керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань. Питання про подальше врегулювання взаємовідносин між РСФРР

іУСРР вивчала комісія, утворена постановою Політбюро ЦК РКП від 11 травня 1922 р. в складі Сталіна, Каменєва, Фрунзе і Скрипника з доручен-

368

ням в місячний термін врегулювати питання про взаємовідносини між органами РСФРР і УСРР і надати короткий звіт через два тижні. Комісія провела п’ять засідань, із них два в травні, три – в червні.

Про характер відносин, що вибудовувалися між РСФРР і УСРР, красномовно говорить протокол засідання комісії ЦК РКП від 16 червня 1922 р., на якому були присутніми Фрунзе. Сталін, Мануїльський, Каменєв, Скрипник, Раковський та представники відомств.

СлухалисяпитанняпроугодиміжВищоюРадоюНародногоГосподарства і Українською Радою Народного Господарства, між НКЗТ і Уповноваженим Народного Комісаріату Зовнішньої Торгівлі та по наркомфінах. Особливо гостро розгорілися дебати по фінансових питаннях. За встановлення державного бюджету України як окремої частини загального бюджету висловлювалися Фрунзе, Мануїльський, Скрипник і Каменєв. Проти був Сталін і представник Наркомфіна. Це питання було перенесене не наступні засідання [5, арк. 38].

При обговоренні окремих угод по наркоматам виникла необхідність поставити загальне питання про проходження законодавства. Це питання було розроблене і погоджене спеціальною нарадою в складі представників законодавчих органів РСФРР і УСРР і з поправками прийнятий комісією ЦК. По решті відомств і центральних установ відомче погодження ще не завершилося. Українські органи вже виробили свої проекти, але вони ще не обговорювалися російськими органами [3, арк. 14].

Тому у липні 1922 р. Представництво РСФРР та уряд УСРР в продовження договору від 28 грудня 1920 р. і з метою зближення союзних республік, заключили додатковий договір і призначили Уповноважених. Було прийнято рішення, що законодавство по об’єднаним наркоматам, згідно договору від 28 грудня 1920 р. між РСФРР і УСРР, видається кожним робітничо селянським урядом як УСРР так і РСФРР самостійно. Для впровадження в життя погодженого законодавства обома республіками з окремих питань по необ’єднаним наркоматам уряди як РСФРР, так і УСРР входять один до одного через своїх повноважних представників з представленням на розгляд, погодження і впровадження в дію тих чи інших законів.

З метою врегулювання законодавства по об’єднаним наркоматам усі законопроекти, що вносяться урядом РСФРР на затвердження спільних законодавчих органів, попередньо підлягають взаємному погодженню з урядом УСРР через своїх Уповноважених представників, крім випадків, коли поспішне видання декретів викликається військовими чи іншими надзвичайними обставинами.

При реєстрації декретів і законів, що приймаються в порядку законодавчої ініціативи, Раднаркомом РСФРР, президією ВЦВК РСФРР і РПО РСФРР, робітничо селянський уряд УСРР залишав за собою право, при приведенні їх в дію на території УСРР, змінювати і доповнювати їх своїми постановами, у відповідності з економічними і побутовими умовами України, в рамках спільного законодавства.

369

По об’єднаним наркоматам Наркоми УСРР являлися також Уповноваженими відповідних наркоматів РСФРР з правами, встановленими особливою угодою і являлися в той же час членами колегії відповідних наркоматів РСФРР. Цей договір підлягав ратифікації ЦВК обох республік

[5, арк. 29 30].

30 грудня 1922 р. на засіданні представників з’їзду Рад Соціалістичних Радянських Республік був затверджений Договір про утворення СРСР з тією умовою, що цей договір буде введено в дію після затвердження його найближчою сесією ЦВК.

На основі цього Союзного Договору окремі радянські республіки, що належали до так званих «договірних», повинні були об’єднатися в одну союзну державу – СРСР з вищими союзними державними органами у вигляді з’їзду Рад СРСР, ЦВК СРСР, РНК СРСР, а також Союзного Верховного суду і Союзного ДПУ і ряду Союзних Наркоматів. Ці Союзні державні органи повинні були в області законодавства і управління поширювати свою компетенцію на всі республіки, що входять до СРСР. Тільки їх постанови могли мати обов’язкове значення для всіх об’єднаних республік.

На початку 1923 р. перед Раднаркомом УРСР постало питання про вироблення практичних директив взаємин між СРСР і республікою, по розробленню положень про об’єднані наркомати [6, арк. 1 2]

Згідно резолюції ХІІ з’їзду партії, було визнано за необхідне піддати серйозному перегляду всі основні положення Союзного договору в плані уточнення прав Союзу і розширення прав окремих республік.

Ставилося за мету переглянути перелік прав, наданих Союзу (п. 2 Союзного договору), в якому, між іншим, підкреслювалися гарантії суверенітету окремих республік, розмежувати, що відноситься до відома виключно союзних органів, і що факультативно, встановити порядок оголошення того чи іншого майна і ресурсів окремих республік, передбачити участь республік в управлінні загальносоюзною власністю. Стосовно Наркоматів, наполягали, щоб в республіках були лише наркоми, а не уповноважені наркоматів не залежно від їх функцій і прав. Переглянути категорії об’єднаних, директивних і самостійних наркоматів і можливість їх переведення із однієї категорії в іншу.

Ставилося за мету зменшити число членів ЦВК Союзу і в Основному законі не визначати їх числа. Обмежити компетенцію Верховного Суду Союзу тільки справами про вищі посадові особи Союзу і спорами між республіками.

Військові суди при єдиному військовому судочинстві, єдиному кодексі військових злочинів і військовому статуті мали підпорядкувати військовим судам окремих республік.

Важливо, що столиця Союзу не повинна була співпадати зі столицею жодної із республік, що входили до складу СРСР.

Кошторис Союзу у видатковій своїй частині повинен був включати видатки на об’єднані наркомати і на утримання апарату Союзного уряду,

370