Sbornik_Bondarevskiy_2012

му регіоні, на Близькому і Середньому Сході, у Південній та Центральній Азії»; у середині стверджує – «східно-азіатська стратегія Росії у широкому розумінні… – це… пошук оптимальної парадигми відносин з великими і малими державами Азіатсько-Тихоокеанського регіону»; наприкінці підсумовує, що регіон Північно Східної Азії (?!) «одночасно є й «мостом» для Росії в АТР; й важливим чинником внутрішньоросійського (сибірсько-да- лекосхідного) розвитку» [13, с. 5, 314, 435].

Принципових (en principle) висновків три.

Перший. Якщо поняття «Західна Європа» чи «Північна Америка» не протирічать загальновстановленим поглядам, то чому необхідно сьогодні конструктурувати визначення «Азіатсько-Тихоокеанський регіон», який об ‘єднує або 34, або 46 країн?

Друге. З історично-цивілізаційних, економічно-політологічних і між- народно-правових підходів зазначена проблема не потребує дискусій, але необхідно чітко усвідомити, що історію країн АТР треба вивчати не з позиції політично-економічної інтеграції, а на засадах етнокультурної та історичної спільності.

Третє. Унікальна, виключна роль АТР у сьогоденній динаміці глобальних процесів. Особливо хотів би виділити «китайський чинник»; роль, вагомість і світові виклики, як і регіональна амбіційність якого, зростають щохвилинно: це й поява до 2021 року (100 річчя КПК) нового актора – «Великого Китаю» (з «приєднанням» Тайваню); й до 2049 р. (100 річчя утворення КНР) за темпами ВВП зрівнятися з США (хоча, за прогнозами інвестиційного банку Goldman Sachs, ця подія відбудеться у 2027 році) [14, с. 29]; й найпотужніші валютні резерви на межі 400 млрд. дол. і офіційний золотий запас вагою 392 тони [15, с. 40]; й той факт, що на подвоєння ВВП на душу населення у США пішло 47 років, а у Китаю – лише сім [16, с. 103]. Багаторазово був правий один з фундаторів сучасної української школи американістики, провідний вчений політолог-міжнародник, д.і. н., професор Євген Євменович Камінський, коли писав, що, враховуючи прогнозування географічних пріоритетів США відносно Азії як головної сфери американських життєвих інтересів на перше місце завжди ставилося «стримування КНР», на друге – «зміцнення зв ‘язків з Японією» [17, с. 398].

На шляху до встановлення «тихоокеанської ери», на моє переконання, необхідне здійснення двох взаємозалежних умов – широке, надійне партнерство США з країнами Азії; і хто стане головним регіональним гравцем – Сполучені Штати Америки чи Китайська Народна Республіка.

Література:

1. Шергин С. Азиатско-тихоокеанская дилемма / / Зеркало недели. – 2004. – 14 августа. 2. Уткин А. И. Тихоокеанская ось. – М.: Мол. гвардия, 1988. – 159 с. 3. Шевчук О. В. Система безпеки Азіатсько-Тихоокеанського регіону: фактори формування та тенденції розвитку: Монографія. – Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2010. –

341

200 с. 4. Современные международные отношения и мировая политика: Учебник / [А. В. Торкунов, И. Г. Тюлин, А. Ю. Мельвиль и др. ]; Моск. гос. ин-т междун. отношений (МГИМО – Университет) МИД России; отв. ред. А. В. Торкунов. – М.: Просвещение, 2005. – 990 с. 5. Пронь С. В. Сан-Францисская система и страны АзиатскоТихоокеанского региона (Япония, Китай, Корея) 1951 1991 годы. – Москва: Изд-во НТЦ «Информтехника», 1992. – 108 с; Пронь С. В. Японія – США – Росія: співробітництво та суперництво в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. 1951 2007 роки: Монографія. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. – 296 с. 6. Страны

инароды. Популярная энциклопедия. – С.-Петербург: Изд-во «Дельта», 1997. – 352 с. 7. Япония: Справочник / Под общ. ред. Г. Ф. Кима и др.; Сост. В. Н. Еремин

идр. – М.: Республика, 1992. – 543 с. 8. Кистанов В. О. Япония в АТР: анатомия эко-

номических и политических отношений. – М.: Изд ская фирма «Восточная литература» РАН, 1995. – 335 с. 9. Самойленко П. Ю. Российско-американские отношения и проблемы безопасности в Азиатско-Тихоокеанском регионе на рубеже веков: 90 е годы ХХ века. Рукоп. канд. диссерт. Специальн. 23.00.02. – Владивосток, 2004. – 235 с.; Мухина С. В. Российкий Дальний Восток во внешнеполитической стратегии Россиской Федерации в Азиатско-Тихоокеанском регионе. Рукоп. канд. диссерт. Специальн. 23.00.04. – Санкт-Петербург, 2006. – 175 с. 10. Арин О. Азиатско-Тихоокеанс- кий регион: Мифы, иллюзии и реальность. Восточная Азия: экономика, политика, безопасность. – М.: «Флинта»-«Наука», 1997. – 435 с. 11. Арин О. А. (Алиев Р. Ш.) Стратегические контуры Восточной Азии в ХХІ веке. Россия: ни шагу вперед. – М.: «Альянс», 2001. – 192 с. 12. Загорский А. Азиатско-Тихоокеанский регион: границы понятия / / Мировая экономика и международные отношения. – 1999. – № 6. – С. 122 126. 13. Лузянин С. Г. Восточная политика Владимира Путина. Возвращение России на «Большой Восток» (2004 2008 гг.) / С. Г. Лузянин. – М.: АСТ: Восток-За- пад, 2007. – 447 с. 14. Шергін С. Тихоокеанська стратегія Вашингтона: від Клінтона до Обами /  / Збірник наукових праць «Дослідження світової політики». – № 4. – К.: ПВТП «LAT&K», 2011. – С. 28 36. 15. Китай в мировой и региональной политике: История и современность. – М.: РАН, Институт Дальнего Востока, 2001. – 200 с. 16. Никитина Ю. А. Международные отношения и мировая политика. Введение в специаль- ность / Ю. А.Никитина.–М.:АспектПресс,2009.–142 с.17.Камінський Є.Є.Україна. США. Світ. Монографія / Є.Є. Камінський. – К.: «Центр вільної преси», 2012. – 491 с.

342

УДК 94 (460) «1982 / 1996»

Рубель К. В. (м. Київ)

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІСПАНІЇ ЗА ПРАВЛІННЯ ПЕРШОГО Уряду Іспанської соціалістичної робочої партії (1982 1996)

28 жовтня 1982 року на парламентських виборах в Іспанії перемогла Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП) на чолі з лідером опозиції Феліпе Гонсалесом, яка замінила уряд Кальво Сотело – правлячої в Іспанії з 1976 року партії – Союзу демократичного центру (СДЦ). Поразка на виборах Союзу демократичного центру багато в чому була зумовлена його підтримкою у передвиборний період 1981 1982 рр. ідеї членства Іспанії у НАТО, що явно не підтримувала на той момент більшість іспанців. При цьому, хоча з моменту свого створення та до кінця 1970 х років політична програма іспанських соціалістів наголошувала на необхідності захисту прав робітників країни шляхом реалізації марксистської ідеї побудови суспільства, у 1979 році партія відмовилася від ідей класичного марксизму, обравши поміркованіший варіант соціалізму, який приймав вільну торгівлю й приватну власність, завдяки чому ІСРП істотно розширила свою електоральну підтримку [2, c. 50 52]. Соціалісти перемогли з величезною перевагою, набравши 42 % голосів Лівого крила парламенту, що зробило ІСРП найпотужнішою партією Кортесів [8, c. 81].

Новий уряд соціалістів розпочав роботу в умовах, які кардинально відрізнялися від тих, за яких починав працювати уряд СДЦ. Основним стратегічним завданням ІСРП було підвищення могутності Іспанії на міжнародній арені, приєднання до європейських організацій, отримання статусу рівноправного партнера у відносинах із США. Феліпе Гонсалес заявив про намір здійснювати таку політику, яка посилила б роль Іспанії на міжнародній арені і була б націлена на першочерговий розвиток історично обумовлених зв'язків з країнами Західної Європи, Латинської Америки та Північної Африки. Так почалося формування сучасного етапу зовнішньої політики Іспанії, в ході якого Іспанія увійшла до європейських і євроатлантичних соціально-економічних і військово політичних інститутів.

Розглядаючи свою політику співпраці з США у «рамках відносин із західним світом у цілому» уряд Феліпе Гонсалеса (1982 1996) спочатку вніс корективи в атлантичний курс країни, вступивши у 1982 р. до НАТО. Щоправда, низка політичних партій та суспільних рухів відкрито заявили про несприятливе ставлення до участі країни у військово політичному блоці в умовах поступового завершення «холодної війни». Проте бажання іспанського суспільства впливати на європейську політику й тактичні ходи уряду Феліпе Гонсалеса дали можливість затвердити

343

усуспільній свідомості іспанців необхідність участі у політичній структурі НАТО [2, c. 51 55]. Не останню роль у цьому процесі відіграла особистість відомого іспанського громадського діяча Хав’єра Солани, а також бажання багатьох іспанців підвищити авторитет і значущість своєї країни в Європейському співтоваристві. У 1986 р. під егідою уряду ІСРП було проведено референдум, в результаті якого більшість населення виступила за те, щоб Іспанія залишилася в політичній організації Північноатлантичного договору [2, c. 55 57].

Водночас географічне розташування Іспанії, її традиційно-історичні соціальні та культурні зв'язки з Європою, а також схожість економічних структур з іншими західними країнами постійно об'єктивно впливали на проєвропейську орієнтацію іспанських громадських і ділових кіл. Національна буржуазія, яка прагнула розширення своїх зовнішніх зв'язків, усвідомлювала, що широкі зв'язки з США і країнами інших континентів не дозволять їй вийти з політико-економічної ізоляції без тісної співпраці та взаємодії з ЄЕС. Тому одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики ІСРП стали відносини з західноєвропейськими країнами-членами ЄЕС.

Перші переговори між Іспанією та ЄEС про прийом країни до цієї організації на правах асоційованого члена були проведені ще у 1962 1966 рр., проте успіхом не увінчалися. Ряд членів ЄЕС тоді висловилися проти прийняття Іспанії під приводом «політичних» міркувань. Початок трансформації франкістського режиму та економічна криза, що вибухнула у країні

удругій половині 70 х років, посилили важливість проблеми інтеграції Іспанії з ЄЕС. Іспанські правлячі кола розраховували за допомогою спільного ринку поліпшити справи в іспанській економіці, знизити стрімке зростання безробіття, яке спричиняло нестабільність внутрішньополітичного становища, а також отримати політичну підтримку сил, які проводили правоцентристські реформи у країні. Зв'язок з ЄЕС, так само як і з НАТО, повинен був стабілізувати обстановку в Іспанії, перешкоджаючи прояву рецидивів як з боку лівих сил, так і з боку вкрай правих [4, c. 124 169].

Уряд Феліпе Гонсалеса остаточно вирішив проблему Гібралтару, що була однією з найбільш неприємних сторінок у взаємовідносинах Іспанії з західними європейськими країнами та США [7, c. 236 245]. Умовами Брюссельської декларації від 5 лютого 1984 року Блокада мису була остаточно знята у 1985 році, після чого Іспанія отримала гарантії безперешкодного вступу до Європейської економічної спільноти [6, c. 279 302]. Найважливішою подією періоду урядування ІСРП став вступ Іспанії в ЄЕС 1 січня 1986 р., що дозволило уряду Гонсалеса вивести країну на рівень повноправного члена Євросоюзу з усіма наслідками, що випливають з цього статусу, а також економічними і політичними привілеями. Вступ до ЄЕС приніс Іспанії істотні вигоди як в економічній, так і в політичній сферах. Таким чином, Іспанія отримала набагато більшу можливість здійснювати реальний вплив на хід міжнародних справ.

344

Необхідно звернути увагу на стратегію зовнішньополітичного відомства Іспанії, яке в умовах відставання країни у сфері економіки основний упор у зовнішній політиці зробило на просування в інших областях інтеграції: в питаннях політики безпеки, розвитку міждержавних відносин, оборонної політики та ін.

Традиційно уряд Феліпе Гонсалеса пріоритетну увагу приділяв Середземномор'ю, яке, за деякими оцінками, після припинення конфронтації за лінією Схід–Захід, перетворилося в одне з основних джерел нестабільностідляміжнароднихвідносин.МадридставорганізаторомпершоїЄвро Середземноморської конференції за участю країн ЄС та їхніх партнерів з цього регіону, що відбулася у Барселоні у листопаді 1995 р., і робив ставку на поглиблення барселонського процесу. У роботі конференції взяло участь понад 1200 незалежних експертів, а також фахівці з соціально-економічних, науково технічних та гуманітарних питань, які представляли 38 країн регіону та інші держави. Метою конференції була незалежна експертна оцінка перспектив багатостороннього співробітництва між Європейським Союзом та країнами Середземноморського басейну з точки зору створення клімату взаєморозуміння і висування конкретних пропозицій щодо розвитку Барселонської політичної декларації. Такий широкомасштабний міжнародний форум став першим кроком на шляху «матеріалізації духу Барселони» у будівництві нового типу відносин у цьому регіоні світу [3, c. 420 479].

Важливим моментом у проблемі політики Іспанії по відношенню до Середземномор’я було певне протиставлення підходів ЄС і США до проблем у регіоні. Конкретні відмінності у їхніх тактичних кроках ґрунтуються на споконвічно різних зовнішньополітичних концепціях. Іспанці вважають, що Вашингтон розглядає Середземномор'я лише як неспокійний коридор, що зв'язує Америку з Ізраїлем і нафтовими державами Перської затоки. Отже тактика американців зводилась, насамперед, до умиротворення країн, розташованих коло Ізраїлю. Підхід європейців принципово інший. Для них ця зона є безпосередньо важливою через те, що вона примикає до їхніх кордонів, що зумовлює потребу розвивати добросусідські відносини і співробітництво з країнами регіону. Цим пояснюється той факт, що Європа, а не США, стала головним фінансовим «донором» регіону Середземномор’я [3, c. 368 402].

Ініціювання Барселонського процесу стало одним з найважливіших досягнень уряду ІСРП у зовнішній політиці Іспанії. Зростання впливу Іспанії у Середземномор'ї та зовнішньополітичні ініціативи з перетворення цього регіону на зону миру, а також розширення контактів з арабськими та іншими близькосхідними державами, в тому числі встановлення дипломатичних відносин з Ізраїлем, заклали фундамент для якнайшвидшого вирішення близькосхідної проблеми.

Іспанія була однією з найбільш послідовних прихильників повноправногозалученняЄСупереговорнийпроцесзблизькосхідноговрегулювання.

345

Наслідком втілення в життя цього курсу стало призначення на посаду спеціального представника ЄС на Близькому Сході, громадянина Іспанії М. А. Моратіноса [3, c. 378]. Зокрема Мадрид займав активну дипломатичну позицію з питання мирного врегулювання на Близькому Сході, виходячи з того, що в основою цього процесу мають бути резолюції 242 і 338 РБ ООН, принципи Мадридської конференції з близькосхідного врегулювання, і, перш за все, «мир в обмін на території». Також Іспанія виступала за всебічне сприяння світової спільноти встановленню Палестинської національної автономії.

Регіоном підвищеної уваги для Іспанії з економічних, політичних, культурних причин завжди була Латинська Америка. Мадрид прагнув розвивати двосторонні зв'язки з латиноамериканськими країнами і підтримувати інтеграційні процеси в регіоні. Іспанії належить ініціативна роль у розвитку Іберо-американського процесу, розпочатого з проведення першої іберо-американської зустрічі в 1991 р. в Гвадалахарі (Мексика) і активізації діалогу ЄС – Латинська Америка [5, c. 67 94].

Продовженням курсу попередніх урядів стало поглиблення відносин

зСРСР, а потім і з РФ [5, c. 95 111]. Іспанія встановила стабільні зв'язки

зкраїнами Східної Європи. Протягом 1990 х років іспанське керівництво підтримувало процес демократичних реформ в Росії та інших країнах СНД і сприяло стабілізації ситуації в цьому регіоні. Іспанія також виступала за підвищення ефективності міжнародних організацій, що традиційно відігравали важливу роль у справі зміцнення загальносвітової стабільності в постконфронтаційного епоху.

Проте зовнішньополітична діяльність уряду Ф. Гонсалеса мала також свої негативні сторони. Зокрема, перебуваючи в опозиції, ІСРП виступала категорично проти участі Іспанії в НАТО, а потім, прийшовши до влади, Ф. Гонсалес лише сприяв поглибленню відносин країни з цією організацію. Особливо неоднозначною була політика уряду ІСРП на Середньому Сході. Уряд Ф. Гонсалеса підтримав війну у Перській затоці у 1991 році, відправивши туди контингент іспанських військовослужбовців і надавши іспанські аеродроми американським бомбардувальникам, що бомбували Ірак.

У1993 році ІСРП, знову перемогла на виборах, хоча вже не отримала абсолютної більшості після звинувачень у корумпованості уряду. Опозиція постійно докоряла урядові Ф. Гонсалеса за експропріацію великого промислового холдингу «Rumasa» 23 лютого 1983 року [1, c. 5]. Вирішальним ударом по престижу соціалістів, який привів їх до поразки на виборах 1996 року, стала поява на світ інформації про таємну протизаконну боротьбу державних органів проти тероризму баскських сепаратистів [3, c. 445]. Усі ці негативні фактори спричинили поразку ІСРП на парламентських виборах 1996 року, на яких перемогу здобула Народна Партія на чолі з Хосе Марією Аснаром, що була створена на уламках колишньої Іспанської Фа-

ланги у 1989 році [8, c. 137].

346

Таким чином, можна зробити висновок, що уряд ІСРП на чолі з Феліпе Гонсалесом мав істотні здобутки у зовнішній політиці Іспанії. За 14 років впровадження зовнішньополітичної концепції означеного уряду Іспанія стала високорозвиненою країною, оформила членство у Європейській економічній спільноті, налагодила відносини з США та іншими країнами НАТО, що суттєво збільшило вплив країни на міжнародній арені. Тим не менш, уряд Феліпе Гонсалеса залишив по собі пам’ять про низку суперечливих рішень у сфері зовнішньої політики, які можна пояснити багатовекторним зовнішньополітичним курсом ІСРП.

Література:

1. Гонсалес Ф. Нет магической формулы реформ / / Латинская Америка. – 1991. – № 12. – С. 3 8. 2. Гонсалес Ф. Создать в обществе основу для согласия и перемен / / Свободная мысль. – 1991. – № 15. – С. 50 57. 3. Испания: траектория модернизации на исходе двадцатого века / Давыдов В. М., Синельщикова И. Г., Тесленко А. Ю. и др. – Москва: ИЛА РАН, 2006. – 504 с. 4. Волкова Г. И., Дементьев А. В. Политическая история Испании ХХ века: Учеб. пособие. – Москва: Высш. шк., 2005. – 191 с. 5. Хенкин С. М. Современная Испания: Реф. сб. – Москва: РАН ИНИОН, 2003. – 144 с. 6. Estudios sobre Gibraltar / J. Uxó Palasí, F. Olivié, A. Fernández Díaz y alg.; Jesús Salgado coord. – Madrid: Instituto de Cuestiones Internacionales y Política Exterior (INCIPE), 1996. – 334 p. 7. Fawcett J. E. S. Gibraltar: The Legal Issues / / International Affairs (Royal Institute of International Affairs). – 1967. – Vol. 43. – No. 2. – Р. 236 251. 8. Leonard D., Natkiel R. World Atlas of Elections: Voting Patterns in 39 Democracies. – London: The Economist Publications, 1986. – 159 p.

347

УДК 947.7 «1920/1922»

Саган Г. В. (м. Київ)

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УНР В КОРОЛІВСТВІ СЕРБІВ, ХОРВАТІВ І СЛОВЕНЦІВ

Українська історична наука на сьогодні сформувала вагомий доробок з питань становлення незалежної зовнішньої політики української держави доби УНР. Ґрунтовний аналіз становлення дипломатичного представництва УНР періоду Директорії проведено Д. Вєденєєвим [1, с. 92 114]. Також проблемам розбудови дипломатичної служби України в період УНР присвячено низку досліджень В. Матвієнка [5, с.160 170], В. Солдатенка [7, 359 379], В. Соловйової [8, 380 393]. Окремі дослідники вивчають дипломатичні відносини Української Народної Республіки лише з якоюсь конкретною країною. Так, праця І. Матяш [6, с.164 178] присвячена діяльності Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині. Дослідження В. Даниленка [4, с.179 216] вивчає вклад керівника Надзвичайної і Повноважної місії УНР у Греції Федора Павловича Матушевського у розбудову українсь- ко-грецьких зв’язків. Діяльність українських представництв в Польщі досліджував О. Вішка [2, с.146 161], а В. Власенко [3, с.162 175] ґрунтовно проаналізував діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії. Досі не стала предметом спеціального дослідження зовнішньополітична діяльність УНР в Королівстві СХС (сербів, хорватів і словенців), яке було створене після розпаду Австро-Угорщини на теренах югослов`ян.

Державотворчі процеси в Королівстві СХС та УНР в період Директорії розгорталися паралельно в хронологічному та проблемному вимірах. Країни мали вирішувати низку соціально-економічних питань. Кожен із них шукав визнання, захисту та допомоги серед західних держав, які були потужними гравцями на політичній карті світу. Ні Королівство СХС, ні УНР не вбачали один в одному стратегічного партнера. Разом з тим інтереси молодих держав в окремих випадках пересікалися та вимагали спільних зусиль для їх вирішення. Гуртування вимагали такі питання, як облаштування дипломатичних служб, захист інтересів своїх співвітчизників та ін. Території Королівства СХС стала притулком для сотень українських біженців, які прибули на Балкани у складі так званої білої еміграції. Окрім цього на землях югослов`ян проживала чимала українська діаспора (близько 20 тис.), представники якої разом з новоприбулими емігрантами потребували підтримки і захисту країни свого походження. На Балканах серед югослов’ян практично було відсутнє розуміння об’єктивної необхідності та історичної доцільності відновлення незалежної української держави.

Присутність українців на землях югослов’ян вимагала уваги від дипломатичних структур УНР. Українці на Балкани у ХХ ст. потрапляли у дві хвилі. Перша мала місце весною 1920 р., після Новоросійської катастрофи

348

армії Денікіна. Друга – восени 1920 р., коли після розгрому армії Врангеля. Крим залишили тисячі людей, у тому числі сотні українських сімей. Еміграційним процесам сприяли чутки про доброзичливе ставлення до «руських емігрантів» в Югославії.

Треба віддати належне владі Королівства СХС, яка багато робила для полегшення становища біженців. Насамперед усім було визначено державну допомогу у розмірі 400 динарів щомісяця. Час-від-часу до цих коштів додавалася допомога благодійних організацій та приватних осіб. Матеріальне становище українських емігрантів на чужині, як писав один із біженців, «чим дальше, тим становилося все гіршим» [12, Арк.87. ]. «Якби не надія про скоре повернення до Батьківщини, то життя було б тут неможливе», – зустрічаємо в іншому листі українського емігранта [12, Арк.88 89]. Самі ж біженці і навіть працівники МЗС УНР, вважали, що всі проблеми спричинені відсутністю організації емігрантського життя українців в Югославії. Російські емігранти мали свої представництва, організації, які допомагали їм швидко знаходити помешкання, влаштовуватися на роботу тощо.

Оскільки Українська Народна Республіка не відразу після свого утворення відкрила дипломатичне представництво в Королівстві СХС, то українці, які перебували там, зверталися за допомогою до українських представництв у сусідніх державах. Найчастіше такі запити надходили до посла УНР в Австрії. Так, у червні 1920 р. колишній штаб-ротмістр Російської армії звернувся до цього посольства з проханням дозволити йому сформувати військову одиницю з українців та інших слов`ян («великоросів та білорусів»), які «не підтримали вузько шовіністичні погляди армії генерала Врангеля, і тому не можуть більше воювати у складі Кримської армії, але мають бажання повернутися в Україну і продовжити боротьбу з більшовиками» [9, Арк.3 3зв. ]. Також зверталися українці й з інших проблем, як правило, матеріального забезпечення, сприяння в облаштуванні житла, пошуку роботи тощо. На той час у Королівстві СХС нараховувалося понад 30 тис. українців, і з кожним днем їх кількість зростала за рахунок притоку військових (понад 5 тис. осіб) з армії Врангеля [11, Арк.3 4]. Вирішувати проблеми такої кількості людей на відстані та ще й на території іншої держави було надзвичайно складно. Тому визрівала об’єктивна необхідність відкриття дипломатичного представництва УНР у Королівстві СХС.

Початком роботи такого представництва можна вважати призначення у січні 1921 р. М. А. Славінського уповноваженим щодо опікування справами громадян УНР у Королівстві СХС, роботи «потрібної для цього заступництва УНР та оборони прав та інтересів її громадян». Також М. А. Славінському, який, до речі, вже виконував повноваження голови дипломатичної місії УНР у Чехо Словаччині, було доручено сформувати дипломатичну службу в Королівстві СХС і керувати її діяльністю, про що звітувати до МЗС УНР [10, Арк.4].

Зважаючи на викладене, зрозуміло, що дуже нелегко було організувати українцям дипломатичну діяльність у Королівстві. Складність була

349

пов’язана насамперед з тим, що офіційний Белград не визнавав факту існування УНР. Проросійські настрої, які домінували серед сербської політичної еліти, стояли на заваді налагодженню політичної співпраці югослов`янської держави з Українською Народною Республікою. Але хорватська, словенська, македонська частини владного представництва Королівства були конструктивно налаштовані щодо визнання УНР та співпраці з нею. Тому, скориставшись такою не зовсім стандартною ситуацією, М. Славінський вирішив розгорнути діяльність української дипломатичної місії у несербських регіонах. Найсприятливішою для цього ситуація склалася в Хорватії. Наприкінці лютого 1921 р., за рекомендацією колишнього юрисконсула МЗС УНР М. Петрова, консулом УНР у Хорватії було призначено С. Лук`яновича [10, Арк. 9]. За відгуками сучасників, цей «найвидатніший абориген української колонії» мав великий досвід спілкування з місцевою владою, знав хорватську та кілька західноєвропейських мов. Свою працю він готовий був здійснювати безкоштовно «задля української держави, допомоги українським емігрантам в Югославії» [11, Арк. 3 4]. С. Лук`янович, «добре поставити справу з поширення серед югославської громадськості української літератури у хорватських і сербських перекладах, організовувати концерти, вечорниці-знайомства з українською культурою, розміщувати статті в місцевій періодиці тощо» [10, Арк. 31 33].

Важливо, що це були не пусті проекти чи недосяжні мрії консула. Одразу після його призначення розгорнулася активна діяльність з усіх означених дипломатичних напрямів. Уже у серпні 1921 р. М. Славінський повідомляв МЗС УНР про результати праці С. Лук`яновича. Він розгорнув інтенсивну інформаційну діяльність в югославській пресі, організував українське інформаційне бюро, яке почало видавати хорватською мовою інформаційні брошури про українців. Також було вжито низку заходів, спрямованих на матеріальну та моральну підтримку українських біженців, які прибували до Хорватії, організовували для них економічну допомогу, просвітництво [10, Арк. 9].

Восени 1921 р. з метою поширення на всіх українських солдатів Югославії піклування консульської служби із Загреба, заступник міністра закордонних справ УНР О. Ейхельман рекомендував С. Лук`яновичу налагодити відносини з українським полковником Чоповським, який перебував у Петровородині, і мав широкі ділові зв’язки у Югославії з керівництвом Головного штабу генерала Г. Янушевського. Саме в них зберігалась найповніша інформація про українських військовослужбовців, які перебували на території Королівства СХС [10, Арк. 32]. У червні 1921 р. М. Славінський зазначав, що в результаті дипломатичних зусиль української політики, відбулися значні зміни у настроях сербського уряду щодо «української справи». За результатами цього повідомлення до Белграда було надіслано меморандум МЗС про необхідність визнання УНР.

У результаті наполегливої праці С. Лук`яновича, М. Славінського та їх соратників у Королівстві сербів, хорватів і словенців була організована

350