Sbornik_Bondarevskiy_2012

невтручання в американсько-іракські справи потребами нормалізації економіки в країні після ірано-іракської війни та неможливості виробити злагоджену систему дій у регіоні, коли зіштовхнулись два потенційні вороги іранської держави [1, с. 172].

Відкрита позиція невтручання у вирішення «іракської кризи» не заважала Ірану форсованими темпами збільшувати кількість озброєння та поширювати ідеологічний вплив на шиїтів із прикордонної іракської території. Збільшення обсягів озброєння на 12 % у порівнянні з 1989 р. було своєрідною страховкою для іранської влади на випадок розширення агресії США. Зв'язок іранського духовенства з шиїтською общиною Іраку посилював позиції ІРІ в іракському суспільстві та створював позитивний образ лідера в арабському світі [2].

Поразка Іраку у війні 1990 1991 рр. посилила присутність США у близькосхідному регіоні та активізувала антиамериканську політику Ірану.

ПіслязасіданняРадиспівпраціарабськихдержавПерськоїзатоки(РСАДПЗ) 2002 р. за ініціативою Ірану була сформована офіційна позиція арабських країн щодо посилення тиску США на Ірак. Було заявлено, що американська агресія посилить вороже ставлення до США арабських країн та спровокує помсту й численні акції насилля по відношенню до іноземців [3, с. 98].

Розпочаті воєнні дії США в Іраку 2003 р. з метою пошуку й ліквідації зброї масового знищення, встановлення проамериканського режиму, викликали гостру критику й неприйняття іранської влади. При цьому акценти іранської критики були неоднорідними у середовищі світської й духовної влади, провладних сил та опозиції й залежали від внутрішньої ситуації у середині самої країни.

Так, якщо духовний лідер іранців Хаменеї у своїй п’ятничній проповіді 12 квітня відразу після падіння Багдаду запропонував усьому Арабському світу демонструвати вороже ставлення до США, то колишній президент Рафсанджані в інтерв’ю іранській газеті «Рахбар» (видається Центром стратегічних досліджень Ірану) не відкидав можливості діалогу з американською владою щодо ситуації в Іраку [4, с. 37]. Схильність до компромісу може пояснюватися напруженням міжнародної ситуації навколо ядерних розробок Ірану та встановленням в Іраку проіранського шиїтського режиму, що тримається завдяки згуртуванню мас у боротьбі зі США. Вивід американських військ може змінити конфігурацію влади в Іраку та зменшити присутність іранської сторони у стратегічно важливому нафтогазовому регіоні [5].

Проте, не зважаючи на певні відмінності, аналіз заяв політичної еліти упродовж усього періоду іракської війни, дає можливість встановити певні спільні риси у іракському векторі зовнішньої політики Ірану.

Військові дії США на території Іраку розглядаються офіційним Тегераном, як приклад агресії та використання інформаційної війни задля встановлення контролю над Близьким Сходом, багатим на стратегічно важливі енергетичні ресурси. Саме на вирішальній ролі американської пропаганди

331

урозв’язанні війни з Іраком наголошував у своєму листі до президента США, – Дж. Буша лідер ІРІ Махмуд Ахмадініжад. Він неодноразово називає американську присутність в Іраку актом агресії та злочином проти ісламської народності, доводячи необхідність виводу військ США з окупованої ними території [6].

Іракська війна сприймається в Ірані як крок до створення маріонеткової держави, союзної з Ізраїлем та ворожої по відношенню до ІРІ. Свідченням правдивості таких припущень на думку Хаменеї стали спровоковані сутички між сунітами та проіранськи налаштованими шиїтами [7]. З обвинуваченням Ізраїлю у фінансуванні США в іракській війні виступив також Ахмадініжад на конференції ООН, присвяченій проблемі расизму. Зокрема він заявив, що акція проти Іраку була спланована сіоністами та їх союзниками в адміністрації США задля захисту інтересів країн-виробників зброї і володарів світових фінансових монополій [8].

Окрім офіційних заяв, Іран вдався до активних дій на підтримку Іраку

узатяжній війні. Підтримка надавалася переважно у вигляді поставок зброї, надання грошових позик та послуг іранських військових у розробці й втіленні воєнних операцій, спрямованих проти присутності США в країні [9].

Ще одним аспектом проникнення ІРІ в Ірак стало сприяння приходу до влади проіранськи налаштованих іракських політичних лідерів. Одним з таких лідерів є прем’єр-міністр Іраку Нурі-аль-Малікі, котрий в ході війни знайшов політичний притулок в Ірані, а на сьогодні агітує за встановлення тісних зв’язків між двома народами. У парламенті Іраку інтереси Тегерана представляють прихильники жорсткого і безкомпромісного шиїтського лідера Муктади ас Садра, а на вулицях країни – шиїтська міліція, відома як «армія Махді» [10].

Змоменту, коли США оголосили про припинення війни в Іраку та початок виведення американських військ з держави, оцінки іранських лідерів щодо іракської війни стають більш радикальними. Відбувається постійне зближення Ірану з Іраком у сфері енергетичної політики та в питаннях протистояння розміщенню американських баз на території регіону. Зокрема Ірак відмовився від збереження американських військових баз на території держави після 2011р.

У відповідь на загострення ситуації навколо іранської ядерної програми, перед ісламською державою нависає проблема повторення «іракського сценарію», а від того співпраця Ірану з Іраком стає більш тісною та плідною. Іран зберігає свій статус регіонального лідера та продовжує виступати в авангарді боротьби проти американського проникнення в регіон Близького Сходу.

Дві іракські війни 1990 1991 та 2003 2011 рр. стали своєрідним каталізатором у формуванні політичної самосвідомості Ірану, який поступово перетворювався на регіонального лідера в ісламському світі. Реакція офіційного Тегерану на «іракську кризу» була віддзеркаленням політичних настроїв, що склалися в країнах Близького Сходу.

332

Позиція Ірану еволюціонувала від нейтралітету й гасел невтручання у внутрішні справи іншої держави на початку 1990 х до активних акцій протесту проти американського проникнення в регіон в 2000 х рр. Іран заявив про себе як про силу, здатну протистояти будь-яким спробам, що принижують його життєві інтереси. Очевидне бажання США встановити тотальний контроль над Перською затокою та країнами Близького Сходу, а також вплив ізраїльського капіталу у боротьбі з ісламом, сприяли розширенню економічної й військової співпраці з потенційним конкурентом в регіоні – Іраком.

Таким чином, у 2000 х рр. Іран заявив про себе, як про значну силу антиамериканського спрямування. Захист ним інтересів Іраку був зумовлений необхідністю витіснення американців з економіки Близького Сходу та недопущенні перетворення Іраку на плацдарм наступу США проти Ірану. Поглиблення протистояння між ІРІ та США буде лише стимулювати подальше зближення двох потужних енергетичних держав – Ірану та Іраку й поглиблюватиме політичну кризу в ісламському світі.

Література:

ность. – М., 1996. – с. 170 182. 2. Задонский С.: Ирано-иракские отношения на современном этапе / С. Задонский [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http: / / www.centrasia.ru / newsA. php? st=1249332180 3. Шарипов У. З. Персидский залив: нефть – политика и войны / У. З. Шарипов – М., 2000. – 185 с. 4. Саджадпур Карим Читая Хаменеи: взгляды на мир самого влиятельного деятеля Ирана / Карим Саджадпур. – М., 2009. – 51 с.5. Иран на Ближнем Востоке: сотрудничество, соперничество, интересы. [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http: / / IRANNews / 6. Письмо президента Исламской Республики Иран Махмуда Ахмадинижада Джорджу Бушу. [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http: / / varvar.ru 7. Мамаев Шамсудин США и Иран: тайная война за Ирак [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http: / / www.iran.ru 8. Полный текст выступления президента Ахмадинежада на конференции ООН по вопросам расизма 22.04.2009 [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http: / / inoforum.ru 9. Кулагина Л. М. Внешняя политика ИРИ после войны в Ираке / Л. М. Кулагина. – [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http: / / lawsector.ru. 10. США убежали из Ирака [Електронний ресурс]. – режим доступу до статті: http: / / ARMENIA Today.

333

УДК [327.7:341.16:001ЮНЕСКО] (477)

Прокаєва В. В. (м. Київ)

Міжнародно-правові основи участі України у діяльності ЮНЕСКО зі збереження культурної спадщини

Активна фаза міжнародної співпраці України у сфері збереження та охорони культурної спадщини бере свій початок від середини ХХ століття. Подібна співпраця стала цілком логічним кроком, оскільки за кількістю об’єктів культурної та історико-культурної спадщини Україна посідає одне з провідних місць в Європі. У зв’язку з чим виникає велика кількість проблем як в частині дослідження цієї історико-культурної спадщини, так і її збереження [1, c. 17]. Щоправда, цей період пов'язаний і з загальною активізацією діяльності України у діяльності міжнародних організацій [2, c. 24]. Зазначені процеси мали вирішальний вплив на розвиток всієї культуроохоронної та пам’яткоохоронної діяльності в Україні, що власне й зумовлює актуальність їх дослідження у сучасних умовах міжнародного розвитку та міжнародної інтеграції України [3, c. 6 7].

Відомо, що Україна стала членом ЮНЕСКО 12 травня 1954 року і долучилась до основних програм цієї організації [4, c.8]. Постійне представництво України при ЮНЕСКО почало свою роботу у грудні 1962 року у Парижі. За часів СРСР координацію діяльності національних інституцій, яка пов'язана з участю України в ЮНЕСКО, здійснювалась міжвідомчою Комісією у справах ЮНЕСКО, яка було створена у 1956 році. Що ж до доби незалежної України, слід звернути увагу на два аспекти цієї співпраці. З одного боку – це співпраця України та ЮНЕСКО в рамках участі України в СНД. У цьому плані слід нагадати про прийняття 10 лютого 1995 року Рішення про регулярне проведення консультацій національних комісій зі справ ЮНЕСКО держав учасниць Співдружності Незалежних Держав. Тоді під час зустрічі в місті Алмати Рада глав урядів Співдружності Незалежних Держав, враховуючи важливість консультацій держав учасниць Співдружності

вЮНЕСКО, вирішила: проводити раз у два роки консультації національних комісій зі справ ЮНЕСКО держав учасниць Співдружності Незалежних Держав на рівні їхніх керівників по черзі в столицях держав учасниць Співдружності після весняної сесії Виконавчої Ради ЮНЕСКО в рік проведення Генеральної Конференції ЮНЕСКО. Перші такі консультації відбулися

вМінську у 1995 році [5, c.728]. З іншого боку – це співпраця самої України та ЮНЕСКО. У цьому аспекті, варто наголосити, що у листопаді 1995 року Указом Президента України Комісію у справах ЮНЕСКО було реорганізовано у Національну комісію, а у березні 1996 року було прийнято Указ Президента «Питання Національної комісії України у справах ЮНЕСКО», яким власне і врегульовувалась діяльність цієї комісії [6].

334

Нині Україна є членом одинадцяти міжнародних конвенцій ЮНЕСКО. Всього за роки участі України в ЮНЕСКО відбулося три візити Генерального директора Організації в Україну: у травні 1982 року нашу країну відвідав Амаду Махтар М’Боу (Сенегал), у квітні 1991 року та в листопаді 1997 року – Федеріко Майор (Іспанія). Водночас за понад 50 років співпраці з Організацією Україна накопичила значний досвід багатостороннього міжнародного гуманітарного співробітництва. Вона була ініціатором створення багатьох міжнародних програм i проектів. Зокрема, саме Україною було запропоновано розгорнути масову міжнародну кампанію з усунення неписьменності, яка набула широкого визнання i лягла в основу багаторічної програмної діяльності ЮНЕСКО. Також саме Україна висунула з пропозицію про використання засобів інформації з метою зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, насильства i ненависті між народами, що дало поштовх до розробки i прийняття відповідної Декларації 1978 року. Вона ж була і серед ініціаторів розробки Декларації про раси i расові забобони, започаткування проектів стосовно ролі ЮНЕСКО у встановленні нового міжнародного економічного порядку, вивченнятапоширенняслов’янськихкультуртощо.На27 йceciїГенеральної конференції ЮНЕСКО у 1993 році Україна виступила з ініціативою розробки «Програми культури миру». Як зазначають сучасні експерти в галузі культури, саме ця ініціатива лягла в основу переорієнтації діяльності ЮНЕСКО в напрямку зміцнення її етичної мiciї та ролі у формуванні загальної атмосфери миру, клімату довіри i толерантності між різними культурами. На основі зазначеної пропозиції був розроблений міждисциплінарний проект «На шляху до культури миру», який став складовою частиною всіх наступних дворічних програм та стратегічних напрямків діяльності Організації до 2001 року.

Упроцесі своєї співпраці з ЮНЕСКО Україна обиралася до цілого ряду керівних та програмних органів ЮНЕСКО: Виконавчої Ради (1980 1985 pр. та 1995 1999 pр.), Міжнародної координаційної ради програми «Людина i біосфера», Міжурядової ради Загальної програми з інформації, Міжурядового комітету Всесвітнього десятиріччя розвитку культури, Міжурядового комітету зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження, Комітету по штаб-квартирі. Також Україна була членом Виконавчої ради Міжурядової океанографічної комісії (МОК), Міжурядового комітету Міжурядової програми з інформатики (МПІ) та Міжурядової ради Міжнародної гідрологічної програми (МГП). На сьогодні в Україні також створена мережа наукових та культурно-освітніх осередків, що забезпечують участь в програмній діяльності ЮНЕСКО. Для реалізації довгострокових міжнародних наукових програм діють національні комітети та центри з таких програм, як «Людина i біосфера», геологічної кореляції, науково технічної інформації, інформатики, біоетики, гідрологічної програми, Міжурядової океанографічної комісії.

У1971 році Україна приєдналася до проекту асоційованих шкіл ЮНЕСКО. 3 листопада 1990 року в Україні почала свою роботу Українська

335

асоціація клубів ЮНЕСКО, яка об’єднує близько 50 таких клубів, що в основному орієнтовані на роботу з молоддю. Загалом, активна співпраця України з ЮНЕСКО та участь у програмах цієї організації дала змогу вітчизняним фахівцям виконувати різного роду проекти у сфері культури, отримувати стипендії, гранти, обладнання, науково технічну інформацію, консультативну допомогу та забезпечення за рахунок Організації, а також брати участь у міжнародних заходах. Загалом на сьогоднішній день матеріальний ефект від співпраці з ЮНЕСКО та іншими міжнародними фінансовими джерелами, становить понад 4 мільйонів доларів США, які було отримано Україною у вигляді прямих субсидій на реалізацію програм ЮНЕСКО. Також важливо нагадати, що протягом 1991-1997 pр. здійснювалась Програма «ЮНЕСКО – Чорнобиль», яка була спрямована на залучення міжнародної допомоги до мінімізації наслідків аварії на ЧАЕС в межах компетенції ЮНЕСКО. В процесі реалізації зазначеної програми Україно було отримано медичне обладнання для діагностики захворювань крові та ліки.

У 2007 році, відповідно до спільної пропозиції Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Росії та України, 34 а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО прийняла рішення проголосити 2010 рік Міжнародним роком зближення культур та звернулася з відповідним проханням до Генеральної Асамблеї ООН. 17 грудня 2007 року Генеральна Асамблея ООН затвердила Резолюцію А / 62 / 90 щодо проголошення Міжнародного року зближення культур. Офіційне відкриття Року відбулося у штаб-квартирі ЮНЕСКО 18 лютого 2010 року. Водночас результатом співпраці України та ЮНЕСКО стало прийняття 34 ю сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО Резолюції про «Вшанування пам’яті жертв Великого Голоду (Голодомору) в Україні», яка була підтримана 191 країною-членом ЮНЕСКО. У роботі останньої 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (6 ‒ 23 жовтня 2009р.) брала участь делегація України на чолі з головою Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Під час політичних дебатів у рамках пленарного засідання Генконференції з питання щодо основних програмних напрямів діяльності ЮНЕСКО на наступне дворіччя (2010 ‒ 2011рр.) делегацією України було наголошено на необхідності продовження реформування діяльності ЮНЕСКО, у тому числі у рамках усієї системи ООН. Україна і ЮНЕСКО підтримують досить регулярний політичний діалог на найвищому рівні. Зокрема, за підсумками візиту Генерального директора ЮНЕСКО К. Мацуури в Україну у квітні 2006 року було підписано Спільне комюніке про співробітництво між Україною та ЮНЕСКО. К. Мацуура взяв також участь в урочистостях, присвячених відзначенню 20-ї річниці Чорнобильської катастрофи, зокрема у відкритті Міжнародної конференції «Двадцять років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє».

Також не можна обійти увагою підписання 9 листопада 2006 року Угоди між Урядом України та ЮНЕСКО про надання Державному підприємству України «Міжнародний дитячий центр «Артек» статусу центру під егі-

336

дою ЮНЕСКО, згідно якої Уряд України погодився здійснити всі заходи, які можуть виявитися необхідними для започаткування діяльності Центру в Україні [7]. Центр займається розробкою та здійсненням якісних програм, спрямованих на забезпечення всебічного розвитку юнацтва за рахунок створення сприятливої атмосфери для спілкування та позитивної і творчої суспільної взаємодії.

Важливим у плані зміцнення і динамізації співпраці України з ЮНЕСКО було підписання в ході візиту в Україну Генерального директора Федеріко Майора у листопаді 1997 року «Меморандуму про співробітництво між Урядом України і ЮНЕСКО». Хоча, насправді, підписання даного меморандуму, на нашу думку, слід розглядати лише як одну з складових загального процесу формування нормативної основи співпраці України та ЮНЕСКО у галузі збереження культурної і природної спадщини. У цьому сенсі необхідно нагадати, що наразі Україна є учасницею переважної більшості конвенцій ЮНЕСКО у даній сфері. Так Україна приєдналась до таких конвенцій як: Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.); Конвенція про охорону культурних цінностей на випадок збройного конфлікту та Протокол до неї (1954 р.); Конвенція про міжнародний обмін виданнями (1958 р.); Конвенція про обмін офіційними виданнями та урядовими документамиміждержавами(1958 р.);Конвенціяпроборотьбуздискримінацією у сфері освіти (1960 р.); Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (1961); Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного ввозу, вивозу та передачі права власності на культурні цінності (1970 р.); Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовище існування водоплавних птахів (1971 р.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм (Конвенція про фонограми) (1971 р.); Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 р.); Конвенція про визнання учбових курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону Європи (1979 р.); Конвенція про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні (1997 р.); Конвенція про охорону підводної культурної спадщини (2001 р.); Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини (2003 р.); Конвенція про боротьбу із допінгом у спорті (2005 р.); Конвенції про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження (2005р.). Разом з тим нині ведеться активна робота щодо удосконалення система національного законодавства України в частині збереження культурних пам’яток, а також його адаптації до вимог ЮНЕСКО.

Таким чином, на основі викладеного матеріалу, можна стверджувати, що як в історичній перспективі, так і сьогодні Україною ведеться активна співпраця з ЮНЕСКО в галузі збереження культурної спадщини у всіх її проявах. При цьому, не зважаючи на окремі складності, в цілому можна вказати на певний прогрес у цих відносинах. Це проявляється не лише

337

у тому, що вносяться нові об’єкти до Списку об’єктів всесвітньої культурної спадщини, але й у тому, що саме Україною було запропоновано та обґрунтовано ряд важливих ініціатив щодо загальних стратегічних напрямків діяльності ЮНЕСКО в частині збереження культурної спадщини.

Література:

1. Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження / НАН України; Інститут історії України / В. О. Горбик (відп. ред.), С. І. Кот (упоряд. та наук. ред.). – К., 1998. – 400c. 2. Кулеба Д. І. Участь України в міжнародних організаціях. Правова теорія і практика: [монографія] / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин / О. В. Задорожній (наук. ред.). – К.: Промені, 2007. – 301 c. 3. Андрес Г. О. Проблема збереження рухомих пам’яток у період трансформаційних процесів пам’яткоохоронної галузі Украї- ни / Г. О.Андрес / / Питаннякультурології:зб.наук.статей.–2008.–Вип.24.–С.6 11. 4. Кашлев Ю. ЮНЕСКО и Советский Союз / Ю. Кашлев. – М.: Изд-во агентства печати «Новости», 1986. – 100 c. 5. Рішення про регулярне проведення консультацій національних комісій зі справ ЮНЕСКО держав учасниць Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року / / Зібрання чинних міжнародних договорів України. – 2006. – № 5. – Кн. 1. – 864 c. 6. Питання Національної комісії України у справах ЮНЕСКО: Указ Президента України від 26 березня 1996 року / / Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua / cgi-bin / laws / main. cgi? nreg=212 %2F9. 7. Угода між Урядом України та Організацією Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) про надання Державному підприємству України «Міжнародний дитячий центр «Артек» статусу центру під егідою ЮНЕСКО (категорія 2) від 9 листопада 2006 року / / Офіційний вісник України. – 2007. – № 41. – Ст. 1629.

338

УДК 327 (73+510)

Пронь С. В. (м. Миколаїв)

ТЕРМІНОЛОГІЯ ТА ГЕОГРАФІЧНІ МЕЖІ «АЗІАТСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКОГО РЕГІОНУ» В СУЧАСНИХ ІСТОРИЧНО-ПОЛІТОЛОГІЧНИХ ВАРІАЦІЯХ

Загальновідомим є те, що Азіатсько-Тихоокеанський регіон – найбільше світове угрупування, але до сьогодення в історико-політологічних колах продовжується дискутування проблеми щодо безпосередньо як його терміну, так і географічно-кордонних меж. Підходи, думки й аргументація, зазвичай, різні.

Український політолог професор С. О. Шергін стверджує, що «Тихоокеанське кільце» нараховує від 32 до 43 країн [1]. Російський дослідник А.І. Уткін у книзі «Тихоокеанська вісь» (маючи на увазі, безумовно, аме- рикансько-японські відносини) вводить поняття «тихоокеанський світ», до якого, на думку автора, «саме на засаді тихоокеанських зв ‘язків, підключається Мексика і Бразилія з Заходу та азійські країни зі Сходу, які стрімко розвиваються» [2, с. 146 147].

Доктор політичних наук О. В. Шевчук у монографії «Система безпеки Азіатсько-Тихоокеанського регіону: фактори формування та тенденції розвитку» підкреслює, що «у російській політологічній науці виокремлюються чотири основні підходи щодо визначення кордонів АТР» (перший обмежується західним узбережжям обох Америк, східним узбережжям Азії і зоною Австралії, включаючи країни Південної Азії; другий – країни Тихоокеанської Азії, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії (без латиноамериканських держав); третій передбачає простір від протоки Берінга до Бірми; четвертий включає Східну Азію, яка складається з північно східної (Далекий Схід) і південної східної частин») [3, с. 8].

Російський вчений професор А. Д. Воскресенський в розділі «Східна Азія і АТР: регіональний вимір міжнародних відносин» (книга «Сучасні міжнародні відносини і світова політика») дає ще більшу низку варіантів визначень АТР, при цьому цікавими та небезпідставними є два напрямки. Науковець пише: «Що стосується інших держав або політико-економічних об ‘єднань, які входять у будь-який з варіантів розширеного тлумачення АТР – США, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Індія та навіть Євросоюз, то їх зв ‘язки з регіоном не заперечуються, а активно залучаються для аналізу, але в якості зовнішньої складової». Це – перший. Другий. «Згідно із ще одним підходом АТР охоплює географічний простір від Японії на півночі до Нової Зеландії на півдні та включає в себе три основним субрегіона: Північно Східну Азію (Японія, Північна і Південна Корея, Китай, Тайвань, Монголія), Південно Східну Азію (Малайзія, Сінгапур, Філіппіни, Індонезія, Таїланд, Бруней, В ‘єтнам, Камбоджа, Лаос, М ‘янма (Бірма)) та південну

339

частину Тихого океану (Австралія, Нова Зеландія і острівні країни Океанії). У такому уявленні Східна Азія – регіональне ядро АТР…» [4, с. 599 601].

Автор статті, у наукових розробках якого дві монографії, які безпосередньо торкаються АТР («Сан-Франциська система і країни Азіатсько-Ти- хоокеанського регіону» – Москва, 1992 р. і «Японія – США – Росія: співробітництво та суперництво в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні» – Миколаїв, 2008 р.) [5], є прихильником об ‘єднаного варіанту цих двох підходів визначення АТР, виключаючи, безумовно, Євросоюз та обов ‘язково враховуючи Росію і латиноамериканські країни зони Тихого океану – Мексику, Панаму, Перу, Чилі, Колумбію, Гватемалу, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріку, Еквадор. В цілому до складу АТР входять або 34 держави, або 46 з країнами тихоокеанських островів [6, с. 305 332].

Окремі представники російської історико-політологічної школи активно використовують термін «АТР», наприклад, В. М. Єрьомін, К. О. Саркісов, А.І. Сенаторов [7]. В. О. Кістанов у монографії «Японія в АТР» не тільки пише про «анатомію економічних і політичних відносин» у регіоні, але й надає своєрідну історію створення «азіатсько-тихоокеанського співробітництва» від Тихоокеанської економічної ради (ТЕР) 1967 р., яка нараховувала 900 потужних корпорацій; Конференції тихоокеанського економічного співробітництва (КТЕС) 1980 р., що у січні 1992 р. була перейменована у Раду з тихоокеанського економічного співробітництва (РТЕС, входило 20 країн тихоокеанського басейну) до Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС, проголошено створення у листопаді 1989 р. – Канберра; в 1994 р. у Богорі біля Джакарти прийнята декларація про розвиток до 2020 р.), яке об ‘єднує 21 державу [8, с. 8 9].

П. Ю. Самойленко, С. В. Мухіна словосполучення «Азіатсько-Тихооке- анський регіон» винесли у назву своїх дисертаційних досліджень, які захищені 2004 го і 2006 го рр. у Владивостоці та Санкт-Петербурзі [9].

Інші вчені Російської Федерації, яскравим прикладом яких є д.і. н. О. О. Арін (Р. Ш.-О. Алієв) взагалі відкидають й сам термін, й безпосередньо регіон, прирівнюючи його до Східної Азії [10]. Арін / Алієв пише: «… ніякого цілісного регіону «АТР» ні в економічному, ні в політичному розумінні не існує. Тоді прийшлося б доводити, що політика й економіка Мексики, Чилі або Нової Зеландії (які теж є частиною «АТР») міцно зв ‘язані з політикою чи економікою Південної Кореї, Китаю.., Росії, що у принципі неможливо довести. Будувати «загальний дім» з неіснуючим регіоном, це вже «Палата № 6». Таке можуть тільки росіяни» [11, с. 135]. Самокритика, беззаперечно, позитивна річ, але, стверджуючи про «штучний характер поняття «АТР» та намагаючись знайти політичну мотивацію його появи» [12, с. 123], Арін, разом з тим, виносить вищезазначений термін у назву монографії.

Своєрідну, не зовсім зрозумілу і чітку трактовку АТР, надає С. Г. Лузянін. На початку книги він переконує, що «Великий Схід» для Росії сьогодні – «це п ‘ятдесят одна країна – партнер в Азіатсько-Тихоокеансько-

340