Sbornik_Bondarevskiy_2012

середовища також є серед першочергових – згадаємо, зокрема, позицію Фінляндії під час підготовки будівництва «Північного потоку». Не на останньому місті у цьому контексті і захист конкурентоспроможності транзитних систем (що видно на прикладі Білорусі та України).

Варто підкреслити, що в майбутньому відмінності в стратегії розвитку енерготранспортного потенціалу країн збережуться та навіть будуть посилюватися. Ця тенденція обумовлює певну лінію протиріч в інтересах країн регіону. Питання доцільності її подолання, вочевидь, є неактуальним. Для нівелювання впливу відмінностей необхідним виглядає діалог та співробітництво в умовах посилення тиску з боку монопольного експортера газу

вЄвропу, яким на сьогодні є Росія.

Єряд проблем, характерних суто для Балтійсько-Чорноморського регіо- ну.Нерівномірністьрозвиткукраїнрегіону(дихотоміябагатаПівніч–бідний Південь простежується і тут) веде до нерівномірності розвитку енерготранспортного потенціалу регіону. Останній залежить не лише від економічної та технологічної потуги держави, а і від політичної стабільності та геополітичних розрахунків. Нерівномірність розвитку енерготранспортного потенціалу є наслідком різної логіки розвитку країн Балтії та України, а також різної цінності транзитного потенціалу південного та північного Балтійсько-Чор- номорського суб-регіонів. Різна логіка розвитку та відмінності в історичних традиціях та політичній еволюції веде до різного ставлення ЄС до країн регіону. Це не може не впливати на інтенсивність розвитку транспортних проектів в різних частинах регіону та інтенсивність міждержавного діалогу.

Балтійсько-Чорноморський регіон є місцем перетину інтересів монопольного експортера енергоресурсів (Росія), імпортерів (країни ЄС,

втому числі власне країни Балтії, Польща та Україна, яка не належить до числа членів Європейського Союзу) та своїх власних інтересів як експортерів. Бажання грати на об’єктивних протиріччях цього перетину поодинці не можна назвати успішним. Прикладом цього є перехід «Белтрансгазу» під контроль «Газпрому» та перспектива посилення впливу Росії на управління газотранспортної системи України.

Усі проекти диверсифікації поставок газу в Європу в регіоні диверсифікують насамперед шляхи поставки, залишаючи незмінним експортера та його монопольне становище. І коли вже Балтійським морем пролягає Північний потік, то зростає увага до потенційних транспортних коридорів Чорного – наприкінці 2011 року Росія закінчила процес узгодження умов його прокладання, підписавши відповідну угоду з Туреччиною [1].

Варто наголосити на закономірній конкуренції між державами регіону за транзит енергоресурсів, зокрема, між Туреччиною та Україною. Якщо

вінтересах першої є максимально розвантажити чорноморські протоки від танкерів, перетворити країну в центр транзиту енергоресурсів та перепродувати їх на Захід. В інтересах другої є поліпшення власного іміджу як транзитера, отримання інвестицій для модернізації власної ГТС та розробки альтернативних російському джерел видобутку газу. Однак усі переговори України з Туреччиною щодо будівництва газогонів так і не заверши-

281

лись нічим по суті, залишившись з українського боку на рівні декларації про наміри [2]. Зауважимо, що наростання конкуренції між транзитерами за маршрути транспортування енергоресурсів, інвестиції у транзитні системи, боротьба транзитних компаній за доступ до родовищ тощо є загальною рисою світового енергетичного ринку і причиною загострення ситуації навколо національної та світової енергетичної безпеки.

У жовтні 2007 року у Вільнюсі представники Азербайджану, Грузії, Литви, Польщі та України підписали угоду про будівництво нафтопроводу між Чорним та Балтійським морями [3]. Цей проект міг би стати апогеєм кооперації держав регіону у енергетичній безпеці. По суті, запланований нафтогін є продовженням гілки «Одеса-Броди» до Плоцька та Гданська. Але проект так і залишився проектом, не отримавши ані фінансового, ані політичного наповнення.

В процесі побудови енерготранспортних альтернатив Україна виглядає далеко не послідовним партнером. Приклад аверсного \ реверсного використання нафтопроводу «Одеса-Броди» – яскраве тому свідчення. Якщо говорити про безпекову складову, то час від часу лунали заклики до демілітаризації Чорноморського басейну. Зараз вони втратили свою актуальність через продовження терміну перебування Чорноморського флоту у Криму до 2042 року. Якщо раніше Чорне море розглядалося в якості об*єкту демілітаризації, то сьогодні ЧФ РФ може виступати в якості гаранту безпечної побудови та експлуатації газопроводу «Південний потік» [4].

Зауважимо, що енергетична стратегія Росії полягає в тому, щоб, зменшуючи роль транзитних країн і встановлюючи прямі стосунки з європейськими постачальниками, послабити можливості формування єдиної загальноєвропейської енергетичної політики. Штучно створюючи проблеми із забезпеченням постачання газу в Європу, Росія намагалася загальмувати наслідки падіння цін на нафту, виходячи з того, що в умовах зменшення подачі газу до європейських країн вони будуть змушені більше використовувати нафтопродукти, що могло б призвести до збільшення попиту на нафту і відповідно до зростання ціни на неї. Перекриваючи газ, Росія у такий спосіб поставила фактично Європейський Союз перед фактом критичної необхідності спорудження обхідних газопроводів, щоб уникнути залежності від українського транзиту.

Активна діяльність Росії в процесі транспортування енергоносіїв на світові ринки входить у число пріоритетних напрямків енергетичної політики Кремля. Її реалізація відбувається шляхом формування єдиної енергетичної та транспортної інфраструктури в суміжних регіонах Європи та Азії, розвитку енерготранспортних систем та забезпечення недискримінаційного транзиту енергоносіїв. Росія прагне стати одночасно ефективним експортером та тран- зитером.ТомукраїниБалтійсько-Чорноморськогорегіонузіткнулисязпотре- бою відстояти власні інтереси на енергетичному ринку Євразії.

Література:

1. http://old.niss.gov.ua / Monitor / oktober08 / 15. htm; http://www.interfax.ru / business / txt. asp? id=224232; 2. http://www.journal-neo.com / ? q=node / 489; 3. http://www.regionplus.az / ru / posts / view / 30532; 4.http://zn.ua / ECONOMICS /

perspektivy_balto-chernomorskogo_sotrudnichestva-42748. html

282

УДК 338.240.314

Македон В. В. (м. Дніпропетровськ)

ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС І ОСОБЛИВОСТІ СВІТОВОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО РИНКУ УГОД КОРПОРАТИВНИХ ЗЛИТТІВ І ПОГЛИНАНЬ

Упродовж усієї своєї історії злиття і поглинання компаній характеризувалися підйомами і спадами. Ця періодизація приводиться в монографіях і навчальних посібниках західних економістів і відноситься більшою мірою до злиттів і поглинань (M&A) в США. Останній етап злиттів кінця 1990 х років прийнято вважати першим міжнародним етапом M&A. Не підлягає сумніву той факт, що і до 1990 х років в Європі вкладалися угоди по злиттям і поглинанням, проте загальноприйнятої періодизації європейських злиттів двадцятого сторіччя не існує.

Питання корпоративних процесів злиттів та поглинань і історичного розвитку корпоративних трансформацій розглянуті в роботах таких відомих вчених та дослідників як: Д. Вачон, П. Гохан, Д. Депамфіліс, С. Картрайд, А. Лажу, А. Рогач, Р. Форстер. В робоах цих вчених визначені організацій- но-економічні складові та еволюційні зміни у трансформаційних, інтеграційних і реорганізаційних процесах міжнародних компаній, надані дані авторські зауваження щодо історичного генезису цих змін. Проте особливості історичного процесу, та ключові відмінності корпоративного становлення впродовж ХХ ст., початку ХХІ ст. відтворенні досить стисло і не системно. Саме тому високий актуальності мають дослідження у цій сфері.

Метою статті є визначення принципових і сторичних та організаційних особливостей корпоративного розвитку за рахунок операцій злиттів та поглинань.

У двадцятому столітті можна виділити п’ять найбільш виражених періодів високої активності злиття [4]:

1.злиття в 1897 1904 рр.;

2.злиття компаній в 1916 1929 рр.;

3.етап конгломеративного злиття в 1965 1970 рр.;

4.злиття 1980 х років;

5.злиття в другій половині 1990 х рр.

Під час першого етапу більшість злиттів здійснювалися за принципом горизонтальної інтеграції, що привело до високої міри монополізації ринків. Злиття першої хвилі торкнулося усіх головних добувних і виробничих галузей промисловості. Відмінною рисою більшості злиттів в цей період став множинний характер поглинань: іноді в угоді брало участь по декілька десятків компаній. Перший етап злиття закінчився з настанням обвалу американського фондового ринку у 1904 р. і зникненням джерел фінансування придбань компаній. Почався процес розукрупнення великих трестів.

283

Результатом другого етапу злиттів стала поява не монополістичних, а олігополістичних структур деяких галузей світової економіки. Для цієї хвилі більше, ніж для попередньої, характерні вертикальні злиття і диверсифікація, тобто основним мотивом злиттів ставала спроба здійснювати контроль за усім виробничим циклом товару. Друга хвиля, також як і перша, закінчилася крахом фондового ринку у 1929 р.

Для третього періоду злиттів і поглинань характерне об’єднання різних видів бізнесу, тобто створення конгломератів, оскільки антимонопольне законодавство того періоду обмежило горизонтальну і вертикальну інтеграцію компаній. Завдяки цьому не відбувалося збільшення галузевої концентрації, на відміну від двох перших сплесків. Хвиля конгломератного злиття фінансувалася в основному за рахунок акціонерного капіталу, що було можливим унаслідок зростаючих цін фондового ринку. Промисловий індекс Доу-Джонса, що складав у 1960 р. 618 пунктів, виріс у 1968 р. до 9061. Високі ціни на акції дозволили компаніям використовувати відносно високі значення коефіцієнта «ціна-прибуток» (price – earnings ratio (Р / Е) для скуповування дрібніших компаній з відносно низьким значенням Р / Е. Коли у 1969 р. сталася криза американського фондового ринку, фінансувати конгломератне злиття за рахунок зростаючих цін на акції стало неможливо [2].

У 80-і рр. питома вага злиттів конгломератного типу скоротилася. Більш того, створення нових об’єднань супроводжувалося руйнуванням раніше створених конгломератів. Помітною стає тенденція ворожих поглинань, коли компанія-покупець висуває тендерну пропозицію на контрольний пакет акцій компанії-мішені (компанія, яка є об’єктом поглинання) на відкритому фондовому ринку. Таким чином, керівництво компанії-мішені повністю відсторонене від процесу проведення викупу на відміну від дружнього злиття, яке проводиться на переговорній основі. Крім того, компаніями-мішенями стають великі корпорації, На відміну від третьої хвилі злиттів, у вказаний період зростає роль використання позикового капіталу (leverage buyout, LBO) як джерела коштів для купівлі компаній. Саме у 1980-і роки почався період укладання мегаугод, збільшилася загальна грошова сума, що виплачується при поглинаннях, зріс також і середній розмір угоди.

П’ятий етап злиття і поглинань кінця 1990 х рр. в США став також першим міжнародним періодом злиттів, які досягли свого піку у 2000 р.. Основним чинником бізнес об’єднань п’ятого етапу можна назвати створення синергії внаслідок економії на випуску декількох взаємодоповнюваних товарів. Якщо на початку XX ст. одним з основних рушійних чинників злиттів і поглинань було скорочення транспортних витрат, то сучасний етап, що почався у кінці 1990 х рр., був передусім обумовлений досягненнями в розвитку інформаційних технологій. Появу таких новітніх форм технологій, як електронна торгівля і електронний документообіг,

284

дозволив головним учасникам сучасних міжнародних економічних відносин – транснаціональним корпораціям – підвищити керованість численними диверсифікованими активами і, тим самим, збільшити потенціал зростання прибутків компаній. Серед основних причин останнього етапу M&A, в результаті якого склався глобальний ринок купівлі-продажу компаній, необхідно відмітити високі темпи глобалізації усіх сфер міжнародних економічних відносин, процеси приватизації капіталомістких галузей інфраструктури, таких як телекомунікаційна галузь і сектор комунальних послуг, реструктуризацію традиційних секторів економіки, таких як автомобілебудування і нафтовидобування. Переважаючим видом злиттів стало горизонтальне злиття між компаніями однієї галузі, що функціонують на різних сегментах одного і того ж ринку, та не конкурують між собою. Галузева структура першої міжнародної хвилі M&A повною мірою відобразила сучасну тенденцію до зростання частки сфери послуг в міжнародних економічних відносинах. Під час останнього етапу M&A акценти змістилися: на сектор послуг припало до 60 % усіх M&A цього періоду, питома вага виробничого сектора скоротилася до 38 % в загальній структурі угод злиттів [1,3]. Найбільша активність в області M&A зосередилася в телекомунікаційній, фармацевтичній галузях, електроенергетиці, фінансовій сфері, нафтогазовидобуванні, переробній промисловості, тобто в галузях:

–  що втрачають порівняльні переваги; –  що володіють надлишковими потужностями або з низьким попитом

на продукцію (автомобілебудування, оборонна промисловість); –  капіталомістких галузях з високими витратами на НДДКР (напри-

клад, фармацевтична промисловість); –  що характеризуються змінюючимися способами і умовами конку-

ренції в результаті нової технологічної орієнтації (нафтова і хімічна промисловість);

–  що пройшли процес дерегулювання і лібералізації (фінансовий сектор, телекомунікації).

Характерною рисою угод M&A цього періоду стало різке зростання кількості і вартості трансграничних угод. Загальна вартість трансграничних угод злиття і поглинань, що складала в 1987 р. близько 75 млрд, дол., збільшилася до 150 млрд. у 1990 р. і при темпах приросту 5 % на рік до 1995 р. зросла до 186,6 млрд. дол. Темпи зростання вартості угод по злиттю досягли найвищої позначки у 2000 р., коли у світі укладалися трансграничні угоди вартістю, що перевищує 1 трлн. дол. При цьому величезного значення набули трансграничні мега злиття і поглинання, вартість яких перевищила 1 млрд. дол. [1,5]. Протягом 90х рр. на мега-угоди припадало близько 1,5 2 % загальної кількості трансграничних угод, проте, у вартісному вираженні їх питома вага неухильно підвищувалася до 2002 р., коли 75 % вартості усіх трансграничних угод припало саме на угоди вартістю понад 1 млрд. дол. (табл. 1).

285

Таблиця 1 Трансграничні M&A вартістю більше 1 млрд. дол., 1996 2010 рр. [5]

Питома вага трансграничних угод в загальному обсязі угод на європейських ринках складає приблизно 25 29 %. Кількість трансграничних угод стало знижуватися з 7894 в 2000 р. до 4493 в 2010 р.. Середня вартість угоди теж зменшилася – з 145 млн. дол. у 2000 р. до 82 млн. дол. у 2010 р., тоді як кількість великих угод (понад 1 млрд. дол.) скоротилася з 175 угод у 2000 р. до 56 угод у 2010 р., що стало найнижчим рівнем з 1998 р [4,5].

Найбільш важливими галузями, в яких здійснювалися трансграничні злиття і поглинання, були зв’язок і засоби масової інформації, телекомунікаційна галузь, нафтогазова, металургійна, хімічна промисловість і фінансовий сектор.

Останній етап M&A охопив європейські ринки, починаючи з 1998 р. До недавнього часу різні національні валюти, національні законодавства і система власності (більшістю компаній були сімейний бізнес або великі національні конгломерати), що існували до недавнього часу, гальмували створення повноцінного ринку злиттів і поглинань в Європі. У останнє десятиріччя XXІ ст. ринкова вартість публічних компаній Європи на тлі загальносвітової капіталізації світового ринку неухильно підвищувалася, що дозволило європейським компаніям зіграти важливу роль на сучасному етапі M&A і стати повноправним учасником глобального ринку злиттів. У 1975 р. на публічні

286

компанії європейських країн доводилося 25 % загальносвітової капіталізації фондового ринку, а до 1998 г, їх частка зросла до 33 %. У 1999 р. вартість угод в Європі майже порівнялася з аналогічним показником по США. Згідно з даними «Thompson Financial» у період 1990 2010 рр. найбільше число європейських угод доводилося на Великобританію, за якою йшли Німеччина і Франція. Наприклад, у 2000 р. в США було укладено угод на загальну суму 2073,2 млрд. дол., сукупний розмір угод, що знаходяться у Великобританії, Німеччині і Франції, склав 737,2 млрд. дол., що склало приблизно одну третину від американського ринку M&A. Навіть в умовах зниження обсягу і кількості трансграничних операцій у період 2003 2010 рр. питома вага європейських країн в угодах злиттів і поглинань залишається високою. У 2010 р., наприклад, на країни континентальної Європи припало 11 % загального обсягу M&A, на Великобританію – 13 % [4].

Європейський ринок трансграничних злиттів і поглинань представлений, в основному, злиттями європейських компаній різних європейських країн (внутрішньорегіональні угоди) і угодами між європейськими і американськими компаніями (трансатлантичні M&A). На внутрішньорегіональні угоди, в середньому, за перше десятиліття ХХІ ст. доводилося близько 65 % усіх угод і близько 50 % усіх продажів, здійснених в Західній Європі. Слід зазначити, що внутрішньорегіональний характер носять не лише мега-злиття, але і M&A на ринку невеликих компаній. Згідно з даними UNCTAD кількість внутрішньорегіональних угод M&A в ЄС за період 1990 2010 рр. постійно підвищувалася. Серед 20 найбільших угод по злиттю і поглинанням між європейськими країнами за період 200 2010 рр. 10 були національними, дев’ять внутрішньоєвропейськими і одна трансрегіональною, що говорить про вагому роль європейського ринку корпоративних консолідацій у світовій економіці [3,5].

Таким чином, слід визначити, що історична періодизація та процеси у світовому корпоративному секторі сформували сучасний ринок мегазлиттів та поглинань. При цьому європейський ринок не отримав суттєвих відмінностей від світового ринку, крім можливості укладати внутрішньорегіональні угоди M&A, що і стало провідною тенденцією стрімкого розвитку та становлення цього ринку.

Література:

1. DePamphilis D. Mergers, Acquisitions, and Other Restructuring Activities: An Integrated Approach to Process, Tools, Cases, and Solutions / D. DePamphilis. – N. Y.: Academic Press, 2009. – 800 p. 2. Gaughan P. Mergers, acquisitions, and corporate restructuring / P. Gaughan. – New Yourk, Wiley, 2006. – 578 p. 3. Reed Stanley Foster. The Art of M&A, 4th Ed. / Stanley FosterReed, Alexandria Lajoux. – McGraw-Hill, 2007. – 1100 р. 4. Vachon D. Mergers & Acquisitions / D. Vachon. – Riverhead Hardcover, 2007. – 304 p. 5. UNCTAD, World Investment Report 2010. – United Nations. – New

York and Geneva, 2010. – 172 p.

287

УДК 94 (4)«12 / 19»

Маркова М. О. (м. Луганськ)

ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ІДЕЇ «ЄДИНОЇ ЄВРОПИ» ВІД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Європейський союз сьогодні – це економічне та політичне утворення, що об’єднує 27 європейських держав, займає 7 му за величиною площу в світі та нараховує понад 500 млн. мешканців. Це спільнота, об’єднана єдиними цінностями, спільною історією та інтересами. Україна, будучи східним сусідом Європи, неодноразово підкреслювала євроінтеграційний напрямок як пріоритетний у своїй зовнішній політиці. З метою глибшого розуміння, за яким принципом проходило обєднання Європи та чи є місце нашій державі у «Європейському домі» у даній статті ми вирішили дослідити події, які вплинули на розвиток ідеї «Єдиної Європи» та ознайомитися з ключовими проектами створення наддержавного формування на Європейському континенті.

Слід зауважити, що об’єднання Європи не було швидкоплинним процесом, а проходило протягом багатьох століть. Так, уявлення про Європу як про особливий світ виникли ще в ранньому Середньовіччі. Першим фактором, що сприяв ідеї політичної та духовної єдності народів Європи стала віра, а саме римсько католицька церква, яка на кілька століть взяла на себе роль головного інтегратора та інтерпретатора європейської єдності. Ключовим гаслом того періоду було створення єдиної європейської теократичної держави з насильницьким обертанням в «істинну віру» тих народів, які ще були поза католицьким світом. Але розвиток національно державних тенденцій, швидке зростання чисельності міст й перетворення їх на центри розвитку науки та світської культури сприяли тому, що у ХІІ-ХV ст. вплив церкви почав стрімко падати, однак саме християнство стало одним з ключових витоків гуманістичного та пацифістського тлумачення європейської єдності. Так, наприклад, італійський мислитель Данте Агільєрі мислив гарантом миру єдину державу, імперію на чолі з монархом, який повинен втілювати християнські чесноти – справедливість, свободу та добробут.

Але більш конкретні нариси єдиної Європи стали з’являтися значно пізніше – наприкінці епохи Відродження. Це було пов’язано з незакінченими етнічними та національними процесами в Європі, несталими державними кордонами та пануванням монархічної форми правління з властивою для неї персоналізацією зовнішньої політики – всі ці конкретні історичні умови сприяли загостренню боротьби за території та сфери впливу. Їх наслідки проявилися під час Тридцятирічної війни, яка охопила майже всю Європу та призвела до важких людських та матеріальних втрат. Разом з тим, ця війна показала, наскільки взаємопов’язаними є долі європейських народів. Усвідомленням цього факту і був обумовлений новий політи-

288

ко-прагматичний підхід до забезпечення миру в Європі на основі «балансу сил» або «балансу інтересів».

Першим проектом, заснованим на ідеї європейського «балансу сил» став «Великий план» прем’єр-міністра французького уряду за часів правління Генріха ІV герцога Максиміліана де Сюллі [1, с.53], в якому він пропонував європейську конфедерацію з 15 християнських держав, приблизно однакових за територією та ресурсами, аби забезпечити оптимальну рівновагу між ними. Сюллі вбачав у конфедерації не лише гарант миру в Європі, а й фортецю проти зовнішніх ворогів, насамперед Туреччини та Росії. Однак через те, що проект планувався під патронатом Франції і мав забезпечити перш за все французькі інтереси, він був приречений.

В епоху Ренесансу стали відомі європейські проекти англійця У. Пенна та француза Ш. Сент-Пьєра. В 1693 році, в розпал війни Франції з Аугсбурзькою лігою Пенн публікує «Нарис про сьогоденний та майбутній мир в Європі», в якому він спробував поєднати християнський гуманізм та пацифізм з прагматичним підходом, що враховував реальну політичну структуру Європи, розділеної на кілька держав. На думку Пенна, головним принципом, на якому має базуватися мирний порядок, є справедливість, забезпечена не монархами, а «шляхом розумного договору людей про мир». Ключова ідея Пенна – створення Європейської ліги або конфедерації, яка могла би стати охоронцем й гарантом миру в Європі та забезпечити захист від зовнішніх ворогів. Вищім керівним органом, за задумом Пенна, мало стати зібрання представників європейських держав, а головною його функцією передбачалося мирне врегулювання конфліктів між державами.

На початку XVIII ст. зі своїм планом виступив французький дипломат та філософ, абат Сент-П’єр. В 1712 році, будучи делегатом на мирній конференції в Утрехті, що завершила Війну за іспанську спадщину, він публікує в першому варіанті «Проект вічного миру в Європі». У проекті Сент- П’єр розмірковує «про спокійне та миролюбне співтовариство братів, що мешкають в одвічній згоді та керуються однаковими істинами, щасливі в загальній злагоді» [7, с.108 ]. Він чітко формулює тезу про рівновагу сил як ключовий принцип мирного устрою. «Як не зрозуміти, що в Європі немає володаря, що настільки перевершує інших, щоб колись стати їхнім повелителем!», – риторично вигукує Сент-Пьєр. Він пропонує створити «постійне товариство» у складі 24 країн, що базується на багатосторонньому договорі на основі статус-кво та гарантій проти зовнішніх та громадянських війн з обов’язковістю вирішувати міжнародні суперечки за допомогою арбітражу [5, с.19].

Наступним філософом, який детально розробив умови для вічного миру, став Е. Кант. В проекті «Про вічний мир» філософ виділяв декілька факторів для його досягнення: «Жодний мирний договір не повинен вважатися таким, якщо при його укладанні була збережена прихована можливість нової війни. Жодна держава не може бути придбана іншою.

289

Постійні армії з часом мають повністю зникнути. Жодна держава не має права силоміць втручатися в питання правління та державного устрою інших країн…» [7, с. 156]. На думку Канта, міжнародне право має базуватися на федералізмі вільних країн: «Це був би союз народів, котрий, однак, не повинен бути державою народів» [7, с. 158].

Французький соціолог, філософ, представник позитивізму Еміль Літтре, фундаментом своєї доктрини вважав «солідарність, що пов’язувала п’ять крупних народів Європи – англійців, французів, італійців, іспанців та німців» [6, с. 25]. Літтре зазначав: «Це «загальне братство» вже увійшло в уми народів, у зв’язку з чим усі зусилля демократів повинні звернутися на створення великої західної федерації, яка може бути лише республіканською. Вона і затвердить остаточно серед європейської еліти порядок і мир» [5, с. 25]. Літтре констатував необхідність створення «промислового строю» під керівництвом «світських шефів», спроможних вести в противагу патриціям і дворянам, цезарям та королям, які є джерелом війни і завоювань, мирні роботи на добробут людства.

В середині ХІХ ст. важливим елементом європейського життя став пацифістський рух, що суттєво був відображений в мирних конгресах та в рамках якого відбувалось значне пожвавлення європейських ідей та проектів.

Зокрема, з ім’ям Джузеппе Мадзіні пов’язана перша спроба створення загальноєвропейської революційно демократичної організації, одним з програмних гасел якої став лозунг «Єдиної Європи». В 1830 р. Мадзіні організує союз «Молода Італія», трохи пізніше виникають «Молода Польща» та «Молода Німеччина», а в 1834 р. всі вони об’єднуються в асоціацію «Молода Європа», що, як було проголошено в «Акті братства», «являє собою федерацію народів, засновану на принципах національної незалежності та свободи кожного у внутрішніх справах, але одностайну у спільній вірі і в дійсному братстві…» [4, с. 65]. Мадзіні у своїх виступах часто використовував термін «Сполучені Штати Європи», але першим його вжив італійський республіканській діяч Карло Каттанео, який писав: «Принцип національностей веде до розриву держав на сході Європи та до фрагментарної федерації вільних народів. Між цими народами можлива лише єдина форма єдності – федерація. Ми можемо досягти миру лише тоді, коли матимемо Сполучені Штати Європи» [8, с. 201].

Видатний французький письменник В. Гюго в якості почесного президента третього Конгресу миру в Парижі (Конгрес друзів миру в усьому світі) на відкритті 21 серпня 1849 р. виголосив промову, яка стала віхою у розвитку ідеї «Єдиної Європи». «Настане день, – казав він, – коли ти, Франція, ти, Росія,ти,Італія,ти,Англія,ти,Німеччина,всіви,націїконтиненту,невтрачаючи ваших відмінних рис і вашої прекрасної своєрідності, нерозривно зіллєтесь в якісь вищій єдності і створите європейське братство… Настане день, коли ми своїми очима побачимо два гігантських союзи – Сполучені Штати Америки та Сполучені Штати Європи, які, став обличчям одне до

290