Sbornik_Bondarevskiy_2012

УДК 94:327 (73)

Ладний Ю. А. (м. Київ)

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ ПРЕЗИДЕНТА США ДЖ. У. БУША (2001 2009 РР.): ЗДОБУТКИ, ОСОБЛИВОСТІ, ПРОБЛЕМИ

Зважаючи на політичне лідерство США в сучасній системі міжнародних відносин вкрай важливим є проведення наукових досліджень у сфері процесу формування та реалізації зовнішньої політики і дипломатії США новітнього часу. За оцінками більшості експертів і істориків, за часів президенства Джорджа Уокера Буша (2001 2009рр.) зовнішньополітичний курс США зазнав кардинальних змін, що значною мірою вплинуло на розвиток світу в цілому, і окремих регіонів зокрема.

Упродовж усієї виборчої кампанії 2000 року кандидат у президенти США Дж. У. Буш наголошував на тому, що в зовнішньополітичній сфері, у випадку своєї перемоги, він реалізовуватиме політику «виключного аме-

риканського інтернаціоналізму» («Distinctly American Internationalism»)

на відміну від політики «ліберального інтернаціоналізму», яка впроваджувалася адміністрацією У. Дж. Клінтона. Протягом перших місяців після обрання Дж. У. Буша президентом він цілком свідомо вважав американські національні інтереси більш важливими, ніж глобальні інтереси США. Переважна більшість спостерігачів впевнена в тому, що саме філософія так званого «класичного реалізму» здійснила найбільший влив на представників адміністрації Буша на початку 2001 року. Ця зовнішньополітична філософія складалася з трьох основних елементів. На практиці це означало те, що зовнішньополітичними і дипломатичними пріоритетами Дж. У. Буша в перші місяці його правління стали: поновлення впливовості очолюваних США політичних та військових альянсів по всьому світу; концентрація уваги на європейському та азійському регіонах в якості найвищого геополітичного пріоритету країни; більш прагматичне ставлення до розвитку відносин з Російською Федерацією та Китайською Народною Республікою (остання, зокрема, розглядалася адміністрацією Буша в якості конкурента, а не стратегічного партнера); використання військових можливостей США для поширення американського впливу на планеті; забезпечення домінування так званої «твердої сили» над «м’якою силою», а також адаптування дипломатичної служби США до умов глобалізаційних впливів, модернізація збройних сил США та значне збільшення видатків на оборону.

ЗовнішньополітичніпріоритетиСШАповністюзмінивтрагічнийранок 11 вересня 2001 року. Ці події та їх результати глибоко вразили американську націю та безпосередньо президента США. У ніч на 12 вересня у своєму щоденнику він зробив наступний запис: «Сьогодні стався Перл Харбор ХХІ століття». Таким чином Дж. У. Буш перетворився на «президента

271

військового часу» [1]. Під впливом трагічних подій 11 вересня 2001 року адміністрацією Буша відразу ж були внесені відповідні корективи та доповнення до визначених раніше зовнішньополітичних пріоритетів держави і практичних дій дипломатів. По-перше, відбулося переналаштування самих підходів адміністрації у вирішенні зовнішньополітичних пріоритетів держави. Дещо звужені до цього часу американські національні інтереси були значно розширені з метою створення належних передумов для боротьби з міжнародним тероризмом. По-друге, адміністрація Буша відійшла від вузького трактування дипломатії та політики односторонніх дій і прийняла на озброєння широкий мультилатералізм, хоча й з можливістю застосування в окремих випадках унілатералізму. По-третє, адміністрація Буша змінила основний вектор своєї зовнішньої політики з філософії реалізму (звернення мінімальної уваги на внутрішньополітичний та економічний розвиток іноземних країн) до однієї з версій філософії ідеалізму, яка передбачала пильний моніторинг внутрішнього розвитку окремих обраних за певними критеріями держав. У цьому контексті гуманітарні інтервенції, миротворчі зусилля США отримали значно більший пріоритет у зовнішній політиці Буша, ніж це було за часи його попередників.

Додатковим підтвердженням цих змін у зовнішньополітичних пріоритетах адміністрації Дж. У. Буша стало звернення американського президента до представників спільного засідання обох палат Конгресу США відразу ж після 11 вересня 2001 року. Проголошений ним раніше курс «виключно американського інтернаціоналізму» було трансформовано у політику «всео-

сяжногоамериканськогоглобалізму»(«ComprehensiveAmericanGlobalism»).

Під час свого виступу в Конгресі Буш підкреслив: «Нашим ворогом є радикально налаштована мережа терористів та кожен уряд, який їх підтримує… Наша війна з терором починається з «Аль Каїди», але не закінчується нею. Вона не завершиться доти, доки кожне міжнародне терористичне угруповання не буде знайдене, зупинене та знешкоджене» [2]. При цьому абсолютність глобального протистояння тероризму полягала в першу чергу, на переконання адміністрації Буша, у боротьбі між терором та свободою, боротьбі між державами, які підтримують терор, та державами, які протистоять йому, а також боротьбі між цивілізованим і нецивілізованим світом.

Проте найбільш суттєві зміни в зовнішній політиці і дипломатії Дж. У. Буша торкнулися питань організації коаліційних зусиль, а також тієї швидкості, з якою були зібрані в одно ціле усі союзники та партнери для боротьби з міжнародним тероризмом. Однією з перших країн, яка оголосила власну готовність надати всебічне сприяння США у цій боротьбі, зокрема шляхом обміну інформацією та можливістю використання її повітряного простору в гуманітарних цілях, стала Російська Федерація. КНР, Індія та Пакистан протягом двадцяти днів з моменту атак на Пентагон і Світовий центр торгівлі в Нью-Йорку також висловили готовність надати сприяння та здійснювати обмін відповідною інформацією. 27 країн запропонува-

272

ли США можливість використання їх повітряного простору та аеропортів у зв’язку з проведенням військової операції в Афганістані, де, за наявними на той час відомостями, переховувався лідер терористичної організації «Аль Каїда». 46 декларацій підтримки було прийнято різноманітними міжнародними організаціями. Близько 100 країн світу запропонували США можливість надання інформації розвідувального характеру. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію, положення якої зобов’язували усі країни світу переслідувати тероризм і його прихильників.

Водночас, найбільшою несподіванкою поствересневих подій 2001 року, на думку фахівців, стало рішення адміністрації Буша стосовно необхідності більш активного втручання США у внутрішні справи окремих держав світу. Зокрема, була визначена так звана «вісь зла» у складі Ірану, Іраку та КНДР, проведена військова підготовка та забезпечена консультативна підтримка збройних сил Філіппін, Ємену, ряду інших країн, здійснена морська блокада Судану з метою попередження можливої втечі терористів «Аль Каїди». Прикладами значного посилення уваги США до так званих «гарячих точок» планети стало й призначення генерала Ентоні Зінні (Anthony Zinni)

вякості спеціального представника США на Близькому Сході, у той час як Державний секретар США Колін Пауелл (Colin Powell) активізував зусилля з метою розв’язання існуючих гострих питань взаємовідносин між Індією та Пакистаном, зокрема так званої Кашмірської проблеми. Усі ці реалізовані адміністрацією президента США зовнішньополітичні та дипломатичні заходи досить швидко отримали назву «Доктрина Буша», головною метою якої стало створення належних передумов для забезпечення боротьби США з тероризмом і тими, хто його підтримує, на міжнародній арені.

Паралельно з тим, що заяви та практичні дії президента Буша підтверджували факт формування нової зовнішньої політики США в період після 11 вересня 2001 року, її основи додатково були закріплені у 2002 році

вофіційному документі країни під назвою: «Стратегія національної безпеки США». Відповідно до положень цього документа, головною фундаментальною метою американської зовнішньої політики і дипломатії стає вже «створення балансу сили на підтримку свободи» [3].

У2004 році Дж. У. Буш отримав повторну перемогу на чергових президентських виборах у США, частково завдячуючи продовженню зовнішньополітичному курсу країни з акцентами на антитерористичній діяльності. Водночас, вже після завершення активної фази військової операції в Іраку адміністрація Буша почала усвідомлювати необхідність перегляду окремих її напрямів.Підтвердженнямвищевикладеногосталазаявапереобраногоу2004 році президента США Буша під час його зустрічі з прем’єр-міністром Великої Британії Тоні Блером (Tony Blair), який заявив наступне: «мій другий термін я планую присвятити поглибленню наших трансатлантичних зв’язків з європейськими народами». Крім цього він підкреслив й те, що налагодження більш тісних зв’язків та співробітництва між Європою та Америкою, на його думку, є визначальним для «просування демократії у світі» [4].

273

Які ж загальні наслідки відчув на собі світ за результатами односторонньої реалізації США зовнішньої політики і дипломатії за часів правління Буша-молодшого?

Після розпаду СРСР та Організації Варшавського договору, зникнення альтернативи капіталістичній системі – соціалістичного табору – США стають єдиною наддержавою в однополярному світі. Спираючись на свій потужний економічний потенціал, зовнішня політика США за часів Буша старшого та У. Дж. Клінтона почала безпосередньо та опосередковано впливати на життя людей в усьому світі навіть більше, ніж їхні власні уряди, що поступово і спричинило стихійний протест громадян цих країн, включаючи й реалізацію окремими екстремістськи налаштованими їх представниками міжнародних терористичних актів. Вже зараз зрозумілим є те, що за часів правління Дж. У. Буша світ зіткнувся з терором нового порядку – ідеологічним, а відтак – безкомпромісним [5]. Події в США на початку ХХІ сторіччя віддзеркалили найгостріші суперечності сучасного світу. Про них вже багато сказано та написано: зіткнення цивілізацій, конфлікт ісламу та інших релігій, Півночі і Півдня, багатих і бідних тощо.

Отже, усебічне вивчення зовнішньої політики і дипломатії Дж. У. Буша та результатів її реалізації стає дедалі нагальним не лише з історичної точки зору. Проведений аналіз свідчить про цілком реальну можливість повернення США до реанімації «Доктрини Буша» за результатами проведення у 2012 році чергових президентських виборів у США. Зокрема, 6 жовтня 2011 року лідер на той час за рейтингами серед кандидатів в президенти від республіканців екс-губернатор штату Массачусетс Мітт Ромні (Mitt Romney) заявив агентству новин «Франс-Пресс», що «Америка та наші союзники постали перед серйозними загрозами. Для того, щоб нейтралізувати ці загрози до їх перетворення в конфлікти, наша зовнішня політика повинна керуватися стратегією сильної Америки» [6].

Останні передвиборчі опитування населення США свідчать про достатньо високу ймовірність повернення представника республіканців на найвищий пост у державі. Зокрема, за результатами проведеного в період з 11 по 13 листопада 2011 року CNN / ORC передвиборчого опитування, фаворит серед кандидатів у президенти від республіканців М. Ромні отримав підтримку 51 %, у той час як чинний президент США демократ Б. Обама – лише 47 % від загальної кількості опитуваних [7].

У той же час дебати між ключовими учасниками американських праймеріз – відбору претендентів від Республіканської партії на звання єдиного кандидата на пост президента США, що пройшли 10 грудня цього року на телевізійному каналі «АВС», засвідчили, що інший кандидат від республіканців – колишній спікер Палати представників Конгресу США Н’ют Гінгрідж несподівано для багатьох оглядачів почав виходити в лідери перегонів. Все більше однопартійців висловлюють готовність віддати свої голоси саме за нього, хоча ще в середині 2011 року Н. Гінгрідж був гото-

274

вий зняти свою кандидатуру через надзвичайно низький рівень підтримки, яка на той момент була на рівні 2 4 %. На цьому етапі неможливо спрогнозувати хто стане основним суперником діючого глави Білого дому, але

вбудь-якому разі тональність висловлювань республіканських претендентів на головне крісло в державі свідчить про можливість перегляду нинішнього зовнішньополітичного курсу Обами після майбутніх президентських виборів у США, зокрема шляхом приведення його у відповідність до реалізованої в період 2001 2008 рр. політики забезпечення національної безпеки адміністрації Дж. У. Буша.

Проведенний аналіз найбільш резонансних зовнішньополітичних рішень і дипломатичних дій Дж. У. Буша, визначення ступеню їх впливу на загальний розвиток світової системи міжнародних відносин у цілому

вперіод з 2001 по 2009 рр. свідчить про те, що ця тема може набути додаткової актуальності для суспільно-політичного розвитку США у контексті чергових президентських виборів 2012 року, у результаті яких республіканці мають непогані шанси здобути перемогу і, як наслідок, повернутися до реалізації так званої «зовнішньої політики Дж. У. Буша».

Література:

1.BobWoodward.BushatWar.NewYork:Simon&Schuster,2002.2.GeorgeW. Bush. Address to a Joint Session of Congress and the American People, September, 20, 2001 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov / news / releases / 2001 / 0 9 / 20010920 8. html 3. The National Security Strategy [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://georgewbush-whitehouse.archives.gov / nsc / nss / 2002. 4. David Stout. Bush Vows to Improve Ties with Europeans, «International Gerald Tribune», November, 13, 2004. 5. Шаклеина Т. Россия и США в мировой политике. – М., 2012. 6. Bush aides a-plenty in Romney Foreign Policy Team, AFP [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.google.com / hostednews / afp / article / 7. White House 2012: General Election [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pollingreport.com / wh12gen. htm.

275

УДК 94:327

Лукач І. Б. (м. Київ)

АМЕРИКАНСЬКО-БРИТАНСЬКІ ВІДНОСИНИ У СВІТЛІ ВЕНЕСУЕЛЬСЬКОЇ КРИЗИ 1895 Р.

На прикладі дипломатичного конфлікту між Великою Британією та Венесуелою, що розгорівся в 1895 р. за спірну територію Есекібо, яка була англійцями проголошена частиною Британської Гвіани, можна чітко прослідкувати зміну ролі США на світовій політичній арені кінця ХІХ ст. Ця подія, що мала довготривалі наслідки, стала першим прикладом поведінки США як гегемона в світовій політиці.

Упродовж багатьох десятиліть кордон між британською колонією Гвіаною і незалежною Венесуелою не був демаркований. Завдяки відкритим

удругій половині ХІХ століття золотим родовищам, район гирла ріки Оріноко ставав основною економічною артерією півночі Південної Америки.

У1877 р. Венесуела запропонувала британському уряду, що обидві країни повинні передати вирішення прикордонної суперечки в арбітраж для остаточного врегулювання. У той же час венесуельці почали домагатися підтримки з боку Сполучених Штатів Америки. Проте, Сполучені Штати в цей період відмовилися втручатися в суперечку з Британією. Для Венесуели єдиним прийнятним рішенням залишалася передача врегулювання конфлікту через арбітраж.

Провідний британський історик Роберт Артур Хамфріс пізніше назвав кризу «одним з найважливіших епізодів в історії британсько-американсь- ких відносин в цілому, і британсько-американської конкуренції в Латинській Америці зокрема» [1, р. 195]. Локальний конфлікт таким чином вилився

удемонстрацію Сполученими Штатами своєї позиції як світової надпотуги, чиє домінування віднині стверджується в Західній півкулі.

У1880 х рр. Велика Британія стала розширювати зону свого впливу в регіоні,щоспровокувалоВенесуелудорозривудипломатичнихвідносинз нею. У зв’язку з цим Венесуела висунула вимогу про необхідність проведення робіт з точної фіксації кордону із залученням третьої сторони. Велика Британія відхилила ці вимоги. Венесуела, яка в цей час переживала загострення економічної та політичної кризи, офіційно звинуватила Лондон у потуранні британським колоністам у захопленні чужих земель. В останню чверть ХІХ ст. Британією неодноразово робилися спроби інтервенції в Латинській Америці – у Чилі, Бразилії та Нікарагуа. Колоніальна політика європейців в Африці підштовхувала високопосадовців США до думки, що подібний сценарій може повторитися на Американському континенті. Цілком реальною ставала загроза американським капіталам у районі гирла Оріноко.

Головною причиною зацікавленості Великої Британії в даній території були багаті золоті родовища, які майже повністю перебували у во-

276

лодінні та користуванні британців. Імперія несла величезні збитки через війну з бурами в Південній Африці, де в середині 1890 х видобували близько 75 % світового золота. За цих обставин британці не могли поступитися «золотою жилою» в Південній Америці. Британія постала перед вибором: пристати на вимоги Венесуели (а відтак – й США) щодо арбітражу або наражатися на небезпеку ще однієї війни за дорогоцінний метал

увіддаленій заокеанській колонії.

У1895 р. уряд Венесуели надав американським синдикатам безпрецедентно вигідні умови для розвідки багатих покладів мінеральних речовин у спірній зоні. До того ж ця територія була стратегічно вигідною: панування на ній давало контроль над торговельними шляхами в глибині континенту.

У1895 році адміністрація Гровера Клівленда, який на той час вдруге перебував на посаді президента, попри небувале економічне піднесення держави стала різко втрачати популярність. Особливо тенденція невдоволення спостерігалася серед селян західних і південних регіонів і робітників по всій країні. Клівленд та держсекретар Річард Олні в спробі відвернути увагу від внутрішніх проблем, з якими зіткнулася країна, вирішили активізувати зовнішньополітичні дії. Одним з перших кроків у цьому напрямі стала підтримка Венесуели в прикордонному конфлікті з Великою Британією [2, с. 312].

УСША навмисне формувалася суспільна думка про загальнонаціональну важливість арбітражу, що стане на обороні Доктрини Монро. Після гучних промов президента Г. Клівленда і державного секретаря Р. Олні та тиску на Вашингтон з боку посла у Венесуелі У. Скраггса, Велика Британія погодилася вирішити суперечку дипломатичним шляхом. Саме Скраггс зіграв ключову роль у Венесуельській кризі 1895 року і стояв біля витоків модернізації доктрини Монро.

Уільям Скраггс був помітним американським письменником, журналістом та дипломатом. Тривалий час він був Посланником США в Колумбії та Венесуелі, але в 1893 році його було звільнено з посади за спробу підкупу президента Венесуели. Уряд Венесуели заручився його підтримкою аби лобіювати свої інтереси в урядових колах США. Скраггсом був виданий памфлет під назвою «Британська агресія у Венесуелі: випробування для доктрини Монро», в якому він викривав підступність Британії та її небажання вирішити прикордонну суперечку законним шляхом арбітражу. Він також наголосив, що подібна політика Великої Британії кидає виклик Доктрині Монро [3, p. 253].

Спільно з конгресменом з Джорджії Леонідасом Лівінгстоном Скраггс вніс на розгляд 3-ї сесії 53 го Конгресу США резолюцію, що рекомендувала Венесуелі та Великій Британії вирішити суперечку через арбітраж [4]. Шляхом анонімного голосування резолюція була прийнята в двох Палатах Конгресу і підписана президентом Клівлендом 20 лютого 1895 р.

За схвалення Клівленда, Річард Олні 20 липня 1985 р. підготував заяву в справі, яку потім було представлено британському урядові. У цій заяві

277

Олні висловився рішуче проти розширення Британської Гвіани за рахунок і всупереч інтересам Венесуели, таким чином, припускаючи, що англійці вже порушили доктрину Монро від 1823 р., якою було проголошено, що «обидва Американських континенти в силу прийнятих та підтриманих тут умов свободи і незалежності, тим самим не можуть розглядатися в якості суб’єктів можливої колонізації з боку будь-якої з європейських держав» [5]. Олні заявив, що доктрина Монро повністю відповідає нормам міжнародного права. Від імені уряду США він вимагав, щоб венесуельське питання було передане на арбітраж [6, p. 209 210]. В історію це звернення увійшло як «доктрина Олні». «Сьогодні, – писав держсекретар, – Сполучені Штати практично суверенні на даному континенті, і будь-яка їх постанова є законом для всіх осіб, на яких наша держава поширює свій вплив. Необмежені ресурси Америки в поєднанні з ізольованим місце розташуванням роблять її господарем ситуації і практично невразливою для будь-якої або всіх разом взятих інших держав» [7, с. 112].

7 грудня урядом Сполучених Штатів нарешті було отримано відповідь британської сторони на лист Олні. У своїй відповіді прем’єр-міністр лорд Солсбері висловився рішуче проти застосування принципів доктрини Монро до пограничної суперечки. Стосовно вимоги арбітражу він зазначив, що тільки сторони конфлікту – Велика Британія та Венесуела – у компетенції вирішувати питання доцільності застосування подібної процедури. Прем’єр-міністр Великої Британії заявив, що доктрина Монро, яка тлумачиться новим дивним чином, не належить до норм міжнародного права як не затверджена іншими державами. А тому «уряд США не уповноважений робити пропозиції загального характеру з приводу незалежних країн, за поведінку яких він не несе відповідальності». Солсбері навмисне звернув увагу на недопустимість ототожнення США з Західною півкулею. Він також підкреслив, що його уряд не може погодитися на арбітраж стосовно британських претензій на будь-які території на схід від лінії Шомбургка. Британський уряд, зробив висновок він, «не може ні прийняти, ні представити

варбітраж будь-якої влади або іноземних юристів, навіть найпочесніших, вимоги, засновані на екстравагантних домаганнях іспанських чиновників минулого століття, що означало б переміщення великої кількості британських підданих, які впродовж багатьох років користувалися всіма правами британських колоністів, до нації іншої раси і мови…» [8].

17 грудня 1895 р. Клівленд направив різке звернення до Конгресу,

вякому ультимативно вимагав від британців розпочати конструктивний діалог. Цю заяву було сприйнято як пряму погрозу війни Великій Британії у випадку, якщо вона не погодиться з вимогами Венесуели, на чиїй стороні тепер відкрито були США. Також було призначено спеціальну комісію з визначення кордону між Венесуелою та Британською Гвіаною. Майже одночасно американські військ були приведені в бойову готовність на випадок війни з Векликою Британією.

278

18 грудня 1895 р. Конгрес виділив 100 тис. дол. Комісії, яку було формально затверджено. Виданий був також законопроект про збільшення асигнування на будівництво 3 військових кораблів першого класу і 10 торпедних катерів. 1 січня 1896 р. Хосе Андраде, посол Венесуели у США заявив, що Скраггс ставав уповноваженим представником президента Венесуели [8].

У Вашингтоні та Лондоні зростала напруга, що викликало суттєве занепокоєння. Англійський флот очікував на наказ про приведення кораблів в повну бойову готовність. Одночасне загострення відносин Британії з Німеччиною і з Францією в Африці, а також з Росією в Азії, підштовхнуло британців погодитися на арбітражне рішення. У 1899 році арбітражна міжнародна комісія визначила прийнятний для обох сторін венесуельськогвіанський кордон, передавши гирло р. Оріноко Венесуелі.

Єдиним переможцем у прикордонному конфлікті між Венесуелою та Великою Британією стали Сполучені Штати Америки. Принципи доктрини Олні втратили свою популярність кількома десятиліттями пізніше, коли американські прагнення до інтервенції в ім’я благих цілей виявилися похованими на полях Першої світової війни. Тим не менш, відтепер Америка отримала домінуючий вплив у світовій політичній грі.

Література:

1. Robert Arthur Humphreys. R. A. Humphreys / / Journal of Latin American Studies, Volume 9, Issue 02, November 1977, pp 193 198.2. Медина Кастро М. Соединенные Штаты и Латинская Америка. Век: история экспансии США. – М., Прогресс, 1974, 360 с. 3. Walter LaFeber. (1998) The new empire: an interpretation of American expansion, 1860 1898.CornellUniversityPress.445p.4.JittipatPoonkham.AStructuralTransformation of US Foreign Policy: An International Construction of American Expansionism, 1898 (thesis) / / Режим доступу: http://www.scribd.com / doc / 61431693 / 7 / The-Venezuela- crisis-1895 Anglo-American-rapprochement.5. Доктрина Монро / / Режим доступу: http://www.hrono.ru / dokum / 1800dok / 1823monro. php 6. Thomas Paterson, J. Garry Clifford, Shane J. Maddock (2009), American foreign relations: A history. Vol.1 to 1920. Cengage Learning. 341 p. 7. Ганелин Р. «Доктрина Олни» и ее фальсификация в американской историографии / / Вопросы истории, № 7, июль 1951, с. 92 118. 8. Odeen Ishmael. The Trail Of Diplomacy: а Documentary History of the Guyana-Venezuela Border Issue / / Режим доступу: http://www.guyana.org / features / trail_ diplomacy _pt4. html

279

УДК 327 [351.746.1: 621.6.033]

Магда Є. В. (м. Київ)

ОСОБЛИВОСТІ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ У БАЛТІЙСЬКО-ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ

Балтійсько-Чорноморський регіон в енергетичному аспекті є в першу чергу транзитним регіоном. Аналогічне значення мають країни Середнього Сходу, територіями яких проходять або плануються транзитні маршрути від Каспійського моря в Європу. Проте геополітичне значення країн БалтоЧорноморського регіону виглядає більш суттєвим. Це зумовлено великою геополітичною вагою як споживача (країни ЄС), так і експортера, який водночас є монополістом (Росія). Польща, Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія, Білорусь, України, Болгарія, частково Туреччина певним чином є заручниками інтересів споживачів та експортерів через власну залежність від імпорту російського газу. З іншого боку, названі країни є невід’ємним елементом ланцюжка транспортування енергоресурсів.

Балтійсько-Чорноморський регіон склався як певна геополітична спільнота ще за пізнього середньовіччя та раннього нового часу. Шлях із «варяг у греки», територіальний простір Великого князівства Литовського, Речі Посполитої від «можа до можа» – все це нині використовується в якості аргументу для поглиблення та нарощування співпраці між державами регіону. Транзитний характер торгівлі в регіоні також має історичне коріння.

Сучасна геополітична реальність ставить нові виклики перед державами регіону, разом з тим створюючи нові можливості для співпраці. Питання енергетичної безпеки серед них далеко не останнє. ХХІ ст. позначене зростанням обсягів торгівлі енергетичними ресурсами у світовому масштабі та суттєвим ускладненнямгеографіїміжнароднихтранзитнихсистем.Стаютьбільшмасштабними політичні, технологічні, економічні ризики для транзитних систем.

Це дає підстави визначити в якості основних такі проблеми міжнародного транзиту:

–  прогнозоване відчутне зростання обсягів енергетичних ресурсів у світовій торгівлі, що приведе до збільшення взаємної залежності імпортерів та експортерів від надійності поставок, оскільки на перше місце виходять транзитні країни, кількість яких зростає;

–  подальший розвиток інфраструктури для транспортування енергоресурсів передбачає значне нарощування обсягів інвестицій в її об’єкти;

–  зростає кількість політичних, економічних, військових ризиків для безпеки транзиту;

–  конкуренція у світовій енергетиці, в тому числі у її транзитній складовій, спроможна набувати жорстких та нецивілізованих і неконтрольованих форм;

–  безпека власне країн-транзитерів, її екологічний та геополітичний та соціальний виміри.

Частина вищезазначених проблем стоять для Балтійсько-Чорно- морського регіону особливо гостро. Наприклад, це проблема забезпечення безпеки та суверенітету самої країни-експортера. Охорона навколишнього

280