Sbornik_Bondarevskiy_2012

дображення у таких правових документах, як «Основи польської зовнішньої політики» та «Оборонна стратегія Польської Республіки». Таким чином, відбувається повна відмова Варшави від соціалістичного шляху розвитку.

У1991 році Польща обирає ключових європейських партнерів для подальшої співпраці, підписавши «Договір про дружбу та солідарність»

зФранцією та «Договір про добросусідство та співпрацю» з Німеччиною [5, с. 94]. На момент підписання поданих договорів Париж та Берлін вже пов’язували тісні партнерські відносини.

Усерпні цього ж року у Веймарі проходить зустріч міністрів закордонних справ Німеччини (Ганс ДітріхГеншер), Франції (Ролан Дюма) та Польщі (Кшиштоф Скубішевський) [5, с. 96]. Результатом якої став перехід на новий рівень зовнішньополітичних відносин – на основі двохсторонніх договорів, створюється формат трьохстороннього діалогу, так званий «Веймарський трикутнику», офіційною назвою якого став «Комітет по розвитку германо- французько-польського співробітництва» [5, с. 96]. Створення поданого форуму ознаменувало новий етап у східній політиці Європи. «Веймарський трикутник» виник тоді, коли Франція та Німеччина перебудовували свою політику на пострадянському просторі. З розпадом СРСР постсоціалістична Європа перетворилась на зону безпосередніх геополітичних інтересів Берліну та Парижу. Основним завданням поданого форуму була координація зовнішньої політики його членів та стимулювання загальноєвропейської інтеграції. Залучення Польщі, однієї з найбільших по чисельності та території країн «нової Європи» у якості «третього кута», диктувалось тим, що німці та французи намагались втримати поляків у рамках діалогу, здійснюючи м’який контроль над зовнішньою політикою Варшави. Результати співпраці трьох держав стали помітними вже у 1991 році, коли Польщу обрали членом Ради Європи, а у 1994 році країна набула статус асоційованого члену ЄС [4, с. 44].

Активна діяльність Варшави у напряму євроінтеграції поєднувалась

звстановленням та розвитком контактів з Північноатлантичним альянсом. Так, у 1990 році Польща та НАТО висловлюють бажання підтримувати один

зодним робочі контакти в політичній, дипломатичній та військовій сферах [6, с. 139]. Подана пропозиція з боку альянсу чітко прозвучала у липні цього ж року, доказом чого стала «Лондонська декларація», яка закріпила трансформаціюПівнічноатлантичного альянсу та його перехід «від конфронтації до співпраці» [6, с.145]. Відповіддю польського уряду стає налагодження дипломатичних відносин з НАТО вже в серпні цього ж року. Хоча, ще влітку 1991 року в умовах, коли структури ОВД були вже розпущені, але СРСР продовжував формально існувати, у польському керівництві спостерігалась певна нерішучість, результатом якої стала поява концепції, що пропонували дотримання «збройного нейтралітету», або «дистанціювання» по відношенню, як до західних, так і до східних країн. Після розпаду СРСР наприкінці 1991 року ситуація кардинально змінюється. Урядом Польщі приймається рішення, що політичні, економічні інтереси та інтереси національної безпеки країни повинні бути

231

тісно пов'язані з НАТО. Зближення Варшави з Альянсом стало можливим завдяки діяльності організації «Ради Північноатлантичного Співробітництва», яка у 1997 році була реорганізована в «Раду євроатлантичного партнерства» [6, с.148]. Свою роль зіграла й програма «Партнерство заради миру». Республіці, як новому партнеру, були запропоновані політичні консультації з різноманітних питань: питання про реалізацію угод щодо контролю над озброєннями; співробітництво в галузі миротворчих операцій; проблема конверсії військової промисловості, тощо. У 1999 році результатом цієї плідної співпраці стане вступ Польщі до Північноатлантичного альянсу [6, с. 149].

Ця подія автоматично відсунула в часі вступ країни до ЄС. Причиною цього стала не стільки сама участь Варшави в Альянсі, скільки те, чию політику вона підтримувала. Адже, саме Польща стала провідником проамериканських інтересів у НАТО, тому що з дев’яностих років ХХ сторіччя паралельно з виробленням європейського вектору зовнішньої політики іде формування і розвиток ще одного важливого напряму – це відносини зі Сполученими Штатами Америки. В останнє десятиріччя ХХ сторіччя після розпаду СРСР та з завершенням «холодної війни» США стають найвпливовішою державою у світі, як в економічній, так і у військово політичній сфері. Саме тому, гарантом своєї безпеки та демократії Варшава вважала Вашингтон, налагодження зв’язків з яким ставилось першочерговою задачею. З листопада 1989 року починається плідна співпраця двох країн, фундамент якої заклав Лех Валенса своїм візитом до США та виступом на спільному засіданні двох палат американського парламенту [6, с. 150]. Поступово Варшавастає одним з головних партнерів та найстабільніших союзників США в Європі.

Потрібно виділити ще один важливий вектор польської зовнішньої політики – центральноєвропейський, який визначив відносини з іншими державами субрегіону. Цей напрям повністю підпорядковувався проблемам та потребам вступу Польщі до ЄС.

Удев’яності роки ХХ сторіччя з прийняттям курсу на демократизацію Республіка поступово почала налагоджувати добросусідські відносини

зсім’ю прикордонними державами, шляхом підписання низки двохсторонніх угод про дружбу та співпрацю. Протягом усього зазначеного періодуВаршаваставиласобі за мету розширеннята поглибленнябагатосторонніхвідносинзі своїми сусідами, розглядаючицікраїни якстратегічних партнерів.

Уцьому вимірі зовнішньополітичної діяльності Польща завжди намагалась забезпечити власне регіональне лідерство, що пояснює її ініціативу та одну з головуючих ролей у кожній вагомій Центральноєвропейській міжнародній організації. Так, у 1991 році Варшава стає одним з ініціаторів створення Вишеградської групи (четвірки), в яку увійшли – Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина [5, с.124]. Першорядним завданняморганізаціїбула трансформація політичної та економічної сфер життя заради інтеграціївєвропейськіструктури. Саме з ініціативи Вишеградської четвір-

232

ки за провідною роллю Польщі у 1993 році була створена Асоціація вільної торгівлі країн Центральної Європи [5, с. 65].

Свій вплив на політику Центральноєвропейського регіону польський уряд також здійснював через такі організації, як Центральноєвропейська ініціатива (створена у 1989 році) та Рада держав Балтійського моря (створена у 1992 році). Фактично, к кінцю десятиріччя Варшава стає найбільшим провідником політики НАТО та ЄС в регіоні шляхом їх пропагування в поданих організаціях. Поступово Польща починає позиціонувати себе серед країн Заходу, як головного провідника європейської політики на Сході.

Отже, варто зазначити, що на початку дев’яностих років ХХ сторіччя в історії Польщі відбуваються кардинальні зміни – падіння комуністичного прорадянського режиму, курс на встановлення ринкових економічних відносин, лібералізацію та демократизацію країни. Результатом цих подій стає відмова від одновекторної зовнішньої політики. Формування декількох напрямів зовнішньополітичної та міжнародної діяльності.

Основними векторами польської діяльності на міжнародній арені стають: активна зовнішня політика спрямована на зближення з західноєвропейськими країнами з подальшою перспективою інтеграції у структури ЄС. Другий, не менш важливий напрям у рамках Західного виміру зовнішньої політики Польщі – проамериканський. США являли собою для Варшави гарант безпеки та надійності, тому одним з основних завдань польський уряд вважав налагодження контактів та тісної співпраці з Вашингтоном.

Центральноєвропейський напрямам зовнішньої політики Республікиповністю підпорядкований задачам вступу до ЄС та забезпеченню власного регіонального лідерства.

Ми можемо зробити висновок, що після приходу до влади в Польщі демократичного уряду кардинально змінюється характер та цілі зовнішньополітичних зв’язків держави, яка від тепер, бачить себе у контексті єдиної Європи та в якості головного провідника її принципів та політики на Сході. В означений період відбувся повний відхід Польщі від політики Радянського Союзу, відмова від соціалістичного шляху розвитку, що зумовило початок нової епохи в історії країни.

Література:

1. Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши. – М.: Весь мир, 2004. – 544 с.2. Брониславский Е., Вачнадзе Г. Польский диалог. – Тбилиси: Ганатлеба, 1990. – 640 с.3. Тоді Ф. Нариси історії Європейського Союзу. – К.: К.І. С., 2001. – 142 с.4. Бухарин Н. Марков Д. Новый регионализм в Европе / / Региональные аспекты внешней политики. – М.: РАУ-Университет, 2009. – 367 с.5. Бжезинский З. Великая шахматная доска: господство Америки и его геостратегические императивы / Пер. с англ. О. Ю. Уральской. – М.: Международные отношения, 1998.– 256 с.

233

УДК 94 (73:560)«1914 / 1918»

Зуева А. А. (г. Луганск)

АМЕРИКАНО-ТУРЕЦКИЕ ОТНОШЕНИЯ В ГОДЫ ПЕРВОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ

Кначалу Первой мировой войны в Османской империи была создана

идействовала широкая сеть американских организаций: 17 главных миссионерских центра, 3 колледжа и 426 школы, в которых обучалось свыше 25 тысяч местных жителей [4, с. 248]. Кроме того, действовало посольство США в Константинополе и 8 генеральных консульств в других городах ближневосточного региона. Американские миссионерские, благотворительные и коммерческие организации на Ближнем Востоке проводили свою деятельность в соответствии с предоставленными им султанским правительством капитуляциями [4, с. 249]. В Восточном вопросе США проводили политику невмешательства, даже, несмотря на многочисленные конфликты, произошедшие на территории Османской империи накануне войны («Триполитанская вой-

на» 1911 1912 годов, Балканские войны 1912 1913 годов и т. д.) [3, с. 22].

28 июля 1914 года началась Первая мировая война, спровоцированная Сараевским убийством австрийского эрцгерцога Франца Фердинанда. Война велась между двумя блоками государств – Антантой и Тройственным (позже Четвертным) союзом. В свою очередь, США до 1917 года сохраняли нейтралитет в войне.

Одной из главных целей американских правящих кругов в годы Первой мировой войны было сохранение привилегий и развитие американской миссионерской и благотворительной деятельности в Османской империи. Поэтому Вашингтон проводил курс сохранения дружественных отношений с султанским правительством на протяжении всей войны. В свою очередь, Константинополь неоднократно заверял Вашингтон через Генри Моргентау, посла США в Османской империи (1913 1916 гг.), что со стороны турецких властей не будет необоснованного вмешательства в деятельность американских миссионерских и образовательных организаций [2, с. 92]. В то же время уже в августе 1914 года на американского посла

иконсулов в империи обрушился шквал просьб от представителей различный американских организаций о необходимости направления в Турцию военных кораблей, для защиты американских граждан и их имущества от действий фанатически настроенных мусульманских организаций, а также предоставления им гуманитарной помощи [1, с. 59]. Однако, несмотря на главный тезис проводимой американской политики в Османской империи о защите американских граждан и нетурецких народов в Порте, Белый дом все же занял позицию выжидания в этом вопросе.

9 сентября 1914 года султанское правительство заявило об отмене капитуляций. Это, в свою очередь, вызвало резкий протест со стороны союзников по Антанте. Правительство США также поспешило заявить об отсутствии законных оснований для односторонней отмены капитуляций [1, с. 58].

234

Вслед за этим Генри Моргентау потребовал от Вашингтона постоянного присутствия американских военных кораблей в турецких водах и вызвал два военных корабля в империю как гарантию защиты американских интересов [8, с. 1091]. В то же время присутствие американских военных кораблей в турецком Черном море вызвало многочисленные протесты султанского правительства. Однако, Белый дом не отозвал своих кораблей [6, с. 185].

Всентябре 1914 года в США произошел другой скандальный случай с турецким послом в Вашингтоне Ахмедом Рустемом, который в своем интервью американской газете «Вечерняя звезда», обвинил Соединенные Штаты в проведении дискриминационной политики в отношении Османской империи. Он аргументировал свою позицию, отказом США продавать американские военные корабли Турции, которые в то же время продавались враждебному империи государству Греции [2, с. 92]. В свою очередь, Государственный департаментвместотого,чтобыпроситьКонстантинопольотозватьпослаизВашингтона, предоставил А. Рустему возможность публичного извинения.

Отмена капитуляций спровоцировала ухудшение положения американских организаций в Османской империи. Так, американские коммерческие организации в большинстве своем были вынуждены приостановить деятельность в результате нарушения основных морских и сухопутных путей, по которым транспортировались товары [2, с. 93]. Следующий кризис был вызван поэтапным повышением таможенных пошлин до 30 % соответственно стоимости товаров, в результате чего резко сократился торговый оборот между США и Османской империей. Однако вместе со снижением таможенных пошлин в 1916 году, американский ввоз товаров в Турцию впервые превысил их вывоз [6, с. 186].

Вто же время, американские миссионерские центры и образовательные учреждениянепрекращалисвоейдеятельностивтечениевсейвойны[1,с.59]. При этом они столкнулись с рядом трудностей. Так, представители американских колледжей и школ были вынуждены принимать участие в оказании медицинской помощи в эпидемиологических районах Ближнего Востока. Большинство американских зданий было превращено в госпитали. Кроме того, существовала серьезная проблема финансирования, так как султанское правительство ввело определенные ограничения на пересылку финансовых средств из США [2, с. 95]. Вместе с тем в 1917 году под давлением Вашингтона султанское правительство разослало инструкции ко всем провинциальным властям с требованием ликвидации всех недоразумений, касающихся американских интересов в Османской империи, и передачи всех споров по этому вопросу в правительство на обсуждение с американским послом [5, с. 137].

Великобритания неоднократно выражала протесты против деятельности американских миссионерских и коммерческих организаций в Османской империи во время войны, так как это облегчало официальному Константинополю борьбу против союзников по Антанте [5, с. 137]. Так, по распоряжению Вудро Вильсона было выделено на помощь подвластным Турции народам 1,4 миллионов долларов за период с ноября 1917 года по март 1918 года [2, с. 106]. США в ответ указывали, что эти материальные

235

выгоды султанского правительства не могут сравниться с моральной и политической пользой для «нашего дела» [5, с. 138].

В1916 1918 годах велась дипломатическая переписка по «османскому вопросу» между США и союзниками по Антанте. В ходе переписки было выдвинуто ряд требований: раздел Османской империи [9, с. 646], установление протектората над Арменией, Сирией и другими частями «турецкого наследства» и т. д. [9, с. 642]. Кроме того, США выдвигали тезис непризнания тайных договоров союзников 1915 1917 годов о разделе Османской империи, а также требовали обеспечения на ее территории принципа «открытых дверей» и «равных возможностей» [5, с. 144].

В1917 году становилось очевидным, что США вступят в войну на стороне Антанты. Поэтому американскими дипломатами и политиками велась работа в Османской империи по минимизации последствий объявления войны Германии. США не собирались объявлять войну Турции,

идаже хотели сохранить с ней дружественные отношения. Так, Роберт Лансинг, государственный секретарь США (1915 1920 гг.), писал Абраму Элкусу, послу США в Константинопле, что необходимо еще раз в личной беседе с Энвером-пашой, военным министром Османской империи, уточнить, что США не собираются разрывать отношения с Портой [5, с. 137]. Кроме того, Вашингтон в своих инструкциях американским дипломатам в империи указывал на необходимость сохранить дружественные отношения между двумя странами. Это было необходимо для сохранения тех прав

ипривилегий, которыми пользовались США до войны [6, с. 185]. В результате переговоров американским дипломатам удалось заручиться официальным заверением Халил-бея, министра иностранных дел Турции, в том, что в случае войны Соединенных Штатов с Германией отношения между Штатами и Османской империей останутся дружественными [6, с. 187].

6 апреля 1917 года США объявили войну Германии. Одновременно Вашингтоном были представлены «Меморандум о нецелесообразности объявления войны Османской империи и Болгарии» и «Нота, мотивирующая причины, почему США против объявления войны Османской империи

иБолгарии». Итак, в этих документах указывались 3 основные причины необходимости сохранения мирных отношений с Турцией: значительные американские коммерческие интересы в Турции; обширная миссионерская деятельность в империи; сильный конкурент Германия, которому США не готовы были уступать свои позиции на Ближнем Востоке [6, с. 187].

Однако 20 апреля 1917 года Османская империя под давлением Германии разорвала дипломатические отношения с США. Несмотря это, характер отношений между двумя государствами изменился незначительно. Так, американские интересы в Турции представлял шведский посланник адмирал Бристоль. В то же время интересы султанского правительства в Соединенных Штатах

представлял испанский дипломатический представитель в Вашингтоне [3, с. 33]. Кроме того, перед отъездом А. Элкуса из Константинополя, Джавидбей, министр внутренних дел Османской империи, разослал всем провинциальным властям циркуляры, в которых указывалось, что разрыв дипломати-

236

ческих отношений с США не должен повлиять на деятельность американских миссионерских и коммерческих организаций в империи [6, с. 187].

В свою очередь, США в меморандуме «О целях войны и условиях мира» от 22 декабря 1917 года требовали освободить Османскую империю от экономической и политической зависимости европейских стран, дать Турции денег для восстановления экономики и развития просвещения, восстановить капитуляции и т. д. [5, с. 144].

30 октября 1918 года между союзниками по Антанте и Османской империей было заключено Мудросское перемирие. По его условиям все арабские территории оккупировались войсками Антанты, проливы Босфор и Дарданеллы переходили под контроль союзников и открывались для их флота, все турецкиевоенныекораблипередавалисьсоюзникам,Антантаимелаправооккупировать любой стратегический пункт в Турции и т. д. [7, с. 36 37].

Такимобразом,СШАсохранилидружественныеотношениясОсманской империей на протяжении всей Первой мировой войны, несмотря на официальный дипломатический разрыв в 1917 году. В результате этого Соединенные Штаты получили ряд привилегий от империи: во первых, Константинополь рядом своих указов гарантировал защиту американских интересов в Турции; во вторых, американские миссионерские центры, а также образовательные икоммерческиеорганизациинепрекращалисвоейдеятельностивОсманской империи на протяжении войны. Позднее на Парижской мирной конференции их представители, выступая в качестве советников американской мирной делегации по «восточному вопросу», сыграли немаловажную роль в направлении комиссий Соединенных Штатов на Ближний Восток в 1919 1920 годах.

Литература:

1. Bryson T. A. American Diplomatic Relation with the Middle East, 1784 1975 / T. A. Bryson. – N.-Y.: The Scarecrow Press, Inc, 1977. – 327 p. 2. DeNovo J. A. American interests and policies in the Middle East, 1900 1939 / J. A. DeNovo. – Minneapolis: University of Minneapolis press, 1966. – 333 p. 3. Evans L. United States Policy and the Partition of Turkey, 1914 1924 / L. Evans. – Baltimore: The Johns Hopkins Press, 1965. – 420 p. 4. Кравченко И. Н. Дипломатическая история США (1877 1919) / И. Н. Кравченко. – М.: Научная книга, 2002. – 368 с. 5. Поцхверия Б. М. Проникновение США в Турцию в XIX – начале XX вв. / Б. М. Поцхверия / / Советское востоковедение. – 1957. – № 1. – С. 135 144. 6. Шпилькова В. И. Из истории проникновения американского капитала в Турцию в ХІХ – начале ХХ вв. / В. И. Шпилькова / / Ученые записки Московского педагогического института имени В. И. Ленина. – Т. 109, вып. 6. – 1957. – С. 175 189. 7. Hurewitz J. C. Diplomacy in the Near and Middle East: A Documentary Record, 1914 1956 / J. C. Hurewitz. – N.-Y.: D. Van Hostrand Company. Inc., 1956. – Vol. II. – 296 p. 8. Papers relating to the foreign relations of the United States. – Washington: Government Printing Office, 1922. – 1132 p. 9. Россия и США: дипломатические отношения, 1900 1917 гг. / Под ред. А. Н. Яковлева; сост. Ю. В. Басенко, В. И. Журавлева, Е. Ю. Сергеев. – М.: МФД, 1999. – 856 с.

237

УДК 94 (438): 327 «1989 1991»

Клочак О. З. (м. Київ)

ГЛОБАЛЬНА ТРАНСФОРМАЦІЯ НАТО В 1989 1991 РОКАХ ЯК ОСНОВА ПОЧАТКУ ФОРМУВАННЯ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

По закінченні «холодної війни» у кінці 80 их років минулого століття для країн центрально східної Європи виникла сприятлива ситуація для творення суверенної зовнішньої політики, що відображала б національні інтереси, у тому числі, слугувала забезпеченню цілковитої державної безпеки і оборони.

Практично відразу ж після засідань в Польщі плюралістичного Круглого столу між представниками правлячої Польської об’єднаної робітничої партії (читай – комуністичної), її ідеологічних союзників та представниками демократичної опозиції, об’єднаної рухом «Солідарність», 29 30 травня 1989 року у Брюсселі глави держав НАТО зустрілися на найвищому рівні з нагоди декларації до 40 річчя Альянсу і повели полеміку щодо внутрішніх змін, що відбуваються в СРСР та інших країн Варшавського договору. Було сформульовано позицію стосовно кінця поділу Європи і формування нового міжнародного порядку. Прийнялося рішення «створити нову модель відносин між Сходом і Заходом», яка була по суті продовженням існуючої стратегічної концепції, а саме, надійного й ефективного стримування та оборони [1]. В той же час очільники держав союзників НАТО закликали прискорити виконання розпочатих ще в березні 89 го року на Віденських переговорах домовленостей по Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ), а також скорочення американських та радянських збройних сил, розміщених закордоном.

Міністри закордонних справ і оборони НАТО вже по Осені Народів, як називають процес повалення комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі, кульмінація якого припала на осінь 1989 року, на засіданні Північноатлантичної ради 7 червня 1990 року ще глибше проаналізували міжнародну ситуацію. Було направлено так зване Послання з Тарнбері [2], яким запросилося колишніх противників до співпраці в «дусі свободи, демократії і справедливості». Наступного місяця глави держав та урядів країн-членів НАТО на зустрічі в Лондоні 5 6 липня 1990 року підписали лондонську Декларацію про оновлений Північноатлантичний альянс, де було заявлено, що «НАТО має стати установою, в якому європейці, канадці та американці працюють разом не тільки на спільний захист, але також і для того, щоб розвивати партнерські відносини з усіма країнами Європи. Атлантична спільнота повинна звернутися до країн Сходу, що були нашими супротивниками в холодній війні і протягнути їм руку дружби» [3]. Підтвердженням цієї позиції була пропозиція державам-членам Варшавського договору підписання спільної декларації про те, що обидві сторони вже не розглядають себе як вороги і підтверджують свій намір утримуватися від загрози або застосування сили проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держа-

238

ви. Урядам країн Варшавського договору було запропоновано також встановити регулярні контакти і підвищення прагматичної співпраці з НАТО. Разом з тим було заплановано вжити заходів щодо трансформації НАТО відповідно до зміненого міжнародного середовища, а також зниження кількості і ролі ядерної зброї у загальній стратегії Альянсу.

Піком еволюції концепції безпеки НАТО стала прийнята на засіданні

вКопенгагені 6 7 червня 1991 року декларація про партнерство з країнами Центральної та Східної Європи. У документі було сформульовано позицію, що безпека країн НАТО «нерозривно пов’язана з безпекою усіх інших країн Європи», а «зміцнення і збереження на всьому континенті демократичних суспільств і їх свободи від будь-яких форм насильства або залякування є питанням прямого та істотного інтересу» держав альянсу [4]. Ця заява була кроком вперед у визначенні «життєвих інтересів», за які НАТО може реагувати у відповідь на спроби залякування країн Центральної та Східної Європи чи загрози їх територіальної цілісності. Північноатлантична рада також підтримала позицію щодо активізації контактів і залучення країн існуючого ще тоді Варшавського договору до участі у різних формах невійськової діяльності НАТО.

Відразу після розпуску Варшавського договору і на останньому етапі розпаду СРСР самовизначення НАТО в контексті реалій, коли розпадався його нещодавній супротивник було досить двояким. Як констатував відомий французький експерт з проблематики НАТО П’єр Лелюш, тоді склалася парадоксальна ситуація, коли Альянс переживав найсерйознішу кризу

всвоїй історії, але користувався великою, як ніколи раніше, популярністю, особливо на Сході [5, с.90].

Відсутність колишнього ідеологічного ворога підняла дискусію в краї- нах-членах НАТО за майбутнє Альянсу, заангажовуючи багатьох відомих науковців конкуруючих поглядів, з одного боку, прихильників неолібералізму, а з іншого, неореалізму.

Перш за все неоліберали зазначали, що зникнення противника і реалій холодної війни ставить під питання сенс подальшого існування НАТО [6, с.3 43], відтак, такий Альянс потрібно замінити на регіональну систему колективної безпеки, на таку собі «європейську Організацію Об’єднаних Націй (ООН)», побудовану на основі аспектів Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, з 1995 року – ОБСЄ) і Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), або обох організацій разом [7].

Друга точка зору була представлена неореалістами, які, вважали, що у міжнародних відносинах вкрай важливо представляти державу з чітко визначеними національними інтересами. Прихильники такої позиції виступали за збереження НАТО як системи колективної оборони, позаяк, після холодної війни в Європі може, як показує історія, відродитися прагнення великих держав до регіонального домінування [8].

Політичною вершиною цієї дискусії стало прийняття 7 8 листопада 1991 року на саміті НАТО в Римі нової стратегічної концепції Північноатлантичного альянсу. У цьому документі було заявлено, що головною метою

239

НАТО, визначеною вашингтонським договором і підтвердженою минулорічною лондонською декларацією, є забезпечення свободи і безпеки усім держа- вам-членам політичними і військовими засобами відповідно до Статуту ООН та встановлення справедливого і міцного мирного порядку в Європі.

З урахуванням нових умов безпеки встановлено, що шансів на досягнення цілей політичними засобами Альянсу більше, ніж будь-коли раніше. Це можливо тому, що безпека і стабільність мають політичну, економічну, соціальну та екологічну складову, а також обов’язковий оборонний аспект. Cпростування різнорідних викликів, що стояли перед Альянсом вимагали широкого підходу до проблеми безпеки. Було прийнято рішення, що політика безпеки Альянсу повинна складатися з трьох взаємодоповнюючих елементів: діалог, співробітництво і підтримання здатності до колективної оборони. Така трьохгранна політика запобігатиме виникненню криз та їх подолання, а також сприятиме формуванню справжнього партнерства між усіма європейськими країнами у вирішенні спільних проблем безпеки.

У новій стратегічній концепції було зазначено, що «Альянс носить суто оборонний характер: жодної наявної зброї ніколи не буде застосовано для інших цілей, окрім самооборони, не розглядається він як ворог будь-якої країни». Основою стратегії НАТО залишилося стримування, а також, присутність північноамериканських звичайних збройних сил і американських ядерних озброєнь в Європі. Альянс задекларував також за продовження політики контролю над озброєннями та роззброєнням, яке через зниження збройних сил і озброєнь до можливо найнижчого рівня повинно підвищувати безпеку та міжнародну стабільність [9].

Римська декларація про мир і співробітництво, прийнята в кінці саміту лідерів держав НАТО ухвалила відправною точкою твердження, що нові виклики у політиці безпеки для європейських країн не можуть бути вирішені однією організацією, а повинні бути предметом співробітництва взаємодоповнюючих інституцій, що пов’язують країни Європи та Північної Америки в системі транснаціональних структур. Саме тому Північноатлантичний альянс, що діє від імені нової «архітектури» європейської безпеки має співпрацювати з ОБСЄ, Європейським Союзом, ЗЄС та Радою Європи. Концепція дістала назву «interlocking institutions» (концепція взаємопов’язаних інститутів) [10, с.34].

Своєрідним шахматним ендшпілем переходу НАТО до нової концепції зміцнення європейської безпеки стало рішення про створення Ради північноатлантичного співробітництва як консультативного органу, який об’єднує держави-члени Альянсу, країни Центральної та Східної Європи, що вийшли з Варшавського договору та інші європейські країни. Основою рішення римського саміту було прагнення залучити країни, які перебували у реальному «вакуумі безпеки», до співпраці за збереження стабільності і миру в євроатлантичному регіоні, а також, створення механізму контролю за скороченням озброєнь згідно домовленостей по договору ДЗЗСЄ. Рада Північноатлантичного співробітництва розпочала роботу в Римі 20 грудня 1991 року.

240