Sbornik_Bondarevskiy_2012

уявлення щодо емігрантських столиць та біженської периферії, яке з часом зазнавало трансформації. Це й складало принципові риси ментальної географії емігрантів. При чому, слід відрізняти перевалочні пункти еміграції від пунктів, розрахованих виключно на первинну адаптацію біженців. Перевалочними пунктами були, перш за все, країни-реципієнти, умови життя

уяких з об’єктивних та суб’єктивних причин не задовольняли росіян і вони вдавалися до повторного переїзду. Тобто, ознаками країни, яка була «перевалочним пунктом» є розрахунок емігрантів на більш-менш тривале проживання у ній від моменту в’їзду та добровільність виїзду, регульована виключно особистою волею та адаптаційними стратегіями конкретного біженця. До перевалочних пунктів еміграції можуть бути віднесені КСХС, Болгарія після економічної кризи кінця 1920 х рр., Німеччина після приходу до влади нацистів, Туреччина після від’їзду урядових структур Півдня Росії.

Пунктами первинної адаптації можна вважати табори для біженців та місця розташування військових контингентів. Ці місця були від самого початкуоблаштованідлятимчасовогоперебування,передбачаючиподальший від’їзд емігрантів до країн розсіяння чи їх повернення на Батьківщину.

Ставлення до пунктів первинної адаптації на всіх напрямках еміграції, окрім південного, було приземленим, їх сприймали як необхідний етап

ужитті біженця, те, через що потрібно пройти [3; 4].

Стосовно південного напрямку еміграції, то у описах перебування біженців у пунктах первинної адаптації присутня доля героїзації. Постає питання, чому саме південний напрямок еміграції демонструє таке сприйняття даного етапу вигнання. Причин може бути названо декілька:

1.Командування свідомо обрало таку стратегію – підтримувати враження про перебування у військових таборах як служіння Батьківщині, своєрідне випробовування на вірність їй. Це перешкоджало розпорошенню армії, а відповідно і її маргіналізації, що становило би потенційну загрозу соціуму країн-реципієнтів.

2.Спартанські умови існування із постійною загрозою скорочення і без того голодного пайка біженця, це переконувало у тому, що ці позбавлення повинні бути в ім’я чогось.

3.Підтримка з боку союзників та неліквідованість державного апарату Півдня Росії створювали враження про можливість продовження боротьби

збільшовиками, зокрема, десанту у Криму чи на Кубані [5 7].

Спробуємо тепер висвітлити питання про сприйняття біженцями того чи іншого місця проживання у якості столичного чи провінційного регіону. Це питання набуває актуальності у контексті наступної тенденції переміщень російських емігрантів вже у рамках європейського континенту: вони завжди прагнули з периферійних регіонів до центру.

До ознак наближеного до столиці регіону у сприйнятті емігрантів слід віднести:

1. Великий рівень урбанізації населення. Компактне проживання діаспори у містах дозволяло підтримувати більш тісні зв’язки в рамках замкненого соціуму біженців [8].

131

2.Місцезнаходження органів влади, які існували у Російській імперії (на кшталт Ради послів на чолі з Маклаковим) чи були створені в ході громадянської війни (Головнокомандувач в Константинополі, Ліквідаційна комісія, тощо) [9].

3.Бурна видавнича та громадська діяльність. В еміграції, не маючи змоги до захисту власних інтересів через офіційні представництва, біженці часто звертались по допомогу до благочинних організацій, екстраполюючи тепер владні повноваження та обов’язки перед суспільством саме на них. Щодо видавничої діяльності – то розгалужена мережа громадських організацій її логічно породжувала [10]. Окрім того, у Берліні, де кількість російських видань перевищувала кількість німецьких, за умов відносної неізольованості радянської держави та порівняної особистої свободи творчої інтелігенції, через паралельний друк у емігрантських виданнях статей та творів як представників білого так і радянського таборів, вдавалося підтримувати постійний зв’язок із Батьківщиною, хоча вже й радянською.

4.Чітка установка на відносно тривале проживання, яка була логічним наслідком складнощів із потраплянням до столичного регіону. З огляду на цю ознаку, Константинополь не можна зарахувати до столиць вигнання. Дійсно, деякий час це місто було осередком активного суспільно-полі- тичного життя біженства, і організаційно його можна зарахувати до емігрантських столиць. Але самі біженці Константинополь у якості столиці не сприймали, адже від початку потрапляння до цього міста прагнули до десанту у Криму, а згодом – до отримання віз і подальшого переїзду. Константинополь був одним із перевалочних пунктів еміграції – тут бували всі, але надовго затримувались меншість [1].

5.Уявлення про столицю як про місто додаткових можливостей, не лише меркантильного характеру, а й характеру національного (можливість віддати дітей до російської школи, відвідувати офіцерське зібрання чи курси з підвищення військової кваліфікації генерала Головіна, російська церква, близькість крупних російських видавництв і книгозбірень на кшталт Тургенівської бібліотеки, тощо).

До ознак периферії у сприйнятті російського біженства можна віднести наступні:

1.Розпорошеність діаспори, що загрожувало швидкою асиміляцією.

2.Відсутність можливості працювати за фахом, здобутим як у Росії так

іза кордоном через перенасиченість ринку праці.

3.Більш тривале ніж у динамічному столичному регіоні вичікування тріумфального повернення на Батьківщину, що з часом породжує розчарування та примирення із ситуацією, провокуючи такі асоціальні явища в біженському середовищі як алкоголізм, проституція, тощо.

4.Різкий контраст у рівні життя місцевого та зновуприбулого населення. У місті, де життя людських індивідів характеризується відчуженістю цей контраст не так різко кидається в очі, до того ж місто надає можливості накопичити певний матеріальний статок в рамках одного покоління. У аграрному провінційному регіоні багатство накопичувалось багатьма поколіннями, тому

132

емігранти потрапляли у ситуацію коли різкий майновий контраст на користь місцевих мешканців не можна змінити у відносно короткий строк [8; 11].

У еміграції після того, як уляглися страсті про негайний десант до Криму були сформовані наступні цілі, яким біженці надавали месіанського характеру: самозбереження як етносу і як військової сили, здатної за певних умов продовжити боротьбу на Батьківщині; передача національної ідентичності і традицій до наступних поколінь; творчість в ім’я нового міжнародного іміджу Росії та особистого самоствердження [13]. Логічно, що реалізація цих цілей була більш можлива в умовах крупного міста. Але у цій ситуації ми можемо спостерігати парадокс: у столичних регіонах одразу була більшою установка не на вичікування повернення у Росію, а на самоствердження в умовах, що склалися, не на сепарацію, а на взаємодію із місцевим населенням [14, арк. 2]. Населення периферії (особливо військові, які після ліквідації таборів, що перебували на утриманні союзників, зберігали свою єдність за колишніми воєнними формуваннями шляхом працевлаштування ледь не полками на шахти чи вступу на прикордонну службу, що мало місце на Балканах) вважало, що їхнє напівголодне існування і збереження колишньої спайки є жертвою в ім’я Росії, а отже, на периферії спостерігалося більше прагнення консервувати відносини, що існували до еміграції, тобто зберегти свій більш тісний зв’язок із Росією. І тим не менш, саме на периферії, в аграрних регіонах, асиміляція російських біженців відбулась швидше [15].

Тобто, можна пояснити прагнення до столиці з боку російських емігрантів не лише певними приземленими цілями (покращення власного матеріального становища), що, беззаперечно, мало місце, а й прагненням повною мірою виконати місію, що була поставлена перед еміграцією.

Таким чином, уявлення про столиці та периферію еміграції в значній мірі визначало перерозподіл біженців в Європі.

Література:

1. Ипполитов С. С., Недбаевский В. М., Руденцова Ю. Г. Три столицы изгнания: Константинополь, Берлин, Париж. – М.: Спас, 1999. 2. Голицын В. К. «Vir est Vis» / Голицын В. К. / / Новый журнал. – № 259. – июль 2010. – режим доступу: http://www.newreviewinc.com / node / 40. 3. Еленевская И. Воспоминания / И. Еленевская. – Стокгольм, 1968. – 211 с. 4. Гуль Р. Я унес Россию / Р. Гуль. – Доступно з: http://www.dk1868.ru / history / gul2_3. htm 5. Душкин В. Забытые / В. Душкин / / Княжеские ночи. − М.: Вече, 2007. − С. 287 − 410. 6. Федоров Г. Путешествие без сентиментов (Крым, Галлиполи, Стамбул) / Г. Федоров. − М. − Л.: Книга, 1926. − 175 с. 7. Сагацкий И. И. На Лемносе / И. И. Сагацкий. – Доступно з: http://www.dk1868.ru / history / vel_isxod. htm. 8. Афанасова Н. А. (Колюбакина) Жизненный путь / Н. А. Афанасова. – СПб, 2005. – 298 с. 9. Савич Н. В. Воспоминания / Н. В. Савич / / СПб.–Дюссельдорф: Логос, Голубой всадник, 1993. 10. Вайцек И., Бабка Л. Голоса изгнанников: Переодическая печать эмиграции из советской России (1918 1945) / И. Вайцек, Л. Бабка. – Прага: Русская традиция. 2009. 11. Каратеев М. Белогвардейцы на Балканах [Електронний ресурс] / М. Каратеев. – Режим доступу: http://www.dk1868.ru / history / Karat. htm. 13. Назаров М. Миссия русской эмиграции / М. Назаров. – Т. 1. – М.: Родник, 1994. – 568 с. 14. ЦДАВОВУ. – Ф. 3528. – Оп. 1. – Спр. 3. 15. Путь казачества. – № 94. – 1927. – С. 13 14.

133

УДК 94 (4) «1917 / 1941», 94 (447)

Никитина И. В. (г. Севастополь)

ДЕМОГРАФИЧЕСКИЕ ПРОЦЕССЫ В БАЛАКЛАВСКОМ РЕГИОНЕ НА РУБЕЖЕ 1920 1930 Х ГГ.

История современного Балаклавского района г. Севастополя на рубеже 1920 1930 х гг. в настоящее время изучена еще не достаточно. На развитие этого региона в этот период влияло: вхождение его в КрымАССР, автономию в составе РСФСР, становление партийно-государственного социализма, начало процесса индустриализации. Формирование в начале 1930 х гг.

всевастопольском регионе национального административно-территори- ального образования путем отделения большей его части от г. Севастополя привело к значительному увеличению количества татарского населения на территории Балаклавского района. Большое влияние на демографические процессы в районе оказала также и земельная реформа конца 1920 х гг. Таким образом, актуальность темы вызвана необходимостью рассмотреть характеристики демографических процессов в Балаклавском районе на рубеже 1920 1930 х гг. Исследование основано на материалах Государственного архива г. Севастополя, Бюллетеней Статистического Управления Крыма и пр. Удалось проследить основные параметры, которые оказали влияние на перемещение населения в Балаклавском районе в указанный период.

На основе анализа изученных источников по данной теме выявлено следующее:

1.Общее количество населения на территории Севастопольского и Балаклавского регионов можно проследить на 1926, 1928 и 1930 гг. Так в 1926 г.,

вСевастопольском районе, куда входил Балаклавский регион, проживало 96585 чел., из них городского населения насчитывалось 76875 чел. (на г. Балаклава приходилось 2324 чел.), в сельской местности – 20162 чел (так как большая ее часть в 1930 г. вошла в состав Балаклавского района можно с погрешностью на 5 % считать их в Балаклавском регионе) [7, С.22; 2, Пр.1; 11, С 4,5]. На январь 1928 г. контрольные цифры по численности населения г. Балаклавы зафиксированы на цифре 2200 чел., по сельской местности Севастопольского района (примерно на 95 % причисляем их к Балаклавскому региону) – на цифре 19400 чел. [1, С 21]. На январь 1930 г. численность населения Балаклавы уже составила 2600 чел., по сельской местности Севастопольского района – 20100 чел. [3, С 11]. А при создании Балаклавского района, как отдельной административно-территориальной единицы Крымской АССР, указана общая численность населения района 21100 чел., из них

вг. Балаклава 2700 чел. и в сельской местности 18400 чел. [12]

2.В настоящее время не выявлены документы, которые могли бы пролить свет на динамику рождаемости в районе, однако косвенные свидетельства позволяют судить о достаточно высоких подобных показателях.

134

3.Проведение земельной реформы в конце 1920 х гг. по наделению хозяйств земельным наделами вызвало не только акции по так называемому внутриземельному переустройству, т. е. по размежеванию земельных ресурсов внутри населенных пунктов, но одновременно также переселение людей,

вт. ч. и крымских татар, из горных сел района в его более равнинную часть. Кроме того зафиксированы случаи переселения населения при землеустройстве из Балаклавского района в степную часть Крыма. Так в 1927 г. в Джанкойский район переселилось: из д. Уркуста (Передовое) – 83 семьи, из д. Уппа (Родное) – 70 семей, д. Бага (Ново Бобровка) – 36 семей, и т. д. [10].

4.В конце 1920 х гг. наблюдался не большой приток в севастопольский регион еврейского населения, в 1932 г. зафиксированы случаи прибытия в Балаклавский район жителей южных областей УССР [8].

5.Второе создание Балаклавского района в 1930 г. привело к некоторому специфическому увеличению населения центра района, Балаклавы. Укрупнение соваппарата, создание ряда новых районных структур, в т. ч. Госбанка, районной газеты и др., требовало привлечения новых кадров и соответственно содействовало перемещению населения в самом районе, и прибытию его из других регионов Крыма и пр. Так только в райкоме и горкоме ВКП (б) было задействовано не менее 30 чел.

6.Что касается распределения населения Балаклавского региона по национальностям, в настоящее время мы располагаем такими данными. По итогам переписи 1926 г. национальный состав г. Балаклавы выглядел таким образом: русских – 1456 чел., украинцев 168, татар 17 (без указания количества крымских и казанских), немцев 14, евреев 70, греков 480, болгар 7, армян 2, крымчаков 10, караимов 6, прочих 94 [2, Пр.1]. В январе 1930 г. национальный состав г. Балаклавы был следующим: русских 1520 чел., татар 30, украинцев 165, немцев 15, евреев 75, греков 600, армян 5, болгар 10, прочих 180 [3, С 11]. В Севастопольском районе (сельская местность) национальный состав на 1926 г. был следующим: русских – 5.056 чел., украинцев – 1451 чел., татар – 11804 чел., немцев 43, евреев 57, греков 943, болгар – 3, армян 15, крымчаки 3, караимы 2, прочие 334 чел [2, Пр.1].

К сожалению, не решенным вопросом пока остается определение степени влияния на демографическую ситуацию региона репрессивных процессов в Советском государстве в конце 1920 – начале 1930 х гг. Анализ имеющихся данных позволяет считать, что относительно Балаклавского района мы можем говорить об относительно небольшом оттоке населения из за выселения по итогам политчисток и раскулачивания. Так при проведении политчистки в 1928 г. (Севастопольский район) при проверке соваппарата города и деревни в аппаратах сельсоветов и коллективных обществ взаимопомощи было снято 51 чел. (в документе сказано, что «часть из них была предана суду, часть выселена за пределы Крыма» [4, Л 4], однако количество выселенных и осужденных не приведено). Были сняты с работы 3 чел. в товариществе «Прогресс» (Кадыковка). Из соваппрата Балаклавы и территории, вошедшей в 1930 г. в Балаклавский район, по этой чист-

135

ке было снято не менее 20 чел., однако не известно, повлек ли этот факт за собой выселение данных людей из района или их осуждение, поэтому засчитать их в показатели по убытию населения из региона мы не можем [4, Л. 10 14, 16,28, 33 34]. Имеющиеся документы о политчистках в Балаклавском районе на 1930 г. свидетельствуют, что за редким исключением эти процессы не привели к увольнению тех, кто проходил чистку.

Что касается раскулачивания и лишения избирательных прав, то в настоящее время такие условные цифры имеются у нас на 1929 1930 гг. Так в общие спискикулаковилишенцевбылозанесенонеменее300чел.,предварительный анализ протоколов о выселении из района за пределы Крыма по такому принципу привел к вынужденному оттоку не менее 200 чел из общего населения [5]. Кроме того, в Государственном архиве г. Севастополя хранятся личные дела на более чем 600 чел., лишенных избирательных прав и боровшихся за их восстановление, но они охватывают более широкий хронологический период,

ине могут использоваться в таком подсчете. Более точный подсчет по имеющимся спискам и изучение этих дел, позволят выявить дополнительные факторы, влиявшие на миграцию населения в Балаклавском регионе. В периодической печати были выявлены также сведения о лишении избирательных прав в г. Балаклава в 1927 г. 43 человек [9]. Также имеются сведения о 25 семьях, которые были отнесены к кулацким, но из района на 1930 г. не были высланы [6, Л.64 66].Одновременнов1930 г.неменее70чел.жителейБалаклавскогорайонанаходилисьвзаключениивконцлагере«Георгиевскиймонастырь»[5,Л10], дальнейший поиск сведений об истории этого лагеря может помочь прояснить как этот факт повлиял на миграцию населения Балаклавского района в начале 1930 х гг. Вызывает много вопросов и официальная статистика по г. Балаклава

иСевастопольскому району (включая и Севастополь) на 1928 г. Так произошло небольшое сокращение количества населения: по г. Балаклава оно составило 124 чел., по сельской местности более 500 чел.(или не менее 300). По имеющимся сведениям здесь несколько причин: отток населения из за лишения избирательных прав или по классовой чуждости, из за последствий землетрясения, переселение по землеустройству. При анализе татарской составляющей региона сложностью является попытка выявления наличия казанских татар в регионе, поскольку на тот момент редко указывалось, что данный человек именнокрымскийтатарин,анеказанский.Вэтомнаправлениянамможетпомочь обращение к анализу имен собственных в поименных списках жителей района в 1920 1930 е гг. Необходим также и дальнейший поиск материалов, которые могли бы дать возможность точного подсчета выселенных из района в связи с раскулачиванием, пока мы имеем только промежуточные данные.

Вцелом же основные выводы по итогам нашего обзорного исследования будут следующими: в указанный период наблюдался не большой приток населения, не смотря на положительную динамику изменения количества населения в целом (исключая 1928 г.), большого внутреннего прироста населения также не было. Исходя из этого, приходится констатировать о возможности большого оттока населения из региона. По исследованным документам и ли-

136

тературе по истории Балаклавского региона в 1920 1930 е гг. выявлено, что отток происходили по таким причинам: 1) выселение за пределы Крыма так называемых «чуждых» элементов; 2) возможные эмиграционные процессы; 3) самостоятельное выбытие «лишенцев» по экономическим причинам; 4) обычное переселение в другие регионы СССР по собственным причинам (вербовка на работу в промышленные города, призыв на военную службу, выход замуж для женщин, отъезд на учебу и пр.); 5) возможный переезд части населения из района после землетрясения; 6) переселение за пределы района по землеустройству. Также нельзя не исключать показатели естественной смертности, уровень которой еще необходимо исследовать. Одновременно рубеж 1920 1930 х гг. дает нам относительно стабильные показатели по общей численности и национальному составу. Большое количество татарского населения в сельской местности региона привело к искусственному отделению его от г. Севастополя как результат политики коренизации, что не лучшим образом сказалось на экономике района, и это могло также дать дополнительный повод для некоторого оттока населения в тот же Севастополь. Начиная с 1929 г. сельское население в целом оставалось в своих деревнях, поскольку созданная система колхозов не предполагала свободного передвижения за пределы деревни, однако и не исключала его, факты переселения в пределах района это подтверждают. Экономическими центрами для притока работоспособного населения на начало 1930 х гг. в Балаклавский район были лишь органы соваппарата, консервный завод «Пролетарий», кооперативные общества (1927 1929 гг.), Байдарский табакосовхоз и совхоз «Профинтерн», ЭПРОН. Положение изменилось для г. Балаклавы после 1932 г., с началом разработки Балаклавского месторождения мраморовидного известняка.

В целом же, рубеж 1920 1930 х гг. для Балаклавского региона стал периодом, когда наблюдалась демографическая стагнация и практически отсутствовали факторы для положительной миграции. Однако, для выявления всех аспектов данного вопроса и уточнения количественных показателей перемещения населения региона необходимо дополнительное исследование.

Литература:

1.Бюллетень Крымского Центрального Статистического Управления – 1928 –

№8. 2. Бюллетень Крымского Центрального Статистического Управления – 1928 – № 9 3. Бюллетень Крымского Центрального Статистического Управления – 1930 – № 11 4.Государственныйархивг.Севастополя(ГАГС),Ф.Р-420,Оп.1,Д.1058 5.ГАГС, Ф. Р- 430, Оп. 5, Д 643 6. ГАГС, Ф. Р-430, Оп. 5, Д. 645 7. Ден Н. В. Крым, путеводи-

тель / Ден Н. В. – М.,1930 363 с. 8. Из беседы с М. Ф. Селиной, жительницей Балаклавы. 9. Маяк Коммуны – 1927 20 февраля – С.2 10. Маяк Коммуны – 1927 7 июня – С.2 11.СинаниС. С.ИтогиВсесоюзнойпереписинаселения17.12.1926 г. / / Бюллетень Крымского Центрального Статистического Управления – 1927 – № 8 – С 4,5 12. Софийский П. Новое административно-территориальное деление Крыма / / Экономика и культура Крыма.-1930 – № 2. – С.44

137

УДК 94 (438) «15 / 16»: 327

Пилипенко В. М. (м. Чернігів)

КОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І ПОЛЬСЬКО-ТУРЕЦЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ У СЕРЕДИНІ XVI – СЕРЕДИНІ XVII СТ.

НашарозвідкаприсвяченапроектамколонізаціїДикогоПоляусуспільнополітичній думці Речі Посполитої середини XVI – середини XVII ст. Вибір такого предмету дослідження зумовлений тим, що в цей час майже всі українські землі опинились в межах однієї держави, а отже і оборона цих територій могла здійснюватись централізовано. Для новоствореної Речі Посполитої оборона її південно східного кордону стала однією з нагальних проблем.

Однією з головних причин, яка штовхала польських магнатів і шляхту до укладання унії, було прагнення приєднати українські території до Польського королівства. Але це принесло і проблеми з обороною нових територій. З одного боку, доцільність приєднання нових територій до Корони пояснювалась необхідністю нагальної оборони цих територій від татарської небезпеки, з іншого, – ці ж аргументи використовувались і противниками приєднання [2, c. 135].

На Люблінському сеймі 1569 р. краківський, сандомирський, каштеляни та краківський воєвода стверджували, що приєднання Київщини до Корони лише додасть Кракову проблем, адже Київ стане «воротами» до Речі Посполитої, які Корона буде змушена захищати самостійно [2, c. 138 140]. Зрештою, так і сталось. Як наслідок, у суспільно-політичній думці Речі Посполитої з’явились чисельні проекти колонізації Дикого Поля з метою не лише господарського використання цих територій, а й покращення їх обороноздатності.

Ще до укладання Люблінської унії відомий публіцист Анджей Фрич Моджевський писав про необхідність створення системи оборони на степовому кордоні з Кримським ханатом. Пропозиції автора зводились до того, аби «були замки по всіх кордонах і в них було все, що необхідне для життя. А найкраще, щоб були оснащені кордони від турків. Оскільки вони на кордоні ставлять замки, так і ми повинні робити» [7, s. 305]. За задумом автора, основною масою колонізаторів мала б стати збідніла шляхта, яка повинна мешкати не лише у фортецях, а у маленьких «замочках», які вони самі і будуватимуть. Густа сітка таких «замочків» та завалені деревами переходи на кордоні значно ускладнили б татарам прохід через кордон [7, s. 339].

Найвідомішим популяризатором ідеї колонізації українських земель був київський католицький єпископ кінця XVI ст. Юзеф Верещинський. Цій тематиці він присвятив кілька творів. За твердженнями С. Лепявка, «ледь перебравшись на Київщину, Верещинський відразу відчув певну відрубність цих територій і потребу у їхній автономізації», про що й писав у своїх творах [3, p. 573]. Погляди Верещинського досить добре відомі у історичній науці, тому на них зупинимось лише коротко.

1590 р. з-під пера біскупа виходить твір, присвячений темі оборони кордону від татарсько-турецької агресії, «Droga pewna do prędszego

138

y sńadnieyszego osadzenia w Ruskich krainach pustyń Królestwa Polskiego». Ав-

тор описує Україну, як країну загального достатку, надзвичайно багату хлібом, рибою, звіром, але вона постійно перебуває під загрозою татарських нападів. Тому її потрібно захистити. І найкращим способом, переконує читача Верещинський, є «осада», тобто колонізація не зайнятої території. Окрім закликів, автор пропонує і способи досягнення мети. Першим – є приїзд короля на Україну на якийсь час для ознайомлення із ситуацією на прикордонні, своїм візитом монарх може відлякати татар. Другий – побудова замків на татарських шляхах. Також не завадило б, на думку автора, тримати п’ять тисяч війська на Низу (Задніпров’ї). Третім способом «осади» було переселення на прикордоння шляхти, особливо малоземельної. Саме ці ідеї стали провідними у творчості біскупа. Протягом наступних десяти років він продовжував їх змінювати та пристосовувати до політичної ситуації.

1594 р. письменник видав черговий твір – «Publika». Головної ідеєю твору було створення на Задніпров’ї рицарського ордену Хрестоносців, за прикладом мальтійських рицарів, які б були надійним щитом Польщі. В такому ордені сам Верещинський погодився доживати життя. Ще одним твором на цю ж тему був «Sposób Osady Nowego Kijowa» (1595 р.).

1596 р. Верещинський звернувся до Війська Запорозького з проектом створення козацького князівства в межах Речі Посполитої. Біскуп пропонував козакам зайняти все Лівобережжя й створити там полків. Єдиним обов’язком мешканців такого князівства була б оборона держави [1, c. 426]. І це після повстання Косинського та напередодні виступу Наливайка!

Цікавою пам’яткою суспільно-політичної думки кінця XVI ст. є творчість Пьотра Грабовського – маловідомого ксьондза з Великої Польщі.

Його перу належать два трактати «Zdanie syna koronnego о piąciu rzeczach rzeczypospolitejpolskiejnależących»(1595 р.)та«PolskaNiżnaalboosadaPolska» (1598 р.). У першому з них автор активно агітує шляхту приєднатись до Священної Ліги, ініціаторами створення якої виступали Габсбурги. В другому – слідом за Верещинським, розглядає проблеми військо-адміністративного реформування українських воєводств у складі Речі Посполитої.

Головною метою колонізації є оборона українських територій від татар. Грабовський відразу заявляє, що можна «з користю для оборони вітчизни» використати «те рицарство, що у нас вдома дарма валяється» [4, s. 9]. Священик пропонує створити на Задніпров’ї окрему адміністративно-військову структуру–НижнюПольщу,якабуправляласьособистокоролемчерезуряд- ників. Окрім дрібної збіднілої шляхти, яка з радістю пристане на пропозицію короля отримати доживотне володіння на прикордонні, священик пропонував переселяти на нові землі plebejos та ремісників з міст. Окремим джерелом збільшення кількості робочого люду в новоствореній колонії будуть напади шляхтичів на татарські поселення та захоплення полонених. Українське козацтво, яке на час оприлюднення трактату вже встигло гучно заявити свої вимоги до держави, також взяло б участь в обороні Нижньої Польщі.

Загалом Грабовський планував зібрати не менше 15 тисяч готових до бою з ворогом колоністів воїнів і, що особливо важливо в умовах постійного дефіциту грошей на військо, «все це не обійдеться казні і ламаного гроша» [4, s. 14].

139

До найслабшого місця всіх проектів оборони – фінансування – Грабовський підійшов ретельно, але все одно не вийшов з полону оптимізму. Він розраховував, що частину витрат вдасться покрити за рахунок десятини з прибутку від походів на ворога та добровільних пожертв (symbulum liberalitatis) монархів, шляхтичів та міщан. Загалом, Нижня Польща в описі Грабовського більше нагадує християнський рицарський орден, ніж воєводство Речі Посполитої.

Відносна стабілізація військово політичної ситуації на початку XVII ст. спричинила спад інтересу до проблеми колонізації Дикого Поля, але вже у 1610 рр. ця проблема постала з новою гостротою.

1618 р. відомий письменник, один з ідеологів польського сарматизму Шимон Старовольський (Szymon Starowolski) надрукував коротеньку брошуру під назвою «Pobudka abo rada na zniesienie Tatarów perekopskich». Твір містив ряд цікавих думок з актуальних проблем упорядкування південно східних кордонів Речі Посполитої. Лейтмотивом «Побудки» є заклик до шляхти колонізувати причорноморські степи, адже «там росте все те, що продається в Гданську і, якби поляки осадили всі землі межиріччя Дніпра і Дністра, то мали б з того велику користь».«ДопокитатарзТаврикине виженемо іпольськимиколоніями не осадимо Херсонесу, не будемо мати спокою на Подільський Україні. А, поставивши там свої фортеці, не лише від татарських нападів захистимося,

ай будемо небезпечні для турків і московітів… Якби ті всі пустки між Дніпром і Дністром осадити, то які б мали достатки?» [9, s. 160] – саме такі геополітичні задачі ставить перед польською державою Старовольський.

Автор розуміє, що татари не підуть зі своїх земель просто так, тому пропонує розпочати наступальну війну проти них, хоча не виключає ймовірність захисної війни. Платити війську Старовольський пропонує з упоминок. До упоминок слід додати один-два побори і цього, за словами Старовольського, має вистачити на військову кампанію проти татар.

Щоб Польща могла надійно закріпитись у Причорномор’ї, автор радить побудувати міста над Дніпром і Дністром і укріпити морський берег. Витрати на ці роботи Старовольський планував покрити за рахунок тих же упоминок, які слід було заплатити ремісникам за роботу. В оптимістичному запалі автор навіть відмовився від мурів навколо містечок, вважаючи, що вистачить і валів. Села при новозбудованих містечках та самі містечка можна заселити, не чинячи ніяких витрат для казни, досить взяти кожного 20 го повнолітнього селянина з родиною і переселити у приміські села,

акожного 20 го ремісника з міст слід переселяти у замки. Переселенців слід на кілька років звільнити від податків. До моря слід прокласти мережу каналів аби полегшити доставку товарів. Самі приморські міста пропонувалось використати для створення мережі міжнародної торгівлі та відібрати у турків монополію на торгівлю у Чорному морі. Про флот, який необхід-

ний для морської торгівлі, Старовольський не згадав жодним словом. 1643 р. був виданий анонімний «Dyskurs szlachcica polskiego o niektórych

punktach które się na teraźniejszym traktują sejmie». Автор звертав увагу на невирі-

шеність питань оборони південно східного кордону. За кращий спосіб оборони він вважав «осади», – колонізацію. За умов закладення таких колоній, «кочувати при кордоні поганин не буде, бо боятиметься удару з тилу» [40, s. B-BV].

140