Sbornik_Bondarevskiy_2012

объединенный Петровский и Станично-Луганский районы), в то время как из Белокуракинского и Белолуцкого по 40 делегатов, Беловодского 50, из остальных немного поменьше [3, л. 21].

Такая же неоднозначная трактовка некоторых статистических данных относительно Станично-Луганского района представляется и по отношению к голоду 1932 1933 годов, и к периоду Великой Отечественной войны. В частности относительно количества казаков, служивших в рядах полицаев и старост в период немецкой оккупации, количества эмигрантов из числа казачества после отступления немецких захватчиков в 1943 году и прочее. Анализ таких данных, в т. ч. в разрезе регионов, необходим для определения мотивов поступков казаков в период немецкой оккупации как реакцию на реализацию политики расказачивания в довоенный период (на котором, кстати, чаще всего останавливаются исследователи расказачивания).

В настоящее время, когда в РФ действует закон о реабилитированных народах и сняты многие проблемы, порожденные последствиями политики расказачивания, на территории Украины потомки донских казаков не могут реализовать себя в рамках Указа Президента Украины о праздновании Дня Украинского казачества (1999 г.), а также последующих указов в поддержку развития украинского казачества (№ 1092 от 05.11.2001 г., № 916 от 04.06.2005 г., № 378 от 04.05.2007 г., которые только 30.12 2011 г. утратили силу). Более того резкое сокращение преподавания в украинских школах предметов на русском языке, широкое распространение употребления государственного языка на уроках, включая краеведение, а также во внеурочных мероприятиях, резко ограничивают возможности потомков донских казаков по возрождению их культуры, традиций и обрядов. Такое положение нынешними представителями обществ донских казаков вновь таки оценивается как проявления «геноцида», «этноцида» и прочее.

Таким образом, оценивая политику расказачивания донцов в период Гражданской войны и в послевоенный период, сегодня, на наш взгляд, следует на определённой терминологической базе внести некоторые коррективы в концепцию определения содержания такой политики, поэтапной ее реализации, а также в хронологические и географические рамки исследования по данной теме.

Литература:

1. Государственный архив Луганской области (далее ГАЛуО). – Ф. П-34,

оп. 2, д. 1658. 2. ГАЛуО. – Ф. Р-976, оп. 1, д. 30. 3. ГАЛуО. – Ф. Р-1186, оп. 1,

д. 270. 4. Івченко Б. Політика радянської влади стосовно донського козацтва

(1917 1937 рр.) / Богдан Івченко. – Харків: «Точка», 2010. – 184 с. 5. Козлов А. И. Ак-

туальность проблем истории казачества / А. И. Козлов. / / Проблемы истории казачества ХVI – XX вв. – Ростов н / Д: Изд-во Рост. Ун-та, 1995. – с. 4 19. 6. Кузнецов Ф. Неразгаданная тайна «Тихого Дона». 05.03.2001. / Феликс Кузнецов. / / http:// www.zavtra.ru / cgi / / veil / / data / zavtra / 01 / 379 / 81 / html

121

УДК 94 (474)

Кинка С. М. (г. Одесса)

НАРОДНЫЕ ФРОНТЫ СТРАН БАЛТИИ КАК ФАКТОР ДЕМОКРАТИЗАЦИИ ОБЩЕСТВА (1988 1991 ГГ.)

Одной из особенностей перестройки (1985 1991 гг.) стала невиданная активизация самодеятельности советских граждан. С первых месяцев перестройки повсеместно стали возникать дискуссионные клубы, различные организации, которые, определяются как неформальные, самодеятельные объединения граждан [20]. С расширением гласности политизация подобных объединений значительно возросла и достигла своей кульминации в 1988 1989 гг. [1, c. 106].

Наиболее массовой формой объединения граждан стал «фронт». Народные фронты возникли в республиках советской Прибалтики, через некоторое время они появились, в большинстве республик СССР. В РСФСР появились региональные, городские, народные фронты, среди которых следует отметить наиболее влиятельные: в Ленинграде [3], Москве [12], Ярославле [22]. Однако наибольшего успеха подобная форма самоорганизации достигла в странах Балтии.

Вданной статье мы рассмотрим, какие факторы способствовали их появлению, каким было идеологическое содержание данных организаций, проведём сравнительный анализ феномена политического успеха народных фронтов на республиканском уровне, основными маркерами выступают результаты выборов 1989 1990 гг.

В1985 году мало кто мог бы предположить, что через 4 5 лет монолитная сверхдержава в результате предпринятых попыток реформ придёт к дезинтеграции и коллапсу. В этом были почти единодушны многочисленные советологи, которые, несмотря на фиксацию различных проблем, экономического, национального характера, внутри советской системы хозяйствования и в советском обществе были далеки от подобного прогноза [6, 11, 13, 17, 18]. Поначалу, верховное руководство КПСС, осознавая предкризисное состояние советской экономики, решило бороться с теми проблемами, которые были на поверхности, а основными мерами стали: повышение дисциплины труда, интенсификация производственных процессов, рационализация и т. д. Подобная политика получила название «ускорение».

На протяжении 1985 1986 гг., ощутимых перемен в политической жизни трёх балтийских республик не было. Однако латентная неудовлетворённость существовала, причём эта неудовлетворённость была гораздо шире

иглубже, чем открытая деятельность немногочисленных диссидентов. Проблемы копившиеся десятилетиями не находили своего выхода, так как механизм обратной связи был одним из наиболее слабых мест в советской системе. Один из основоположников теории информационного общества М. Кастельс называет это кризисом индустриального этатизма [7].

122

Политическая ситуация 1987 года, после того как была санкционирована политика гласность стала совершенно иной. Если ранее протесты были немногочисленными и заканчивались для их участников серьёзными репрессиями, то теперь подобные выступления, проходившие в канун 48 й годовщины заключения пакта Молотова-Риббентропа, были впервые проведены без репрессий со стороны властей [24].

Однако гораздо более массовыми, нежели политические, были протесты, связанные с экологическими проблемами: разработкой фосфоритов

вЭстонии, постройкой 3 го энергоблока Игналинской АЭС в Литве. Многие будущие лидеры народных фронтов были активными участниками этих акций. Однако после обретения независимости «зелёные» лозунги утратили свою привлекательность и были подчинены выгоде государства от подобных предприятий [23, p.431]. На волне экологических протестов поднимались и другие, в основном культурные и политические, проблемы [4, c. 32].

Однако для мобилизации масс на решение политических задач нужна была иная форма организации. Наиболее приемлемой формой политической мобилизации стал народный фронт: организация без обязательного членства, с максимально широкими функциями и привлекательной программой, которая была понятна для большинства коренного населения республик, организация, популярная благодаря поддержке харизматических национальных лидеров. Народные фронты возникли не без одобрения республиканского партийного руководства, что позже дало повод для размышлений по поводу активного участия КПСС и КГБ в создании народных фронтов [5]. Вполне возможно, что верхи республиканских коммунистических партий стали жертвой ошибочного расчёта, что процесс перестройки может быть контролируемым сверху.

Одним из достижений народных фронтов стала разработка программы регионального хозрасчёта, хотя первые попытки вступить в дискуссию по вопросам эффективности советской экономики предпринимались и ранее [14, c. 37].

Программа республиканского хозрасчёта была разработана в Эстонии и представлена широкой общественности в сентябре 1987 года. Более года она дорабатывалась и в окончательном виде была опубликована

всередине 1989 года [16].

Первый народный фронт возник в Эстонии. Идея создания Народного фронта Эстонии (НФЭ) была озвучена 13 апреля 1988 г., во время телепередачи «Подумаем ещё» [10]. Вскоре по всей республике возникли массовые группы поддержки, в число сторонников нового движения вошли преимущественного интеллектуалы, творческая интеллигенция. Возникновение НФЭ было санкционировано ЦК КПЭ. Естественно, что с формированием организации кристаллизовались и её идейные позиции.

Однако кроме довольно чёткой экономической программы, идеологическая составляющая НФЭ была весьма эклектична. Впрочем, эклектичной была и идеологическая позиция М. С. Горбачёва [9, c. 6]. Однако именно это и было фактором, способствующим его успеху. По словам одного из лидеров НФЭ, Марью Лауристин, они говорили людям, то, что те

123

хотели услышать [21, c.93]. Выступление в защиту родной земли, патетические речи о восстановлении статуса родного языка, агрессивная политика по отношению к инакомыслящим, почти идеальное лавирование между местными коммунистами, ЦК КПСС, иностранными представителями прессы, контакты с эмигрантскими организациями выгодно отличали НФЭ от беспомощной республиканской компартии, из которой активно выходили члены, и от радикальных «просоюзных» объединений. Когда это было нужно, представители народных фронтов легко дистанцировались от наиболее радикальных сторонников в своём стане.

Конечно, ситуация в каждой балтийской республике была уникальной, но в чём то очень схожей. Идейная база местных компартий стремительно эволюционировала в сторону инкорпорации идейного багажа народных фронтов, более того уже сложно отличить, где народный фронт, а где партия. Большинство руководителей народных фронтов были членами партии, часто занимающими высокие посты, часть была народными депутатами СССР. Для деятельности движений привлекались ресурсы по линии партии, часто руководители предприятий оказывали непосредственную помощь народным фронтам: финансовую, техническую. После выборов в Верховный Совет Литвы (1990), закончившихся победой «Саюдиса», секретарь независимой Коммунистической партии Литвы признался, что «обновляющаяся самостоятельная компартия Литвы – это не только естественный союзник реально мыслящего, мудрого крыла «Саюдиса», но и, можно сказать, его часть» [2].

На протяжении довольно короткого времени народные фронты стали наиболее влиятельным актором политического процесса в республиках Балтии. На выборах народных депутатов СССР (1989), большинство избранных депутатов от прибалтийских республик поддерживали позиции народных фронтов,одновременносохраняязасобойчленствовкомпартии.Этивыборыбыли признаны относительно свободными иностранными наблюдателями [25].

Результат выборов в республиканские парламенты (1990), показал, что сторонники народных фронтов имеют большинство и здесь. Кандидаты от данных движений получили большинство: в Эстонии 33 депутатских места, а с близкими по программе политическими силами, более половины из 105 возможных [15, c. 222], в Латвии из 201 мандата кандидаты от НФЛ завоевали 131 [8], в Литве из 141 места в Верховном Совете сторонникам «Саюдиса» досталось 106 [19].

Таким образом, народные фронты были важным фактором демократизации и обновления общественно-политических институтов. Несмотря на присутствие в их действиях недемократических методов работы, они способствовали становлению многопартийной системы демократического образца. С точки зрения теории акторов народные фронты были главным фактором трансформации балтийских государств от авторитаризма к демократии западного типа. Народные фронты смогли довольно быстро устранить своего глав- ногоконтрагента–республиканскуюкоммунистическуюпартию.Онижевы- ступали в роли компромиссного варианта, который мог удовлетворить ожидания различных национальных и социальных групп, однако в результате даль-

124

нейшего развития событий к власти пришли национально-ориентированные элиты, в том числе из структур бывших народных фронтов, которые не были настроены делить власть с национальными меньшинствами.

Литература:

1. Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю. 1985 1991 гг.: Курс лекций / А. С. Барсенков. – М.: Аспект пресс, 2002. – 367 с. 2. Главное – мудрость, ответственность перед Литвой / / Советская Литва. – 1990. – 27 февраля. 3. Добриян Д. Л. К вопросу о формировании Ленинградского народного фронта (ЛНФ) / Д. Л. Добриян / / Вестник Санкт-Петербургского университета. – 2011. – Серия 2. – Вып. 1. – С. 156 158. 4. Ергин Д., Густафсон Т. Россия: двадцать лет спустя. Четыре сценария / Д. Ергин, Т. Густафсон; Пер. с англ. – М., 1995. – 288 c. 5. Жуков Н. «Саюдис» – противовес литовским диссидентам / Н. Жуков / / Курьер. – 2008. – 12 июня. 6. Игрицкий Ю. И. Перестройка глазами Запада: анализ, оценки, прогнозы / Ю. И. Игрицкий / / СССР и перестройка: взгляд со стороны. М., 1991. – С. 9 45. 7. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс; Пер. с англ. под ред. О. Шкаратана. М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 606 с. 8. Лапидус Э. Кто диктует условия / Э. Лапидус / / Советская Латвия. – 1990. – 5 мая. 9. Мусатов В. Л. Метаморфозы политики Горбачёва в отношении стран социалистического содружества / В. Л. Мусатов / / Новая и новейшая история. – 2009. – № 3. – С. 3 18. 10. Народный фронт Эстонии. Хроника-1988 / / Радуга. – 1988. – № 11. – С. 45. 11. Полынов М. Ф. Предпосылки перестройки в СССР (1985 1991): внешний фактор / М. Ф. Полынов / / Вестник Санкт-Петербургского университета. – 2006. – Серия 2. – Вып. 2. – С. 50 62. 12. Поучительная история Московского народного фронта [Электронный ресурс]. – Режим доступа к публикации: http://www.agitclub.ru / front / frontsov / moskva2. htm 13. Раевская Ф. Книга о национальных отношениях в СССР на межличностном уровне / Ф. Раевская / / Зарубежная литература о Латвии: Обзоры и рефераты / Отв. Ред. Ю. И. Прикулис. – Рига: Зинатне. – Вып. 6. – С. 202 215. 14. Сависаар Э. Революция продолжается. После 1985 года / Э. Сависаар / / Радуга. – 1988. – № 2. – С. 37 50. 15. Самородний О. Становление многопартийности в Эстонии в 1988 1990 годы / О. Самородний / / Известия АН Эстонии. – 1991. – № 3. – С. 222. (С. 212 228). 16. Сводная концепция хозяйственного расчёта Эстонской ССР / / Радуга. – 1989. – № 6. – С. 65 77. 17. Федотов А. Концепция модернизации в зарубежных трактовка социально-экономического развития Советской Латвии / А. Федотов / / Зарубежная литература о Латвии: Обзоры и рефераты / Отв. Ред. Ю. И. Прикулис. – Рига: Зинатне. – Вып. 6. – С. 71 81. 18. Хмара Н. И. Гласность в оценке Запада / Н. И. Хмара / / Вопросы истории КПСС. – 1989. – № 5. – С. 79 90. 19. Число депутатов увеличивается / / Советская Литва. – 1990. – 6 марта. 20. Яницкий О. Н. Гражданские инициативы и самодеятельность масс / О. Н. Яницкий. – М.: Знание, 1988. – 64 с. 21. Яницкий О. Н. Досье инвайроменталиста. Очерк интеллектуальной биографии / О. Н. Яницкий. – М., ИС РАН, 2009. – 239 с. 22. Ярославский Народный фронт [Электронный ресурс]. – Режимдоступакпубликации:http://www.agitclub.ru / front / frontsov / frontjaroslavl.htm 23. Douglas R. Weiner. A Little Corner of Freedom: Russian Nature Protection from Stalin to Gorbachеv / Weiner R. Douglas. Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1999. – 556 р. 24. Keller B. Lithuanians rally for Stalin victims / B. Keller / / New York Times. – 1987. – 24 August. 25. Taagepera R. A note on the March elections in Estonia / R. Taagepera / / Soviet Studies. – 1990. – Vol. 42. – No 2. – Р. 329 339.

125

УДК 94[ (470+571):55] «18»

Краснякова М. А. (м. Луганськ)

РОСІЙСЬКО-ІРАНСЬКА БОРОТЬБА ЗА ПАНУВАННЯ НА ПІВДЕННОМУ КАВКАЗІ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХІХ СТ.

В історії Російської імперії ХІХ століття позначене тривалими війнами, що велися на всіх напрямках проти споконвічних ворогів – Туреччини, Швеції, Ірану, у тому числі й за Південний Кавказ. Починаючи ще з часів Петра І, в орбіту зовнішньополітичних і територіальних зацікавлень російської військово політичної еліти увійшов Північний Кавказ, згодом Грузія (у 1801 р. цар Георгій VІІ зрікся престолу на користь російського імператора), а вже уряд Олександра І вирішив поширити свій вплив і на Дагестан й Азербайджан. Це рішення зумовило необхідність визначитися з головнокомандуючим на Кавказі. Ним було призначено грузинського князя, родича останнього царя Грузії, П. Д. Ціціанова, що встиг відзначитися в бойових діях під керівництвом Румянцева й Суворова.

Ціціанов спрямував свій перший удар проти затятого антиросійського правителя Ганджінського ханства Ґанджі Джевад-хана. Після вдалого штурму в січні 1804 р. Ганджінської фортеці, що вважалася найсильнішою в Азербайджані, окрім Ґанджі, до складу Російської імперії увійшли грузинські території – Менгрелія, Імеретія, Гурія.

Такий натиск зі сторони Росії на Кавказ викликав різку критику та незадоволення в сусіднього Ірану, котрий вважав цю територію сферою свого впливу. Уряд Баба-хана, за активного втручання Великої Британії, вимагав, аби російські війська залишили землі Закавказзя. Коли ж отримав відмову, оголосив Петербургу війну.

Розпочалися військові дії між російською та турецькою арміями битвою поблизу селища Гумрі 10 червня 1804 р.: генерал С. А. Тучков із чотиритисячним загоном ущент розгромив восьмитисячний кінний загін перського принца Аббаса-Мірзи.

Головнокомандуючий Ціціанов також розвивав стрімкий наступ російських військ: після втечі іранської армії біля Канагіра він взяв в облогу Еривань, але через повне винищення персами загону полковника Монтрезора, що прикривав провіант, Ціціанов відвів свої частини від добре укріпленого міста.

Наступний, 1805 р. приніс російським полководцям славні перемоги над ворогами й нові територіальні надбання на Кавказі. Росії покорилися карабаські й шушинські хани. Ціціанов та його генерали зуміли стримати наступ ворожих частин під Карабахом і Ериванню, а полковник П. М. Карягін в районі Ганджі змусив утікати численне військо Аббас-Мірзи. Генерал І.І. Завалишин намагався взяти Решт і Баку, а коли йому це не вдалося, то за справу взявся сам головнокомандуючий. Бакинський князь Хусейн-Кулі згодився здати фортецю, проте під час переговорів про капітуляцію Ціціано-

126

ва підступно вбили. Російська армія понесла велику втрату, адже Ціціанов був прекрасним стратегом, талановитим полководцем і чудовим адміністратором, та разом із тим росіяни все ж зуміли втримати перевагу в регіоні.

ОчоленігенераломГудовичем,російськівійськарозбилив1806 р.шекінського хана, потім армію Аббаса-Мірзи, підкорили лезгин. Турецька війна 1806 1812 рр. змусила полководця піти на перемир’я з іранцями, але при цьому російські частини захопили Ечміадзін і Нахічевань. Значних втрат росіяни зазнали під час зимового відступу через гори після невдалого штурму Ериванської фортеці в 1808 р.

У великій мірі загибель тисячі вояків зумовила призначення нового головнокомандуючого А. П. Тормасова. Двобій між Тормасовим і Баба-ха- ном розпочався в червні 1809 р.: трьохденна битва закінчилося перемогою російських військ над перською армією, що вторглася в Грузію. Унаслідок цього російське підданство прийняла Грузія й Абхазія. Не менш вдалими були дії генерала Ф. О. Паулуччі, котрий силами двох єгерських батальйонів у 1810 р. переміг десятитисячну іранську армію біля Ахалкалакі

йперешкодив утворенню ірано-турецького військового союзу, спрямованого на спільні дії проти Російської імперії на Кавказі.

Своєрідний військово політичний тайм-аут іранці отримали під час континентальної блокади Великої Британії, яку підтримала Росія. Адже у відповідь на неї англійці почали масово постачати персам і туркам зброю та військових інструкторів, а Петербург був змушений послабити свої військові угрупування на Кавказі через загрозу війни з Францією.

Протягом 1811 1812 рр. Аббас-Мірза зробив останню спробу відновити перське панування на Кавказі. У січні 1812 р. йому вдалося взяти в полон Троїцький полк, проте невдовзі росіяни виправили ситуацію й примусили принца згодитися на мирні переговори.

На дипломатичному поприщі Петербург мало чи не зазнав поразки: новопризначений головнокомандуючий Н. Ф. Ртищев поводив себе доволі невпевнено, а Наполеон обіцяв іранцям не лише Азербайджан, але

йГрузію, якщо вони відновлять військові дії проти Російської імперії.

Ситуацію врятував генерал П. С. Котляревський. 19 жовтня 1812 р. він у двохденному бою завдав поразки тридцятитисячній армії Аббас-Мірзи біля річки Аракс, і це при тому, що його загін нараховував півтори тисячі чоловік. 31 грудня того ж року під командуванням П. С. Котляревського росіяни взяли Ленкорань, а навесні 1813 р. полковник Пестель на чолі Тіфліського полку розбив війська ериванського сардаря.

Після ряду поразок і втрати союзників (Франція зазнала фіаско у війні 1812 р.,аВеликаБританіязворогаперетвориласянасоюзникаРосії)іранськомуправителюнічогонезалишалося,якпітинамирніпереговоризПетербургом. За умовами Гюлістанського мирного договору 1813 р. Персія визнавала Карабаське, Ганджинське, Шекінське, Ширванське, Дербентське, Талишське, Кубинське, Бакинське ханства й Ленкорань територіальними

127

надбаннями Російської імперії, а також відмовлялася від претензій на Грузію й Дагестан.

Перемога над Наполеоном у Вітчизняній війні в значній мірі підняла авторитет і посилила вплив Росії на міжнародній арені. Вступити у відкрите протистояння з нею не наважувалася жодна з європейських країн, проте для ослаблення позицій Петербурга використовувалися треті країни – Іран й Туреччина. Велика Британія ніяк не могла змиритися з думкою про домінування Російської імперії на Кавказі, а тому підштовхувала іранців переглянути умови Гюлістанського договору, аби повернути колишнє домінування в Закавказзі.

Уряд Миколи І вів доволі гнучку зовнішню політику, а тому намагався послабити конфронтацію навіть ціною територіальних поступок. Натомість Іран свідомо відмовлявся від мирного вирішення протиріч, адже розраховував на фінансову підтримку Британії й на ворожість кавказьких народів щодо російської присутності в регіоні. На руку персам була також внутрішня політична нестабільність у Росії, зумовлена повстанням декабристів. Петербург опинився перед загрозою війни на два фронти: у цей час активізувалася Туреччина. Саме тому, щоб випередити ірано-турецьке військове об’єднання проти Росії, уряд Миколи І видрукував „Декларацію про війну з Персію», у якій недвозначно говорилося, що Росія змушена вдатися до такого кроку через неадекватну поведінку перського керівництва.

Та навіть такі дії на випередження не знімали головної проблеми: російська армія не була готова до війни з Іраном. Намісник Кавказу генерал А. П. Єрмолов прикривав кордон загоном, що нараховував усього 6,5 тис. вояків, ще 8 тис. у якості резерву було стягнуто до Тбілісі. Натомість їм протистояла шістдесятитисячна перська армія.

Активні бойові дії розпочалися в середині липня 1826 р. Спочатку кордон перейшливійськовічастиниеріванськогосардара,щонараховували28тис. чоловік, і рухалися в напрямку Тіфліса. Аббас-Мірза на чолі сорокатисячної армії узяв в облогу фортецю Шушу. Далі принц частину сил перекинув до Ґанджі через Єлизаветполь. Ще один загін персів захопив Ленкорань і направився до Баку, проте оволодіти містом іранцям не дав шквальний вогонь захисників фортеці й кораблів, котрі поспішили на виручку Каспійській флотилії.

Єрмолову нічого не залишалося, як рятувати ситуацію силами загону В. Л. Мадатова. 4300 вояків Мадатова атакували вісімнадцятитисячний турецький авангард, який рухався в напрямку Ґанджі, і розгромили його.

Генерал-ад’ютант І. Ф. Паскевич вирішив дати бій неприятелю біля Єлизаветполя. 13 серпня 1826 р. розпочалася битва, у котрій перси чисельно переважали росіян у чотири рази, проте це не завадило Паскевичу отримати блискучу перемогу над ворогом. Залишки розгромлених перських частин відійшли за Аракс.

Тим часом Єрмолов відкинув іранські загони з Північного Кавказу й розробив план військових дій на території самого Ірану. За ним, російські війська мали вступати дише у відкриті бої з польовими іранськими арміями

128

йні в якому разі не брати в облогу фортеці. Утілювати цей план імператор доручив своєму улюбленцю І. Ф. Паскевичу.

Головний удар передбачалося нанести по Ерівані. 24 квітня авангард генерала А. Х. Бенкендорфа оточив вірменську фортецю, одночасно російські війська взяли в облогу й Аббас-Адад в Нахічеванському ханстві. Спроба Аббас-Мірзи прорвати блокаду завершилася поразкою іранців в бою біля Джеван-Булака. Паскавич готувався до військових дій в Південному Азербайджані.

Аби цього не допустити, Аббас-Мірза наніс удар у Вірменії. Біля Аштарака відбулася битва, яка принесла численні втрати обом ворогуючим сторонам. Перський принц укріпив Ерівань, а сам відступив на Південь, коли дізнався, що до Ечміадзина рухається Паскевич на підмогу 20-ій дивізії генерала А.І. Красовського.

Після нетривалої облоги 1 жовтня 1827 р. російські війська безперешкодно ввійшли в Ерівань, заблокувавши залишки гарнізону коменданта фортеці Гассан-аги.

Після того, як загін генерала Г.Є. Ерістова 14 жовтня увійшов у місто Тебріз (Південний Азербайджан), шахський уряд запросив миру. Перси зумисне затягували переговори, очікуючи загострення відносин між Росією

йТуреччиною, щоб змусити Петербург піти на поступки у світлі майбутнього протистояння зі Стамбулом.

Головнокомандуючий Паскавич вирішив змусити іранців поквапитися з укладанням угоди й відновив наступ. Росіяни захопили Армію, Ардебіль і рухалися в напрямку Тегерана. Шах підписав мирний договір 10 лютого 1828 р. в Туркманчаї. Росія отримувала Еріванське й Нахічеванське ханства

й20 млн. крб. сріблом контрибуції.

Отже, у першій третині ХІХ ст. Південний Кавказ став ареною зіткнення геополітичних інтересів Російської імперії й Ірану, який підтримували Велика Британія, Туреччина, Франція, котрі таким чином хотіли ослабити вплив Петербурга не лише в цьому регіоні, але й на європейському театрі військових і військово політичних дій. Завдяки героїзму російської армії й талановитому керівництву воєначальників, Росії вдалося закріпитися на Південному Кавказі й змусити Іран визнати свою остаточну поразку.

129

УДК 94 (4) – 054.72

Лавренко В. С. (м. Дніпропетровськ)

ПЕРЕМІЩЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ РОСІЙСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ ПЕРШОЇ ПІСЛЯРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ХВИЛІ В РАМКАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНТИНЕНТУ:

ДО ПИТАННЯ ПРО МЕНТАЛЬНУ ГЕОГРАФІЮ

Російська еміграція першої пореволюційної хвилі не була стабільним явищем: з часом частина емігрантів повернулась до СРСР, більшість біженців зберегли потенціал до переїзду в рамках Європейського континенту. Причому стосовно цих переїздів ми зустрічаємо наступний парадокс: відносно влаштована на Балканах інтелігенція при першій можливості їде у Париж. Постає запитання – чому? Відповідь на нього може бути знайдена при дослідженні сприйняття емігрантами столичного регіону та периферії. Отже, актуальність нашої розвідки зумовлюється можливістю уточнення причин переміщень російських емігрантів у Європі з точки зору ментальної географії.

На сьогодні ментальна географія російської еміграції не ставала окремим предметом дослідження. Деякі моменти бачення столичних регіонів розкрито у роботі С. Іпполітова, В. Недбаєвського, Ю. Руденоцової [1]. І ця робота є практично єдиною, де увагу дослідників привертали регіональні питання розселення емігрантів (як правило, дослідники обмежуються лише наведенням чисельності біженців по країнах на певні роки). Тож наша розвідка, присвячена сприйняттю регіонів біженцями, має певний потенціал новизни.

Однією з головних особливостей російської еміграції першої післяреволюційної хвилі були її «валізові настрої», які подекуди навіть передавалися наступному поколінню. Так емігрант другого покоління В. К. Голіцин згадує: «Батько мій будинок так і не придбав тому, що постійно боявся – а раптом щось трапиться. Дідусь Еден до кінця життя, аж поки не потрапив до nursing house, тримав під ліжком валізу із консервами» [2]. Постійні переїзди в роки Громадянської війни із відступом білих формувань створили ілюзію про перманентне переміщення як життя, наповнене сенсом боротьби за свої переконання та свою Росію. До того ж, в еміграцію відправилась найбільш активна частина населення, яка найлегше сприймала переїзд з метою покращення власного матеріального становища та й морального комфорту. Окрім того, об’єктивні соціально-економічні та політичні умови у країнах-реци- пієнтах були факторами, що «виштовхували» російських біженців за їх межі. Тут за приклад можна навести насичення ринку праці місцевими кадрами на Балканах, що викликало дискримінаційні заходи стосовно росіян, прихід до влади Гітлера у Німеччині, який загрожував деяким біженцям потраплянням до концтабору, тощо. Таким чином, можна говорити про те, що потрапивши за кордон, маса біженців постійно циркулювала в межах Європейського континенту, а згодом, частина емігрантів переїхала до Америки.

Отже, ми можемо говорити про наявність певних перевалочних пунктів стосовно російської еміграції першої післяреволюційної хвилі, а також про

130