IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

лише «мандат народу» (тобто вибори). Однак ще більш ефективним засобом зміцнення системи володарювання мав стати інститут глави держави. Підносячись над усіма гілками влади і не нав'язуючи себе як повсякденного главу уряду і лідера парламентської більшості, президент повинен був виражати вищу волю держави з проблем першорядного значення. Отже, одним з найважливіших завдань цього органу було гарантування стабільності виконавчої влади в несприятливих політичних і економічних умовах.

Ці ідеї були чітко проведені в тексті нового основного закону. Свідченням цього є сама структура Конституції, побудованої за схемою президент — уряд — парламент. Центральною ланкою всієї політичної системи став президент. Йому була відведена роль «вищого арбітра», покликаного забезпечувати нормальне функціонування державних органів, а також наступність держави (ст. 5). Тому президент не ніс політичної відповідальності ні перед одним органом (за винятком випадку державної зради) і ніким не контролювався. Водночас для виконання своєї ролі він був наділений як широкими постійними прерогативами, так і повноваженнями, які мають виключний характер.

Насамперед президент призначав главу уряду, а за його пропозицією призначали інших членів кабінету, а також приймав їхню відставку. Він головував на засіданнях уряду, у Раді і Комітеті національної оборони, у Вищій раді магістратури. Йому надавалися повноваження глави збройних сил, право призначення на вищі цивільні і військові посади.

Президент був наділений значними повноваженнями не тільки у виконавчій, а й у законодавчій сфері: він мав право підписувати й оприлюднювати закони, вимагати від парламенту нового обговорення закону або окремих його статей; право оспорити прийнятий парламентом законопроект і передати його до Конституційної ради (суду) для висновку про його відповідність Конституції; право передавати деякі види законопроектів на референдум, минаючи парламент; право звертатися до парламенту з посланнями, що не підлягають обговоренню; право приймати ордонанси, що мають силу закону. Президент одержав також право розпуску нижньої палати парламенту (ст. 12), що не характерно для суто президентських республік. Він представляв Францію в міжнародних відносинах, наділявся значними прерогативами в галузі зовнішньої політики.

Крім зазначених повноважень, президент згідно зі ст. 16 одержав право вживати надзвичайних заходів на свій розсуд в умовах, коли «встановлення республіки, незалежність нації, цілісність її території або виконання її міжнародних зобов'язань опиняються під серйозною чи безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади, створених відповідно до Конституції, порушене».

Водночас передбачалися деякі гарантії проти встановлення одноособової диктатури президента (автоматичне скликання парламенту, запит думки Конституційної ради тощо). Однак діяльність президента в період надзвичайного стану ніким не контролювалася. Відповідно до ст. 19 свої найважливіші повноваження — призначення уряду, розпуск палати, запровадження виключних повноважень, передача законопроектів на референдум і деякі інші — президент здійснював одноосібно, без контрасигнування з боку прем'єра і відповідних міністрів. Інші акти президента вимагали міністерського скріплення, а отже, прем'єр-міністр ніс за них політичну відповідальність перед парламентом.

Конституція 1958 р. відмовилася від колишньої політичної практики обрання президента парламентом. Відтепер він мав обиратися колегією виборщиків, у якій члени парламенту складали незначну частину. Пізніше непрямі вибори президента були замінені прямими.

Друге місце в державному механізмі П'ятої республіки було відведене уряду. У найзагальнішому вигляді його компетенція закріплювалася в ст. 20 Конституції: уряд повинен визначати і здійснювати «політику нації», розпоряджатися адміністрацією і збройними силами.

460

Прем'єр-міністр, повноваження якого визначені більш докладно, має керувати діяльністю уряду, нести відповідальність за оборону країни, забезпечувати виконання законів, видавати нормативні акти в порядку регламентарної влади, призначати на військові і цивільні посади.

Отже, вища виконавча влада згідно з Конституцією була недостатньо чітко розподілена між президентом і прем'єр-міністром, але передбачалося, що прем'єр, володіючи певною автономією, здійснює повсякденне керівництво внутрішньою політикою. Конкретні форми взаємодії президента і прем'єра залежали від узгодженості їхніх дій при стратегічному верховенстві президента головним чином від розстановки партійно-політичних сил.

На останнє місце серед вищих державних органів Конституція 1958 р. помістила парламент. Він складався з двох палат Національних зборів і Сенату, які були практично рівноправними. Національні збори обиралися прямим голосуванням. Сенат який обирався шляхом непрямого голосування колегіями виборщиків, мав забезпечувати представництво територіальних одиниць республіки і французів, які проживали за межами Франції. Особливі «стримуючі» повноваження Сенату, наділено го правом вето стосовно проектів конституційних змін, могли стати гальмом під час проходження важливих законопроектів.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений взаємовідносинам парламенту і уряду, в якому чітко закріплювалася до мінуюча роль уряду. Ретельно оформлений функціональний поділ гілок влади, докладна регламентація діяльності, структури і процедури засідань парламенту мали на меті створення системи «раціоналізованого» парламентаризму замість, парламентарних моделей Третьої і Четвертої республік.

Акти парламенту могли регулювати чітко визначене і порівняно невелике коло питань (структура і принципи організації державного апарату, права і свободи, громадянство, податки, основні принципи цивільного, кримінального, трудового права та ін.). З цих питань уряд також міг видавати нормативні акти, що мають силу закону (ордонанси), але тільки з дозволу парламенту. Можливість подібного делегування парламентом своїх повноважень була прямо передбачена в Конституції, а подальша практика закріпила таке положення. Всі інші питання повинні б ули вирішуватися в адміністративному порядку, регламентарною владою кабінету, тобто шляхом декретів.

Уряд мав також значні повноваження щодо контролю за законодавчим процесом. Насамперед він, по суті, визначав порядок денний роботи парламенту. Урядові законопроекти мали розглядатися в першу чергу. Уряд міг також вживати заходів для відхилення внесених парламентаріями поправок до законопроекту і проведення голосування без обговорення (статті 40, 41, 44, 45 та ін.). Для прийняття, наприклад, фінансового законопроекту парламенту встановлювався певний термін. Якщо в цей термін бюджетний закон не приймався, він міг бути введений у дію урядовим декретом.

Конституція 1958 р. встановлювала відповідальність уряду перед парламентом. Однак прийняття «резолюції осуду», яка б зобов'язувала уряд піти у відставку, було обставлено численними умовами (ст. 49). Уряду могло бути відмовлено в довірі лише абсолютною більшістю голосів, а якщо ініціатори резолюції не збирали такої більшості, вони втрачали право вносити нову протягом тієї ж парламентської сесії.

Отже, хоча система органів влади відповідно до Конституції 1958 р. мала атрибути парламентарної республіки (відповідальність уряду перед парламентом, міністерське скріплення актів президента тощо), найсуттєвіші повноваження у визначенні і проведенні державної політики були надані президенту. Широкі прерогативи президента Франції, передбачені Конституцією, не мали аналога навіть у президентських республіках. Режим П'ятої республіки почав у теорії іменуватися змішаним «президентсько-парламентським» або «непрямим президентським»

461

режимом, ставши зразком своєрідної гібридної, а насправді нової, самостійної форми правління, що одержала в політичній науці назву «напівпрезидентська республіка».

Судова влада згідно з Конституцією 1958 р. проголошувалася «хранителькою особистої свободи». Особливе становище серед судів зайняла Конституційна рада, що зосередила у своїх руках контроль за конституційністю нормативних актів і, незважаючи на відсутність прямої вказівки про це, право тлумачити основний закон. Класичним прикладом системи спеціалізованих судів є й існування у Франції органів адміністративної юстиції на чолі з Державною радою.

До юрисдикції адміністративних судів належить вирішення питань про відповідність закону актів та дій виконавчих органів і посадових осіб, на практиці — від рішень муніципалітетів до актів президента. В іншому ж традиційні форми судоустрою, як і раніше, зберігаються і діють з незначною модернізацією в 1970-х роках (Кодекс судоустрою 1978 р.).

Конституція 1958 р. дуже скупо регламентувала систему місцевого управління. Водночас французька (континентальна) модель місцевого управління стала зразком для наслідування в більшості країн світу. У ній певним чином поєднуються пряме державне управління на місцях і місцеве самоврядування, причому агенти державної адміністрації здійснюють нагляд за діяльністю місцевих представницьких органів. Одночасно нижчестоящі ланки системи підпорядковуються вищестоящим. У цій сфері Конституція 1958 р. відповідала поширеній теорії, згідно з якою існують «природні» адміністративно-територіальні одиниці (село, місто та ін.), що можуть і повинні формувати свої органи самоврядування, і «штучні» утворення, тобто створені актами центральної влади

(регіон тощо), у яких управління здійснюється тільки представниками центральної влади. Відповідно до Конституції місцевими колективами республіки є комуни, департаменти, заморські території, які вільно управляються виборними радами (ст. 72). Ни з о вою одиницею стала комуна (село або місто), жителі якої обирають свій орган самоврядування — муніципальну раду. У департаментах обираються генеральні ради. «Штучним утворенням», що не має представницьких органів, став регіон. Функції місцевої адміністрації в департаментах і регіонах були покладені на префектів і супрефектів — представників центру на місцях.

Розвиток політичної системи Франції в 60—80-х роках XX ст. Основною тенденцією розвитку політичної системи П'ятої республіки в перші десятиліття її існування було подальше посилення президентської влади, її персоналізація. Президент став на практиці не тільки главою держави, а й главою уряду, водночас слабшала і будь-яка протидія законодавчій владі.

Значну роль у такій еволюції президентської влади відіграла конституційна реформа 1962 р., проведена де Голлем за допомогою референдуму, що змінила порядок обрання президента. Відтепер обрання президента мало відбуватися шляхом загального голосування.

Справжній зміст реформи полягав у протиставленні глави держави як безпосереднього і єдиного обранця народу Національним зборам, які обиралися у такий само спосіб. Крім того, подальше посилення президентської влади було пов'язане з можливістю глави держави спиратися на парламентську більшість, оскільки в 60—70-х роках президент незмінно виступав як лідер голлістської партії. Маючи підтримку більшості в парламенті, він фактично очолював і уряд, відтіснивши його формального главу — прем'єр-міністра. Повна залежність прем'єр-міністра й уряду від волі президента, фактична відповідальність уряду перед главою держави внаслідок збігу президентської і парламентської більшості стали характерною рисою П'ятої республіки. Центром прийняття державних рішень стала головним чином особиста канцелярія президента, вільний від будь-якої політичної відповідальності розгалужений апарат Єлисейського палацу.

Помітною тенденцією в розвитку режиму П'ятої республіки в 60—70-х роках стала і централізація судово-поліцейського апарату. Були створені надзвичайні органи політичної юстиції, розширені повноваження поліції і префектів.

462

Водночас сталися певні зрушення у зміцненні гарантій прав особи. У 1971 р. Конституційна рада визнала преамбулу до

Конституції 1958 р. (з посиланнями на права людини в Декларації 1789 р. і Конституції 1946 р.) складовою «конституційного блоку» і зобов'язала органи державної влади поважати положення цієї преамбули як конституційні принципи. Крім того, починаючи з 1971 р., Конституційна рада декларувала низку положень, що визначають принципи правового статусу особи (так звана Судова хартія прав людини).

Серйозні зміни в розстановці соціально-політичних сил у Франції проявилися в період 1973—1976 рр., коли голлістська партія втратила абсолютну більшість місць у парламенті й поступилася найважливішими державними посадами представникам інших правих і центристських угруповань. Одночасно зі зміною соціальної бази і падінням голлістської партії посилився вплив лівих сил. У 1972 р. реформована Соціалістична партія і Французька комуністична партія підписали спільну Програму демократичного Уряду народної єдності. Програма передбачала проведення в країні соціально-економічних і політичних перетворень, відновлення ролі і престижу парламенту та ін. Протистояння двох партійних блоків — коаліції лівих сил, з одного боку, і правоцентристської коаліції — з іншого, одержало назву «біполяризації» політичного життя, ставши визначальною ознакою розвитку політичної системи Франції.

«Біполяризація» відкрила безпосередню можливість приходу до влади лівого блоку, а також змін у взаємовідносинах гілок влади. Президент і уряд могли відтепер бути представниками конфронтуючих угруповань, їхня фактична роль прямо залежала від зв'язку з партійно - парламентською більшістю.

У 1981 р. Соціалістичній партії вдалося завоювати посаду президента, одержавши абсолютну більшість місць у парламенті, і сформувати уряд. Зберігши основні положення Конституції 1958 р. стосовно центрального апарату П'ятої республіки, уряд соціалістів разом з тим прийняв закон про децентралізацію місцевого управління, скасувавши традиційну посаду префекта (потім відновлену), запровадив, хоча й в урізаному вигляді, пропорційну виборчу систему. Місцеві органи влади одержали більшу самостійність у фінансових та інших питаннях управління. Відповідно до законів 1983 р. підпорядкування нижчестоящих органів самоврядування вищестоящим було обмежене певними напрямами діяльності (освіта, охорона здоров'я тощо), трохи пом'якшений був адміністративний контроль центру за місцевими органами самоврядування. Право обирати представницькі органи (самоврядування) було надане регіонам.

Період 1986—1988 рр. став унікальним у тому відношенні, що крім певної переоцінки ролі держави, П'ята республіка уперше випробувала новацію «роздільного правління» — співіснування президента-соціаліста і правоцентристського уряду, що спираються на опозиційні один одному політичні блоки. Другий такий період «співіснування» тривав з 1993 по 1995 р., а з 1997 р., навпаки, соціалістичний уряд «співіснує» із президентом -голлістом.

Політичні події 80—90-х років свідчать, що незважаючи на всі труднощі і перипетії партійного суперництва, примат президентської влади в усіх галузях державного життя і нині залишився незмінним. Не випадково найпоширенішими оцінками П'ятої республіки є такі характеристики, як «суперпрезидентська республіка» або «ультрапрезидентський режим». Водночас парламент є ареною партійного суперництва, і в умовах політичної поляризації глава держави ще більше, ніж колись, заінтересований у підтримці парламентської більшості, а для найбільш ефективного втілення в життя своєї політики партія або блок партій повинні виграти не тільки президентські, а й парламентські вибори. Якщо ж говорити про здійснення парламентом своєї головної функції — законодавчої, то тут він, як і раніше, виступає в основному в ролі «реєстраційної палати», оскільки відповідно до Конституції 1958 р. його власна сфера

463

законодавчих повноважень значно обмежена, а повсякденний парламентський контроль (питання міністрам) разом з відповідальністю уряду перед парламентом не відіграють у Франції великої практичної ролі.

Незалежно від розстановки основних політичних сил, на меж і XX і XXI ст. держава у Франції залишалася значною регулюючою силою в економіці і соціальних відносинах. Періодично здійснювані націоналізація і приватизація галузей економіки в цілому зберегли співвідношення державного і приватного її секторів. Особливістю приватизації у Франції при передачі малоефективних галузей господарства й об'єктів державної власності є збереження в державній власності великих пакетів акцій цих об'єктів, використання державних облігацій або аукціонів.

На розвиток політичної системи Франції значно впливають інтеграційні процеси загальноєвропейського масштабу. Так, у 1992 р. Конституція Франції була доповнена розділом «Європейський союз», дедалі чіткіше почала виявлятися тенденція до визнання верховенства «комунітарного права» (права Європейського союзу) над національним правом.

464

ЗМІСТ

Вступ Плани семінарських занять

РОЗДІЛ І. РАБОВЛАСНИЦЬКА ДЕРЖАВА І ПРАВО

Тема 1. Закони царя Хаммурапі — правова пам'ятка рабовласницької держави

1.Утворення Вавилонської держави та її суспільно-політичний устрій

2.Право за законами Хаммурапі

2.1.Загальна характеристика законів Хаммурапі. їх структура

2.2.Правове становище окремих груп населення за законами Хаммурапі (авілумів, мушкенумів, тамкарів, редумів, баїрумів, селян, рабів)

2.3.Договір позики

2.4.Шлюбно-сімейне право

2.5.Злочини і покарання

Тема 2. Суспільно-політичний устрій і право Стародавньої Індії ..

1.Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних оповідей «Махабхарати»

і «Рамаяни»)

2.Державний устрій в імперії маурьїв

3.Основні риси права Стародавньої Індії

3.1.Загальна характеристика законів Ману

3.2.Регулювання майнових відносин за законами Ману.

3.3.Регулювання шлюбно-сімейних відносин за законами Ману

3.4.Злочини і покарання за законами Ману

3.5.Судовий процес за законами Ману

Тема 3. Держава і право Стародавньої Греції

1. Утворення Афінської держави

1.1.Період військової демократії, реформи Тесея

1.2.Реформи Солона

1.3.Реформи Клісфена

1.4.Демократизація державного устрою Афін в результаті реформ Ефіальта і Перикла. 2. Державний устрій Афін у V—IV ст. до н. е

2.1.Народні збори

2.2.Рада п'ятисот

2.3.Геліея. Афінська армія. Поліцейські функції 3. Основні риси афінського права

3.1.Джерела афінського права. Закони Драконі а

3.2.Право власності

3.3.Зобов'язальне право

3.4.Сімейне і спадкове право

3.5.Кримінальне право і судочинство 4. Рабовласницька держава в Спарті

4.1.Утворення Спартанської держави

4.2.Суспільний лад Спарти

4.3.Державний устрій Спарти

465

Тема 4. Держава і право Стародавнього Риму

1.Виникнення держави в Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія

2.Суспільний лад і правове становище населення Риму в період республіки3. Державний устрій Римської республіки

4.Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат

5.Римське право

5.1.Основні етапи розвитку римського права

5.2.Джерела римського права найдавнішого, класичного і посткласичного періодів

6.Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права

6.1.Право приватної власності за Законами XII таблиць......

6.2.Договір позики

6.3.Злочини і покарання.

7.Процес у Стародавньому Римі (досудові відносини сторін, формалізм. Поділ процесу на дві стадії)

8.Римське право класичного і посткласичного періодів. Преторське право.

9.Право приватне і право публічне

10.Право народів

11.Зобов'язальне право. Типи договорів. Зобов'язання із заподіяння шкоди (з деліктів)

12.Кримінальне право і процес

РОЗДІЛ II. ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО

Тема 5. Арабський халіфат та його мусульманське право.

1.Виникнення держави в арабів

1.1.Об'єднання Аравії

1.2.Виникнення ісламу

1.3.Суспільний і державний устрій Арабського халіфату

2.Мусульманське право (шаріат)

2.1.Особливості становлення і розвитку мусульманського права

2.2.Джерела мусульманського права

2.3.Право власності.

2.4.Зобов'язальне право

2.5.Шлюбно-сімейне і спадкове право

2.6.Кримінальне право.

2.7.Судочинство

Тема 6. Салічна правда — пам'ятка ранньофеодального права франків

1.Виникнення Франкської держави. Реформи Карла Мартелла

2.Варварські правди та їх загальна характеристика

3.Злочини проти приватної власності за Салічною правдою

4.Злочини проти особи

5.Судовий процес

5.1.Процесуальні відносини сторін до суду

5.2.Виклик до суду

5.3.Види доказів

Тема 7. Велика хартія вольностей 1215 р

466

1.Особливості державного розвитку Англії в період раннього феодалізму і становопредставницької монархії. Реформи Генріха II

2.Прийняття Великої хартії вольностей 1215 p.

3.Правове становище різних груп населення Англії за Великою хартією вольностей 1215 р.

3.1.Права і привілеї великих баронів

3.2.Відображення в Хартії інтересів лицарів і городян

4.Значення Великої хартії вольностей 1215 р. в історії феодальної держави і права Англії

Тема 8. Законник Стефана Душана 1349 р. —збірник сербського феодального права

1.Утворення Сербської феодальної держави, її суспільний і державний устрій.

2.Прийняття Законника Стефана Душана, його загальна характеристика.

Тема 9. Держава і право феодальної Франції.

1.Сеньйоріальна монархія. Реформи Людовіка IX

2.Станово-представницька монархія

3.Абсолютна монархія.

4.Характеристика основних джерел права.

4.1.Джерела права.

4.2.Право феодальної власності на землю

4.3.Зобов'язальне право.

4.4.Державна регламентація виробництва і торгівлі

4.5.Сімейне і спадкове право.

4.6.Кримінальне право

4.7.Судовий процес

Тема 10. Феодальна держава і право в Німеччині

1.Становлення і розвиток ранньофеодальної держави

2.Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління

3.Територіальна роздробленість та її закріплення в нормативних актах

4.Загальна характеристика

РОЗДІЛ III. БУРЖУАЗНА ДЕРЖАВА І ПРАВО

Тема 11. Конституційні акти і формування парламентарної монархії в Англії (1640—1917 pp.)

1. Причини, етапи й особливості Англійської буржуазної революції XVII ст.

1.1.Економічні передумови

1.2.Соціальні передумови.

1.З. Ідеологічні і політичні передумови. 1.4. Петиція про право 1.5. Початок і основні етапи революції

1.6.Протекторат Кромвеля

1.7.Реставрація монархії

1.8.«Хабеас корпус акт» 1679 р

1.9.«Славна революція» 1688 р

1.10.Білль про права 1689 р. Акт про престолонаслідування 1701 р

1.11.Встановлення конституційної монархії

1.12.Дуалістична монархія

467

2.Виборчі реформи 1832, 1867, 1884, 1885 рр.

3.Утворення політичних партій і Кабінету міністрів

4.Корона

5.Акт про парламент 1911 р

6.Судова система і поліція

7.Право

Тема 12. Утворення і конституційний розвиток США

1.Економічне і політичне становище американських колоній Англії

2.Війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 р. і утворення США

3.Статті Конфедерації 1781 р., їх характеристика

4.Прийняття Конституції США 1787 р., її зміст

5.Перший цикл поправок до Конституції США (1791 р.)

6.Громадянська війна 1861 — 1865 р., її економічні і політичні наслідки. Другий цикл

поправок до Конституції США (1865 1870 рр)

7.Реконструкція Півдня. Виникнення Ку-клукс-клану

8.Конгрес

9.Президент

10.Місцеве управління, суд і поліція

11.Право

Тема 13. Державність Франції в період буржуазної революції

(1789-1804 рр

1.Причини й етапи буржуазної революції у Франції

2.Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і Конституція 1791 р. їх зміст і характеристика

3.Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

4.Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення

5.Термідоріанський переворот. Конституція 1799 р.

Період Консульства 6. Утворення імперії Наполеона

Тема 14. Право Франції

1.Формування правової системи Французької республіки

2.Цивільний кодекс Наполеона 1804 р

3.Розвиток цивільного і торговельного законодавства в ХІХ-ХХ ст.

4.Розвиток трудового і соціального законодавства

5.Розвиток кримінального права і процесу в XIX—XX ст.

6.Кримінально-процесуальне законодавство.

Тема 15. Утворення Німецької імперії 1871 р.

1.Суспільно-політичний розвиток Німеччини до 1871 р.

2.Об'єднання Німеччини

3.Державний устрій Німеччини за Конституцією 1871 р.

3.1.Союзна рада

3.2.Німецький імператор

3.3.Імперський канцлер

3.4.Рейхстаг

3.5.Політичний режим кайзерівської Німеччини.

Тема16. Право Німеччини

468

1.Цивільне право

2.Загальна характеристика, система і зміст БГБ

3.Основні інститути БГБ. Юридичні особи

4.Договори і зобов'язання з недозволених дій

5.Право власності та володіння

6.Шлюб і сім'я

7.Характерні риси спадкового права

8.Наступні зміни до БГБ

9 Торговельне право

10. Кримінальне право

1 1 . Трудове і соціальне законодавство

Тема 17. Японія

1.Переворот Мейдзі 1868 р

2.Адміністративні і соціально-правові реформи

3.Утворення політичних партій

4.Конституція 1889 р

5.Урядова влада і центральна адміністрація

6.Конституція 1947 р

7.Японія: від аутсайдера до лідера

8.Право

Тема 18. Веймарська республіка в Німеччині

1.Крах кайзерівської Німецької імперії

2.Встановлення революційних органів влади

3.Веймарська Конституція 1919 р

4.Політичний режим Веймарської республіки

5.Встановлення режиму фашистської диктатури

5.1.Механізм фашистської диктатури

5.2.Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині

5.3.Армія

6.Повоєнний розвиток Німеччини

Тема 19. Сполучені Штати Америки в XX ст

1.Регулююча роль держави США в сфері економіки і соціальних відносин

1.1.Закон Шермана

1.2.Акт про прискорення розгляду і вирішення процесів по справедливості...

1.3.Закон про створення Міністерства торгівлі і праці

1.4.Створення Федеральної резервної системи (ФРС)

1.5.Закон Клейтона 1914 р

1.6.Закон про контроль над виробництвом, сировиною і паливом

1.7.«Новий курс» Ф. Рузвельта

1.8. Закон Тафта-Хартлі 1947 р

1.9.Законодавство 60-х років у рамках програми «боротьби з бідністю» Л. Джонсона.

2.Основні зміни в державному апараті.

2.1.Поправки до Конституції США. Реформи виборчого права.

2.2.Закон проти расової дискримінації.

2.3.Закон про громадянські права.

469