IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

президент спирається насамперед на свій особистий штаб радників — фахівців кабінету й АБУ. Визнанням особливої важливості АБУ стало призначення його директора президентом за згодою Сенату.

Надмірне розростання бюрократичного апарату, який перетворився на самодостатню силу, викликає дедалі сильніше невдоволення і критику американців, до якої не може не прислухатися політичне керівництво країни. Бюрократів засуджують за тяганину, дублювання функцій, марнотратство, конфліктність. У 1978 р. була проведена реорганізація державної служби з метою її більшого пристосування і сприйнятливості до урядового політичного курсу шляхом удосконалення системи винагородження чиновників, підвищення їхньої кваліфікації,зміцнення дисципліни. На підставі Закону 1978 р. при деяких міністерствах і відомствах були засновані посади генеральних інспекторів, які розглядають скарги на зловживання чиновників та ін.

Усе голосніше почали лунати в урядових колах і вимоги дерегуляції громадського життя. Кандидати в президенти як козир стали використовувати в передвиборних кампаніях обіцянки покінчити з величезними витратами на держапарат, скоротити як його чисельність, так і кількість приписів, що ним видається. Особливо активно ці вимоги почали висуватися в другій половині 70—80-х років. Дж. Форд (1974—1977 рр.) сформував у Білому домі групу високопоставлених фахівців для складання огляду регулюючих приписів деяких федеральних відомств, за підсумками роботи якої було прийнято ряд законів про дерегуляцію в повітряному, залізничному й автодорожньому сполученні.

Невпинне зростання витрат на утримання регулюючих відомств змусило Дж. Картера виступити з програмою «планування подальших процесів регулювання», ослаблення вимог при регулюванні діяльності банків, малого бізнесу та ін. Йому вдалося прийняти в 1977 р. Закон про дерегуляцію вантажних ав-топеревезень і звільнити в 1980 р. підприємства малого бізнесу від обов'язку реєструвати свої цінні папери. Але смілива обіцянка скоротити 1 тис. 900 федеральних відомств до 200 не була виконана в чотирирічний термін його правління.

Особливо активний був у вимогах дерегуляції Р. Рейган, який не припиняв виступати проти «невиправданого втручання» держави у сферу ринкових і соціальних відносин. Не випадково він назвав свій прихід до влади в 1980 р. «кінцем ери Рузвельта в економіці». Проводячи неоконсервативну політику «спрощеного регулювання», Р. Рейган скоротив кількість регулюючих відомств (не зачепивши при цьому найбільших), розширив права АБУ, вимагаючи його обов'язкового аналізу на предмет виявлення «вартості і вигод» усіх відомчих нормативних приписів. З метою звільнення від зайвого тягаря регулюючих нормативів банків і малого бізнесу в 1987 р. були прийняті закони «Про рівні умови конкуренції в банківській сфері» і «Про реформу оздоровлення і зміцнення фінансових інститутів». Стимулюючи розвиток ринкових відносин, Р. Рейган провів безпрецедентну за своїми масштабами податкову реформу, скоротивши найвищу ставку податків на фізичних осіб з 70% у 1981 р. до 28—33% у 1988 р. При цьому 4,5 млн сімей з найнижчими доходами взагалі були звільнені від податків.

Реформа сприяла спаду інфляції, зростанню доходів малозабезпечених прошарків населення. Водночас були урізані 20 соціальних програм, які створювали умови, за твердженням Р. Рейгана, для «паразитизму й утриманства громадян», що негайно позначилося на загостренні проблем житла, страхування по безробіттю на федеральному рівні, державного медичного страхування (за наявності великої кількості американців, які не застраховані на випадок хвороби). Подальші політичні зміни після періоду дерегуляції, який тривав понад 10 років, були прямо пов'язані з посиленням у США руху на підтримку соціальних програм, вимогами більш активної ролі держави в сфері економіки в зв'язку зі зниженням конкурентоспроможності країни у світовій торгівлі, необхідністю охорони навколишнього природного середовища тощо. Пошуки балансу,

450

заходи регуляції і дерегуляції економіки і соціальних відносин, з якими прямо пов'язана проблема загальної чисельності бюрократичного апарату, його здешевлення, залишаються актуальним завданням країни.

5. Діяльність правоохоронних органів

США в XX ст. у цілому характеризувалися поступальним розвитком ліберальних порядків, які витримали перевірку часом навіть у 30-ті роки, коли країна опинилася на межі національної катастрофи і на порядок денний із усією гостротою було поставлене питання про введення надзвичайних заходів для подолання найжорстокішої економічної кризи. «Новий курс» як ліберально-демократична державна мобілізаційна модель і став своєрідною альтернативою іншої антикризової мобілізаційної моделі — фашизму, з його антинародним, тоталітарним режимом.

Однак і в США державний розвиток у парламентсько-демократичних формах і умовах політичного плюралізму не був рівним. Спади і підйоми організованого демократичного руху, посилення чи ослаблення сил реакції в зв'язку із змінами внутрішньо- і зовнішньополітичної обстановки безпосередньо відображалися на способах і методах здійснення державної влади, насамперед на діяльності надзвичайно строкатої американської систем и правоохоронних органів і тісно пов'язаних з ними органів внутрішньої та зовнішньої розвідки. За даними американської преси, у США діє близько 40 тис. поліцейських органів зі своїми власними правами й інститутами. Розмаїтість їх структури і компетенції в окремих штатах і містах зумовлена головним чином федеративним устроєм країни.

Найважливішою ланкою системи правоохоронних органів поряд із судовою системою є аторнейська служба, що складається з федеральних, штатних і місцевих установ виконавчої влади, наділених повноваженнями від імені держави порушувати кримінальні справи, розслідувати порушення законів, підтримувати обвинувачення в суді, притягати правопорушників до кримінальної відповідальності. їх відмінність від європейських прокурорських органів полягає в тому, що вони не мають наглядових за законністю функцій, відіграють особливу політичну роль в американському суспільстві, не знають чіткої ієрархічної підпорядкованості — місцеві аторнейські органи не підпорядковані органам штатів, штатні — федеральним.

Призначає главу федеральної аторнейської служби — Генерального аторнея — безпосередньо президент зі згоди Сенату, який, відбираючи кандидата на цю високу посаду, керується насамперед міркуваннями партійної політики. Генеральний аторней виступає не тільки як глава цілої системи федеральних органів, що здійснюють слідчі, розвідувальні, розшукові, прокурорські та інші функції, а й як урядовий юрисконсульт, політичний радник президента. У його віданні перебувають тюрми, справи іммігрантів, боротьба з наркотиками та ін.

Водночас на федеральному рівні аторнейська служба є суворо централізованим апаратом, глава якого — Генеральний аторней — керує Міністерством юстиції США і своїми представниками у федеральних судових округах — аторнеями і маршалами. Маршали покликані виконувати всі накази і розпорядження федеральних судів. Вони керують і спеціальними поліцейськими формуваннями, які використовуються для забезпечення порядку за надзвичайних обставин.

Загальна тенденція розвитку державного апарату США визначила процеси централізації поліцейських органів, усе більшого зосередження влади в руках Генерального аторнея і підпорядкованого йому Міністерства юстиції, подальшого ускладнення структури цих органів, що відображає основні напрями їхньої діяльності. Більше половини великої кількості співробітників Міністерства юстиції (усього поліцейські сили налічують близько 0,5 млн чоловік) пов'язані зі слідством і оперативно-розшуковою роботою, зосередженою в таких його найбільших підрозділах, як ФБР, Служба імміграції і натуралізації (СІН), що перейшла до Міністерства юстиції в 1940 р.,

451

Адміністрація із застосування закону про наркотики (АЗЗН), створена в 1973 р. у зв'язку з тим, що наркоманія набула масштабів національного лиха.

У 1954 р. для боротьби з «комуністичною загрозою» і «шпигунством» був створений Відділ внутрішньої безпеки Міністерства юстиції, який у 1973 р. був об'єднаний з Відділом у кримінальних справах Міністерства юстиції. Слідчо-поліцейська діяльність цих підрозділів тісно перепліталася з офіційно визнаною негласною, внутрішньою розвідкою, збором інформації, яка не має прямого відношення до конкретного кримінального переслідування.

Формально ФБР, відділення якого створені по всій країні, покликане вести слідство за злочинами, передбаченими федеральним законодавством. У полі його діяльності, однак, опинилося значно ширше коло справ, особливо тих, які набувають гучного політичного резонансу. ФБР є органом таємного розшуку. У 1949 р. керівне становище ФБР як центру політичного розшуку було закріплене шляхом надання його главі функцій міжвідомчого координування діяльності із забезпечення внутрішньої безпеки, у тому числі операцій розвідувальних служб армії, авіації та військово-морського флоту.

Розвідувально-розшукова діяльність ФБР та інших підрозділів Міністерства юстиції тісно пов'язана з діяльністю спеціальних розвідувальних органів США, що входять до розвідувального співтовариства США. Основна ланка цього співтовариства — ЦРУ1. Закон 1947 р. формально не наділяв ЦРУ поліцейськими повноваженнями, спеціально підкреслюючи, що воно не виконуватиме функцій, пов'язаних із внутрішньою безпекою. Але обов'язок захищати «національну безпеку» створював широкі можливості обходу цих обмежень. Характеристика ЦРУ була дана в 1954 р. в офіційній доповіді спеціальної дослідницької групи під головуванням конгресмена Дулітла, у якій це управління було назване «таємною, психологічною, політичною і напіввійськовою організацією», для якої «вимоги норм людської

1 До розвідувального співтовариства, крім ЦРУ, входять Управління національної космічної розвідки, що спеціалізується на одержанні розвідувальних даних за допомогою засобів зв'язку, електронного шпигунства та ін.; Агентство національної безпеки (АНБ) — «таємна імперія» Пентагона, яка включає створене в 1961 р. Розвідувальне управління міністерства оборони США (РУМО) і відповідні відділи в армії, ВПС, ВМС; Управління розвідки і досліджень Держдепартаменту США та ін.

поведінки й американських традицій «чесної гри» повинні бути неприйнятні».

Відомий американський правознавець Л. Фрідмен у своїй книзі «Вступ до американського права», виданій в Нью-Йорку в 1984 р., вказує на ряд періодів в історії Американської держави XX ст., «які навряд чи викликають почуття гордості» американців. Він співвідносить ці періоди лише з бездіяльністю Верховного суду, покликаного стояти на варті законності. Але ці часи свідчать не тільки про просту бездіяльність Верховного суду США, а й про зміни в державній політиці, у діяльності всієї системи правоохоронних органів країни.

Наступ сил реакції на демократичні права і свободи американських громадян у перші десятиліття XX ст. став прямим наслідком загострення соціально-класових протиріч після 1917 р., Жовтневої революції в Росії, коли боротьба американських робітників за свої права супроводжувалася розмахом антимонополістичного, антивоєнного пацифістського руху проти участі США у Першій світовій війні, а потім за розслідування ролі військових промисловців у втягненні США в цю війну.

Проти демократичного руху був пущений у хід широкий арсенал каральних засобів. На знищення «червоної зарази», будь-якого прояву радикалізму була спрямована діяльність Бюро розслідування Міністерства юстиції, створеного в 1916 р. (майбутнього ФБР), що перетворилося вже тоді на могутній каральний апарат. У рамках Міністерства юстиції був створений також відділ загальної розвідки, який відігравав роль мозкового центру Бюро розслідування. До полювання за

452

«червоними» підключилася армія, де в 1917 р. був створений «корпус розвідувальної поліції». У 1919 р. американський Сенат приймає резолюцію про покладення краю «більшовицькій пропаганді», відповідно до якої створюється сенатська слідча комісія, одна з перших серед комісій

ікомітетів «з розслідування антиамериканської діяльності».

У1917 р. був прийнятий ряд надзвичайних законів воєнного часу, у тому числі закони 1917 і 1918 рр. про шпигунство, які почали широко застосовуватися до політичних супротивників режиму, до учасників антивоєнного робітничого руху та ін. їх зарахували до розряду «іноземних агентів», «підривних елементів», «саботажників, які підривають оборону США». На підставі Закону про заклик до заколоту 1919 р. каралися будь-які антиурядові висловлювання. Комуністична партія була оголошена «підривною організацією», що захищає більшовицький уряд Радянської Росії.

Після припинення дії в 20-х роках федеральних законів воєнного часу легіслатури багатьох штатів прийняли закони «про злочинний синдикалізм», «про злочинну анархію», відповідно до яких «антиурядовим агітаторам», якими визнавали членів Комуністичної партії США й інших лівих організацій, загрожувало покарання у вигляді тюремного ув'язнення на строк до 10 років.

Гоніннями за інакомислення, розширенням репресивної діяльності поліцейського апарату було відзначене і перше повоєнне (40—50-ті роки) десятиліття в США, а також увесь час так званої «холодної війни».

Головним напрямом післявоєнної «правоохоронної» політики стало переслідування комуністичного руху США, коли репресивний апарат особливо не розрізняв учасників демократичної опозиції, відносячи до «підривних», «екстремістських», «червоних» і членів Компартії США, і учасників антивоєнного руху і руху за громадянські права — чорних американців. У період «другої червоної паніки», як його визначають американські політологи, для боротьби з демократичними силами почав широко використовуватися Закон Сміта 1940 р. (Акт про реєстрацію іноземців), відповідно до якого оголошувалася злочинною «пропаганда насильницького повалення уряду», вводилося поняття „організації, яка перебуває під контролем іноземної держави».

Всупереч констатації в 1945 р. Верховним судом США факту про відсутність загрози з боку Компартії США «скинути уряд силоміць або шляхом насильства», будь -яке поширення ліворадикальних ідей почало прирівнюватися до «підбурювання до заколоту». У цей період створюється постійно діюча комісія палати представників американського Конгресу з розслідування антиамериканської діяльності, приймається серія президентських виконавчих наказів і антидемократичних законів. Виконавчий наказ № 9635 1947 р., наприклад, забороняв під приводом «несумісності» перебування на федеральній службі комуністів. Наказ, який його доповнює (№10450), 1953 р. із традиційним посиланням «на інтереси національної безпеки» прийняття або залишення на державній службі тієї чи іншої особи ставив у залежність від результатів попереднього розслідування ФБР.

Центральне місце серед антидемократичних правових актів того часу належало Закону про внутрішню безпеку 1950 р., який отримав назву по імені його авторів — Закону Маккарена-Вуда. Закон виходив з апріорної посилки, що комуністичні організації США створюють явну і реальну загрозу суспільному ладу та «існуванню вільних американських установ», будучи підривними, злочинними організаціями «комуністичної диктатури іноземної держави». Водночас Закон передбачав покарання у вигляді тюремного ув'язнення на строк до 10 років або штраф у розмірі 10 тис. дол. чи те й інше разом за будь-які дії, розцінені слідчими органами як такі, що спрямовані на встановлення у США «тоталітарної диктатури».

За ступенем небезпеки «підривні» організації класифікувалися в Законі для подальшої реєстрації в Міністерстві юстиції і вирішення питання про їх долю на «організації комуністичної

453

дії» (це насамперед Компартія США), і «організації комуністичного фронту», до яких могла бути віднесена будь-яка демократична організація, політичні вимоги якої так чи інакше збігалися з вимогами Комуністичної партії США. Вирішення питання про віднесення громадської організації до тієї чи іншої категорії було довірено створюваному відповідно до Закону Управлінню з контролю за підривною діяльністю. Визнані «комуністичними» організації, що не пройшли у визначений термін реєстрації і не надали даних, яких вимагає Закон (про кількісний склад, посадових осіб, грошові надходження і витрати тощо), підлягали штрафу в 10 тис. дол., а їхні посадові особи за ті ж дії — кримінальному покаранню до 5 років тюремного ув'язнення, або штрафу до 10 тис. дол., або тому й іншому разом.

Закон передбачав також широкий перелік обмежень для членів комуністичних організацій: працювати в державному апараті, на військових підприємствах, виїжджати за кордон та ін. Кожна зареєстрована організація позбавлялася права користуватися послугами пошти для пересилання своїх програм та ін.

Друга частина Закону Маккарена-Вуда надавала президенту право оголошувати «надзвичайний стан внутрішньої безпеки» у разі вторгнення на територію або у володіння США ворога чи «повстання усередині США», що давало можливість Генеральному аторнею утримувати під вартою будь-яку особу на підставі простих підозр, що ця особа може взяти «участь або змовитися з іншими особами взяти участь в актах шпигунства і саботажу». Отже, узаконювалося антиконституційне право превентивного арешту і поміщення до концтаборів неугодних режиму осіб без суду і слідства.

Прийнятий слідом за Законом Маккарена-Вуда в 1954 р. Закон Хемфрі-Батлера про контроль за комуністичною діяльністю визнав Комуністичну партію США «знаряддям змови, що замишляє повалення уряду США», і оголосив її поза законом. Законом Маккарена-Вуда створювалася юридична база для антидемократичної політики обмеження прав американських громадян, яка одержала назву «маккартизму» по імені сенатора Дж. Маккарті, ініціатора розслідувань у Конгресі з виявлення «шпигунів і комуністів» у державному апараті США. Ніколи раніше тісний зв'язок Конгресу з ФБР не набував таких масштабів, як у 1953 р., коли Маккарті як голова сенаторського комітету з урядових операцій і його постійного підкомітету з розслідування був наділений широкими повноваженнями для перевірки діяльності будь-якого адміністративного органу. До слідчих операцій Конгресу, які призводили до тяжких наслідків — звільнення з роботи, політичної ізоляції тощо, був підключений і підкомітет юридичної комісії США.

Під тиском демократичної громадськості Верховний суд крок за кроком почав з 1963 р. визнавати явну неконституційність деяких положень Закону Маккарена-Вуда. У 1963 р. (і в 1967 р. повторно) суд округу Колумбія в справі Компартії США визнав вимоги її реєстрації такими, що суперечать V поправці до Конституції. У 1967 р. була оголошена неконституційною заборона надавати комуністам роботу на військових підприємствах та ін.

У70-х роках США відходили від «маккартизму», як від важкої хвороби. Незаконною, злочинною називалася антидемократична репресивна діяльність ФБР і ЦРУ не тільки на сторінках газет, а й у слідчих комітетах, створених у 1975 р. в американському Конгресі. Ще в 1974 р. у зв'язку з деякими скандальними викриттями в друкованих засобах, різким ослабленням позицій республіканської адміністрації після «уотергейту» був виданий виконавчий наказ про скасування списку «підривних організацій».

Узаключній доповіді «Обраного комітету сенату з розвідки», наприклад, йшлося про відсутність «необхідної законодавчої бази для забезпечення того, щоб розвідувальні відомства виконували свої завдання відповідно до конституційного процесу», а також про необхідність «механізму і практики нагляду Конгресу» за цими організаціями, зокрема «за витратами розвідувальних відомств».

454

Розслідування в Конгресі в 1975 і 1976 рр. стали поштовхом до проведення реформ апарату політичної поліції і розвідки, спрямованих на посилення контролю за ним і надання його д іяльності більш гнучких форм. У 1976 і 1977 рр. в обох палатах Конгресу США були створені постійні комітети у справах розвідувальних установ з метою посилення нагляду законодавців за розвідувальною діяльністю.

Встановлений згодом контроль за діяльністю ЦРУ був ввірений Генеральному інспектору, який призначався із співробітників цього відомства, хоча інші відомства перебували під контролем незалежних генеральних інспекторів. Лише черговий скандал, у якому були замішані співробітники ЦРУ, пов'язаний з незаконним продажем зброї нікарагуанським «контрас», змусив Конгрес позбавити цього привілею ЦРУ. Прийнята у 1989 р. поправка до законопроекту про асигнування на потреби розвідки (за оцінками фахівців, вона становила тоді приблизно 25 млрд дол.) передбачила посаду ще одного незалежного генерального інспектора, якому ставилося в обов'язок двічі на рік доповідати про свою контрольну діяльність, а також про «суттєві проблеми, порушення і недоліки» у програмах і операціях ЦРУ комітетам Конгресу з розвідки. Формально широкі контрольні права генерального інспектора ЦРУ, який одержав доступ до всіх його архівів, доповідей і документів, обмежувалися, однак, правом загального нагляду за його діяльністю з боку директора ЦРУ, який може заборонити проведення у своєму відомстві будь -яких розслідувань під приводом «захисту життєво важливих національних інтересів США».

Тема 20. Франція в XX ст.

1.Третя республіка та її падіння.

2.Четверта республіка.

3.П'ята республіка.

1. Третя республіка та її падіння

Партійна і виборча системи. Державний розвиток Франції в XX ст., на відміну від Великобританії, відбувався в умовах поляризації і відкритого протиборства правих і лівих сил, партій і угруповань, що спричиняло не тільки часті зміни у політичному режимі, а й викликало необхідність проведення реформ державного устрою, періодичної трансформації проголошуваних конституційних принципів.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва партійних блоків особливого значення набувала боротьба навколо виборчих реформ. Закон 1919 р. передбачив заміну мажоритарної системи системою пропорційного представництва. Однак нова система була перекручена тим, що в законі було передбачене одержання партіями додаткових місць у вигляді «премій» за перемогу у виборчому окрузі. У 1927 р. мажоритарна система була відновлена.

Згідно з Законом 1927 р. Франція і деякі її заморські володіння поділялися на сотні виборчих округів, від кожного з яких до парламенту обирався один депутат. Вибори проводилися в два тури. У першому турі для обрання необхідно було одержати абсолютну більшість голосів. Якщо цього не відбувалося, то в другому турі кандидату від якої-небудь партії було достатньо отримати відносну більшість голосів, тобто їх мало бути більше, ніж у кожного із суперників.

Нова система виборів забезпечувала перевагу численним правим партіям. Центр ваги виборчої кампанії переносився на другий тур, де ці партії могли виступати єдиним блоком і виставляти загальних кандидатів. Перекручення волі виборців дією мажоритарної системи доповнювалося «перекроєнням» виборчих округів, створенням нерівних за кількістю населення округів у промислових і сільських районах.

Зміни в державному апараті. Після Першої світової війни основи державного устрою Франції, як і раніше, формально визначалися конституційними законами 1875 р. Однак поступове ослаблення фактичної ролі глави держави — президента, зведення його повноважень до

455

«церемоніальних», не супроводжувалося скільки-небудь серйозним відновленням рівноваги виконавчої і законодавчої влади за рахунок законодавчого закріплення повноважень уряду. Адже посада голови Ради міністрів і організаційна структура уряду одержали юридичне оформлення лише в 1934—1935 рр.

Звичайно, на практиці загальносвітова тенденція відносного зростання ролі виконавчої влади не обійшла і Францію. Так, у міжвоєнний період до уряду остаточно перейшло право видання нормативних актів з різних питань державного життя. При цьому воно спиралося на сформовану ще в XIX ст. доктрину «регламентарної влади». Відповідно до цієї доктрини уряд міг видавати нормативні акти без делегування йому законодавчих повноважень парламентом, на основі власних прерогатив. Формально урядові декрети повинні були лише доповнювати, уточнювати законодавство і мали підзаконний характер. Насправді ж уряд неодноразово приймав акти, що мали силу закону, і скасовував попередні законодавчі акти. Крім того, парламент періодично надавав правим кабінетам надзвичайні повноваження і виключне право законодавствувати у формі

«декретів-законів» (наприклад, у 1918, 1921, 1934, 1938—1939 рр.).

Водночас Третя республіка до Другої світової війни не випадково іменувалася «режимом Зборів» або «абсолютним парламентаризмом». Контроль парламенту з великою кількістю його фракційних угруповань (близько 20 у 30-ті роки) над урядом набув гіпертрофованих форм, що призводило до політичної нестабільності, частих урядових криз і відставок кабінетів. Середня тривалість перебування кабінету у влади не перевищувала шести місяців. Нерідко кабінети ішли у відставку в результаті висловлення їм недовіри лише верхньою палатою — Сенатом. Явне порушення рівноваги гілок влади і «системи стримань» на користь парламенту, при його нездатності ефективно виконувати урядові функції управління, серйозно підірвали здатність політичної системи Франції протистояти економічній і політичній кризі 30 -х років, посиленню авторитарних тенденцій і німецької агресії.

Народний фронт. На початку 30-х років у міру поглиблення економічної кризи і загострення соціальних протиріч у Франції зросла активність крайньо правих організацій фашистських напрямів («Вогненні хрести», «Аксьон франсез» та ін.). У лютому 1934 р. була здійснена спроба організувати фашистський путч, що провалився завдяки солідарності демократичних сил країни, які організували масові антифашистські виступи. Скориставшись обстановкою, уряди правих сил, які змінювали один одного у влади, видали ряд надзвичайних декретів, що ущемляли демократичні свободи.

Посилення реакційних тенденцій у політичному житті країни створило умови для об'єднання антифашистських сил, яке отримало назву Народного фронту. До нього увійшли партії комуністів, соціалістів і радикалів, що підписали угоду про єдність дій, а також понад 40 різних демократичних організацій. У січні 1936 р. була опублікована програма Народного фронту. У політичній галузі основними вимогами Фронту був розпуск і роззброєння фашистських організацій, скасування репресивного законодавства, створення системи колективної безпеки в Європі. В економічній сфері планувалися заходи щодо підвищення життєвого рівня населення і боротьби з безробіттям, реорганізація Французького банку і встановлення контролю за найбільшими банками, націоналізація військової промисловості.

На виборах у 1936 р. Народний фронт здобув перемогу. Був сформований уряд із соціалістів і радикалів. До 1937 р. була виконана частина програми лівих сил: підвищена заробітна плата робітникам, запроваджений 40-годинний робочий тиждень, проведена реформа Французького банку, скасовані надзвичайні декрети, частково націоналізована військова промисловість. До фашистських організацій був застосований Закон про розпуск воєнізованих угруповань.

Народний фронт відіграв велику роль у запобіганні спробам французьких правих сил встановити режим авторитарного типу. Однак внутрішні розбіжності в антифашистському блоці

456

спричинили його розкол. У результаті послідовної зміни урядів у 1938 р. у влади закріпилося праве крило радикалів, що пішло на ліквідацію основних заходів лівого блоку й остаточний розрив з Народним фронтом.

Падіння Третьої республіки. Рух Опору. Падіння Третьої республіки стало закономірним результатом поразки Франції у війні з гітлерівською Німеччиною влітку 1940 р. Після капітуляції в 1940 р. більша частина Франції управлялася німецькими окупаційними органами. У південній неокупованій зоні влада формально перебувала в руках пронімецького уряду маршала Петена. Він одержав назву «уряд Віші» — за назвою курортного містечка, його резиденції. Конституція 1875 р. формально не була скасована, однак фактично Республіка припинила існування. Низкою декретів Петен скасував посаду президента Республіки і поклав на себе обов'язки глави держави, наділеного всією повнотою державної влади. «Режим Віші» був військово-авторитарним, хоча самостійна роль цього уряду була досить відносною. Його функції були ще більш обмежені з осені 1942 р., коли німці ввели до південної зони свої війська.

Боротьбу проти нацистів на території Франції очолили комуністи, з ініціативи яких численні антифашистські організації об'єдналися в Національну раду Опору. Інший центр руху Опору був створений генералом де Голлем в еміграції («Франція, що бореться»). У 1943—1944 рр. після об'єднання французького і лондонського центрів в Алжирі був заснований єдиний французький Комітет національного визволення як Тимчасовий уряд Французької Республіки. Тимчасовий уряд на чолі з де

Голлем здійснював управління країною в перший період після визволення в 1944—1946 рр.

2. Четверта республіка

«Тимчасовий режим» і боротьба навколо Конституції. У період «тимчасового режиму» у

Франції розпочалася глибока перебудова політичної системи, що супроводжувалася важливими соціально-економічними реформами і перегрупуванням основних партійно-політичних сил. Тимчасовий уряд виконав частину програми Національної ради Опору: націоналізував деякі великі банки і галузі важкої промисловості, реформував систему соціального забезпечення, відновив демократичні свободи. Були офіційно схвалені проголошені в програмі заходи щодо чистки державного апарату і покарання осіб, які співробітничали з окупантами, щодо залучення активістів французького Опору до управління країною. Однак багато положень програми стосовно демократизації державного устрою не були втілені в життя через посилення протиборства різних фракцій колишнього Опору.

Центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася боротьба, стало питання про новий державний устрій, нову конституцію Франції. Усі політичні сили об'єднувало критичне ставлення до інститутів Третьої республіки. В іншому їхній підхід був різним. «Нові консерватори», насамперед прихильники генерала де Голля, схилялися до встановлення республіки президентського типу, із сильною виконавчою владою, здатною протистояти «режиму партій» — «дестабілізуючому» парламентаризму епохи Третьої республіки. Ліві партії, а також деякі партії центристського спрямування (наприклад, велика католицька партія МРП), явно побоюючись встановлення режиму «особистої влади» генерала де Голля, виступали за збереження верховенства парламенту і його контролю над урядом при більшій збалансованості двох гілок влади.

Одержавши на виборах до Установчих зборів в жовтні 1945 р. найбільшу кількість депутатських мандатів, комуністи, соціалісти і МРП утворили трипартійний Тимчасовий уряд і домоглися вироблення проекту конституції на основі своєї програми. Однак він був відхилений на референдумі. Другий проект, розроблений у 1946 р. новим складом Установчих зборів, містив низку компромісних положень, які дозволяли врахувати платформи всіх членів коаліції. Після затвердження на референдумі другий проект конституції став основним законом Франції.

457

Конституція 1946р. Нова Конституція Франції не тільки відобразила співвідношення політичних сил у країні в перший період після визволення, а й закріпила на конституційному рівні низку нових політичних принципів, характерних для європейських конституцій так званої другої хвилі (40—50-ті роки).

Реакцією на авторитаризм часів війни була демократизація суспільного життя, надання широкого кола прав і свобод, гарантії конституційної законності. До Конституції був включений новий блок економічних і соціальних прав: рівноправність чоловіків і жінок, народів залежних країн, соціально-економічні права — право на працю, відпочинок і матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, право робітників на об'єднання в профспілки, на страйки, колективне визначення умов праці і на участь в управлінні підприємствами, право на загальну безоплатну світську освіту тощо. Розширювалася сфера регулювання політичної й особливо зовнішньополітичної діяльності держави (положення про мирну зовнішню політику, про відносини з колоніями та ін.).

Водночас нова Конституція значно розширювала межі втручання держави в економічну і соціальну сферу життя суспільства, змінювала характер відносин між особою і державою, покладаючи на державу, крім широких прав, і нові обов'язки. Визнаним конституційним принципом стало проголошення «соціальної держави», у якій права власника поєднуються з «загальним благом» і обмежуються суспільними інтересами.

З погляду основного принципу організації державного устрою, у першій післявоєнній Конституції Франції продовжувала панувати ідея абсолютного парламентаризму. За формою правління Франція була парламентарною республікою, причому нижня палата парламенту — Національні збори — проголошувалася єдиним законодавчим органом країни, який не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження. Крім того, Національні збори мали виключне право законодавчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації і денонсації найважливіших міжнародних договорів, оголошення війни. Збори, які обиралися за системою пропорційного представництва на основі загального виборчого права, абсолютною більшістю голосів мали затверджувати склад нового уряду, що ніс перед ними всю повноту відповідальності.

Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Однак друга палата — Рада республіки — була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Рада республіки обиралася непрямими виборами в департаментах і комунах, а частина її призначалася Національними зборами. Склал палати повинен був періодично оновлюватися. Таким чином, повноваження верхньої палати парламенту порівняно із Сенато м Третьої республіки були зведені до мінімуму.

Главою держави був президент республіки, який обирав ся на спільному засіданні палат парламенту терміном на 7 років. ВІД повідно до Конституції 1946 р., на відміну від попередньої, президент був позбавлений ряду важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення на свій вибір вищих посадових осіб тощо). Будь-які акти президента, у тому числі призначення на вищі посади, вимагали контрасигнації глави кабінету й одного з міністрів.

Виконавчу владу згідно з Конституцією мала уособлювати Рада міністрів на чолі з її головою

— главою уряду. Цей орган здійснював безпосереднє державне управління і мав широкі повноваження. Однак діяльність кабінету контролювалася нижньою палатою. Призначення голови Ради міністрів і міністрів декретом президента могло провадитися лише після винесення вотуму довіри з боку Національних зборів.

У разі прийняття абсолютною більшістю голосів депутатів резолюції осуду, а також у разі провалу в палаті важливого урядового законопроекту кабінет мав піти у відставку. Уряд міг розпустити парламент лише після двох урядових криз поспіль, які сталися внаслідок вотумів

458

недовіри або осуду. У такій ситуації на період обрання нового складу зборів створювався коаліційний уряд з усіх партійних фракцій на чолі з головою Національних зборів.

Конституція практично залишила без змін стару судову систему і місцеве управління, яке контролювалося урядом. Для керівництва судами створювалася Вища рада магістратури, головою якої був президент. Рада відала питаннями призначення і просування суддів, виконувала функції дисциплінарного суду щодо членів судового відомства.

Реорганізація політичного устрою Франції у формі, передбаченій Конституцією 1946 р., багато в чому не виправдала покладених на неї завдань і швидко втратила привабливість в очах французів. Країна практично повернулася до «режиму Зборів», який одностайно зазнав критики на прикладі Третьої республіки. За 12 років змінилося 45 урядів, було кілька тривалих міністерських криз. Цьому сприяли як недостатнє опрацювання самого механізму функціонування норм основного закону, так і періодичні відступи від них на практиці.

Складні проблеми модернізації економіки і перебудови економічної структури, загострення соціальних протиріч, розпад колоніальної системи і колоніальні війни вимагали активного втручання держави і стимулювали пошуки шляхів до встановлення твердої влади. Політична система, заснована на класичному парламентаризмі, в умовах багатопартійного суперництва і суворіших вимог до адміністративно-управлінської діяльності виявилася неспроможною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми і кризові явища в суспільстві.

Протягом 40-х — середини 50-х років почало наростати невдоволення державним режимом Четвертої республіки. Створена в 1947 р. голлістська партія Об'єднання французького народу (РПФ)1 виступила з вимогою скасування Конституції 1946 р. і встановлення сильної виконавчої влади, здатної піднестися над «партійною чехардою». Цього ж року відбувся розпад тристоронньої коаліції, а в 1948—1951 рр. була відновлена мажоритарна виборча система. Значного поширення набула практика делегованого законодавства. Згідно з конституційною реформою 1954 р. прем'єрміністр був наділений додатковими повноваженнями щодо розпуску Національних зборів, спрощувався порядок одержання вотуму довіри урядом (простою більшістю голосів), скасовувалися положення Конституції про коаліційний уряд. Були розширені також права Ради республіки, яка стала повноправним учасником законодавчого процесу. Водночас, без прямого перегляду відповідних положень, шляхом конституційної практики відбулося фактичне посилення ролі і впливу президента. Але загострення політичної обстановки і відхід від основних принципів Конституції 1946 р. призвели зрештою до падіння Четвертої республіки і заміни її в 1958 р. П'ятою республікою.

3.П'ята республіка

Утравні 1958 р. в обстановці військового заколоту в Алжирі парламент покликав до влади генерала де Голля і наділив його уряд надзвичайними повноваженнями. Уряд негайно підготував проект нової конституції, який у вересні 1958 р. був схвалений на референдумі 79,2% голосів його учасників і з жовтня 1958 р. набрав чинності.

Конституція 1958 р. Автори Конституції 1958 р., яку вважа-

1Згодом голлізм став масовою політичною течією, в якій авторитарні ідеї поєднувалися

згаслами «великої, незалежної Франції», «надпартійних інтересів» і «асоціації праці і капіталу». Голлістська партія неодноразово реорганізовувалася і змінювала назву. З 1976 р. вона іменується Об'єднанням на підтримку республіки (ОПР).

ли «скроєною точно за міркою для де Голля», виходили з необхідності докорінного перегляду принципів, що лежали в основі державного устрою Третьої і Четвертої республік. Насамперед передбачалося стабілізувати політичну систему шляхом «більшої збалансованості» усіх гілок влади і посилення незалежної ті виконавчої влади від політичних маневрів різних партій. Виконавча і законодавча гілки влади мали бути чітко розмежовані, маючи своїм джерелом

459