IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

організація — Федеральне фермерське бюро — була покликана підтримувати рівень цін на сільськогосподарську продукцію. Проте ці заходи зазнали невдачі.

Уряд Гувера не зміг зупинити наближення країни до фінансово-економічного краху. ФРС не справлялася зі своїми завданнями допомоги банкам в умовах біржових лихоманок, оскільки Рада управляючих, яка очолювала її, не була на цей час наділена необхідними владними повноваженнями. Вона не могла ні встановлювати обов'язкових резервів депозитних банків, ні контролювати з повною відповідальністю проведення операцій на відкритому ринку цінних паперів та ін.

Навесні 1933 р., коли криза досягла свого апогею, на посаду президента вступив кандидат від демократичної партії Ф. Рузвельт, далекоглядний політик, який розумів, що необхідно терміново вживати радикальних заходів для створення в країні ефективного антикризового механізму, проводити соціальні реформи, що зможуть призупинити розвиток масового руху протесту в Америці.

Розроблена урядом Рузвельта програма антикризових заходів одержала в історії США назву «нового курсу», основні реформи якого були проведені в період перших «100 днів» його президентства, коли Конгрес прийняв велику кількість законів, що охоплювали усі сфери соціально-економічного і політичного життя країни.

Ця програма не мала спонтанного характеру (як стверджували раніше деякі історики). Ще в 1928 р. Ф. Рузвельт, ставши губернатором від демократичної партії в штаті Нью -Йорк, сформулював доктрину «відповідальності держави за долі своїх громадян». Ця доктрина дістала втілення в радикальній на той час програмі реформ, запропонованих ним легіслатурі штату, яка передбачала допомогу фермерам і фермерським кооперативам, контроль за ринком сільськогосподарських продуктів, кардинальне поліпшення трудового законодавства, підтримку шкіл, охорони здоров'я тощо. Там же Ф. Рузвельт одержав і перший досвід соціального реформаторства, коли законодавчими зборами штату був прийнятий безпрецедентний на той ч ас Закон про надзвичайну допомогу безробітним і була створена з метою проведення цього Закону в життя Тимчасова адміністрація допомоги. Досвід створення відповідних державних органів, що гарантують втілення надзвичайних законів у життя, неухильно використовувався Рузвельтом і надалі.

Одним з найважливіших завдань першого періоду «нового курсу» у 1933 р. було збереження і за можливості зміцнення фінансово-економічної системи корпоративного капіталу США, у співробітництві з яким Ф. Рузвельт вбачав єдиний шлях зміцнення основ капіталістичного ладу. З метою збереження політичної стабільності було потрібне і вжиття негайних заходів, спрямованих на соціальний захист населення.

Економічна політика «нового курсу» цього часу була спрямована на відновлення розладнаної банківсько-фінансової системи. З цією метою на підставі прийнятого Конгресом Надзвичайного банківського закону, який надав президенту широкі повноваження у фінансовій сфері, був накладений тимчасовий арешт на рахунки всіх банків країни з метою їх повної ревізії. Після відповідної перевірки їхньої кредитоспроможності Міністерство фінансів підтвердило дозвіл діяльності головним чином великих банків (4 тис. 507 національних і 4 тис. 517 штатних), що саме по собі сприяло залученню до них вкладів, поповнених новими кредитами Реконструктивної фінансової корпорації. Величезна кількість дрібних банків змушена була припинити своє існування.

Слідом за цим був виданий наказ президента про встановлення повного контролю за золотом, що перебувало в обігу. Експорт золота був заборонений, обов'язковій здачі резервним банкам, які належали до ФРС, підлягала вся золота валюта громадян, що перевищувала 100 дол. Жоден банк, крім банків ФРС, не мав права мати золотий запас, що гарантувалося застосуванням

431

заходів кримінальної відповідальності. Водночас був дозволений випуск нових грошей, без золотого забезпечення. Це рішення, що означало відхід США від золотого стандарту, призвело до різкого інфляційного стрибка, погасити який і була покликана оновлена ФРС, функції якої на цей час були значно розширені. Вона одержала, зокрема, право змінювати розміри внесених до неї грошових резервів, регулювати процентні ставки по банківських вкладах та ін. З цією ж метою на основі Закону про банківську діяльність 1933 р. були створені в 1934 р. Федеральна корпорація страхування вкладів (ФКСВ), а потім Федеральна корпорація страхування позичок і заощаджень (ФКПЗ), покликані відновити довіру до банків, захистити банківські вклади населення.

Закон 1933 р. передбачив страхування вкладів для всіх банків — для федеральних банків це страхування стало обов'язковим, для банків штатів — добровільним. Закон встановлював, що депозити розміром до 10 тис. дол. повинні страхуватися на 100%, 50 тис. дол. — на 75% тощо. До початку 1934 р. близько 80% усіх банків США застрахували свої депозити.

З метою припинення спекуляцій вкладами, необгрунтованого надання кредитів компаніям, власниками акцій яких виступали самі банки, були розділені депозитні й інвестиційні функції банків.

Уряд прагнув упорядкувати і спекулятивну діяльність фондових бірж, що скандально процвітала в передкризовий період. У зв'язку з цим у 1934 р. був прийнятий Закон про обіг цінних паперів, на підставі якого була створена Федеральна комісія з цінних паперів і бірж (ФКЦПБ). Закон 1934 р. передбачав на-

дання всім учасникам торгового ринку рівних умов, що гарантують вільний доступ до найважливішої інформації про діяльність компаній. ФКЦПБ була наділена правом реєстрації всіх цінних паперів, що випускалися в обіг. Вона також стежила за наданням інвесторам відомостей, що їх цікавлять, про діяльність компаній та ін.

Оскільки рішення Ради управляючих ФРС були обов'язковими для всіх банків, що входили до цієї системи (тобто більшості банків країни), то ФРС отримала реальні можливості визначати всю банківську, кредитно-фінансову діяльність країни1.

У середині 1933 р. був прийнятий Закон про відновлення промисловості (National Industrial Recovery Act. — HIPA) — найбільш значний у законодавстві «нового курсу». Як зазначалося в самому Законі, він був прийнятий з метою забезпечення «загального добробуту» шляхом встановлення координації для вирішення проблем масової злиденності, досягнення співробітництва між працівниками і роботодавцями за сприяння уряду, усунення і вирішення трудових конфліктів, проблем руйнівної конкуренції, що призводять до зниження прибутків і скорочення інвестицій і зайнятості. Згубні процеси зниження цін в умовах «руйнівної конкуренції» мали дати відсіч «кодексам чесної конкуренції», що складалися підприємницькими асоціаціями, за участі профспілок, які фіксували чітко визначені норми виробництва і збуту продукції, встановлювали рівень товарних цін, умови комерційного кредиту тощо. Після затвердження президентом «кодекси» одержували силу закону.

Як і початкова фінансова політика, промислова політика 1933 р. надала явні переваги великому корпоративному бізнесу. Прямим свідченням цієї політики було призупинення на два роки (на час дії HIPA) антитрестівського законодавства до «кодифікованих» підприємств, крім того, їх примусове картелювання.

HIPA мав не тільки вирішити проблему стабілізації промисловості за допомогою спеціально створюваного державного органу — Національної адміністрації відновлення промисловості, а й зняти гостроту трудових конфліктів за допомогою заходів соціального маневрування, задоволення деяких вимог робітників, висунутих ними в ході масової страйкової боротьби.

432

1 ФРС у ролі централізованого федерального банку, який контролює значну частину банків країни, поряд з ФКСВ и ФКПЗ і нині становить основу регулювання грошовокредитної, банківської системи США.

Уст. 7 HIPA в загальній формі були проголошені права робітників на створення профспілок і на колективний договір, обов'язки підприємців «дотримувати максимальної тривалості робочого часу, мінімального рівня оплати й інших умов праці». Ці положення, однак, не супроводжувалися твердими гарантія ми їх дотримання з боку підприємців.

Урядом був запропонований типовий зразок кодексу, який міг би застосовуватися в будь - якій галузі промисловості. У ньому як мінімальний рівень заробітної плати фіксувалася для промислових робітників оплата від ЗО до 40 центів за робочу годи, ну, а тривалість робочого часу обмежувалася 35 годинами тиждень. З прийняттям кодексів була посилена роль профспілок як єдино законних представників робітників, що значною мірою позбавляло права голосу неорганізованих робітників.

Уряд відмовився включити до кодексів положення, що могли суперечити принципу рівності прав білих і кольорових робітників у питаннях зайнятості. Проте ці дискримінаційні заходи виключалися в кодексах великих підприємств, транспорту, гірничодобувних галузей. Дискримінація ж кольорових робітників на «некодифікованих» дрібних підприємствах залишилася.

Укодексах повинні були фіксуватися також як першочергові заходи допомога безробітним і положення про організацій громадських робіт. З цією метою створювалася Асоціація громадських робіт (АГР), на організацію якої було виділено 3,з млн дол. Крім того, проблемами безробіття мала займатися Адміністрація з надання надзвичайної допомоги (АННД) через прямі виплати дотацій штатам. Усі ці заходи, однак, не виріши, ли проблем безробіття.

Аграрна політика «нового курсу» дістала вияв насамперед у Законі про регулювання сільського господарства, який передбачав створення спеціального адміністративного органу з регулювання сільського господарства, що був покликаний збалансувати попит та пропозицію на продукти сільського господарства, під. вищити на них ціни. З цією метою вводився однаковий відсоток скорочення посівних площ усіх фермерів — і великих і дрібних з виплатою компенсації за необроблені землі, що боляче вдарило по дрібному фермерству. Водночас група великого комерціїйного фермерства, одержавши більшу частину преміальних платежів, змогла завдяки цьому інтенсифікувати своє господарство і отримати чималий прибуток. Скорочення посівних площ для підвищення цін у голодуючій Америці супроводжувалося знищенням уже готової продукції, мільйонів голів худоби тощо.

Був прийнятий також Закон про рефінансування фермерських боргів, що скоротив відсотки по іпотечній заборгованості фермерів і продовжив терміни погашення їх боргів. Через федеральні земельні банки фермерам була надана позика більш ніж у 2 млрд дол., яка пішла насамперед на погашення їхніх боргів, у чому безпосередньо були заінтересовані і банки.

Разом з політикою скорочення посівних площ ще в 1936 р. почала проводитися політика відновлення родючості грунтів. У 1936 р. ця політика була законодавчо оформлена прийняттям Закону про збереження родючості грунтів і про квоти внутрішнього ринку. Закон передбачав виплату преміальних платежів власникам землі, які погоджувалися вилучати землі з -під посівів тих культур, що їх виснажували, що повинно було, з одного боку, підвищити ціни на продукцію сільського господарства, а з іншого — родючість грунтів.

Завершальним правовим актом аграрної політики «нового курсу» був Закон 1938 р., який посилював державний контроль за надходженням на ринок основних сільськогосподарських продуктів, підтримання цін на які відтепер мало досягатися не знищенням «надлишків», а їх

433

збереженням з відповідними державними виплатами фермерам у рахунок ще не проданого врожаю.

Навколо економічної політики «нового курсу» розгорнулася запекла боротьба вже в 1934 р. Проти неї виступали і праві сили, які вважали «новий курс» надто радикальним, і ліві, що вважали його (з огляду на тяжке становище значних прошарків населення, безрезультатні спроби уряду вирішити проблему безробіття та ін.) недостатньо рішучим.

Не допомогли кардинальному вирішенню проблеми безробіття ні прийняття ще в 1933 р. Закону про скорочення до ЗО годин робочого тижня на великих підприємствах (що призвело до скорочення 6 млн робочих місць), ні створення Адміністрації з реалізації громадських робіт (АРГР), покликаної провадити в життя програму будівництва об'єктів інфраструктури, у тому числі військово-стратегічного характеру, ні витрачені в процесі здійснення цих програм 13 млрд дол.

Права опозиція «новому курсу» особливо сильною була серед представників корпоративного капіталу. Крайнім проявом цих опозиційних настроїв стала вимога відмови від будь-яких реформ. Підтримував опозицію і Верховний суд США, який з консервативно-індивідуалістичних позицій невтручання держави в сферу приватного підприємництва оголосив у травні 1935 р. про неконституційність прийнятих законів.

Ці рішення Верховного суду стосувалися не тільки конституційності конкретних законів, вони поставили на порядок денний більш широку, історично важливу проблему — про М Е Ж І втручання держави в економіку з метою її врегулювання, у тому числі і не в останню чергу за рахунок проведення соціальних програм. Перед країною та її президентом постало з усією гостротою доленосне запитання: куди йти — далі, уперед по шляху поглиблення реформ, чи повернути назад. Ф. Рузвельт пішов уперед. У 1936 р. його мали переобирати на другий президентський термін.

В другій половині 30-х років змінюється головний напрям діяльності уряду Ф. Рузвельта, обумовлений необхідністю проведення кардинальних соціальних реформ. Так, проголошені раніше HIPA профспілкові права не задовольняли вимог робітників. У результаті безпосередньої соціальної політики Ф. Рузвельта не було гарантовано законом право на страйк, не була закріплена вимога американських робітників заборонити підприємцям через «індивідуальні угоди» приймати на роботу осіб, які не є членами профспілки, шо відкривало шлях до штрейкбрехерства, можливого зриву страйку. Права профспілок порушувалися й через необов'язковість їхньої участі у визначенні умов праці робітників шляхом укладення колективних договорів і широкої можливості створення конфронтуючих профспілкам «компанійських союзів», що фінансувалися підприємцями і використовувалися ними для підриву організованої боротьби робітників.

Закон про трудові відносини (Закон Вагнера), прийнятий у 1935 р., не тільки вперше в історії США проголосив офіційне визнання прав профспілок, а й передбачив законодавчі гарантії цих прав. У ст. 7 Закону перелічувалися права робітників, порушення яких входило до поняття «нечесна трудова практика» підприємців, яким заборонялося втручатися в створення робітничих організацій, у тому числі і шляхом їх фінансування (заборона «компанійських союзів»), дискримінувати членів профспілки при прийомі їх на роботу (санкціонувалася практика «закритого цеху»), відмовлятися від укладення колективних договорів з належним чином обраними представниками робітників. Закон закріплював при цьому так зване «правило більшості», відповідно до якого від імені робітників у договірні відносини з підприємцем могла вступати лише та організація, яка визнавалася більшістю робітників, тобто їхня профспілка.

Закон закріплював і право робітників на страйк. Але усім своїм змістом він був спрямований на звуження підстав для масових конфліктів. З цією метою був створений новий орган — Національне управління з трудових відносин (НУТВ), на яке покладався обов'язок розглядати

434

скарги робітників на «нечесну трудову практику» підприємця. Рішення цього квазісудового органу могли бути скасовані лише в судовому порядку.

Іншим напрямом діяльності уряду «нового курсу» стало створення (вперше в історії Америки) розгалуженої державної системи соціального захисту населення. У 1935 р. був прийнятий перший Закон про соціальне страхування й інші закони допомоги бідним.

Закон про соціальне страхування передбачав соціальну допомогу престарілим, безробітним і деяким категоріям непрацездатного населення. Він не поширювався, однак, на сільськогосподарських робітників, домашню прислугу, державних службовців, стосуючись, таким чином, інтересів тільки половини всіх осіб, які працюють за наймом. Крім того, рівень страхових виплат, фонд яких створювався за рахунок податків на підприємців і самих робітників, був надзвичайно низький. Пенсії по старості призначалися з 65 років, допомога по безробіттю виплачувалася близько 10 тижнів на рік.

У 1935 р. було розпочате проведення широкої програми допомоги фермерам. Створено Адміністрацію з переселення, яка на початку 1937 р. була перетворена на Адміністрацію з охорони фермерських господарств, до обов'язків якої належало будівництво таборів для сільськогосподарських робітників і мігрантів, надання допомоги найбіднішим фермерам шляхом їх переселення на більш родючі землі, створення збутових кооперативів дрібних фермерів тощо.

Свідчення переорієнтації політики Ф. Рузвельта, його відходу від співробітництва з великим корпоративним капіталом можна знайти й у деяких законах, які обмежували засилля монополій. Так, наприклад, Закон 1935 р. про регулювання дер-жательських компаній у сфері підприємств громадського користування ставив під жорсткий державний контроль усі держа -тельські фірми, які забезпечували потреби країни в газі й електроенергії. Був прийнятий також новий Податковий закон, що значно збільшив податки із надприбуткових корпорацій і осіб з найбільш високим рівнем доходів.

Антирузвельтівська кампанія протесту, яка мала в цей час особливо несамовитий характер (Рузвельта звинувачували в тому, що він посягає на «священні устої приватної власності, розв'язує в країні громадянську війну та ін.), провалився. Він був обраний президентом на другий термін насамперед завдяки проголошеному ним курсу на «підвищення особистого добробуту і розширення можливостей для народу».

Успішне подальше втілення в життя цього курсу Ф. Рузвельт вбачав й у здійсненні плану судової й адміністративної реформ який передбачав зокрема збільшення можливої кількості членів Верховного суду до 15 осіб (якщо судді, які досягли 70 років, не йшли у відставку), створення нових міністерств, спеціального Виконавчого управління президента (ВУП) і двох нових міністерств: Міністерства громадських робіт і Міністерства соціальних послуг, що повинні були упорядкувати діяльність безлічі регулюючих відомств і агентств, які виникали у той час.

Судова реформа провалилася через побоювання Конгресу, що вона порушить систему «стримань і противаг», надавши президенту занадто великі повноваження, а також через зміну позицій оновленого у своєму складі Верховного суду, що визнав конституційність Закону Вагнера і Закону про соціальне страхування.

Адміністративна реформа була втілена в життя в 1939 p., коли було створено ВУП, до складу якого включалися Апарат Білого дому, Бюджетне бюро і Управління планування національних ресурсів. Відмовивши президенту в створенні двох нових міністерств, Конгрес надав йому необмежене право проводити реорганізацію федеральних агентств, результатом чого і було створення двох нових структурних підрозділів президентської влади — Федерального агентства громадських робіт і Агентства цінних паперів, які на постійній основі повинні були, поряд з іншими відомствами, керувати здійсненням прийнятих програм. Тим самим було остаточно

435

подання щорічних звітів Міністерству праці про свої фінансові справи та ін. Профспілкам було відмовлено в праві робити внески до виборчих фондів осіб, які домагаються обрання на федеральні посади.

Заборонивши договір «закритого цеху» і обмеживши можливість укладення договору «союзного цеху»1, закон тим самим істотно обмежив право профспілок диктувати підприємцям умови найму робочої сили.

Новостворений орган — Федеральна служба посередництва і примирення — повинен був вирішувати спори між підприємцями і робітниками шляхом колективних переговорів їх представників. Але головна роль у втіленні в життя положень закону відводилася НУТВ і судам, які мали право винести заборонні накази стосовно незаконних страйків, розглядати цивільні позови і кримінальні справи, що стосуються неправдивих свідчень про неналежність до Комуністичної партії, політичної діяльності профспілок та ін.

Закон створював також постійно діючий президентський механізм покладення краю «недозволеній профспілковій активності». Президент міг заборонити страйк на 80 днів, якщо, на його думку, він «загрожував національним інтересам», міг звернутися до суду з метою прийняття ним рішення про заборону

1Умови договору «союзного цеху» передбачають право підприємця приймати на роботу осіб які не є членами профспілки, але вимагають протягом короткого часу вступу недавно найнятих робітників до неї. Право забороняти договір "союзного цеху» було закріплене за штатами. Це положення було включено до законів «Про право на працю» багатьох штатів.

страйку, призначити арбітражну комісію для розгляду трудового конфлікту. Антипрофспілкова обмежувальна спрямованість Закону Тафта-Хартлі була підкріплена

Законом Лендрама-Гріффіна 1959 р., який поставив профспілки під ще більший контроль державних органів, які одержали право регулювати проведення виборів до профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання Міністерству праці звітів, копій статутів, постанов профспілок тощо.

Положення Закону Тафта-Хартлі неодноразово підкріплювалися згодом рішеннями Верховного суду США. Наприклад, у 1984—1985 рр. Верховний суд заборонив тиск на робітників для того, щоб вони вступали до профспілок (однак дозволив проводити серед них «роз'яснювальну роботу»), підтримав практику заборони «закритого цеху», надав компаніям, «які зазнають фінансових труднощів», право розривати трудові відносини з організованими в профспілку робітниками та ін.

Закон Тафта-Хартлі, за усієї його антипрофспілкової спрямованості, дав можливість більш жорстко упорядкувати відносини між працею і капіталом, зробив очевидний внесок у досягнення згоди між ними і тим самим сприяв зміцненню політичної стабільності.

1.9. Законодавство 60-х років у рамках програми «боротьби з бідністю» Л. Джонсона

Найбільша активність соціального реформаторства США припадає після «нового курсу» Ф. Рузвельта на 60-ті роки, коли президентом-демократом Л. Джонсоном була проголошена програма створення «великого суспільства», виконання якої було покликано амортизувати прояв соціальної напруженості в країні, стимулювати розвиток економіки шляхом забезпечення відповідного рівня зайнятості, споживання тощо.

Центральною і найбільш перспективною ланкою програми була «боротьба з бідністю», що було викликано значним зростанням кількості американських громадян, які живуть нижче рівня бідності (згідно з офіційними даними в 1964 р. їх налічувалося 36,4 млн чоловік або близько 20% населення країни), до яких були віднесені насамперед кольорові американці, престарілі, молодь,

437

яка не має постійної роботи, низькокваліфіковані і сільськогосподарські робітники, багатодітні сім'ї і сім'ї без батька.

Програма була прийнята в період економічного процвітання Америки і соціальних заворушень, могутнього руху за громадянські права, студентських хвилювань, антивоєнних виступів проти війни у В'єтнамі. її прийняттю сприяла демократична більшість в обох палатах Конгресу, підтримка профспілок, Національної ради селян та інших громадських організацій. Про ти виступила більша частина ділових кіл США, оскільки здійснення програми «боротьби з бідністю» (яка потребувала багатомільйонних державних витрат) передбачало перерозподіл коштів, отриманих від найзаможнішої частини населення, оподатковуваної високими податками, на користь нужденних, оподатковуваних низькими податками.

Втілення програми в життя почалося з прийняття в 1964 р. Закону про економічні можливості, який передбачав заходи щодо професійної підготовки і навчання головним чином молоді, особливо безробітної, у рамках створюваних «трудових корпусів», «молодіжних корпусів за місцем проживання», надання пільгових позик фермерам, що бідують, і сільськогосподарським робітникам тощо.

У 1965 р. були видані закони про початкову і середню шкільну освіту, а потім про вищу освіту, покликані сприяти підвищенню освітнього рівня малозабезпеченої молоді. Того ж року були запроваджені програми «медікер» — передбачала оплату медичних рахунків осіб, які одержували допомогу по бідності (на жаль, за її межами залишилися ті, хто такої допомоги не одержував, тобто третина всіх бідняків) і «меді-кейт» — допомога пенсіонерам в оплаті їхніх рахунків через хворобу.

Цього ж року почалося здійснення програми субсидування частини витрат бідняків на продукти харчування у вигляді продуктових купонів, обмінюваних у магазинах на невелику кількість дешевих продуктів. У рамках законів про житлове будівництво і міський розвиток 1965, 1968 рр. були вжиті деякі заходи щодо надання допомоги малозабезпеченим сім'ям в оренді квартир і фінансуванні будівництва дешевого житла.

Була прийнята також серія законів з регулювання бізнесу, зокрема з метою скорочення кількості людей, які гинуть в автокатастрофах, поліпшення охорони праці, зміцнення здоров'я промислових робітників, значно підвищені федеральні асигнування штатам для боротьби зі злочинами, для створення транспортних транзитних систем. Здійснення програми вимагало створення нових спеціалізованих агентств. Для сприяння місцевим органам у їх «боротьбі з бідністю» було створено спеціальне Відомство економічного сприяння та ін.

Зусилля уряду не привели до здійснення всіх намічених програм, оскільки вони не були забезпечені із самого початку відповідними державними асигнуваннями (незважаючи на підвищення ставок соціального страхування, податку на бізнес тощо), а в 1966 р. обмежені у зв'язку зі збільшенням бюджетного дефіциту, викликаного зростанням ескалації війни у В'єтнамі, посиленням інфляції. Отже, завдання побудови «великого суспільства», вільного від бідності і безробіття, не було вирішене. Подальша циклічна криза надвиробництва 1973—1975 рр. ще більше загострила у США проблему зайнятості. Лише за офіційними даними у 1975 р. в Америці було 8,3 млн повністю безробітних.

Водночас слід зазначити, що соціальні програми «боротьби з бідністю», що були прямим продовженням соціальних реформ Ф. Рузвельта, так само як і нині діючі численні соціальні програми, визначили постійну дію загальної, хоча і неоднорідної тенденції в зміні суспільних відносин, яка полягає не тільки в підвищенні соціального захисту бідних прошарків американського суспільства, у політиці вирівнювання рівнів доходів населення, а й у зростанні частки колективних форм власності, зміцненні економічної незалежності і правового захисту особи. Цьому сприяє усвідомлення необхідності цілеспрямованої соціальної політики допомоги

438