IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

Президент і рейхстаг наділялися відповідно до Конституції формально рівнозначними важелями впливу один на одного, покликаними забезпечити баланс у системі державних органів.

Уряд призначався президентом в принципі без урахування парламентської більшості, але мала бути довіра рейхстагу (ст. 54). Кожен член уряду повинен був піти у відставку у разі висловлення йому недовіри. Сам президент перед рейхстагом не відповідав, але на уряд за правилом контрасигнатури переходила відповідальність за всі накази і розпорядження президента, у тому числі й стосовно збройних сил, оскільки вони мали скріплюватися підписом рейхсканцлера або відповідного міністра. Згідно зі ст. 25 Конституції у президента був такий ефективний засіб впливу на рейхстаг, як право його розпуску, але не більше «одного разу з одного приводу».

Президент відповідно до ст. 43 за пропозицією рейхстагу також міг бути усунутий зі своєї посади народним голосуванням. Рейхстаг до остаточного рішення референдуму повинен був винести постанову 2/3 голосів своїх членів про усунення президента з посади. Відхилення на референдумі постанови рейхстагу вважалося переобранням президента і мало наслідком розпуск рейхстагу.

Стаття 59 Конституції передбачала і деяку подобу вкрай складної процедури імпічменту, яка вимагала пред'явлення обвинувачення президенту, рейхсканцлеру або міністру в «злочинному порушенні Конституції чи імперського закону» не менш ніж 100 членами рейхстагу. У разі підтримання цього рішення більшістю членів рейхстагу в 2/3 голосів обвинувачення мало розглядатися Державним судом Німецької імперії.

Велика кількість членів Національних зборів відводила референдуму, як безпосередній (отже, «істинній») формі демократії, особливу роль перешкоди диктату партійної більшості в рейхстазі. Якщо, наприклад, проти прийнятого рейхстагом закону виступала принаймні 1/3 його членів і з цієї причини його опублікування було відстрочене президентом, то закон на вимогу 1/12 громадян, які мають право голосу, мав бути також поставлений на народне голосування. Народне голосування могло проводитися навіть «із приводу бюджету, податкових законів і оплати праці службовців», але тільки за рішенням президента (п. 4 ст. 73 ). Крім того, 1/10 громадян, які мають право голосу, надавалося право законодавчої ініціативи, але з попередньо «розробленим законопроектом».

Ліві партії, які наполягли на настільки частому зверненні до референдуму, явно переоцінили його демократичний ефект, що невдовзі знайшло підтвердження в історії «Третього рейху».

Наділяючи президента як гаранта демократії величезними повноваженнями, парламентарії прогледіли небезпеку ослаблення рейхстагу і тієї обставини, що президентська надзвичайна влада може опинитися в руках людини, яка використає її аж ніяк не в народних інтересах. Історія Німеччини знайшла швидке підтвердження і цій обставині.

Другий розділ Конституції присвячений «Основним правам і обов'язкам німців», де поряд із широким переліком політичних і громадянських прав і свобод, деталізованих тими чи іншими правовими гарантіями, закріплювався і ряд принципово нових соціальних прав.

Перша глава цього розділу — «Окрема особа» — починається з проголошення рівності всіх перед законом, при цьому особливо підкреслювалася рівність чоловіків і жінок «у правах і обов'язках» (ст. 109). Свобода вибору професії і свобода пересування, закріплені далі, супроводжувалися правом емігрувати за кордон, що могло бути обмежене лише імперським законом (статті 111 — 112). Принцип рівності тлумачився й у розумінні рівності «інакомовної частини населення імперії», які згідно зі ст. 113 не могли обмежуватися «законодавчими й адміністративними заходами в їх вільному національному розвитку» (ст. 119). Недоторканність особи і житла (ст. 115), таємниця листування (ст. 117), свобода слова (ст. 118) супроводжувалися проголошенням таких правових гарантій, як надання можливості негайного опротестування

410

арешту, заборона цензури та ін. Усі ці права доповнювалися, однак, не тільки проголошенням га-

ра н т і й , а й традиційною формулою про винятки, «що допускаються на підставі закону».

Удругій главі цього розділу — «Суспільне життя» закріплювалися такі громадянські права, як свобода зборів (ст. 123), свобода утворення об'єднань і товариств (ст. 124) з наданням їм правоздатності (тобто прав юридичної особи). При цьому в наданні правоздатності не можна було відмовити і об'єднанням, які переслідували політичні, соціально-політичні і релігійні цілі (ст. 124). Це було принципово нове тлумачення права об'єднань, що стосувалося насамперед організації робітників, профспілок, які відповідно до Німецького цивільного уложення 1900 р. належали до «неправоздатних товариств». Право на особливе професійне представництво одержали і чиновники (ст. 130).

Зміст наступної глави цього розділу — «Релігія і релігійні товариства» — став предметом особливо бурхливих дискусій у Національних зборах, що закінчилися досягненням компромісу. Закріплюючи свободу совісті (ст. 135), Конституція забороняла державну церкву (п. 1 ст. 137 ) і державну підтримку церкви (п. 1 ст. 138), але зберігала за церквою статус публічно -правової корпорації, що давало їй право на грошові надходження «відповідно до постанов земельного законодавства» (п. 4 ст. 137).

«Веймарським шкільним компромісом» визначався і зміст гл. 4 цього розділу — «Освіта і школа», у якому закріплювалася обов'язковість «загального шкільного навчання», за загальним правилом, у «народній школі». До єдиної «народної» системи освіти належала і вища школа, при цьому «керівними засадами... для прийому дитини до певної школи» мали бути її покликання, обдарованість і нахили, а не «майнове і суспільне становище... її батьків» (п. 1 ст. 145). Для навчання дітей з малозабезпечених сімей у середніх і вищих школах передбачалося виділення спеціальної громадської допомоги (п. З ст. 146).

Суто компромісний характер мали положення і розділу 5 — «Господарське життя», у якому головним чином розглядалися проблеми найманої праці, відносин між підприємцями і працівниками. Конституція покладала на державу обов'язок усіляко сприяти розвитку підприємництва, підтримуючи при цьому «середній клас» (заохочувати його шляхом законодавства «у сільському господарстві, промисловій і торговій діяльності» (п. 1 ст. 164), сприяти залученню «до загальної господарської справи» промислові і кооперативні товариства, забезпечувати «господарську свободу окремій особі» (п. 1 ст. 151), свободу договорів у господарському обігу (п. 1 ст. 152 ), давати відсіч лихварству (п. 2 ст. 152) тощо.

На державу покладалася особлива відповідальність у справі «соціалізації власності», виходячи з принципово нового її тлумачення: «Власність зобов'язує. Володіння нею має бути водночас служінням загальному благу» (п. З ст. 153). Власність згідно з п. 1 ст. 153 «забезпечувалася Конституцією, її примусове відчуження могло застосовуватися лише «для загального блага» і на «законній підставі». З цього загального правила допускалися, однак, винятки відповідно до імперського закону. Так, зокрема, у пунктах 1, 2 ст. 156 говорилося про «можливість примусового відчуження без винагороди» і передачу в суспільне управління «приватних підприємств, придатних для усуспільнення», про право держави «у разі настійної потреби» проводити об'єднання господарських підприємств для суспільних цілей (п. 2 ст. 156). Передбачене ст. 156 право націоналізації власності не було використане навіть щодо капіталів Імперського банку Німеччини. Крім того, Закон 1922 р. про Імперський банк позбавив канцлера його колишніх повноважень стосовно банку, який залишився під контролем імперії, але керівництво ним було передане повністю Раді директорів.

Уст. 155 Конституції передбачався особливий контроль держави за розподілом і користуванням землею з метою запобігання зловживанням і забезпечення «кожного німця здоровим житлом, а всі німецькі сім'ї, особливо багатодітні, — домівкою і правом на працю».

411

Держава наділялася при цьому правом примусового відчуження землі «для задоволення потреби в житлі, для сприяння розселенню, для сільськогосподарської обробки» (п. 1 ст. 155). При цьому «обробка і користування грунтом... землевласника» закріплювалися в Конституції як його «обов'язок перед суспільством» (п. З ст. 155).

Ідеї взаємної соціальної залежності і соціальної відповідальності лежать в основі й інших положень цієї глави. Стаття 116, наприклад, «застосування розумових і фізичних сил на благо суспільства» відносить до «морального обов'язку» кожного німця. Це один з характерних прикладів того, як Національні збори намагалися запровадити етичні цінності у світ економіки і політики.

УКонституції підкреслювався обов'язок імперії особливо покровительствувати «робочій

силі».

Форми цього покровительства діставали вияв в наданні робітникам права на вільне об'єднання в спілки з метою «збереження і покращення умов праці без будь-яких обмежень (ст. 159), на колективний договір (п. 1 ст. 165), на соціальне страхування «для збереження здоров'я, працездатності, ОХОРОНИ МАтеринства», а також у разі «старості, недуг і різних життєвих випадковостей...» (п. 1 ст. 161).

Уст. 163 закріплене і право «добувати собі утриманим працею». Однак очевидна ілюзорність права на працю в умовах післявоєнної Німеччини продиктувала відповідне роз'яснення цього права, яке було зведено до надання «необхідної підтримки», тобто допомоги по безробіттю.

Суто компромісний характер мали і ті положення цієї глави, у яких робилися спроби інтегрувати робітничі Ради, породжені революцією, у державну систему. У них говориться не тільки про законність діяльності Рад, створених для представництва інтересів робітників на підприємствах, у галузях промисловості, на окружному і загальноімперському рівнях, а й про створення їх об'єднань із представницькими організаціями підприємців та «інших заінтересованих кіл населення» у формі економічних рад, яким ввірялися деякі контрольні, адміністративні і законодавчі повноваження. Імперська економічна рада, наприклад, покликана була давати висновки на соціально-економічні і господарсько-політичні законопроекти «великого значення» до внесення їх на розгляд рейхстагу урядом, мала право самостійно пропонувати уряду законопроекти, які повинні були розглядатися в рейхстазі навіть у разі відмови уряду підтримати їх.

Декларативні положення цього розділу Конституції для втілення їх в життя потребували конкретних соціальних програм, закріплення їх поточним законодавством. Але вони так і залишилися лише на папері. Для їх здійснення у Веймарській Німеччині не було відповідних умов, необхідної економічної бази, належного рівня суспільної свідомості, а головне, політичної стабільності. Крім того, поточним законодавством позитивний зміст соціальних положень Конституції був згодом значно обмежений. Так, наприклад, запроваджене в 1919 р. право робітників на 8-годинний робочий день було змінене законом 1920 р., який допускав 10-годинний робочий день. Діяльність виробничих рад обмежувалася сферами «сприяння розробці нових методів виробництва», «узгодження службових інструкцій» та ін. Закон від 4 лютого 1920 р. прямо забороняв їм «втручатися в керівництво виробництвом своїми самостійними розпорядженнями» (§ 66).

4. Політичний режим Веймарської республіки

Відповідно до Версальського мирного договору 1919 р. на Німеччину були накладені величезні репараційні платежі. Цей борг був для неї непосильний, він падав на плечі трьох поколінь німців, і тільки в 1930 р. був знижений і розстрочений союзниками.

412

Тимчасова економічна стабілізація в 1928 р. змінилася руйнівною світовою економічною кризою, новим різким падінням виробництва, зростанням безробіття. У 1932 р., коли світова економічна криза досягла кульмінації, промислове виробництво скоротилося в Німеччині до 46,7% порівняно з 1913 р., 30% усього працездатного населення втратили роботу і тільки 15% з офіційно зареєстрованих безробітних одержували допомогу по безробіттю.

Обстановка в країні характеризувалася страйками, заворушеннями, путчами, терористичними актами, пов'язаними з різкою поляризацією соціально-політичних сил, від крайньо правих, представлених націоналістичними, нацистськими організаціями, які набирали сили, і створеною згодом фашистською Націонал-соціалістською німецькою робітничою партією (НСНРП), до крайньо лівих — в особі ліворадикальних робітничих організацій і Комуністичної партії Німеччини, яка стає в цей час найбільшою комуністичною партією в Європі.

Вага і значення цих двох партійних полюсів зростали разом з їх неприйняттям Веймарської демократичної республіки. Для одних вона була перепоною соціалістичній революції і встановленню «загальної рівності», для інших — перешкодою до встановлення нацистської тоталітарної диктатури.

У німецькому суспільстві, яке розкололося, не знайшлося місця консенсусу лівих сил, вкрай необхідному в умовах най-жорстокішої кризи і загрози фашизму. Для правовірних німецьких комуністів, що проводили лінію Сталіна і Комінтерну, соціал-демократи були «могильниками німецького соціалізму», головними супротивниками «світової революції». Вони були зайняті в основному тим, що викривали соціал-демократів як агентуру «німецького монополістичного капіталу», «соціал-фа-шистів». Соціал-демократи виключали компроміси з комуністами, як з партією «вузьколобого класового доктринерства», яка діє за вказівкою «чужої держави», також звинувачуючи їх у по-собництві фашистам. Відсутність згоди лівих сил мала фатальні наслідки. На виборах у листопаді 1932 р. у них ще залишалася можливість заступити дорогу фашистам, що рвуться до влади. Соціал-демократи і комуністи, об'єднавшись, могли б отримати 221 місце в рейхстазі, у той час як у фашистів було б 196 місць. Але вони втратили цю можливість.

Нестабільність Веймарської республіки стала наслідком не тільки вищевказаних обставин. Вони були пов'язані також і з г л и боким неприйняттям республіки більшістю німців, які вважали її породженням «ганебного» Версальського мирного договору. Почуття національного приниження стало сприятливим фунтом для поширення міфу про «листопадових зрадників», які уклали Версальський договір. Цей міф широко використовувався демагогами, які вимагали розірвання Версальського договору, рішучої боротьби проти деяких «темних сил», внутрішніх і зовнішніх ворогів, що привели Німеччину до краху. Не випадково саме в цей час з'являється відома фальшивка «Протоколи сіонських мудреців», покликана підтвердити, що в трагедії, яка спіткала німців, винуваті змовники-євреї, іноземні агенти, які поставили завдання зламати міць Німеччини, поставити її на коліна.

Основній масі населення, консервативній масовій свідомості важко було змиритися і з тим, що Веймарська республіка зруйнувала старий, звичний порядок кайзерівської імперії, який видавався міцним і надійним. За старими добрими часами тужили не тільки колишня правляча верхівка, а й широкі середні прошарки населення, які втратили в результаті кризи, невтримної інфляції свій статок і майно, не сприймали нову, малозрозумілу, таку, що не має нічого спільного зі старими часами, систему цінностей. Між свободою і порядком німці вибирали порядок.

Ослабляла становище Веймарської республіки і відсутність у неї професійних захисників серед правлячого бюргерства й інтелігенції. Негативно до республіки ставилася, наприклад, переважна частина професури, учених, правознавців, істориків та ін., що задавали тон у німецьких університетах, а також студентів, які залишалися прихильниками монархії, старих порядків. Не випадково згодом серед студентів виявилося так багато прихильників Гітлера.

413

Демократичний фасад Веймарської республіки не спирався на міцний фундамент демократичних державних інститутів не тільки через збереження старого державного апарату, а й через вади самого конституційного порядку, вигаданого у Веймарі без урахування обстановки в країні. Так, широкі демократичні права і свободи, зокрема свобода друку, за відсутності цензурних обмежень сприяли безпрецедентному зростанню шовіністичної, мілітаристської пропаганди. Такої літератури в країні було безліч. Відсутність конституційної заборони на діяльність партій, що сіять розбрат серед німецького народу, розпалюють національну ворожнечу, антисемітизм, створювала умови не тільки для зростання нацистських організацій, а й для легального входження НСНРП до веймарської суспільно-політичної і державної системи.

Фатальною помилкою республіки було те, що вона не позбавила влади реакційну вояччину, не реорганізувала бюрократичний апарат. її не прийняв збережений кадровий склад рейхсверу, для солдатів якого кайзер залишався символом сили і міці Німеччини. Армія , яка підкорялася відповідно до Конституції тільки рейхсканцлеру, фактично була безконтрольною. Вона перетворилася на самостійну активну політичну силу. Вираженням повного неприйняття рейхсвером Веймарської республіки став піднятий його командуванням разом із праворадикальними офіцерськими організаціями в травні 1920 р. військовий путч Каппа-Лютвіца. За рахунок колишніх кадрів рейхсверу поповнювалися і нацистські напіввійськові організації, кількість яких зростала.

В умовах політичної конфронтації і, як наслідок цього, частої зміни кабінетів старе чиновництво, яке залишилося на місцях, також було безконтрольним, і його самостійна політична активність в умовах «незмінюваності», гарантованої Конституцією (ст. 130), визначалася зовсім не демократичними, а консервативно-монархічними переконаннями. Поганими захисниками демократичних порядків, та й просто правопорядку, були і старі суддівські кадри з їхнім традиційним розумінням права, яке виправдовує «залізо і кров», насильство в ім'я «національних інтересів». Про це свідчать приклади із судової практики тих часів. Так, за 1918—1922 рр. у Веймарській республіці лівими екстремістами було вчинено 22 політичні убивства, усі винні були суворо покарані, 10 осіб — страчені. За цей же час правими терористами було вчинено 354 політичні убивства, з них тільки один був суворо покараний, але жоден не був страчений. У 1924 р. нацистський «пивний путч» у Мюнхені, коли фашисти здійснили першу спробу прорватися до влади, закінчився ув'язненням Гітлера до тюремної фортеці, з якої він вийшов через 10 місяців з першими главами «Майн Кампф», сповнений рішучості готуватися до нових виступів.

Слабкість політичної волі Веймарської республіки була пов'язана також з відсутністю єдності дій її вищих органів влали. Рейхстаг не став провідником демократїї, конституційного

порядку, оскільки , особливо в останні роки Веймарської республіки, через гостре партійне протиборство склалася ситуація повної неможливості утворення позитивної більшості здатної запропонувати народу помірну програму виходу з кризи. Партії, що перебували на діаметрально протилежних флангах і мали в ньому більшість мандатів, різко критично налаштовані проти уряду, через повну протилежність своїх цілей не були готові і не могли взяти на себе урядову відповідальність.

Часті і необгрунтовані, особливо в останні роки Веймарської республіки, розпуски парламенту (парламент міг бути розпушений навіть через не затверджений ним президентський указ, як це мало місце в 1930 p.), навіювані німцям пресою уявлення про його повне безсилля усе наполегливіше схиляли масову свідомість до пошуку «сильної руки» фюрера.

З безсиллям представницького органу було пов'язане і безсилля республіканського уряду, який не мав більшості в рейхстазі і не користувався його довірою і підтримкою. Прямим наслідком цього стали «президентські кабінети», призначувані президентом на власний розсуд. В обстановці перманентно запроваджуваного ним на підставі ст. 48 Конституції надзвичайного

414

стану країна управлялася не за допомогою законів, а за допомогою надзвичайних указів. У 1932 p., наприклад, президент Гінденбург видав 66 надзвичайних указів, у той час як рейхстаг, зайнятий в основному другорядними дебатами, видав лише п'ять законів. Дисбаланс веймарської державної машини вів до її повного руйнування, загибелі, що і відбулося в результаті встановлення фашистської диктатури в 1933 р.

5. Встановлення режиму фашистської диктатури

Фашизм у Німеччині з'явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як один з різновидів реакційних мілітаристичних націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи набули загальноєвропейського характеру. У 1920 р. Гітлер виступив із програмою з «25 пунктів», що стала згодом програмою Націонал-соціалістської німецької робітничої партії. Пронизана націоналістичними, шовіністичними ідеями переваги німецької нації, програма вимагала реваншу для відновлення «справедливості, знехтуваної Версалем».

У1921 р. складаються організаційні основи фашистської партії, заснованої на так званому фюрер-принципі, тобто необмеженої влади «вождя» (фюрера). Головною метою створення парти стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому підсумку, для захоплення влади.

У1923 р. слідом за загальним страйком німецького пролетаріату фашисти роблять пряму спробу захопити державну владу («пивний путч»). Провал путчу змушує фашистських ватажків змінити тактику боротьби за владу. З 1925 р. починається «битва за рейхстаг» шляхом створення масової бази фашистської партії. Вже в 1928 р. ця тактика дає свої перші плоди, фашисти одержують 12 місць у рейхстазі. У 1932 р. за кількістю мандатів фашистська партія одержує більше місць, ніж будь-яка інша партія, представлена в рейхстазі.

ЗО січня 1933 р. Гітлер за розпорядженням Гінденбурга займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади як глава коаліційного уряду, оскільки його партія навіть з нечисленними союзниками не мала більшості в рейхстазі. Ця обставина не мала, однак, значення, оскільки кабінет Гітлера був «президентським кабінетом», а Гітлер — «президентським канцлером». Водночас результати виборів 1932 р. надали певного ореолу легітимності його канцлерству. За Гітлера голосували різні соціальні прошарки і групи населення. Широка соціальна база Гітлера створювалася за рахунок тих, у кого після поразки Німеччини був вибитий грунт з -під ніг, тією самою збитою з пантелику агресивною юрбою, що почувається обманутою, що втратила разом з майном життєву перспективу і відчуває страх перед завтрашнім дн ем. Соціальну, політичну і психологічну невлаштованість цих людей він зумів використати, показуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої батьківщини, обіцяючи різним колам і групам населення усе, що вони хотіли: монархістам — відновлення монархії, робітникам — роботу і хліб, промисловцям — військові замовлення, рейхсверу — нове піднесення у зв'язку з грандіозними військовими планами тощо. Націоналістичні гасла фашистів приваблювали німців більше, ніж заклики до «розуму і терпимості» соціал-демократів або до «пролетарської солідарності» і побудови «радянської Німеччини» комуністів.

Гітлер прийшов до влади, спираючись на пряму підтримку офіційних і неофіційних правлячих кіл і реакційних соціальнополітичних сил, які стояли за ними і вважали за необхідне установити в країні авторитарний режим, щоб покінчити з ненависною демократією і республікою. Відчуваючи страх перед лівим рухом, що все більше набирав сили, перед революцією і комунізмом, вони хотіли встановити авторитарний режим за допомогою «кишенькового» канцлера. Гінденбург явно недооцінював Гітлера, називаючи його поза очі «богемським єфрейтором». Німцям же він подавався як «помірний». При цьому була забута вся скандальна, екстремістська діяльність НСНРП. Перше протвереження німців прийшло наступного

415

дня після приходу Гітлера до влади, коли тисячі штурмовиків влаштували грізний смолоскиповий хід перед рейхстагом.

Прихід до влади фашистів не був звичайною зміною кабінету. Він ознаменував початок планомірного руйнування всіх інститутів буржуазно-демократичної парламентської держави, усіх демократичних завоювань німецького народу, створення «нового порядку» — терористичного антинародного режиму.

Спочатку, коли відкритий опір фашизму не був остаточно придушений (ще в лютому 1933 р.

убагатьох місцях Німеччини проходили антифашистські демонстрації), Гітлер вдавався до «надзвичайних заходів», які широко застосовувались у Веймарі на основі надзвичайних президентських повноважень. Він формально ніколи не відмовлявся від Веймарської конституції. Перший репресивний декрет «про захист німецького народу», підписаний президентом Гінденбургом, був прийнятий на основі ст. 48 Веймарської конституції і мотивувався захистом «громадського спокою».

Для виправдання надзвичайних заходів Гітлеру в 1933 р. потрібен був провокаційний підпал рейхстагу, в якому була звинувачена Комуністична партія Німеччини. Слідом за провокацією були видані дві нові надзвичайні постанови: «проти зради німецькому народу і проти зрадницьких дій» та «про захист народу і держави», прийняті, як було оголошено, з метою придушення «шкідливих для держави комуністичних насильницьких дій». Уряду надавалося право брати на себе повноваження будь-якої землі, видавати укази, пов'язані з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, недоторканності власності, прав профспілок.

5.1.Механізм фашистської диктатури

Зперших днів приходу до влади Гітлер почав здійснювати свою програму, згідно з якою Німеччина повинна була домогтися нової величі. її здійснення передбачалося провести в два етапи. На першому — ставилося завдання згуртувати німців у деяку «народну спільноту», на другому — перетворити її на «спільноту бойову».

Для об'єднання німців у єдину спільноту необхідно було очистити арійську расу від «чужої крові», подолати класові, конфесіональні, ідеологічні протиріччя, що досягалося шляхом усунення політичних партій, крім НСНРП, чужої ідеології, громадських організацій, крім нацистських, вірних «фюреру і рейху», а також шляхом «уніфікації державного апарату» тощо. Виконавши цю «внутрішню роботу», Німеччина, за планом Гітлера, могла приступати до роботи «зовнішньої», найважливішим завданням якої було завоювання життєвого простору, витіснення народів, які проживають там, головним чином народів Східної Європи, шляхом нещадної, кровопролитної війни. Вирішенням завдань першого етапу фашистська держава і НСНРП займалися в основному до 1935 р. З цього часу почалася тотальна підготовка до війни, а згодом і сама війна.

Гітлерівські «етапи» дістали відображення в законодавстві і змінах механізму фашистської диктатури. 24 березня 1933 р. рейхстаг приймає Закон «Про усунення тяжкого становища народу і держави», на підставі якого уряд отримує законодавчі права, у тому числі з питань бюджету. Допускалося також, що норми законів, прийнятих урядом, можуть прямо відхилятися від норм Конституції 1919 р., що формально продовжувала діяти (з одним скасованим невдовзі застереженням — «якщо вони не мають об'єктом рейхстаг і рейхсрат»). У законі спеціально підкреслювалося, що договори з іноземними державами і їхнє виконання не потребують затвердження парламентом. Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 р., фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави. Безпосередню участь

упідготовці всіх імперських законів відтепер брала канцелярія націонал-соціалістської партії, підпорядкована Гітлеру. Це був кінець Веймарської республіки з її представницькими установами.

Після смерті президента Гінденбурга 1 серпня 1934 р. постановою уряду посада президента була скасована, а уся влада сконцентрована в руках Гітлера — «вождя» і довічного рейхсканцлера,

416

якому було надане право не тільки призначати імперський уряд, усіх вищих посадових осіб імперії, а й свого наступника. З цього часу Гітлер починає планомірне знищення всіх можливих шляхів опозиції, що було прямим втіленням програмних настанов нацистів і основної впроваджуваної ними вимоги — фанатичного, сліпого «підкорення волі фюрера німецького народу».

Слідом за забороною Комуністичної партїї в березні 1933 р. у травні того ж року були розпущені всі профспілки, у червні 1933 р. поза законом була оголошена Соціал-демократична партія. Інші партії, які діяли до приходу до влади Гітлера, "саморозпустилися». У липні 1933 р. законом було заборонено існування будь-яких політичних партій, крім фашистської і керованих нею організацій. «У Німеччині, — проголошував закон, - існує тільки одна партія, НСНРП, всі інші забороняються». Спроби «підтримати організаційні структури будь -якої іншої політичної партії» каралися тюремним ув'язненням до трьох років.

Проводячи «інтеграційну політику держави і партії», нацисти «уніфікували» не тільки партії, а й пресу. Органи друку, крім нацистських, або ліквідувалися, або включалися до системи фашистської пропаганди. Відповідно до Закону від 24 березня 1933 р. «Про захист уряду національного відродження від підступних посягань» кримінальній відповідальності у вигляді тюремного ув'язнення до двох років підлягали всі особи, які допускали «грубе перекручення дійсності, висловлювали судження, що можуть завдати тяжкої шкоди добробуту імперії або окремим німецьким землям, або авторитету уряду імперії чи окремих земель і урядових партій». Каторга загрожувала тому, хто своїм діянням завдавав «тяжких збитків імперії».

У грудні 1933 р. видається Закон «Про забезпечення єдності партії і держави», який оголосив фашистську партію «носителькою німецької державної думки». Відповідно до цього Закону особисто Гітлером формувався і фашистський рейхстаг (на основі списків, «схвалених» плебісцитом), а на посади міністрів та інші посади призначалися лише особи з нац истської партійної верхівки. Крім того, згодом було передбачено, що будь-яке призначення на державну посаду, здійснене без згоди відповідного органу фашистської партії, вважатиметься недійсним.

З метою подальшої концентрації влади, або «уніфікації політичного режиму в імперії й областях», Законом від 7 квітня 1933 р. «Про злиття областей з імперією» в усі землі почали призначатися, як правило, з гауляйтерів нацистської партії, намісники (штатгальтери), наділені усіма владними повноваженнями. ЗО січня 1935 р. був прийнятий новий Закон «Про імперських намісників». Імперські намісники відповідно до цього Закону були на підвідомчих їм територіях «представниками імперського уряду», до завдань яких входив «нагляд за виконанням політичних директив фюрера і рейхсканцлера». Фюрер і рейхеканцлер (в одній особі) міг покладати на імперського намісника керівництво земельним урядом, але право призначення і звільнення чиновників земель він зберігав за собою, так само як і повноваження імперського намісника в Пруссії.

Ландтаги земель спочатку були усунені від формування земельних урядів, а ЗО січня 1934 р. були законодавчим шляхом ліквідовані. Уряди земель були підпорядковані імперському уряду, а намісники перейшли у відання Міністерства внутрішніх справ. Законом від 14 лютого 1934 р. «Про ліквідацію рейхсрату» був скасований і орган представництва земель в імперському парламенті — рейхсрат. Землі були взагалі позбавлені статусу суб'єктів федерації. У 1935 р. положенням «Про німецькі общини» були ліквідовані останні залишки місцевого самоврядування. Усі бургомістри міст почали призначатися міністром внутрішніх справ на 12 років з кандидатів, які висувалися місцевими партійними організаціями нацистів. Йому ж ввірялося право верховного нагляду за всіма общинами.

Перетворення рейхстагу на безправну, маріонеткову установу, оскільки його новий склад формувався виключно на партійній основі, ліквідація органів місцевого самоврядування були

417

тісно пов'язані з загальною бюрократизацією державного апарату. Проводилися чистки державного апарату від «невідповідних осіб», від усіх тих, хто почав працювати в апараті після 1918 р., від осіб «неарійського походження», заборонялися шлюби чиновників з «неарійками» тощо.

Функції партійних і державних органів тісно перепліталися. Це переплетіння, однак, не означало їхнього повного злиття. Управлінський апарат фашистської Німеччини був численним, надмірно громіздким, він перебудовувався з волі Гітлера, який поєднував у своїй особі функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії і верховного головнокомандувача. Так, поряд з імперським урядом, який продовжував існувати, у фашистській Німеччині були створені Рада міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, Колегія трьох уповноважених, до якої входили начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу верховного командування збройних сил, завданням якої було проведення тотальної мобілізації і вирішення з цією метою широкого кола економічних і військових питань. Усі ці установи, підпорядковуючись безпосередньо Гітлеру, мали законодавчі повноваження.

Німеччина була поділена на 32 партійні області на чолі з партійними гауляйтерами, але зберігався і старий адміністративний поділ на землі і провінції, адміністрація яких продовжувала існувати і відігравати значну роль у втіленні в життя нацистських планів.

Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, які здійснювали широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу. У березні 1933 р. було створене Міністерство громадської освіти і пропаганди, кероване Геббельсом, якому підпорядковувалися преса, радіо, книжкові видавництва та ін. У віданні Міністерства громадської освіти і пропаганди була «імперська палата культури», яка контролювала музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика «Третього рейху» була спрямована на створення «ідейно однорідного суспільства в расовому і світоглядному плані», на перетворення літератури і мистецтва «на бойову зброю партії». При цьому спеціальний нагляд встановлювався «за духовним і світоглядним навчанням і вихованням партійних кадрів», з цією метою в 1934 р. було створено навіть спеціальне державне відомство. З академії літератури виганялися ліберально і демократично налаштовані найкращі представники німецької культури, а також «расово недостойні» особи, які одержали згодом назву «недолюдей». Однією з перших акцій «імперської палати культури» була реорганізація німецької академії літератури з повальною перевіркою її членів, коли кожен член академії повинен був дати відповідь на запитання, чи має він намір «брати участь у вирішенні національних культурних завдань». Усі члени академії повинні були також заповнити спеціальну анкету як професіональні чиновники, в якій одна з вимог полягала в наданні доказів «арійського походження». У травні 1933 р. була проведена публічна акція спалення книг супротивників націонал-соціалізму і «расово чужих» авторів.

Особлива увага приділялася обробці в дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над умонастроєм якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями (Юнгфольк, «Гітлерюгенд» та ін.). Лідер «Гітлерюгенду» офіційно іменувався «лідером молоді Німецького рейху» і ніс персональну відповідальність перед Гітлером як фюрером і як рейхсканцлером. Після 1937 р. участь у гітлерівських молодіжних організаціях стала обов'язковою. Ці організації включалися до розгалуженої системи різноманітних нацистських організацій, які охоплювали усі сторони життя країни.

Нацисти створили могутній терористичний апарат, що почав складатися ще до приходу їх до влади. У 1920 р. виникли перші збройні загони — «служба порядку» фашистів, якій відводилася роль охорони фашистських збіговищ. Використовувалися, однак, ці загони найчастіше для організації безладу на мітингах лівих сил, для нападу на робітничих ораторів тощо. У 1921 р. «служба порядку» одержала назву «штурмових загонів» (СА). До загонів СА залучалися

418

декласовані елементи, звільнені з армії солдати й офіцери, розорені крамарі, яким імпонувала нацистська пропаганда.

Поряд з погромною діяльністю загонам СА відводилася не остання роль у поширенні фашистської ідеології. У 1932 р. у СА були створені спеціальні моторизовані пропагандистські загони. До літа 1933 р. кількість штурмовиків перевищила 4 млн чоловік. В міру посилення рейхсверу штурмові загони СА були перетворені на армійський резерв, офіційно проголошеним завданням якого стала з літа 1940 р. військова підготовка населення. Гітлер пожертвував своєю «партійною армією», щоб прив'язати до себе рейхсвер, але водночас надав особливі повноваження власній «партійній поліції», підсиливши її спеціальними загонами СС, яким було доручено винищувати «внутрішніх ворогів».

До складу СС (Служби безпеки) входили «загальні загони», що включали керівництво нацистської партії, представників великого капіталу, юнкерів, вояччини, верхівку фашистської інтелігенції, а також збройні «спеціальні загони», створені для виконання особливих завдань фюрера. їх основою став полк особистих охоронців Гітлера і підрозділів «мертва голова».

Військам СС ввірялася й охорона концтаборів. Усього фашистами було створено 23 концтабори і 2 тис. їхніх філій. З 1936 по 1945 р. до них було кинуто 18 млн чоловік. В одному лише Освенцимі, побудованому в 1939 р., було винищено близько 4 млн чоловік з багатьох країн. Гітлерівці застосовували газові камери й інші технічні засоби, які давали їм можливість безмежно знищувати людей. Вони використовували геноцид, освячений їх окультною вірою у свою расову і духовну перевагу над людьми, як засіб досягнення своїх політичних цілей, світового панування.

Уквітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (гестапо), що у 1936 р. була об'єднана з кримінальною поліцією (КРИПО) у поліцію безпеки (ЗИПО). Поліція безпеки разом з поліцією порядку (ОРПО), яка включала охоронну поліцію і жандармерію, а також зі спеціальною службою порядку (СД) перебували у віданні рейхсфюрера СС Гіммлера.

У1939 р. було створено Головне управління імперської безпеки, підвідомче Гіммлеру як рейхсфюреру СС, який разом з міністром внутрішніх справ Фліком планував здійснення терористичних акцій як у своїй країні, так і на окупованих територіях. Так, улітку 1940 р. Фліком і Гіммлером була видані постанова про знищення «непотрібних для військових цілей" душевнохворих, калік, старих. На виконання її було створене Їмперське товариство лікувальних і піклувальних установ, у яких було знищено 275 тис. німців. Перед нападом на СРСР військові з'єднання СС були збільшені до 600 тис. чоловік (35 дивізій), проведене озброєння загальних загонів СС. Військам СС, введеним у зону діючої армії, була відведена головна роль у «расовоідеологічній війні на знищення» СРСР.

Значних змін зазнала і судова система Німеччини. У своїй діяльності фашистські судді виходили з принципу повного нехтування особистими правами громадян. Обвинувачення у державній зраді могло бути пред'явлене за будь-який вид опозиційної режиму діяльності. Крім звичайних судів, у кожному судовому окрузі ще в 1933 р. були створені особливі суди для роя прави з супротивниками фашистського режиму. У 1934 р. склалася ще одна форма виключного суду, так званий Народний трибунал з питань державної зради-, який не передбачав навіть обов'язкового попереднього слідства. Вироки трибуналу не підлягали оскарженню, захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. В армії діяли військово-польові суди. Лише в сухопутних військах, наприклад у 1944 р., вони щомісяця виносили по 10 тис. вироків. В останні місяці перед поразкою Німеччини військово-польові суди були замінені військовими трибуналами, у яких засідали одні офіцери. Розстрілювали всіх підозрюваних у зраді і дезертирстві, суворим репресіям піддавали і їхніх родичів.

5.2. Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині

419