IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

5Див.: Бостан А. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 2004.

-С. 634.

Торговий кодекс Японії складається з чотирьох розділів: 1) загальна частина; 2) торгові компанії; 3) торгові угоди; 4) морська торгівля. До нього, як і до Цивільного кодексу, неодноразово вносилися зміни, однак значно частіше видавалися додаткові закони. Серед найважливіших з них можна назвати видані У 1899 р. закони про ліцензії, про торгові знаки і про авторське право; у 1921 р. — про оренду землі та про оренду житла, а також прийняті після Другої світової війни закони про обіг цінних паперів (1948 р.), про відновлення компаній (1952 р.) і про відшкодування збитків, пов'язаних з рухом автомобільного транспорту (1955 р.) чи з використанням атомної енергії (1961 р.). У 1947 р. був виданий Закон про заборону приватної монополії й підтримку приватної торгівлі, віднесений до числа «антимонопольних», хоча він аж ніяк не перешкодив посиленню ролі монополій у японській економіці.

Джерелами цивільного і торгового права Японії поряд із кодексами та окремими законодавчими актами визнаються звичаї й норми моралі (відсилання до них є як у Цивільному, так і в Торговому кодексі), хоча сфера їх застосування поступово звужується у зв'язку з розширенням сфери законодавчою регулювання (наприклад, у галузі рибальського промислу, використання гарячих джерел тощо). Рішення ж японських судів формально не вважаються джерелом права. Однак на практиці постанови вищих судів, особливо Верховного суду, сприймаються судами (а в деяких випадках і державними установами) як нормативні акти, що підлягають неухильному виконанню.

Трудове право. Трудові права робітників та службовців у Японії регулюються низкою нормативних актів, багато з яких були прийняті в результаті активної боротьби трудящих за св ої інтереси. Зокрема, Конституція 1947 р. проголосила свободу укладання й розірвання трудового договору, заборону наймання на роботу дітей до 15 років, рівну оплату праці чоловіків і жінок та інші демократичні положення. Прийнятий у 1947 р. Закон про трудові стандарти визначає умови праці, тривалість робочого часу, надання відпустки (вона залежить від стажу роботи, але в цілому дуже коротка) тощо. Правовий статус об'єднань трудящих (право на їх створення проголошено Конституцією) визначається Законом про профспілки 1949 р. У Японії профспілки зосереджені, як правило, на підприємствах і нині охоплюють не більше третини всіх працюючих.

Соціальне законодавство. У Японії існує складна система енсійного законодавства. Близько 10 законів щодо виплати пенсій за старістю регулюють різні частки страхових внесків, які мають робити самі працівники, підприємці та держава, і різні розміри пенсій залежно від багатьох обставин. Виплачуються також порівняно невеликі пенсії в разі втрати годувальника. Майже все японське населення охоплене страхуванням на випадок хвороби, багато працюючих застраховані від нещасних випадків на виробництві, а також від безробіття.

Екологічне право. За останні десятиліття все більш важливе місце в системі японського законодавства посідають норми, спрямовані на захист навколишнього природного середовища. З кінця 1940-х років подібні акти приймалися лише муніципальною владою, а не на загальнонаціональному рівні. У 1958 р. видані перші закони про охорону вод від забруднення промисловими стоками, в 1962 р. — Закон про контроль над кількістю диму й сажі, що викидаються в навколишнє природне середовище; у 1967 р. — так званий Основний закон про контроль за забрудненням навколишнього природного середовища. На базі останнього у 1968 р. прийняті закони про запобігання забрудненню атмосферного повітря і про обмеження шуму. У 1970 р. виданий Закон про покарання за злочини, що полягають у небезпечному для здоров'я людей забрудненні навколишнього природного середовища. Ним передбачені позбавлення волі для працівника, який порушив відповідні правила виробничої діяльності, і штраф для юридичної особи, яка завдала шкоди здоров'ю людей. Особливо велика увага приділяється утилізації відходів

400

та підтриманню чистоти в міських умовах. Контроль за виконанням законодавства в цій сфері здійснюється муніципалітетами.

Більш інтенсивного розвитку набуло законодавство про охорону навколишнього природного середовища в 1970-х роках, коли були видані закони про запобігання смороду (1971 р.), про відшкодування за шкоду, заподіяну відпрацьованими маслами (1975 р.), про регулювання вібрації

(1976 р.) та ін.

Джерела кримінального права і процесу. Першим з усіх японських кодексів, виданих в епоху Мейдзі, став Кримінальний кодекс 1870 р. (з доповненнями 1873 р.). Власне кажучи, це був систематизований збірник феодальних законів, які відрізнялися від колишніх лише тим, що їх перестали приховувати від населення. Про це говорить, наприклад, те, що катування як головний спосіб розслідування кримінальних справ було скасоване лише в 1879 р. завдяки наполегливим звертанням Г. Буассонада до японського уряду.

У 1882 р. були складені (під керівництвом І Буассонада) за зразком французьких законів Кримінальний кодекс і Закон про кримінальну процедуру. Ці акти стали значним кроком уперед у розвитку й відновленні японського права. Зокрема, Кримінальний кодекс 1882 р. уперше запровадив до японської суддівської практики принцип «немає злочину і покарання без вказівки про те в законі» і заборону надання зворотної сили закону, що встановлює чи посилює кримінальну відповідальність. Цей Кодекс закріпив низку гуманних положень давньояпон -ського права, наприклад, застереження про обов'язкове пом'якшення відповідальності за всіма злочинами, якщо винний добровільно повідомить владі про свою участь у розслідуванні злочинної справи. Кодекс остаточно скасував тілесні і ганебні для злочинця покарання й так звані кваліфіковані види страти.

Однак з посиленням реакційних, військово-бюрократичних тенденцій у політиці японського уряду розробники кримінальних законів у Японії (подібно до цивільного і торгового законодавства) почали орієнтуватися не на «класичні» буржуазні французькі кодекси, а на «споріднене з японським духом» німецьке буржуазно-поміщицьке законодавство. У 1907 р. був виданий Кримінальний кодекс, що значно розширив повноваження суддів як у визначенні розмірів санкції, так і у встановленні складу того чи іншого злочину. Цьому значною мірою сприяли і норми Кодексу, що містили лише найзагальніші дефініції злочинів, і широкі межі передбачених покарань.

Починаючи з 20-х років XX ст. до кримінального законодавства Японії було внесено чимало змін реакційного характеру, спрямованих на посилення репресій та розширення надзвичайних повноважень поліції (Закон про підтримку громадського спокою 1928 р. тощо).

Крах японського мілітаризму в результаті Другої світової війни мав своїм наслідком суттєві перетворення у всій державно-політичній і правовій системі країни. Великою заслугою демократичних сил Японії стало включення до Конституції положень про непорушність основних прав людини (ст. 11), повагу до особи (ст. 13), рівність всіх перед законом (ст. 14), свободу думки, совісті, віросповідання, зборів, об'єднань, слова, преси й інших способів вираження думок (статті

19—23).

Незважаючи на зміни, які відбулися в 1947 р. (скасування деяких статей, що стосувалися замаху на імператора і його сім'ю, а також інших явно застарілих положень), у Японії й понині діє Кримінальний кодекс 1907 р. (у редакції 1947 р., з подальшими змінами та доповненнями), котрий доповнюється Законом про малозначущі злочини 1948 р., Законом про неповнолітніх 1948 р. та деякими іншими. Спроби повної реформи кримінального законодавства, тобто заміни Кримінального кодексу 1907 р. іншим робилися неодноразово (проекти 1927, 1947, 1972 рр. тощо), однак щоразу з тих чи інших причин виявлялися марними.

401

Інститути кримінального права і процесу. Злочини. Чинний Кримінальний кодекс Японії не проводить формального поділу злочинних діянь на окремі категорії за ступенем тяжкості. Якщо дотримуватися порядку, закріпленого в особливій частині Кодексу, що присвячена складам чи групам складів злочинів, то вони такі: внутрішні безпорядки; злочини, шо належать до зовнішніх ускладнень; злочини, пов'язані з дипломатичними зносинами; перешкоджання виконанню публічних обов'язків; втеча; приховування злочинця й ліквідація доказів вчинення злочину; безладдя; підпал і необережний підпал; злочини, пов'язані з затопленням й водопостачанням; перешкоджання роботі транспорту; порушення таємниці (особистої); злочини, пов'язані з опіумом; підробка грошей; підробка документів; підробка цінних паперів; підробка печаток; лжесвідчення; обмова; непристойні дії, зґвалтування й багатоженство; злочини, пов'язані з азартними іграми; злочини, шо пов'язують з місцями відправлення релігійного культу; хабарництво; убивство; заподіяння тілесних ушкоджень; необережне заподіяння тілесних ушкоджень; аборт; затримання й позбавлення волі; погрози; захоплення людей; злочини проти честі; злочини проти кредиту та професійної діяльності; крадіжка та розбій; шахрайство і вимагательство; привласнення; злочини, пов'язані з вкраденим; знищення і приховання (документів, будівлі тощо).

Покарання. Основними покараннями, передбаченими ст. 9 другого розділу КК, є: страта, позбавлення волі з примусовою працею (каторга), позбавлення волі без примусової праці (тюремне ув'язнення), карний арешт.

Смертна кара передбачена за кілька видів злочинів, однак фактично смертні вироки виносяться в останні роки лише за тяжке вбивство і приводяться у виконання вкрай рідко — не більше двох-трьох страчених на рік.

Склалася стійка (хоча й не абсолютна) практика призначення двох видів покарання за ті чи інші злочини. Позбавлення волі примусовою працею призначається за так званий "харентідзай» (злочини за «ганебним» або «безчесним» мотивом, до яких належать убивство, зґвалтування тощо). Позбавлення волі без примусової праці призначається за злочини, що мають політичний характер, і за злочини, вчинені з необережності.

Позбавлення волі з примусовою працею і без примусової праці може призначатися довічно. Однак типовим у цих випадках є застосування ст. 28 КК, що допускає умовне звільнення засудженого довічно за умови відбуття ним 10-річного терміну й виправлення. На практиці засуджені довічно залишають стіни в'язниці, не пробувши в них — у максимально тривалому варіанті — 20 років.

Карний арешт призначається за малозначущі злочини; штраф і малий штраф (пеня) пов'язані з майновими обмеженнями. Пеня призначається за малозначущі злочини. При несплаті штрафу чи малого штрафу несплачена частина компенсується шляхом поміщення засудженого в робітний дім.

Найбільших змін зазнало японське законодавство в галузі кримінального процесу. У 1890 р. був прийнятий Кримінально-процесуальний кодекс Японії, складений в основному за зразком французького Закону про кримінальну процедуру 1880 р. У 1922 р. його замінено новим Кримінально-процесуальним кодексом, складеним тепер уже за зразком німецького Кримінальнопроцесуального кодексу 1877 p., який діяв до кінця Другої світової війни.

Проголошені в Конституції 1947 р. права громадян у сфері кримінального судочинства — заборона застосовувати покарання без відповідної процедури (ст. 31); право на судовий розгляд будь-якого обвинувачення (ст. 32); заборона незаконного арешту (ст. 33); право на захист (ст. 34); заборона незаконних обшуків (ст. 35); застосування катувань і жорстоких покарань (ст. 36); право кожного обвинуваченого на швидкий і відкритий розгляд його справи безстороннім судом, на безоплатну (якщо в цьому є необхідність) юридичну допомогу (ст. 37) тощо — стали базою для

402

перегляду багатьох положень Кримінально-процесуального кодексу та інших кримінальнопроцесуальних актів.

Прийнятий у 1947 р. Закон про поліцію ліквідував колишній гранично централізований поліцейський механізм і поставив його під контроль місцевої влади. У 1948 р. набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, який увібрав у себе ряд інститутів американського права і порівняно з попереднім

Кодексом посилив захист прав підозрюваного й обвинуваченого. У той же період були прийняті закони про судоустрій (1947 р.), про прокуратуру (1947 р.), про адвокатуру (1949 р.), які із змінами продовжують діяти й нині.

Верховний суд відповідно до наданих йому Конституцією значних повноважень видав документ під назвою «Кримінально-процесуальні правила» (1948 р.), у якому розвивалися й деталізувалися положення Кримінально-процесуального кодексу (відповідні правила були прийняті Верховним судом і для цивільного процесу, і для розгляду сімейних спорів, і з окремих питань управління судами)1. У цілому реформа системи японського судочинства значно зміцнила позиції демократичних сил у країні і створила правову базу для їх подальшої боротьби з реакцією.

У сучасній судовій процедурі переплітаються елементи минулого, пов'язані насамперед з «інквізиційним процесом», у якому вирішальна роль належить зізнанню обвинуваченого, і елементи, запозичені з англо-американської системи судочинства, де всіляко підкреслюється змагальний характер судового процесу й зовні безстороння позиція судді. Незважаючи на всі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві і навіть на пряму конституційну заборону піддавати покаранню будь-кого, якщо єдиним доказом проти нього служить власне зізнання, попереднє слідство в Японії, що проводиться поліцією та прокуратурою, як і раніше, орієнтоване на те, щоб вирвати таке зізнання.

Психологія багатьох японських суддів також значною мірою прив'язана до традиційної формули японського права, що включалася аж до набрання чинності Кримінально-процесуальним кодексом 1948 р. в усі судові настанови — «Зізнання є найпершим із усіх доказів». Під очевидним впливом середньовічного письмового судочинства встановлений порядок, відповідно до якого до сучасного суду прокурор подає письмові показання свідків. Лише в разі їх заперечення захистом той чи інший свідок викликається для допиту до суду. Доказова сила письмових свідчень, отриманих у ході попереднього слідства, настільки велика, що згідно зі ст. 321 КПК прокурор за певних умов може вимагати врахування їх навіть у разі відмови свідка від них у судовому засіданні.

1 Див.: Бостан А. M., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 2004.-

С. 634.

новим інститутом у післявоєнній судовій процедурі стає і перехресний допит, що посилює змагальні засади й оцінюється як дуже прогресивний.

Специфічним для Японії став інститут «роз'яснення", котрий з'явився у ході післявоєнних реформ кримінального процесу. Після того, як виголошувався обвинувальний вирок і до розгляду питання про те, чи визнає підсудний свою провину, захист одержував право вимагати, щоб прокурор роз'яснив окремі пункти обвинувального вироку. У відповідним випадках це дає можливість одразу ж показати слабкість обвинувачення.

З кінця 1950-х років у Японії реалізується ідея інтенсифікації кримінального процесу, породжена перевантаженням судів цивільними і кримінальними справами, затягуванням їх розгляду та зволіканнями, що викликають невдоволення населення і зростання недовіри до всієї системи судочинства. Так з метою прискорення процесу приблизно за тиждень до суду проводиться «попередня підготовка», тобто нарада судді, прокурора й захисника, які братимуть участь у справі. На такій нараді вони домовляються з багатьох суттєвих питань майбутнього суду,

403

в тому числі про кількість свідків, яких може викликати кожна зі сторін, про порядок їх допиту тощо. При цьому обговорюються й документальні докази, подані учасниками процесу.

Наступним елементом інтенсифікації стало встановлення чіткого графіку судового розгляду конкретної справи, що не допускає його розтягування на

місяці. З цією метою була спрощена навіть процедура складання протоколів судових засідань - до них стали вносити не буквальний запис, а загальний зміст показань свідків та виступів представників сторін.

За всіх недоліків система інтенсивною судового розгляду визнається певним виходом із кризи ЮСТИЦІЇ, породженої перевантаженням суддів і тривалими термінами розгляду ( прав

Тема 18. Веймарська республіка в Німеччині

1.Крах кайзерівської Німецької імперії.

2.Встановлення революційних органів влади.

3.Веймарська Конституція 1919 р.

4.Політичний режим Веймарської республіки.

5.Встановлення режиму фашистської диктатури.

5.1.Механізм фашистської диктатури.

5.2.Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині.

5.3.Армія.

6.Повоєнний розвиток Німеччини.

1. Крах кайзерівської Німецької імперії

Виникнення Веймарської республіки безпосередньо пов'язане з тією екстремальною ситуацією, що склалася наприкінці Першої світової війни і Листопадової революції 1918 р. в Німеччині.

У ряді революційних подій, що відбулися у Європі після Жовтневої революції в Росії, Листопадова буржуазно-демократична революція 1918 р. займає особливе місце. Німецька революція мала масовий, народний характер. У ній брали участь майже всі соціальні прошарки Німеччини. Це був потужний вибух народного обурення проти самої війни і тих реакційномілітаристських сил, які розв'язали і продовжували її до повної поразки німецької армії. Війна приносила все нові біди німецькому народу: 2,5 млн вбитих, сотні тисяч зниклих безвісти, 4,5 млн поранених і інвалідів, розруха в промисловості, скорочення посівних площ, зменшення врожаїв, голод, який став наслідком економічної блокади. Озлоблення проти уряду було всенародним. Верхи вже не могли управляти країною по-старому. Між німецьким народом і правлячою елітою, яка повністю дискредитувала себе, утворилася прірва.

З наближенням восени 1918 р. повної військової і політичної поразки в Німеччині надзвичайно загострилися соціальні протиріччя, властиві кайзерівській імперії, у якій бурхливий розвиток капіталізму поєднувався із збереженням напівфеодального зем леволодіння на селі, напівабсолютистський режим — з усталеними формами буржуазного парламентаризму, федералізм — з домінуванням реакційної Пруссії. Протиріччя між працею і капіталом перепліталися з протиріччями між юнкерством і буржуазією, між широкими народними масами і мілітаристськими правлячими колами.

Інша відмітна риса Листопадової революції була пов'язана з тим, що вона відбувалася під безпосереднім впливом Жовтневої революції в Росії і, крім того, за прямої ідеологічної і організаційної підтримки керівництва російської більшовицької партії її ліворадикального крила. Під впливом Жовтневої революції в 1918 р. у Німеччині усе НАПОЛЕГЛИВІШЕ почали лунати гасла соціалістичної революції, «соціалізації ВЛАСНОСТІ", НАЦІОналізації банків, шахт, великого землеволодіння, переходу усієї влади до робітничих і солдатських Рад.

404

Ліворадикальні сили пов'язували майбутнє Німеччини з ліквідацією буржуазних порядків. Ці гасла, однак, не поділяли не тільки більшість німецького народу, а й більшість робітничого класу, яка перебувала під стійким впливом реформістської со-ціал-демократичної ідеології.

Комуністична пробільшовицька партія Німеччини, яка сформувалася в грудні 1918 р. на основі «Союзу Спартака», не мала скільки-небудь значної соціальної бази. Вона не змогла запропонувати робітникам, середнім прошаркам, селянству власної широкої демократичної програми виходу з тяжкої соціальної кризи.

Домінуючі вимоги і гасла Листопадової революції: припинення війни, ліквідація монархії, створення демократичної парламентської республіки, усунення політичного панування мілітаристських сил юнкерства і войовничих кіл великої буржуазії, ліквідація напівфеодального юнкерсько-поміщицького землеволодіння, закріплення соціальних прав трудящих — не виходили за буржуазно-демократичні межі.

Революція в Німеччині не була одноразовою подією. їй передувала хвиля політичних страйків і демонстрацій улітку

1918 р. з вимогою миру, демократії і поліпшення життєвих умов німецького народу, початком було повстання моряків у Кілі 4 листопада 1918 р., у ході якого і були створені перші робітничі і солдатські Ради. Потім революція, з тією чи іншою мірою інтенсивності, почала поширюватися по всій країні. Але вже в січні 1919 р. контрреволюція, спираючись на збережений кайзерівський державний апарат, генералітет, офіцерство старої армії, на створювані по всій країні добровольчі загони, до яких широко залучалися представники середніх прошарків і селянства, які не поділяли ліворадикальних вимог повстанців, перейшла до її збройного придушення. Виступ робітників у Берліні був жорстоко придушений, розгромлений штаб німецьких комуністів, позвірячому убиті засновники Комуністичної партії Німеччини К. Лібкнехт і Р. Люксембург.

Локальні революційні виступи тривали аж до 1921 р., але вони мали розрізнений характер. їхньою своєрідною кульмінацією стало встановлення пролетарської влади в Баварії. У квітні

1919 р. тут була проголошена Радянська республіка, обраний Комітет дії з 15 чоловік на чолі з комуністами, створені комісії для проведення революційних

перетворень в економіці, розпочата націоналізація банків, створені Червона гвардія і Червона армія. Падіння республіки відбулося на початку травня, вона не проіснувала й одного місяця. До цього часу в Німеччині були придушені останні революційні вогнища.

Головними завоюваннями революції були вихід Німеччини з війни, крах кайзерівської імперії Гогенцоллернів, а разом з нею і ліквідація ще двох десятків німецьких напівабсолютистських монархій, встановлення демократичної форми правління, парламентської Веймарської республіки, закріплення широкого переліку політичних та соціальних прав і свобод німецького народу, загального виборчого права, свободи слова, зборів, об'єднань, 8-годинного робочого дня, права на організацію профспілок, колективний договір, скасування реакційних законів про кабальні форми експлуатації селян (законів челяді), ліквідація великого феодального землеволодіння та ін. Через ряд об'єктивних і суб'єктивних факторів масового німецького консерватизму, наявність могутніх сил реакції Листопадова революція в Німеччині не знищила живильних коренів німецького мілітаризму, не провела кардинальної чистки його головного носія

— кайзерівського бюрократичного державного апарату.

2. Встановлення революційних органів влади

Радянська форма революційної влади встановилася в ході Листопадової революції 1918 р. під прямим впливом Жовтневої революції 1917 р. Корінна відмінність німецьких робітничих і солдатських Рад від російських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів полягала в тому, що керовані соціал-демократами німецькі Ради не пішли на пряму конфронтацію з

405

німецькою ліберальною буржуазією, яка брала участь у революції, і не ставили своїм завданням знищення капіталістичної системи.

Уході створення нових органів революційної влади вже в листопаді 1918 р. лідируючі позиції серед повсюдно виникаючих робітничих і солдатських Рад Німеччини (а подекуди і селянських Рад) посіли Ради Великого Берліна й обраний ними Центральний комітет, з ініціативи якого була створена Рада Народних Уповноважених (РНУ), яка взяла на себе функції тимчасового «політичного кабінету». її очолили соціал-демократи Ф. Еберт і Г. Гаазе.

РНУ розпустила обидві палати прусського ландтагу, але залишила на посаді старих статссекретарів як «міністрів-фахівців», штабний генералітет з його контрольними функціями над збройними силами, чиновництво. Наприкінці листопад 1918 р. ініціативи РНУ в Берліні була скликана Конференція, у якій брали участь представники революційних урядів німецьких держав, з метою вирішення питання про Установчі збори, визначення основ майбутньої конституції Німеччини, а також встановлення порядків перехідного періоду у «взаємовідносинах окремих держав». До скликання Установчих зборів мав діяти і бундесрат з контрольними функціями над урядами земель.

Угрудні 1918 р. відбувся Всенімецький з'їзд представників робітничих і солдатських Рад, на якому була прийнята резолюція про скликання Установчих національних зборів і про передачу надалі всієї повноти законодавчої і виконавчої влади РНУ «до остаточного вирішення Національними зборами майбутнього державного устрою». З'їзд обрав Центральну раду, якій формально надавалося право контролювати революційний уряд, але фактично вона не мала дійових і довгострокових повноважень; 19 січня 1919 р. були проведені вибори до Національних зборів.

Увиборах взяли участь ЗО млн виборців, які віддали майже порівну свої голоси представникам буржуазних і робітничих партій. 54,4% мандатів одержали Німецька національна народна партія, Німецька демократична партія і Християнсько-демократична народна партія (Центр), 45,5% — соціал-демократи (включаючи Незалежних соціал-демократів, які раніше відокремилися від Соціал-демократичної партії). У лютому 1919 р. Національні збори розпочали свою роботу як вищий легітимний представницький орган державної влади, повноваження якого були підтверджені Центральною радою робітничих і солдатських Рад.

Одним з перших законів Національних зборів став Закон від 10 лютого 1919 р. «Про тимчасову імперську владу», що закріпив право й обов'язок Національних (установчих) зборів створити нову німецьку конституцію з парламентсько-республіканським устроєм, на чолі з обраними на основі загального виборчого права Національними зборами. Главою держави мав стати президент, главою уряду — міністр-президент із правом контрасигнації постанов президента, відповідальний перед Національними зборами, Договори про об'єднання в «Союз народів» німецьких держав мали схвалюватися Національними зборами і створеним раніше Комітетом німецьких держав, що і зайняв місце бундесрату, але зі значно меншим обсягом повноважень.

За ним закріплювалося право «сприяння» Національним зборам у законодавчому процесі. 11 лютого Національні збори обрали Еберта президентом республіки, 13 лютого Шейдеман сформував конституційний уряд, до якого поряд із соціал-демократами увійшли представники Німецької демократичної партії і Християнсько-демократичної народної партії (Центр).

На початку березня 1919 р. був прийнятий «перехідний закон» щодо правонаступництва Республіки, який встановив, що всі приписи, видані кайзерівською імперією, визнаються чинними, оскільки вони не суперечать тимчасовому імперському і перехідному закону. Негайно розпочалася робота з підготовки конституції, яка повинна була закріпити завоювання революції, і на основі її компромісних положень зміцнити політичну стабільність у країні.

406

на місцях, виявляючи явну схильність до унітаризму. Колишні «союзні держави» одержали назву земель, а своєрідна верхня палата імперського парламенту була названа не бундесратом (Союзною радою), а рейхсратом (Імперською радою).

Землі мали свої законодавчі органи — ландтаги і свої конституції, які мали закріпити згідно зі ст. 17 Веймарської Конституції, республіканську форму правління і загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Безпосередньо імперською Конституцією визначався і правовий статус членів ландтагів (статті 36—39).

Права земель були значно обмежені в галузі законодавства й у фінансовій сфері. У статтях 6—12 Конституції передбачався складний порядок розподілу законодавчих прав між імперією і землями, заснований на головному принципі — імперське право має перевагу перед правом земель

(ст. 15).

Деякі сфери суспільного життя — зовнішні відносини, громадянство, митна, поштова і телеграфна справа, оборона та ін. — регулювалися виключно законодавством імперії (ст. 6). Цивільне, кримінальне право, судочинство, преса, об'єднання, збори, торгівля, промисловість, гірнича справа тощо — були віднесені переважно до законодавства імперії (ст. 7). Землі зберігали законодавчу владу з цих питань доти і тією мірою, у якій імперія не користувалася своїми законодавчими правами. З огляду на це земельний закон перебував під загрозою його скасування. Згідно зі ст. 13 «у разі виникнення сумнівів і розбіжностей у поглядах» щодо закону, прийнятого в окремій землі, імперія мала право за допомогою Імперської судової палати скасувати його на підставі головного постулату, що «імперське право має перевагу над правом земельним».

Крім того, імперія могла видавати закони «за необхідності», наприклад в галузі охорони громадського порядку і безпеки, і встановлювати основні положення законів (положення про «принципи законів»), які розробляються у землях, стосовно релігійних товариств, шкільної справи, земельного права тощо. Ці загальні принципи законодавства мали обов'язковий характер для земель, якщо йшлося про відокремлення церкви від держави (ст. 138 (1)), про «основи» службових відносин чиновників, які передбачали, зокрема, усунення всіх обмежень, що стосуються чиновників-жінок (ст. 123 (3)). Ні законодавчі, ні виконавчі органи земель не мали права відходити від цих принципових установок центру.

За такого розподілу законодавчих п о в н о в а же н ь мі ж і мп е р і є ю і з е мл я м и останнім залишалося право самостійно законодавствувати тільки з малозначущого кола місцевих питан ь про місцеві податки, про санітарну службу, дороги тощо.

Імперії належало право не тільки визначати розмі ри і порядок надходження доходів до імперської казни, а й втручатися в питання оподаткування окремих земель, видавати закони,що встановлюють принципи «допустимості і способи стягнення в земля х податків» (ст. 11). Спроби дещо пом'якшити фінансовий диктат центру були здійснені в 1923 р., коли був прийнятий Зак о н «Про фінансове вирівнювання», який мав, з огляду на його недостатню розробленість, дуже незначний ефект. Крім томі , згідно зі ст. 18 Конституції територіальні зміни або створення нових земель могли бути здійснені тільки шляхом прийняття «імперського закону», і лише «за можливості» і у відповідності з волею населення самих земель.

Значно більший обсяг повноважень зберігався у земель в адміністративній сфері, оскільки за органами земель Конституцією закріплювалося право виконувати імперський закон, якщо «імперський закон не постановив інакше» (ст. 14). Але при цьому за імперією зберігалося право адміністративного нагляду за органами земель. У новій Конституції, як і в Конституції 1871 р., було передбачене право імперської «екзекуції» (ст. 48).

Особливе прагнення зміцнити центральну владу, що проявилося в цих положеннях, стало відповіддю на партикуляристські настрої в землях, що посилилися під час революції. На переконання членів Національних зборів Конституція мала відповідати тому ідеалу справді

408

єдиної, сильної держави, яка здатна вивести країну з найглибшої внутрішньо- і зовнішньополітичної кризи.

Відповідно до конституційного принципу народного суверенітету рейхстагу як органу народного представництва, що обирається загальним голосуванням, відводилося в Конституції формально перше місце. За ним закріплювалася вища законодавча влада, у тому числі і пра во змінювати Конституцію (для прийняття простих законів була потрібна більшість, а для конституційних поправок — кваліфікована більшість голосів членів рейхстагу), а також вотувати бюджет. Ці права, однак, обмежувалися іншими конституційними органами: рейх сратом і президентом.

Рейхсрат, подібно до колишнього бундесрату, формувався з представників урядів окремих земель. Щоб уникнути доміну ючого положення Пруссії в рейхсраті, розподіл голосів у ньому будувався за іншим принципом, ніж у Конституції 1871 р. Кожна земля повинна була мати один голос плюс до цього додаткову суму голосів, з розрахунку 1 голос на кожні 70 тис. виборців, але жодна з них не могла мати більше 2/5 усіх голосів, тобто мати абсолютну більшість, яка вимагалася для зміни Конституції. Крім того, згідно зі ст. 63 Конституції половина з 26 прусських голосів (усього рейхсрат складався з 66 представників земель) передавалася безпосередньо прусським провінціям.

Формально рейхсрат не мав законодавчих повноважень, але, вотуючи бюджет, рейхстаг не міг без згоди рейхсрату підвищувати його видаткову частину або включати нові статті витрат.

Рейхсрату належало право відкладального вето стосовно законів, прийнятих у рейхстазі (ст. 74), «відкинути» яке він міг тільки за допомогою повторного розгляду і нового затвердження законопроекту кваліфікованою більшістю голосів. Законодавча ініціатива належала членам рейхстагу й імперському уряду, але урядовий законопроект потребував схвалення рейхсрату.

Рейхсрат, як і рейхстаг, мав право вирішення питання про зміну чи внесення поправок до Конституції. Не взятий до уваги протест рейхсрату проти постанови рейхстагу про внесення поправок до Конституції міг бути приводом для референдуму, «якщо рейхсрат протягом двох тижнів вимагатиме народного голосування» (п. 2 ст. 76 ).

Особливе місце в конституційному механізмі відводилося президенту республіки, провідна роль якого визначалася його всенародним обранням, тривалим терміном перебування при владі (сім років), правом переобрання на новий термін. Йому, як позапартійному «арбітру», відводилася головна роль у встановленні на основі консенсусу політичної стабільності в країні. Незалежний від парламентської більшості, президент повинен був протистояти «парламентському абсолютизму», якого так боялися ліві партії. У цій ролі президент наділявся і правом скасувати закон, прийнятий рейхстагом, за допомогою референдуму (ст. 73).

Поряд із правами глави держави президент мав широкі розпорядчо-виконавчі повноваження. Він призначав і звільняв рейхсканцлера імперії, а за пропозицією останнього — імперських міністрів (ст. 53), усіх вищих посадових осіб імперії (імперських чиновників і офіцерів) (ст. 46); був верховним головнокомандувачем (ст. 47), представником імперії в міжнародних справах (йому надавалося право укладати від іеі імперії союзи й інші договори з іноземними державами, акредитувати і приймати послів) (ст. 45); він мав право помилуванні в межах імперії (ст. 49). Особливе місце в Конституції посідала вищезказана ст. 48 про надзвичайні повноваження президента, названа згодом статтею про «президентську диктатуру». На підставі цієї статті президент мав право за допомогою збройної сили примусити будь-яку землю «виконувати обов'язки, покладені на неї Конституцією або імперським законом», а також вживати заходів у разі «серйозного порушення громадської безпеки і порядку» чи загрози такого порушення. При цьому він міг повністю або частково призупинити дію статей про основні права німців.

409