IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

1889 р.1. Проте це була принципово нова Конституція, вперше в історії державного розвитку країни побудована на принципах парламентської демократії.

У преамбулі Конституції закріплений принцип народного суверенітету, проте спадкова імператорська влада була збережена під тиском насамперед правих сил і певних соціально - психологічних чинників, перш за все консервативної монархічної свідомості більшості японців, особливо жителів сільської місцевості.

Конституція зберігла династійну наступність імператорського трону. Відповідно до ст. 1 імператор є «символом держави і єдності народу». Такої формули монархії не містить жодна із сучасних конституцій, що дало можливість деяким японським державознавцям твердити про те, що в Японії була фактично встановлена не монархія, а республіка.

Всупереч ст. 4 Конституції, в якій імператору відмовлено в праві здійснювати державну владу, за ним були закріплені певні конституційні повноваження: призначати прем'єр -міністра за поданням Кабінету міністрів, промульговувати поправки до

1 Див.: Жидков О. А., Крашенинникова Н. А. История государства и права зарубежных стран. — Ч. 2. — М., 1998. — С. 438.

Конституції, скликати парламентські сесії, розпускати нижню палату, підтверджувати призначення і відставки державних міністрів та інших посадових осіб.

Згідно зі ст. З здійснюючи «державні справи», імператор має керуватися «порадами» і одержувати попереднє «схвалення" Кабінету, який і несе відповідальність за його дії. У Конституції під «державними справами» імператора маються на увазі лише обов'язки процесуального порядку. Проте він, як і раніше, значною мірою впливає на політичне й ідеологічне життя країни, в чому його прямо не обмежує Конституція. Наприклад, у Конституції немає положень, які б виключали можливість імператора нехтувати рішення уряду. Таким чином резервуються його можливості у надзвичайних ситуаціях протидіяти курсу уряду.

Конституція підірвала не тільки політичні, а й економічні позиції імператорського дому. Відповідно до ст. 88 майно імператорської сім'ї було передане державі. Націоналізовані імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній, банківських вкладів, облігацій. Доходи імператорської сім'ї обмежуються бюджетними асигнуваннями, які затверджуються парламентом. Це положення було закріплене Законом про господарство імператорського двору 1947 р.

Одночасно із зміною політичної ролі імператора було ліквідоване і Міністерство імператорського двору. Замість нього було створене Управління імператорського двору, яке діє при канцелярії прем'єр-міністра і займається вирішенням питань, пов'язаних із повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією придворного церемоніалу, підтриманням у належному стані і охороною імператорської власності. Начальник цього Управління, у віданні якого перебуває штат, кількість якого перевищує тисячу осіб, призначається прем'єр-міністром зі згоди імператора.

Незважаючи на формально обмежений характер своїх повноважень, Управління імператорського двору за прямої підтримки правлячої Ліберально-демократичної партії, уряду продовжує відігравати важливу роль у підтриманні вірнопідданських настроїв японців шляхом проведення численних ритуальних заходів, пов'язаних з життям імператорської сім'ї, та ін. Ритуал, хоча і меншою мірою, продовжує вплітатися у сферу японської політики. Стаття 20 Конституції рекомендує державі та її органам лише утримуватися від проведення релігійного навчання і будь - якої релігійної діяльності, а також примушування японців до участі в будь-яких релігійних актах, святкуваннях, церемоніях і обрядах.

Жодна з політичних партій опозиції не ставить безпосередньо за мету ліквідацію монархії.

390

Конституція встановила замість напівабсолютистської парламентарну монархію. Парламенту відведена роль «найвищого органу державної влади і єдиного законодавчого органу країни». Відповідно до цього були ліквідовані органи, які стояли раніше над парламентом, — Таємна рада та ін. Одразу після набрання чинності Конституцією з неї була вилучена стаття про довічне збереження за представниками знаті їхніх титулів.

Японський парламент — двопалатний орган, який складається з палати представників і палати радників. Перша (нижня) палата переобирається повністю кожні 4 роки, але може бути розпущена достроково. Строк повноважень депутатів палати радників (верхньої) — 6 років, з переобранням через кожні З роки половини з них. Встановлений у Конституції порядок виборів палати радників (статті 45, 46) робить її склад більш стабільним порівняно з нижньою палатою.

Обидві палати формуються на основі загальних прямих виборів за збереження порівняно високого вікового цензу (активне виборче право надається японським громадянам з 20 років, пасивне — з 25 років при виборах до нижньої і з 30 років — до верхньої палати), цензу осілості, а також внесення завдатку кандидатом в депутати. Ці умови разом з мажоритарною виборчою системою, встановленням у законодавчому порядку завищеного представництва від виборчих округів з переважно сільським населенням підривають «загальний» і «рівний» характер виборів.

Формальне обмеження повноважень верхньої палати порівняно з нижньою (законопроект відповідно до Конституції може бути прийнятий навіть за відсутності схвалення його верхньою палатою) не принижує великого значення палати радників у забезпеченні політичної стабільності

вкраїні. Верхня палата може бути наділена особливими повноваженнями при розпуску нижньої палати, під час скликання її надзвичайної сесії, «якщо це вкрай необхідно в інтересах країни».

Головною ланкою державної машини, яка наділена повнотою владних повноважень, є уряд і, крім того, прем'єр-міністр. Прем'єр-міністр від імені Кабінету виступає у парламенті з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вносить до парламенту проект бюджету, керує усіма ланками виконавчої влади і контролює їх.

V Конституції закріплена система «парламентських кабінетів». Парламент обирає главу Кабінету міністрів - найвищого виконавччого органу влади. Ним стає лідер партії, яка перемогла на виборах. Прем'єр-міністр призначає членів Кабінету мін і с т рів, який є відповідальним перед парламентом і з огляду на це повинен йти у відставку у разі висловлення йому недовіри. Нін, однак, може вдатися до альтернативного заходу — розпустити палату представників і призначити нові вибори. Це право прем'єр-міністра є досить ефективним стримуючим заходом для парламенту. Стаття 66 (абз. 2) закріплює принцип цивільного уряду, відповідно до якого жоден з членів Кабінету не може бути військовою особою.

Підлегле становище міністрів щодо прем'єр-міністра підкреслює ст. 70 Конституції, відповідно до якої міністри повинні піти у відставку в повному складі, якщо посада прем'єр - міністра стає вакантною.

Зобов'язком прем'єр-міністра доповідати парламенту про «загальний стан державних справ і зовнішніх зносин» пов'язане його право на законодавчу ініціативу. Це право дає йому можливість

вумовах тривалого панування однієї партії (нині це Ліберально-демократична партія) значною мірою визначати законодавчу діяльність парламенту. Конституція передбачає досить широкий перелік повноважень і самого Кабінету: втілення законів у життя, керівництво зовнішньою політикою, укладення міжнародних договорів, організація і керівництво цивільною службою тощо.

Серед особливих повноважень Кабінету слід виділити його право на видання указів з метою втілення в життя Конституції і законів. (Уряду заборонено видавати лише укази, які передбачають кримінальне покарання.)

391

Принцип поділу влади, модифікований варіант американської системи «стримань і противаг», особливо чітко проступає в японській Конституції і в процедурі імпічменту, яка може бути застосована щодо суддів, і в повноваженнях судів вирішувати питання про конституційність будь-якого закону або указу виконавчої влади.

Організації і діяльності судів у Конституції приділена значна увага. На чолі судової сист еми Японії поставлено Верховний суд, що складається з головного судді і встановленої законом кількості суддів. Усі судді, крім головного, призначаються Кабінетом, головний — імператором за поданням Кабінету. Судді незалежні, діють «відповідно до голосу своєї совісті» (ст. 76) і підкоряються тільки закону. Виконавчі органи не вправі втручатися в діяльність суддів. Юрисдикція загальноцивільних судів поширюється на представників виконавчої влади, справи яких перебували раніше у віданні адміністративних судів. Будь-які «особливі суди» забороняються.

УКонституції міститься широкий перелік демократичних прав і свобод. Прямо запозичуючи

замериканської Конституції редакцію основних прав громадян, японська Конституція відносить до них «право на життя, свободу і прагнення до щастя» (ст. 13).

До цих прав належить і рівність громадян перед законом, підкріплювана забороною усіх видів дискримінації, «перства та інших аристократичних інститутів, усіляких привілеїв» (ст. 14). Серед «класичних» прав Конституція проголошує право обирати публічних посадових осіб (ст. 15), свободу думки і совісті (ст. 19), зборів, слова, друку (із забороною цензури — ст. 21), закріплюючи як найголовніші гарантії свобод громадян демократичні принципи кримінального права і процесу: право на розгляд справи в суді (ст. 32), на адвоката (ст. 37), заборона довільних арештів (ст. 33), обшуків (ст. 55), застосування тортур (ст. 36) та ін.

Соціальні права у Конституції перемежовуються з політичними. Серед них — заборона примусової праці (ст. 18), право на працю (ст. 27), на створення організацій трудящих, що включає право колективних переговорів і колективних дій (ст. 28), свобода наукової діяльності (ст. 23) та ін.

Японська Конституція закріпила також такий важливий соціальний обов'язок держави, «як докладання зусиль для піднесення і подальшого розвитку добробуту громадян, їх соціального забезпечення, а також народного здоров'я» (ст. 25). При цьому право власності зафіксоване у Конституції «в межах закону для того, щоб воно не суперечило суспільному добробуту» (ст. 29). Небувале економічне зростання дало можливість Японії дуже швидко перевести ці конституційні положення із сфери декларації до сфери практичної діяльності уряду.

Принципово новим явищем у практиці буржуазного конституціоналізму є включення до Конституції положення про відмову Японії від війни (ст. 9), а також від «застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних спорів».

Конституція вперше в історій Японії закріпила також автономію органів місцевого самоврядування. Вони набули права в межах своєї компетенції видавати постанови, стягувати податки, управляти своїм майном і справами.

Районні адміністративні бюро, які замінили в перші повоєні роки генеральні комісаріати, мережа сільських груп і асоціацій — оплот консерватизму і фашизму на селі — були ліквідовані разом із Міністерством внутрішніх справ. Згідно з Конституцією губернатори префектур, мери міст і сільські стар ости мають обиратися на основі загального виборчого права. Губернаюром може стати громадянин, який досяг ЗО років, мером і старостою — 35 років. Координація діяльності центральних і місцевих органів покладена на створене в 1960 р. Міністерство у справах місцевого самоврядування, яке наділене разом з іншими центральними міністерствами і відомствами правом давати «поради», надавати «технічне сприяння» місцевим органам, інспектувати їх тощо.

392

7. Японія: від аутсайдера до лідера

На Московській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії в грудні 1945 р. було вирішено створити з представників держав, які воювали з Японією, Далекосхідну комісію з місцеперебуванням у Вашингтоні для визначення загальної політичної лінії союзників стосовно Японії, а також Союзну раду для Японії в Токіо з представників США, СРСР, Великобританії та Китаю для проведення консультацій та дачі порад головнокомандувачу окупаційних військ з питань управління Японією. Основи післявоєнної політики союзних держав щодо Японії були визначені ще Потсдамською декларацією від 26 липня 1946 р. В ній йшлося про необхідність знищити назавжди мілітаризм в Японії, усунути перепони до відродження та зміцнення демократичних тенденцій в японському суспільстві, встановити свободу слова, віросповідання та думки, поважати основні права людини. На виконання рішень Потсдамської конференції в Японії була дозволена діяльність різних політичних партій, звільнені політв'язні, прийнято Закон про профспілки, за яким уперше в історії країни усім трудящим було надане право на організацію профспілок, ведення колективних переговорів та оголошення страйків. Проголошувалися демократичні свободи — слова, друку, зборів, організацій, віросповідання. Запроваджувалося загальне виборче право як для чоловіків, так і для жінок. Усі збройні сили Японії розформовані, 28 головних військових злочинців були віддані під суд Міжнародного військового трибуналу. Союзники провели очищення державних установ та політичних організацій від осіб, пов'язаних у минулому з військово-фашистською діяльністю (до «чорних списків» потрапили понад 200 тис. чоловік)1.

Економічне становище переможеної країни, добробут її населення перебували на неймовірно низькому рівні. Наприкінці

1945 р. реальна заробітна плата працівників становила лише 13% від довоєнного, також надзвичайно низького рівня. Масове безробіття сягнуло 10 млн чоловік. З ініціативи США були розпущені компанії найбільших монополістичних концернів: Міцуї, Міцубісі, Сумімото, Ясуда.

В 1947 р. набрали чинності Закон про заборону монополій та забезпечення справедливих угод і Закон про заборону надмірної концентрації економічної могутності. Вони забороняли створення картелів та інших монополістичних об'єднань. Під тиском СРСР (радянська сторона подала свій проект земельної реформи до Союзної ради для Японії) парламент країни в жовтні 1946 р. прийняв другий Закон про аграрну реформу. За цим Законом розмі р земельного володіння обмежувався площею у три тьо (1 тьо дорівнює 1 га), для Хоккайдо — 12 тьо. В 1947 р. було запроваджене трудове законодавство, яке встановило 8 -го-динний робочий день, систему оплачуваних відпусток, охорону праці жінок та підлітків тощо. Це законодавство однак не усунуло дискримінації в оплаті праці залежно від статі, розміру підприємства, не ліквідувало систему тимчасових працівників. Того ж року була впроваджена реформа системи освіти. Період обов'язкової і безплатної освіти збільшувався з шести до дев'яти років.

За сприяння американських окупаційних властей швидко сформувалися буржуазні політичні партії: Ліберальна (Дзіюто) та Прогресивна (Сімпото) в листопаді 1945 p., Японська партія співробітництва (Нйгон кьодото) в грудні того ж року. Ще в жовтні 1945 р. відновила свою діяльність Комуністична партія Японії, а в листопаді — Соціалістична. Під впливом комуністів частково опинилися відроджені профспілки. В листопаді

1946 р. відбулися перші після закінчення війни вибори до японського парламенту. Найбільшу кількість місць здобули Ліберальна (140) та Прогресивна (94) партії, які й склали уряд. Комуністи з 4 мандатами опинилися на «узбіччі» парламентського життя. В листопаді 1946 р. парламент затвердив нову Конституцію Японії, яка набрала чинності 3 травня 1947 р.

1 Див.: Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — К 2001. -

С. 580.

393

На виборах 25 квітня 1947 р. найбільшу кількість голосів і 143 депутатських мандати здобула Соціалістичне партія ( комуністи знову мали 4 місця). Уряд соціаліста Катаяма розпочав свою діяльність із встановлення контролю над заробітною платою та цінами (співвідношення між ними було гіршим, мі ж до війн и , коли при владі перебували «військові злочинці»), запровадив державні субсидії на відновлення виробництва, що стало причиною зростання податків. Невдачі правлячої партії призвели до її розколу в грудні 1948 р. Від Соціалістичної партії відкололася Робітничо-селянська партія (Роното).

У 1948 р. промислове виробництво в Японії становило полонин у від рівня 1937 р., тоді як у Західній Німеччині та Італії практично відновився довоєнний рівень. Складною проблемою для економіки Японії були швидкі темпи інфляції. В результаті виборів у січні 1949 р. абсолютну більшість в палаті представників (264 місця) отримала Демократично-ліберальна партія, утворена в березні 1948 р. внаслідок злиття Ліберальної партії та розкольників з Демократичної партії. Соціалісти втратили З млн голосів і отримали усього 48 депутатських місць. Таке різке «поправіння» японського парламенту дозволило здійснити у повному обсязі переорієнтацію на США та прийняти запропонований окупаційними властями план стабілізації японської економіки, автором якого був головний радник з економічних та фінансових питань штабу окупаційних військ відомий американський фінансист Додж1.

План Доджа передбачав різке скорочення урядових видатків при одночасному збільшенні надходжень. Додж пропонував ліквідувати державні субсидії на підтримання цін та на відновлення виробництва найважливіших видів продукції. Безвідплатні державні субсидії мали бути замінені комерційними банківськими кредитами. Головний шлях збільшення державних прибутків Додж вбачав у глобальному (на 62%) зростанні податків. За його рекомендацією вносилися зміни і до системи американської економічної допомоги Японії — був створений так званий еквівалентний фонд, що поповнювався за рахунок розпродажу товарів, які надходили до країни в рахунок американської допомоги. Цей фонд призначався для довгострокового кредитування великих компаній під контролем американських властей. З метою скорочення американської допомоги були здійснені

1 Див.: Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — К, 2001. -

С. 582.

заходи з розширення японського експорту, в тому числі товарів, яких гостро потребувала сама Японія. Встановлювався твердий обмінний курс у співвідношенні 360 єн за 1 долар США. В 1949 р. була проведена реформа податкової системи Японії, проект якої розробила група американських експертів на чолі з Шоупом. Одночасно зі збільшенням податків був проведений їх «перерозподіл» — знижені податки на корпорації шляхом переоцінки їх постійного капіталу, скасовані податки на надприбутки. За рекомендацією Доджа уряд Японії в 1949 р. провів «упорядкування» адміністративного апарату та державних підприємств, в результаті якого було звільнено понад пів-мільйона робітників та службовців. Тоді ж було переглянуто Закон про профспілки та Закон про регулювання трудових спорів (зокрема, з питань обов'язкової згоди профспілок на звільнення працівників, свободи профспілкової діяльності на підприємствах тощо).

«Затягування поясів» японських трудящих, здійснене за американськими рекомендаціями, зрозуміло, не вирішило усіх проблем, але створило сприятливі умови для використання шансу, що з'явився з початком Корейської війни 1950—1953 рр. Прибутки від американських спецзамовлень (2,5 млрд. доларів протягом трьох років війни) викликали справжній бум в японській промисловості. Вони дозволили покрити зовнішньоторговельний дефіцит та стрімко розширити імпорт сировини. Оборот зовнішньої торгівлі за 1950—1954 рр. був майже у 10 разів більшим, ніж у період 1945—1949 рр. У 1952 р. були зняті обмеження на зв'язки між великими підприємствами та їх дочірніми компаніями. Розпочався процес стрімкої монополізації промисловості країни. Того

394

ж року промислове виробництво досяг-ло довоєнного рівня, а сільськогосподарське виробництво та національний дохід цей рівень перевищили. Свій шанс японська економіка використала сповна і не упустила його навіть після укладення перемир'я між воюючими на Корейському півострові сторонами в 1953 р. Щоправда, за щедрі військові замовлення довелося заплатити фактичною відмовою від утримання власних збройних сил, зафіксованою у Конституції країни. Так, у серпні 1952 р. набрав чинності Закон про утворення Управління безпеки, у віданні якого опинилися сили безпеки загальною чисельністю 120 тис. чоловік — достатньо професійна, хоча й дещо нечисленна армія.

Увересні 1951 р. США за підтримки Англії скликали у Сан -Франциско мирну конференцію, на якій був оприлюднений розроблений цими країнами проект мирного договору з Японією. Всього на конференції були представлені 52 країни, включаючи й СРСР. Не отримали запрошення КНР, КНДР, МНР та ДРВ. Делегації СРСР, ПНР, та ЧССР не підписали СанФранциський мирний договір під тим приводом, що англо-американський проект був відступом від взаємно узгоджених рішень Каїрської та Потсдамської конференцій періоду Другої світової війни. Сан-Франциський мирний договір формально відновлював суверенітет Японії, одночасно допускаючи можливість розміщення чи збереження іноземних збройних сил на її території, якщо про це буде укладено спеціальну угоду. Договір не встановлював обмежень щодо ремілітаризації Японії та її участі у військових блоках.

УДоговорі зазначалося, що «Японія відмовляється від усіх прав, правооснов та претензій на Курильські острови та на ту частину острова Сахалін та прилеглих до нього островів, суверенітет над якими Японія набула за Портсмутським договором 5 вересня 1905 р.». В ньому зафіксовано також відмову Японії від Тайваню, островів Пенхуледао та ін. Разом з тим в Договорі не було вказано, що Південний Сахалін та Курильські острови повертаються Радянському Союзу, а Тайвань та острови Пенхуледао — Китаю (КНР), як це було передбачено угодами союзних держав часів світової війни. Одночасно з Сан-Франциським договором між Японією та США було укладено Договір безпеки, який надавав Сполученим Штатам право утримувати свої війська в Японії під приводом «запобігання збройному нападу на Японію». Передбачалася також можливість використання американських військ «для придушення великих внутрішніх бунтів та безпорядків».

Економічний прорив, здійснений в роки Корейської війни, дозволив японському уряду розпочати активну перебудову національної промисловості. Ще в березні 1952 р. набрав чинності Закон про сприяння раціоналізації підприємств, згідно з яким почала надаватися державна допомога, податкові та інші фінансові пільги підприємствам, які здійснювали модернізацію виробництва, оновлення устаткування. За цим Законом виділялися великі державні кошти на розвиток інфраструктури: доріг, портів, ліній електропередач тощо.

Тим часом продовжувала зберігатися напруженість у відносинах офіційного Токіо з Радянським Союзом. З ініціативи СРСР у червні 1955 р. у Лондоні розпочалися переговори між делегаціями СРСР і Японії, метою яких було укладення мирного післявоєнного договору (де-юре Москва відмовилася від підписання Сан-Франциського договору 1951 р.). США «рекомендували» уряду прем'єра Сігеміцу «не поспішати» з укладенням угоди. Японська сторона, заохочена американською підтримкою, висунула претензії на південну частину Курильських островів (Кунашир і Ітуруп) та Малу Курильську гряду (острови Шикотан, Юрій, Зелений, Полонського, Танфільєва, Сигнальний та ін.). Переговори зайшли у безвихідь і були перервані 8 вересня 1955 р. Проблема «північних територій» понині залишається неврегульованим питанням російсько - японських відносин. Цікаво, що в середині 50-х років Японія в цілому охоче йшла на підписання мирних договорів та репараційних угод зі своїми азіатськими сусідами (Індією в червні 1952 р., Бірмою в листопаді 1954 р., Філіппінами та Індонезією в 1956 р.). Погоджуючись на сплату

395

репарацій, Японія здійснювала їх поставками своєї техніки, що, в свою чергу, міцно прив'язувало економіку постраждалих в 30—40-х роках від військової агресії країн до післявоєнної Японії (завоювання ринку, поставки запчастин тощо). Радянсько-японські ж економічні відносини були заморожені разом з політичними.

15 листопада 1955 р. відбулося об'єднання Демократичної та Ліберальної партій. Нова партія дістала назву Ліберально-демократичної (ЛДП). Після найближчих виборів вона отримала 298 мандатів з 467 в палаті представників та 119 з 250 у палаті радників і надовго перетворилася на провідну політичну силу, чию монополію на владу в країні можна порівняти з політичним засиллям Інституційно-революційної партії (ІРП) в Мексиці чи партії «Індійський національний конгрес» (IHK) в Індії. ЛДП використовує у своїй політичній практиці оригінальні прийоми. Так, у 1978 р. вона провела кампанію з масового залучення нових членів, в результаті чого її чисельність збільшилася більш ніж утричі — до 1,5 млн чоловік, що вдвічі перевищує кількість членів усіх опозиційних партій, разом узятих. В листопаді 1978 р. були проведені вибори нового голови ЛДП за безпосередньої участі усіх її членів (по суті члени партії обирали нового прем'єра країни, що знову ж таки сприяло припливу нових партійців). У 1979 р. чисельність партії становила вже З млн чоловік, але потім зменшилася внаслідок скандалу навколо «справи Танака».

З метою тиску на Японію уряд СРСР у березні 1956 р. прийняв постанову «Про охорону запасів та регулювання промислу лососів у відкритому морі в районах, суміжних з територіальни - ми водами СРСР на Далекому Сході». Японська сторона була вимушена приступити до переговорів з укладення рибної концепції, питання про яку Радянський Союз пов'язував і укладенням мирного договору між двома країнами та встановленням між ними дипломатичних відносин. Державний секретар США Даллес заявив міністру закордонних справ Японії, що в разі визнання Токіо радянських прав на Південний Сахалін та Курильські острови США назавжди збережуть за собою групу островів Окінава архіпелагу Рюкю, окупованих їх військами після закінчення Другої світової війни. Тепер вже Радянський Союз поспішив продемонструвати своє «приязне ставлення» до Японії. 19 жовтня 1956 р. в Москві була підписана Спільна радянсько - японська декларація про нормалізацію відносин, яка припиняла стан війни між двома країнами і встановлювала між ними дипломатичні та консульські відносини. СРСР не тільки оголосив про свій намір сприяти розвитку двосторонньої торгівлі, а й активно підтримав намагання Японії вступити до ООН (18 грудня 1956 p.). Хоча територіальні спори залишалися невирішеними, хрущовська дипломатія скористалася можливістю засвідчити прояв «дружньої, миролюбної зовнішньої політики СРСР», протиставленої «американському імперіалізму», який нібито вперто продовжує окупацію Окінави всупереч інтересам трудящих Японії.

В лютому 1957 р. японський прем'єр Кісі проголосив «три принципи зовнішньої політики» Японії: «прихильність до ООН, співробітництво з вільним світом, зміцнення позицій Японії як азіатської країни». Особливо активно розвивалася японська економічна експансія в Азії: на пільгових умовах (часто в рахунок репарацій) здійснювалися поставки машин та устаткування, надавалися послуги японських спеціалістів.

19 січня 1960 p. у Вашингтоні між США і Японією був підписаний Договір про взаємне співробітництво та безпеку. Цим Договором передбачалося проведення взаємних військових операцій та використання американськими збройними силами військових баз на японській території. Водночас американський уряд давав згоду проводити консультації з японською стороною у разі значних змін у дислокації та озброєнні американських військ, розміщених на японській території. Порівняно з Договором 1951 p. у цьому документі не було положення, яке дозволяло американським військам брати участь у придушенні «великих внутрішніх бунтів та безпорядків». Встановлювався 10-річний термін дії Договору з можливістю її поновлення на наступний строк. Хоча укладення нового японо-американського пакту викликало сильне

396

невдоволення населення Японії (ще живою була пам'ять про атомні бомбардування), офіційний Токіо зумів прагматично використати Договір 1960 р. для зміцнення відносин з США на новій, більш рівноправній основі. Японія зуміла різко збільшити збут своєї продукції на американському ринку. Вже на початку 1963 р. США вимагали обмежити експорт японських текстильних товарів, журналісти навіть поспішили назвати це «текстильною війною». Але, прагнучи зберегти «особливі» відносини з Токіо, американська сторона згодом була змушена зняти майже усі свої вимоги. Саме за рахунок зміцнення відносин з США Японії вдалося порівняно легко подолати економічну кризу 1964—1965 рр.

У60-х роках завершилося формування політичної системи Японії. Поряд з традиційними правими (ЛДП та ін.) та лівими (Соціалістична партія, Комуністична партія Японії) в листопаді 1964 р. на політичній арені з'явилася Партія чистої політики (Комейто), яка проголосила своїм завданням встановлення в країні «справедливого суспільства» — «суспільства третьої цивілізації», відмінного як від соціалізму, так і від капіталізму. Партія висунула програму боротьби з бідністю, стабілізації цін, скасування прибуткового податку з низької заробітної плати, допомоги дрібним та середнім підприємцям, будівництва житла для трудящих, боротьби з корупцією в державному апараті тощо. Іншою центристською партією стала Партія демократичного соціалізму, яка принципово відхиляла співробітництво з Комуністичною партією Японії. Надалі ліберальним демократам доводилося в критичні моменти блокуватися з центристами і частково задовольняти їхні політичні вимоги.

Учервні 1971 р. уряд США погодився повернути Японії адміністративні права на Окінаву, яка після цього стала 47 префектурою країни. Але японський уряд був змушений погодитися з тим, що на Окінаві залишаться американські військові бази. У вересні 1972 р., вже після нормалізації відносин США з КНР, японський прем'єр Танака відновив дипломатичні відносини з Пекіном. Японія визнала невід'ємні права КНР на Тайвань. У 1978 р. в Пекіні був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між цими країнами.

У1972 р. новим лідером ЛДП та прем'єр-міністром Японії став Танака, який висунув власну програму реорганізації японської економіки в 70-ті роки. Вона передбачала ліквідацію найбільш глибинних диспропорцій японської економіки; подолання надмірної концентрації виробництва і

населення у великих містаx, що породжувала забруднення навколишнього природн ого

середовища, житлову та транспортну кризу; Створення по вих індустріальних районів у недостатньо економічно розвинутих місцевостях країни; побудову нових міст з населенням близько 250 тис. чоловік, швидкісних залізничних та шосейних шляхів тощо. Виконання цієї програми викликало справжній бум в індустрії житлового та дорожнього будівництва. Але пісня початку «нафтової кризи» 1973 р. (Японія отримувала з Близького Сходу до 75% поставок нафти) країна в 1974—1975 pp. зіткнулася з такими труднощами, яких не знала з часів світової війни. Це поставило Японію перед необхідністю розпочати докорінну перебудову структури своєї економіки. За допомогою державних важелів було забезпечено пріоритет наукоємних виробництв, що не вимагають великих затрат сировини, енергії та робочої сили; скорочення і закриття енерго - та матеріалоємних виробництв; реконструкцію галузей, які опинилися в стані кризи внаслідок іноземної конкуренції (текстильна промисловість, кораблебудування тощо).

На початку 80-х років за активної підтримки держави в Японії було налагоджено виробництво мікроелектронної техніки, великих і надвеликих інтегральних схем, нових засобів зв'язку, медичної апаратури тощо. Держава активно шукала нові ринки збуту для вітчизняної промисловості. Так, в 1974 р. прем'єр Танака відвідав 12 країн Тихоокеанського басейну, міністр закордонних справ Кімура — 5 африканських. Далеко не всюди візитерів зустрічали з відкритими обіймами: в Мексиці та Бразилії було оголошено, що ці країни не погодяться зняти обмеження з проникнення японського капіталу у ключові галузі їхньої економіки; не пішли на надання японцям

397

рівних умов в інвестиційній та комерційній діяльності австралійці. Але тенденція збереглася і надалі — держава виступає активним проштовхува-чем японських товарів і послуг на світові ринки, застосовуючи для цього усі доступні засоби: кредити, гуманітарну допомогу тощо. Наприклад, у серпні 1978 р. в Куала-Лумпурі японський прем'єр Фукуда обіцяв країнам АСЕАН по 1 млрд доларів кредитів на будівництво одного великого об'єкта в кожній з них. Сьогодні Японія звернула свої погляди на СНД, зокрема вона доволі щедро спонсорує злиденну українську медицину, виявляє інтерес до наших наукових розробок.

У жовтні 1983 р. Японія пережила гостру парламентську кризу, пов'язану зі справою колишнього прем'єр-міністра від

ЛДП Танака. Його визнали винним в отриманні хабарів від американської авіабудівної компанії «Локхід» і засудили до чотирьох років ув'язнення та штрафу в розмірі 500 млн єн. Ліберальним демократам вдалося з величезними труднощами зберегти монополію на політичну владу.

Сучасна Японія — розвинута капіталістична держава з добре налагодженою державноправовою системою. Невирішеною залишається так звана «проблема північних територій». Саме тому не був укладений договір про дружбу і співробітництво ні з СРСР, ні з його правонаступницею Росією. В 2000 р. намітився деякий прогрес у нормалізації відносин з КНДР.

8. Право

Основні тенденції розвитку японського права. Починаючи з епохи Мейдзі й до цього часу розвиток японського права відзначається двома характерними для більшості східних країн тенденціями: вестернізацією та збереженням традиційного у праві.

Вестернізація у японському праві. З огляду на особливості державно-правового розвитку Японія зазнала найбільшого впливу західного права, що було зумовлено прагненням покінчити з нерівними торговими договорами, котрі були нав'язані їй у 1858 р. деякими західними державами (США, Великобританія, Франція, Голландія та ін.). З 1872 р. була підготовлена серія кодексів, розроблених з допомогою європейських юристів: французьких, німецьких і навіть англійських.

Важливі зміни були внесені в японське право після 1945 р. Реформи, здійснені в той період з метою демократизації країни, мали американізований, а не сп ецифічно японський характер. Вони дали Японії нову Конституцію (1947 р.)1, реорганізували систему управління, статус публічної служби. Була перебудована судова система, внесені зміни до чинних кодексів. Отже, після 1945 р. помітний вплив на розвиток права починає здійснювати поряд з романським і англо-американське право.

Традиційне в японському праві. Але право, скопійоване за західним зразком, по суті регулювало лише незначну частину суспільного життя Японії. Японське суспільство значно відрізняється від суспільства європейського і за своєю структурою, і за духом. Традиції та спосіб мислення у більшості японців спираю т ь с я

4 Див.: Бостан А. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. — К.,

на конфуціанські ідеї ієрархічного порядку, що грунтується на самій природі речей, а індивідуалізм ніколи не мав міцних коренів у Японії. Соціальні структури й ліберальний дух, що передбачалися кодексами європейського зразка, лише незначною мірою оволоділи японським суспільством.

Ідея права не проникла в повсякденне життя японців. Абстрактний і логічний характер норм права, як і раніше, далекий для японців. Головне для них — норми поведінки (гирі), встановлені для кожного виду людських відносин традицією й засновані (принаймні зовні) на почутті прихильності (нинхо), що поєднує індивідів у їх відносинах. Той, хто не дотримується цих норм, діє лише у своїх інтересах, замість того, щоб підкорятися шляхетним поривам своєї душі; при цьому і він сам, і його родина викликають презирство.

398

Якщо відкинути відносини між великими підприємствами, то рідко хто звертається до суду для захисту своїх прав, як це передбачається кодексами. Кредитор готовий чекати від боржника виконання зобов'язань добровільно, без застосування примусу. Жертва нещасного випадку, переживаючи своє нещастя, відмовиться від звернення до суду для реалізації свого права і з вдячністю прийме разом із вибаченнями незначне відшкодування, що його винуватець поспішить запропонувати потерпілому. Звернення до суду для задоволення претензії, яку право називає законною, мало відрізняється в розумінні японців від вимагання.

На думку японців, поняття суб'єктивного права знеособлює людські відносини, воно ставить усіх людей у рівне становище всупереч ієрархічному порядку, який відповідно до доктрини конфуціанства є основою японської традиції, існує у природі. Це поняття чуже почуттям японців, і вони воліють керуватися почуттями, а не розумом. Суди Японії досить активні, але велику частину їх діяльності у сфері відносин між приватними особами становить їх примирення, а не вирішення справ по суті.

На відміну від інших країн керівники Японії, приймаючи кодекси, не мали наміру змінити спосіб життя населення. Бажання розвивати країну в економічному плані, яке привело до сприйняття західних правових форм, співіснувало з бажанням зберегти традиційний дух.

Цивільне право і процес. У 1873 р. на посаду юридичного радника японського уряду був запрошений французький юрист професор Г. Буассонад. Підготовлений ним проект Цивільного кодексу Японії був опублікований у 1891 р. Але набуття ним чинності відкладалося на 1894 р. У ході обговорення багато з його положень викликали серйозні зауваження, зокрема стосовно порушення національних традицій. Це й зумовило підготовку нового проекту Кодексу, що складався під значним впливом проекту німецького Цивільного уложення 1896 р. На цьому варіанті, але з використанням багатьох положень проекту Г. Буассонада, і був заснований новий Цивільний кодекс Японії, що набрав чинності у 1898 р. Такою ж була й доля іншого проекту Г. Буассонада — Торгового кодексу Японії 1890 р., який у 1899 р. замінено іншим, побудованим за німецьким зразком.

Цивільний і Торговий кодекси кінця XIX ст. діють у Японії й понині, незважаючи на велику кількість внесених до них змін. Особливо значними були перетворення японського законодавства після Другої світової війни, коли Конституцією 1947 р. була проголошена рівність у правах подружжя, а в галузі торгових відносин і діяльності компаній значною мірою дістав вияв вплив американського права (почасти це проявилося в Законі про довірчу власність (1922 р.), який мав на меті залучити у країну англо-американський капітал)1.

Цивільний кодекс Японії складається з загальної частини й чотирьох розділів, присвячених речовому, зобов'язальному, сімейному й спадковому праву. У них дістали відображення властиві буржуазному цивільному праву принципи охорони права приватної власності, свободи укладення договору тощо. У розділах про сімейне і спадкове право Кодекс 1898 р. утверджував владу батьків і чоловіка: вступ у шлюб вимагав згоди батьків (для чоловіка — до досягнення 30, для жінки — 25 років), дружина не вважалася дієздатною, не мала права успадковувати майно чоловіка тощо. Після прийняття Конституції саме ці розділи Кодексу, а також його загальна частина зазнали найбільших змін.

Питання цивільного процесу тривалий час регулювалися Законом про організацію суду та Цивільним процесуальним кодексом 1890 р. Цими актами, власне кажучи, вперше в історії Японії була запроваджена судова процедура розгляду спорів, яка здійснювалася до цього здебільшого методом примусового посередництва феодалів. У 1926 р. японський Цивільний процесуальний кодекс був виданий у новій редакції, підготовленій за зразком австрійського законодавства. Надалі, навіть після Другої світової війни, суттєвих змін він не зазнав.

399