opr1MCBC

—зростання ролі міжнародних організацій, як і безпрецедентне зростання їх кількості

усучасному світі.

3.Біхевіоризм народився наприкінці XIX — на початку XX ст. як напрям американської психології, що наголошував на необхідності вивчення особи через фіксацію конкретних рефлексій людини на певні специфічні зовнішні подразнення. У теорії міжнародних відносин основні принципи біхевіорізму запозичуються в 40—50-х роках XX ст., коли здійснюються перші спроби дослідження міжнародних відносин, що ґрунтуються на емпіричності сприйняття реальності. Власне з біхевіоризму у психології запозичена ідея про необхідність вивчати конкретні прояви діяльності учасників міжнародних відносин на основі емпіризму, який полягає у прагненні визначити чіткі кількісні параметри явищ та процесів, пов'язаних з ними. Прихильників біхевіоризму "приваблювали ті об'єкти досліджень, де можна зібрати кількісні дані". Кількісне параметрування міжнародних відносин у кінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. виглядає на той час як найточніше, таке, що адекватно їх відображає і дає змогу абстрагуватись від суб'єктивного і випадкового та будувати свої висновки на основі об'єктивного знання про досліджувані процеси та явища. Ці погляди призвели до т. зв. біхевіористичної революції, що стала початком "Великої дебати" і поділу теорії міжнародних відносин на дві школи — класичну та модерністську і розмежування двох стилів теоретизування — гуманістичного та техніцистичного.

Класицизм поєднував у собі теорії ідеалізму та реалізму, які за висловом X. Булла, "випливали з філософії, історії та права й були пов'язані з вірою їх авторів у доречність використання здорового глузду". Розглянуті вище концепції класичної школи характеризувались нормативністю, яка виявлялась у намаганні створити теорію міжнародних відносин, як ідеальну (еталонну) модель міжнародних відносин або як модель, побудовану на закономірностях історичного досвіду. Причому, як слушно зауважив Е. Карр, ідеалісти ігнорували уроки історії, а реалісти, навпаки, драматизували їх. Важливою рисою концепцій класичної школи був суб'єктивізм, який виражався у наданні міжнародним відносинам і зовнішній політиці рис, що так чи інакше випливають із особливостей та закономірностей характеру людини.

Розуміння теорії міжнародних відносин прихильниками біхевіоризму полягало, як стверджували Дж. Догерті та Р. Пфальцграф, у прагненні створити універсальну, всеохоплюючу, замкнену, логічну теорію міжнародних відносин, яка дала б змогу не лише описати сучасні та минулі конфігурації, перебіг подій у міжнародній системі й пояснити їх, але також передбачити їх майбутні моделі.

Біхевіористи намагались створити нову теорію не лише на емпіричній методологічній основі, але й також подолати характерний для класичної теорії волюнтаризм, методологічну вибірковість і нормативізм. Один із засновників біхевіоризму Дж. Зінґер гостро критикував теоретичні концепції класичної школи, закидаючи їх авторам брак чіткої понятійнокатегорійної системи, прагнення досліджувати лише окремі проблеми, не пов'язуючи їх між собою, випадковість вибору фактів міжнародного життя, що служили аргументами для їхніх висновків, та дедуктивність, яка на його думку, є найсуттєвішою вадою класичної школи, оскільки її прихильники, практично завжди спираючись на апріорні та неперевірені постулати або висновки, запозичені з праць інших традиціоналістів, формулюють абстрактні теорії, до яких вони намагаються достосувати реальність.

Надзвичайно важливий внесок у розвиток теорії біхевіоризму зробив Д. Істон, який сформулював його вихідні методологічні постулати. Він намагався створити аналітичний каркас політичної системи, послуговуючись яким можна було б проводити емпіричні дослідження. Керуючись гіпотезою про те, що держави є відносно автономними системами, що взаємодіють між собою через входи і виходи, Д. Істон формалізував їх взаємодії так: рішення > вихід > вхід > рішення. Будь-яка дія однієї держави стосовно іншої сприймається владними структурами останньої, ідентифікується та стає основою для реакції. На його думку, така модель надається до емпіричних досліджень і не містить суб'єктивних суджень про політику держав світу.

Усі теорії біхевіоризму, залежно від вихідної гіпотези, можна поділити на три групи:

1.системні теорії,

2.теорії зв'язку (linkage theories)

3.факторні теорії ("теорії поля").

Системний підхід надзвичайно поширений у сучасній науці, особливо суспільній, оскільки його поєднання "з методами точних наук стає ще однією причиною його популярності серед учених та породжує надії щодо надання дослідженням у цій галузі належної строгості, теоретичної обґрунтованості та емпіричної верифікованості".

Основоположником загальної теорії систем вважають американського вченого австрійського походження Л. фон Берталанфі. Наприкінці 40-х років XX ст. він дійшов висновку, що, незалежно від різновиду та природи елементів, для всіх систем характерні одні й ті ж закони функціонування і розвитку. Тобто ці закони ізоморфічні, а їхня дія однакова, незалежно від того, в якій системі вони діють: природній чи соціальній. Висунення цієї гіпотези дало йому підстави стверджувати, що для дослідження соціальних явищ і процесів цілком можна послуговуватись методологією та формальним апаратом, запозиченим із точних наук. На його думку, таке запозичення у перспективі дало б змогу сформулювати точні закони у суспільних науках та сприяло б однозначності й доказовості їх висновків. На думку Л. фон Берталанфі, наука має вивчати "не лише ізольовані частини та процеси, а й суттєві проблеми організації відносин, що є результатом динамічної взаємодії та роблять поведінку відмінною від тієї, яка вивчається ізольовано або всередині цілого"

А. Рапопорт вніс у теорію міжнародних відносин принципи загальної теорії систем. Він застосовував їх у дослідженні конфліктних ситуацій і проблем міжнародної безпеки. І погоджувався з тезою про те, що система є результатом динамічних взаємодій між її елементами, але, на відміну від Л. фон Берталанфі, наголошував на її цілісності, стверджуючи, що вона функціонує як ціле завдяки взаємозалежності її частин. Тобто, якщо правильно те, що дослідження взаємодій між елементами системи створює уявлення про неї загалом, то правильне й обернене твердження — дослідження системи дає змогу розуміти особливості взаємодій між елементами системи. Керуючись такою гіпотезою, А. Рапопорт перший спробував застосувати математичні моделі для дослідження проблем війни і миру, безпеки та міжнародних конфліктів.

Норвезький учений Й. Ґальтунґ окреслив два типи міжнародних систем, спираючись на критерій їх розміщення щодо центрів найважливіших глобальних процесів у сферах: політики, економіки, культури та інформації. Світ, на його думку, поділений на центральні та периферійні міжнародні системи, а міжнародні відносини визначаються специфікою взаємовідносин між ними:

1) центральні системи об'єднують високорозвинені держави, які є найбагатшими та найсильнішими й відіграють провідну роль у міжнародних відносинах. Вони пов'язані між собою розгалуженими взаємозв'язками, формалізованими у структурах міжнародних організацій. Ці держави та їх угруповання ініціюють і контролюють глобальні процеси, й власне тому їх варто визначати як центри глобального домінування;

2)периферійні системи включають держави, які є слабо розвиненими та пасивними у політичній сфері. Вони повністю чи частково залежні від центрів глобального домінування, оскільки є об'єктом тих світових процесів, які не в змозі контролювати.

На думку Й. Ґальтунґа, центральні та периферійні системи можна виокремити емпірично, за низкою показників, що характеризують рівень розвитку країн і свідчать про їхній ранг у світовій ієрархії.

Характерною ознакою сучасних міжнародних відносин є домінування центральних систем над периферійними, яке виявляється у формі прямого, а найчастіше, прихованого імперіалізму

1 Теорію Й. Ґальтунґа традиційно відносять до неомарксизму (глобалізму), але автори не поділяють такої оцінки, оскільки його понятійно-категорійний апарат та сам зміст поглядів ближчий до системної теорії біхевіоризму, а структурна теорія агресії — до неореалізму та неоколоніалізму. Із цієї тези Й. Ґальтунґ робить три найважливіші висновки:

1)між центральними та периферійними системами існує очевидний конфлікт інтересів, оскільки перші прагнуть зберегти домінування, а другі — унезалежнитись від їхнього впливу;

2)можливість створення коаліцій периферійних держав та війни між двома системами залежить від єдності держав центральної системи;

3)імовірність конфлікту інтересів значно вища у центральних системах, ніж у периферійних.

Теорії зв'язку логічно випливали зі загальної теорії систем, яку їхні автори критично аналізували, водночас намагаючись розвивати в напрямку конкретизації дослідження у міжнародній системі взаємодій, що виникають. Критика стосувалась того, що в загальних системних теоріях дії учасника міжнародних відносин розглядаються як відокремлені, тоді як фундаментальною особливістю міжнародних відносин є взаємовплив між їх політичними системами. Крім цього, відбувається постійний взаємовплив між державою (як системою) та міжнародною системою, до якої вона входить як частина. Визначаючи особливість трактування міжнародних відносин теоріями зв'язку, Я. П'єтрась писав, що "істотні міжнародні явища виникали на перетині політичної системи держави і політичної системи держав. Тобто вони відбувалися одночасно в обох системах і намагання їх пояснити змушує досліджувати обидві системи".

Теорії зв'язку побудовані на припущенні, що держава (якщо підходити до цього питання з позиції транснаціоналізму, то будь-який учасник міжнародних відносин) є системою, умовою існування якої є підтримання динамічної рівноваги з середовищем, що її оточує. Такі теорії, зазвичай, будувались на основі розгляду співвідношень силового зв'язку між двома державами та узгоджувались із їхніми діями зовнішньополітичного характеру. Прихильники теорії зв'язку формалізували такі стосунки, використовуючи поняття "мікросистема" та "макросистема".

Найбільш стисло і чітко, модель таких співвідношень сформулював С. Розен, який стверджував, що взаємодія двох держав у межах міжнародної системи полягає у балансі між здатністю однієї з них завдати шкоди іншій та здатністю другої витримати натиск, пов'язаний з діями першої. Держава, що є об'єктом тиску, з огляду на свої можливості, може:

—підпорядковуватись тискові, змінюючи свою політику та внутрішні суспільні структури, тобто узалежнюватись від суб'єкта дій;

—пасивно витримувати натиск;

—активно застосовувати контрзаходи проти суб'єкта, який чинить тиск, підпорядковувати його своїй політиці та змінювати макросистему у власних інтересах.

Теорії зв'язку, спрямовані на дослідження надзвичайно важливих проблем співвідношення міжнародних і внутрішніх систем держав, можна оцінити як надзвичайно перспективні, оскільки їх можна застосовувати як для глибшого, порівняно зі загальною теорією, дослідження глобальної системи, так і для вивчення проблем національної безпеки.

Факторні теорії, або інакше "теорії поля", формулювались упродовж 50—60-х років XX ст., коли багато вчених звертали увагу на проблеми дослідження об'єктивних і суб'єктивних чинників, що прямо чи опосередковано впливають на міжнародні відносини. Важливою особливістю теорій, які стосувались дослідження цієї проблематики, стала формалізація міжнародного середовища до певної площини (поля), де розташовані учасники і здійснюються відносини між ними.

Найбільш опрацьованою та оригінальною серед цих теорій була модель, запропонована К. Райтом. Вона побудована на припущенні, що будь-яка подія у міжнародних відносинах є змінною стану його поля. Він розумів поле міжнародних відносин як систему змінних багатьох параметрів, визначену в реальному часі та просторі, або аналітичну. Визначниками поля він називав властивості суб'єктів (елементів), зв'язки між ними та їх дії. Поле у концепції К. Райта є абстрагованою моделлю реальності, яку можна розглядати у двох площинах: географічній та аналітичній:

1) Географічне поле міжнародних відносин є реальним простором, у якому існують явища та відбуваються процеси, змінні у часі;

2) Аналітичне поле, на відміну від географічного, є простором, який містить суб'єктивні елементи: оцінки ситуації, думки, ідеї, концепції, доктрини тощо.

Концепцію К. Райта творчо опрацював Р. Руммель. Він розвинув її у прикладну площину та звів до аксіом, у яких поєднав теорію поля і теорію міжнародного статусу. Його теоретична концепція викладена у шести аксіомах, три з яких стосуються поля міжнародних відносин, а три — статусу держав.

Теорія поля зводиться до таких аксіом:

1.Міжнародні відносини є полем, що складається з атрибутів та співдій усіх держав і їхніх зв'язків, визначених у часі.

2.Поле охоплює простори атрибутів держав та їхньої поведінки.

3.Простір атрибутів держав є сукупністю суспільних сил, що визначають міжнародні відносини у просторі дій та їх поведінки.

Теорія статусу зводиться до таких аксіом:

1.Міжнародні відносини є суспільною системою, для якої властива стратифікація за статусом, що визначається як зрівноважений (рівномірно високий рівень) і неврівноважений (нерівномірно високий рівень).

2.Деякі прояви поведінки держав лінійно залежать від їхнього статусу.

3.Статус прямо пов'язаний з поведінкою учасників міжнародних відносин, що означає прагнення до status-quo зрівноважених учасників, і навпаки, до його змін і конфліктів — неврівноважених.

Теорія Р. Руммеля, завдяки своєму прикладному характерові, зумовила значний інтерес і операційно використовувалася в емпіричних дослідженнях проблеми "вимірності" держав.

Критики "біхевіористичної революції" постійно звинувачували її прихильників у тому, що вони не реалізували у своїх концепціях її основні цілі, тобто не спромоглися створити повністю емпіричних теорій, висновки яких мали б індуктивний характер.

"Біхевіористична революція" не змогла реалізувати свої завдання через значну складність проблеми пошуку емпіричних параметрів досліджуваних явищ міжнародного життя. З'ясувалося, що досить важко кількісно виміряти цілу низку надзвичайно важливих ситуативних змінних, таких як: зміст інтересів, цілей і прагнень учасників міжнародних відносин, сила дії та взаємодії між ними, характер впливу суб'єктивних чинників на процес прийняття рішень. Навіть методологічно простіша проблема оцінки потенціалу могутності держав, незважаючи на надзвичайно цікаві її дослідження, продовжує викликати гостру полеміку. Біхевіористи, за незначним винятком, зосереджувались на дослідженні окремих питань міжнародних відносин, сподіваючись на ефект "кумуляції різних теорій міжнародних відносин у процесі їх емпіричної верифікації та селекції. У цей спосіб виникне емпірична теорія міжнародних відносин". Однак цей процес після кількох десятиріч так і не привів до бажаного результату. Розвиток біхевіоризму ґрунтувався на ідеї ізоморфізму, тобто твердженні про те, що в суспільній сфері явища і процеси відбуваються аналогічно до природних, що їх можна аналогізувати й точно дослідити.

4. Серед теорій, що ґрунтуються на принципі монофакторності, найбільш опрацьованим і значущим науковим підходом є географічний детермінізм, розвиток якого у XX ст. породив формулювання цілої низки геополітичних концепцій.

Географічний детермінізм зародився в античні часи. Думки, що пов'язують ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх географічного положення, клімату та ґрунтів, знаходимо у працях Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура, Гіппократа, Фукідіда.

Цілком сформовані географічно-детерміністичні концепції розвитку суспільства висловлювали Ж. Боден, Ш. Монтеск'є, А. Тюрго, Г. Бокль, Л. Мечников, Е. Реклю та інші. В їхніх працях географічне середовище розглядалось як найважливіший фактор формування і розвитку особистості, суспільств, цивілізацій, держав тощо. Варто, однак, зауважити, що більшість детерміністів не розглядали особливості географічного простору як

абсолют, визнаючи вплив також і інших факторів, які трактували як похідні від нього або другорядні.

Теоретичні основи геополітики розвинули А. Мехен, X. Маккіндер, К. Хаусгофер та Н. Спайкмен, які не лише розширили започатковані своїми попередниками наукові уявлення, але й перевели їх у практичну площину дослідження світової політики.

Видатний англійський геополітик X. Маккіндер виходив у своїх міркуваннях із тези про те, що у будь-яких суспільних процесах "ініціативу проявляє людина, а не природа, але власне природа переважно здійснює регулювання".

Морські держави, на його думку, були приречені розриватись між власною морською експансією та необхідністю захищатись від континентальних загроз. Результатом такої децентралізації зусиль завжди була катастрофа. При цьому він посилався на історичні прецеденти: завоювання сухопутною Македонією морських Афін та падіння Риму під ударами племен варварів.

У теорії міжнародних відносин виокремлюються праці Н. Спайкмена, який формулював свої концепції, поєднуючи теорії геополітики та балансу сил. У праці "Стратегія Америки у світовій політиці" (1942) та у виданій після його смерті праці "Географія світу" він докладно проаналізував теоретичні основи геополітики та сформулював утилітарний підхід до проблем світової політики, намагаючись створити основи ефективної стратегії США.

Н. Спайкмен припустив, що експансія здійснюється у напрямі найменшого спротиву, а лімітуючими її природними бар'єрами є океани, річки, гори, які є визначальними чинниками її спрямування. Мета експансії може пов'язуватись із боротьбою за вихід до моря, контроль над стратегічними вузлами шляхів сполучення, басейнів корисних копалин тощо. Услід за Ф. Ратцелем він стверджував, що територія держави є функцією її могутності сьогодні. Тобто держава контролює в певну історичну мить таку площу власної території, яку дозволяє акумульована нею сила.

Н. Спайкмен розглядав геополітику як один із найважливіших інструментів здійснення міжнародної політики, як спосіб вироблення ефективної стратегії. Він вважав: "У світі міжнародної анархії зовнішня політика має керуватись метою зміцнення або, принаймні, збереження порівняльної силової позиції держави. Сила, в кінцевому підсумку, дає змогу провадити успішну війну, і в географії лежать ключі до проблем військової і політичної стратегії. Територія держави — це база, з якої вона діє під час війни, і стратегічна позиція, яку вона займає в час тимчасового перемир'я, яке називають миром. Географія є фундаментальним фактором у зовнішній політиці держави тому, що цей фактор — постійний. Міністри приходять і йдуть, помирають навіть диктатори, але ланцюги гір залишаються непорушними".

Тема 6. Політичний простір міжнародних відносин

План

1.Сутність і структура політичного простору

2.Функції та властивості політичного простору

3.Суб’єкти міжнародних відносин та їх роль в політичному просторі

4.Процес детермінації зовнішньополітичної поведінки суб’єктів міжнародних

відносин

5.Механізм та процес прийняття зовнішньополітичного рішення

1. Політичний простір — це територіально-функціональна сфера дії політики, влади, політичних інституцій, відносин, процесів та ідей. Територіальний вимір зумовлений просторовою організацією політики, тоді як функціональний - організацією сфери політичних відносин.

Нерозривний взаємозв'язок суб'єктів політики, чиї дії мають численні явні і неявні, прямі і непрямі, короткочасні і віддалені наслідки, що зачіпають усю планету, свідчить про те, що вони діють у єдиному світовому політичному просторі. Будь-яка держава у будь-який

момент впливає на політичне середовище у будь-якій частині світового політичного простору, хоча й з різною силою. Водночас вона постійно відчуває на собі вплив інших суб'єктів політики, що діють у цьому просторі.

Розрізняють такі рівні політичного простору:

локальний (у межах певної держави або її частини),

регіональний і глобальний.

Регіональний рівень - це асоціації близько розташованих державних утворень, однорідних за економіко-географічними, національно-культурними, суспільно-політичними, цивілізаційними ознаками. Регіони як полідержавні ареали є синтезом хорологічних (території, акваторії) та культурних, цивілізаційних рис. У просторовому аспекті вони становлять геоморфологічну, кліматичну, гідрологічну єдність. У цивілізаційному - вони визначаються релігійною, лінгвістичною, етнічною, ментальною, історичною, соціальною, виробничою спільністю.

Головним елементом аналізу політичного простору і критерієм його структурування є кордон. Взагалі будь-яка річ є те, що вона є, завдяки кордонам, оскільки саме вони відділяють її від іншої речі. Кордон є дещо священне. У міфології давніх римлян існував навіть бог Terminus, який означав кордон, межу. «Бог сам по собі безмежний, трансцендентний, проте він виявляє свою божественність саме через відсутність кордону, яку Він же і стверджує у бутті, щоб відрізнити Себе від не-себе і «бути пізнаним» не-собою хоча б почасти».

К. Хаусхофер виділив п'ять різновидів кордону:

1)наступальний, який складається з висунутих вперед опорних органів;

2)високоорганізований, насичений комунікаціями, який постійно розвивається і розширюється («кордон напоготові»);

3)рівноваги, який можливий завдяки спільному розумінню обох сторін;

4)укріплений кордон в стані оборони;

5)кордон напередодні розпаду - роззброєний, відкритий для проникнення та вторгнення.

Чим більша протяжність кордону, тим більш універсальним та повноцінним є поняття, яке він виражає. Розширення кордону речей та понять - це динамічний процес розгортання єдиної сутності. Плем'я або рід мають територіальні, культурні, лінгвістичні та інші кордони, які розширюються до понять «народ», «нація», «держава». В свою чергу, вищою формою традиційної держави є імперія, величезні кордони якої вміщують максимально можливу кількість природних людських утворень від племен до квазідержав (наприклад, домініонів). Святість імперії випливає з якості її кордонів, що мають містити в собі деяку абсолютну, універсальну вісь, деяку глобальну місію, яка і становить сутність імперської держави як історичної та національної спільнота. Експансія кордонів відкриває деяку нову, більш універсальну ідею, раніше приховану.

Політичний простір має складну і неоднорідну структуру, що ґрунтується на політичних просторах держав, чиї відносини становлять ядро міжнародних відносин. Система політичних полів включає такі поля:

ендемічне поле - це простір, що контролюється державою упродовж такого часу, який достатній для того, щоб державний народ та інші спільноти розглядали цей простір як безперечно належний цій державі. Саме на цій території відбувалось формування державності конкретного народу. Як і решта, ендемічне поле не має чітких кордонів і переходить в інші форми політичного поля;

прикордонне поле - це простір, що перебуває під контролем держави, але не освоєний ним у демографічному, економічному і комунікаційному відношенні настільки, щоб злитись

зендемічним полем, яке є серцевиною держави. Право контролю держави над прикордонним полем може оспорюватись національними меншинами, що мешкають на цій території, однак сусідні держави не мають на нього історичних претензій. Проте за умов слабкого контролю держави над прикордонним полем, інші держави можуть прагнути поширити свій контроль на нього в тій чи іншій формі;

перехресне поле - це простір, на який претендують дві чи більше держав і який не освоєний державою настільки, щоб злитися з ендемічним полем. На відміну від прикордонного поля, воно може бути розташоване не тільки на периферії державної території, а й усередині ендемічного поля (наприклад, Нагірний Карабах розташований хоча й неподалік від кордону Азербайджану та Вірменії, проте оточений азербайджанською ендемічною територією). Друга відмінність полягає в тому, що інші держави мають історичні права на перехресне поле, що зумовлено історичною приналежністю, етнорелігійним складом населення тощо (наприклад, Ельзас і Лотарингія, які кілька разів переходили від Франції до Німеччини і навпаки, або Трансільванія);

тотальне поле - це весь безперервний простір, що перебуває під контролем держави (наприклад, для колишнього СРСР тотальним полем були континентальна Євразія, а також Східна Європа, Монголія).

У разі розташування залежної території поза межами тотального поля (тобто коли комунікації, що ведуть до неї, не контролюються державою), така територія є геополітичною опорною точкою, контроль над нею ослаблений, а її режиму надається значна автономія. Як правило, вона розглядається як засіб протидії противнику.

Особливим видом політичного поля, який виник у XX ст., є метаполе - простір, що спільно освоюється кількома державами у військовому, політичному, економічному відношенні, причому під час освоєння всі учасники мають потенційно однакові можливості.

Структуроутворювальними осями, навколо яких організується світовий політичний простір, є такі геостратегічні лінії:

♦лінії конфліктів між державами (наприклад, щодо Східного питання - це памірська, персидська, вірменська, балкано-константинопольська);

♦основні напрями вантажопотоків (наприклад, Великий шовковий шлях чи Китайсько-Східна залізниця);

♦лінії перекидання військ;

♦напрями поширення культурних зразків.

2.Функції політичного простору - це насамперед значення окремих територій в аспекті міждержавних відносин. Крім того, функції політичного простору зумовлюють форми суперництва між державами. Розрізняють такі форми суперництва:

1.Фронтальна, за якої формуються дві безперервні, майже паралельні фронтові лінії, що подібно хвилям накочуються одна на одну, між якими формується буферна смуга, розвиток якої штучно стримується для збереження її функції і виключення можливості самостійного розвитку.

Так, у 1900 р. Росія уклала договір із Персією, за яким остання зобов'язувалася не надавати дозволу на будівництво залізниць нікому взагалі, в тому числі Росії. Буферні зони також можуть виконувати функції «хвилеріза», як, наприклад, Тибетська держава на початку XX ст., щодо якої Росія та Велика Британія домовились у 1907 p., що жодна з них не намагатиметься поширити свій вплив на неї. Ідеальною формою буфера-«хвилеріза» є агресивне державне утворення, створене у безпосередній близькості від фронтової лінії суперника і покликане слугувати ударною силою для її зруйнування. Так, Велика Британія у XIX - на початку XX ст. використовувала Туреччину в своєму протиборстві з Росією.

2.Лінійна, тобто суперництво стратегічних і торгівельних комунікацій, що контролюються тими чи іншими державами. Протягом століть таке суперництво мало місце у боротьбі за панування на морі. Так, Англія цілеспрямовано захоплювала всі морські підступи до Індії.

Завдяки розвитку залізничного транспорту ця форма суперництва набуває поширення на суші. Це стосується і Багдадської залізниці, і Китайсько-Східної залізниці, навколо яких структурувався простір таким чином, щоб забезпечити безпеку і нормальне функціонування цих стратегічних шляхів. Буфери у цих умовах були особливими політико-економічними утвореннями, на які покладались функції господарчого розвитку території.

Ланцюг буферних зон уздовж магістралей пов'язував у єдине ціле найважливіші стратегічні райони і визначав організацію всього простору залежно від напрямку основної

комунікаційної лінії. При континентальному лінійному суперництві виникають також територіальні утворення, що замикають певні стратегічні шляхи - буфери-блокатори (проголошення у 1901 р. англійського протекторату над Кувейтом перекрило Німеччині шлях до Перської затоки і зробило марними її зусилля із будівництва Багдадської залізниці).

Функцію контролю зацікавленими державами шляху з Центральної Європи на Близький Схід мали виконувати Балканські країни, через які він проходив.

3. Осередкова, за якою напроти «вежі», що належить одній державі, виникає «вежа», що належить іншій, і ці «вежі» ведуть між собою перестрілку, намагаючись одержати перемогу або переваги у регіоні. Класичним її прикладом є протистояння на Близькому Сході Ізраїлю, за яким стояли США, і Сирії, яку підтримував СРСР. Ліван, розташований між ними, набув значення «поля битви». Суперництво такого типу передбачає глобальне протистояння держав, якщо його ареною є весь світ. Через посередництво агента-«агресора», роль якого може виконувати абсолютно довільно обрана країна, основний світовий конфлікт немовби сублімується.

Структурування політичного простору зумовлене неоднаковістю, нерівномірністю розподілу політичних структур у планетарному масштабі, характерною векторністю переміщень, наявністю ізоляційних бар'єрів, тобто певними властивостями політичного простору.

До головних властивостей політичного простору відносять такі:

1.Неоднорідність - нерівноцінність політичних просторів, автономність, що визначається відмінностями у політичних ареалах. Основними засадами політичної диференціації простору є такі:

♦ центру (особлива організуюча роль столиць - Парижа, Москви); ♦ силова (легітимні і нелегітимні політичні структури, що контролюють

політичний простір за допомогою закону і сили - Грузія та Абхазія, Азербайджан і Нагірний Карабах, Росія і Чечня);

♦ історична (територіальні вимоги на історичній основі - Трансільванія, Куріли); ♦ етнічна (наголошення на національно-родоплемінній приналежності - англо-

шотландські відносини, відносини пуштунів, таджиків, хазарейців у Афганістані); ♦ територіальна (земляцтво, регіональна клановість особливо яскраво

виявляються у Таджикистані, Киргизстані, Казахстані, Узбекистані, сепаратизм на Корсиці, Сицилії);

♦ індустріальна (нерівномірність індустріального розвитку, що зумовлює конфлікт центру та периферії, Півночі та Півдня);

♦ релігійна (підкреслення релігійної приналежності - англо-іранські відносини).

2.Анізотропність - нерівноправність напрямків рухів, наявність виділених, привілейованих векторів переміщень. Основні вияви анізотропності політичного простору: рух варварів зі Сходу (континентальний світ) на Захід, з Півдня (доіндустріальний, патріархально-архаїчний світ) на Північ (високорозвинений у цивілізаційному та індустріальному відношенні світ). Колонізація, навпаки, відбувалася із Заходу на Схід, з Півночі на Південь.

Отже, існують меридіональна і широтна форми переміщення політичної речовини під виглядом експансії, колонізації, переселень народів. Меридіональна експансія є основною умовою територіальної і стратегічної стабільності держави, тоді як широтна експансія - це агресивна тенденція, що породжує конфліктні ситуації у міжнародних відносинах (експансію слід відрізняти від інтеграції, реінтеграції і мирної колонізації, пов'язаної із заповненням геополітичного вакууму).

Еволюційні перетворення політичних утворень різних країн можуть відрізнятися на одній і тій самій стадії: наприклад, створення держав-двійників (Німеччина, Корея, Йемен), розпад держав-метрополій, загибель імперій, об'єднання та роз'єднання провінцій, колоній (Нідерланди - Бельгія, Індія - Пакистан). Політичні утворення також мають властивість розширювати свої стани. Так, дестабілізація однієї точки політичного простору спричиняє дестабілізацію інших його точок (Східна Європа кінця 80-х років XX ст., Індокитай 60-70-х років XX ст.).

Наявність сфер впливу свідчить про блоковість, політичну гетерогенність світу. Нині існує п'ять геостратегічних центрів - США, Росія, Європейський Союз, Китай, Японія. Потенційним шостим центром можна розглядати Індію.

3.Розмірність, що виражається у фазовому характері політичного простору. До особливостей фазового простору належать:

усталеність: динамічні політичні системи відхиляються від ліній оптимального руху при збурюваннях, проте з часом повертаються до первісного стану; збереження фазових характеристик при збурюваннях законів руху;

реставрування: властивість систем під час руху набувати первісних конфігурацій (наприклад, схильність євразійського геополітичного простору відновлювати свою політичну цілісність у складі однієї держави після чергових дезінтеграційних збурювань).

4.Упорядкованість, тобто внутрішня структурованість політичного простору, його стійкість щодо зовнішніх впливів. Порядок зумовлює ступінь свободи переміщень політичної речовини у географічному просторі, обмежуючи цю свободу межами усталених геополітіичних регіонів. Так, римська, європейська ідея зі своїми політико-правовими інституціями не може виходити за межі євроатлантичного простору, не зазнавши при цьому руйнівного зіткнення з іншими, наприклад, з російською ідеєю. Таким чином, можна дійти висновку про глибоку залежність політичної речовини від геоідеократичної визначеності.

5.Зв'язність - інтегральний параметр політичних утворень, що описує їх існуванню з позиції міцності сутнісних відносин приналежності. Вона має три виміри: державний - упорядкованість пріоритетів у послідовності «державні (національні) - регіональні-глобальні інтереси»; геополітичний - цілеорієнтація на збереження і примноження життєвого простору; духовний - генерація архетипів, що сприяють солідарним колективним цілям.

Зв'язність порушується внаслідок зовнішньої агресії, революційних сплесків, внутрішнього компрадорства. Крім того, зв'язність виявляється їв тому, що політичні структури здатні поширювати одна на одну свої стани, що зумовлює взаємозв'язок характеру

ітемпів політичного розвитку будь-якої держави із загальносвітовими тенденціями та процесами.

Тема 7. Механізм та процес прийняття зовнішньополітичного рішення

План

1.Передумови та основні етапи прийняття зовнішньополітичного рішення

2.Механізм реалізації зовнішньополітичних рішень у сучасних міжнародних відносинах

Українська домінантна культура в цілому схильна до захисту від ризику. Ця ознака певною мірою впливає на процес прийняття рішень владною політичною елітою України у зовнішньополітичній сфері. Проголошений курс на євроінтеграцію у практичній площині часто виявляється штучно загальмованим саме через обережність, інертність, повільність. Діяльність за принципом «якось воно буде», довге зважування між «за» та «проти» та різноманітні тривалі наради призводять лише до втрати стратегічної ініціативи у перемовинах з Європейським Союзом, до прийняття непослідовних рішень. Навіть за наявності об’єктивних передумов просування України шляхом євроінтеграції, нерішучість значно знижує «коефіцієнт корисності» рішень, що приймаються.

Консерватизм українців пояснює їх недовіру до радикальних змін – передусім у справі перегляду пріоритетів зовнішньополітичного курсу держави, їх прагнення не йти непередбачуваним шляхом пошуку чогось нового. Разом з тим, консерватизм українців спонукає до збереження вже раніше створеного та перевіреного часом, тобто традиційних стосунків з Росією. Це призводить до невміння, а може й небажання рухатися у ногу з викликами часу.

Розвиток будь-якої держави, її взаємодія із суспільством, вплив на формування складної гами суспільних відносин, неможливі без проведення чітко визначеної, обґрунтованої державної політики в різних сферах суспільного життя.

Державна політика завжди формується як процес вирішення тих чи інших суспільних та державних проблем.

На відстоювання економічних, культурних та будь-яких інших інтересів держави спрямована і зовнішня політика.

Зовнішня політика являє собою діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми та регіональними міжнародними організаціями.

Зовнішня політика спирається на економічний, демографічний, військовий, науковотехнічний, культурний потенціали держави. Сполучення останніх визначає можливості зовнішньополітичної діяльності держави, ієрархію пріоритетів у постановці та реалізації зовнішньополітичних цілей.

Зовнішня політика відбиває та відображає у постановці своїх цілей, у виборі засобів та методів внутрішньополітичну ситуацію в державі. Вона спирається на ресурси, наявні у держави, на її кадровий потенціал.

Основним методом аналізу зовнішньої політики сьогодні є розгляд її з точки зору прийняття рішень. Зовнішня політика складається з рішень, що приймаються індивідамиполітиками. Рішення, які визначають зовнішню політику, мають внутрішні, суспільні джерела. Сам процес прийняття рішення може бути важливим та незалежним джерелом рішень.

Формування зовнішньої політики є складним процесом. Ключовий його елемент полягає у виробленні та прийнятті зовнішньополітичних рішень, характер яких залежить від багатьох факторів. Це і географічне положення держави, і наявність військової, а також економічної могутності, культурних, історичних традицій, це і тип політичної системи, і соціальна структура суспільств, індивідуальні особливості політичних лідерів.

Прийняття зовнішньополітичного рішення може критично вплинути не лише на саму державу, але й на долі усього людства.

На теперішній час у науці склалася низка напрямків та шкіл, які займаються проблемою прийняття зовнішньополітичного рішення та пошуком шляхів оптимізації цього процесу. Ці школи та напрямки значною мірою пересікаються. Можна виділити п’ять основних теоретичних напрямків: - раціонального вибору, - психологічний, - інституційний,

-інтеракціоналістичний, - системний.

Врамках теорії раціонального вибору вивчається проблема прийняття рішення з точки зору найбільшої доцільності.

Психологічний напрямок виник як реакція на надмірний раціоналізм. Тому один із його основних постулатів полягає в тому, що рішення, особливо в умовах конфлікту та кризи, часто виявляється далеким від раціонального.

Врамках інституційного напрямку аналізуються проблеми, пов’язані з організацією процесу прийняття зовнішньополітичного рішення. Важливим для розуміння того, як буде будуватися зовнішня політика конкретної держави, є виявлення стандартних операційних процедур. Це стосується перш за все правил проходження та прийняття зовнішньополітичних рішень.

При цьому у демократичній державі процес проходження рішення і стандартні операційні процедури більш прозорі. В авторитарних державах рішення більшою мірою залежить від випадкових факторів, а також взаємовідносин найближчого оточення з політичним лідером. Однак у демократичних державах процес проходження рішень з дотриманням усіх процедур займає звичайно більше часу, при цьому досить часто проводяться популістські рішення.

Інтернаціоналістичний напрямок акцентує на процесі взаємодії сторін. В центрі уваги тут виявляються такі питання, як вплив рішення одного учасника на поведінку іншого.

У дослідженнях системного напрямку підкреслюється, що рішення, які приймаються політичними лідерами, необхідно розглядати у загальному контексті міжнародних відносин та світової політики. При цьому аналізу має підлягати не лише саме рішення, але і його місце у більш широкій системі відносин усіх учасників світової політичної системи.