
- •Глава 1. Людство в навколишньому середовищі
- •1.1. Еволюція взаємин людини й природи
- •1.2. Основні фактори деградації довкілля
- •1.3. Екологічні катастрофи
- •1.4. Духовна криза
- •1.5. Нова філософія життя
- •1.6. Сучасна екологія
- •2.1. Загальне уявлення про біосферу
- •2.2. Походження й еволюція біосфери
- •2.3. Джерела й кількість енергії в біосфері
- •2.4. Біогеоценози — елементарні одиниці біосфери
- •2.5. Види, популяції та середовище
- •2.6. Основні екологічні закони
- •2.7. Ноосфера
- •2.8. Біорізноманітність і її збереження
- •3.1. Деякі риси екологічної системи «Земля»
- •3.2. Атмосфера
- •3.3. Гідросфера
- •3.4. Літосфера
- •4.1. Основні техногенні забруднювачі й методи їх контролю
- •4.2. Енергетика
- •4.3. Промисловість
- •4.4. Сільське господарство
- •4.5. Транспорт
- •4.6. Військова діяльність
- •4.7. Наукова діяльність
- •5.1. Правила й закони соціоекології
- •5.2. Екологічна освіта
- •5.3. Економіка природокористування
- •5.4. Правові засади природокористування
- •5.5. Культура й релігія
- •5.6. Урбоекологія
- •6.1. Здоров'я людини як інтегральний показник її багатовимірної екологічної ніші
- •6.2. Здоров'я та його критерії
- •6.3. Реакції організму людини на вплив факторів середовища
- •6.4. Вплив абіотичних факторів на здоров'я людини
- •6.5. Вплив біотичних факторів на здоров'я людини
- •6.6. Вплив антропогенних факторів на здоров'я людини
- •7.1. Загальні відомості про природні умови
- •7.2. Традиції природокористування
- •7.3. Причини розвитку екологічної кризи
- •7.4. Джерела забруднення довкілля
- •7.5. Основні наслідки екологічної кризи
- •8.1. Загальна характеристика
- •8.2. Екологічні проблеми найбільших річок, Чорного й Азовського морів
- •8.3. Донецько-Придніпровський регіон
- •8.4. Українське Полісся
- •8.5. Українські Карпати
- •9.1. Природні екологічні катастрофи
- •9.2. Антропогенні екологічні катастрофи
- •9.3. Аварія на Чорнобильській аес
- •10.1. Головні підсумки XX століття
- •10.2. Програма переходу України до збалансованого розвитку
5.2. Екологічна освіта
Головна мета освіти — не підготувати молодих людей до кар´єри, а виховати в них пошану до життя. (Н. Кузен, американський еколог).
Серед узагальнювальних розділів сучасної екологи (біоекологія, геоекологія, техноекологія) нині головна роль належить соціоекології. Саме в цьому блоці екологічних наук зосереджені такі найважливіші напрями, як екологічна освіта, екологічна культура, екологічне право, урбоекологія, екологічний менеджмент, економіка природокористування й, насамкінець, локальна, регіональна та глобальна екополітика.
У попередніх главах неодноразово наголошувалося на важливості для людства екологічного виховання та освіти. Сьогодні цій проблемі в усьому світі приділяється велика увага. Можна сказати, що наш час — це період тотального екологічного всеобучу, коли основи екологічних знань викладають усім, починаючи з дитячого віку — в школах та інститутах, на різних семінарах і курсах, по радіо й телебаченню — та закінчуючи підвищенням рівня екологічної освіти керівників усіх рангів у всіх країнах, на всіх континентах.
У розвинених державах розроблені та вдосконалюються різні програми й концепції розвитку екологічної освіти, програми й плани підготовки спеціалістів-екологів сучасного рівня. Буквально за кілька останніх років видано багато посібників і підручників, науково-популярної й публіцистичної літератури, знято фільми й розроблено рекомендації еколого-освітнього змісту. В більшості країн світу екологія стала обов´язковою дисципліною в усіх школах і вищих закладах освіти, в багатьох вищих навчальних закладах створено кафедри або факультети екологічного профілю, проведено сотні екологічних національних і міжнародних семінарів, конференцій, з´їздів.
Велику еколого-просвітницьку роботу провадять у всьому світі організації «зелених», товариства з охорони природи, серед них такі відомі, як «Грінпіс», «Легамбіенте» та ін.
Ці важливі для цивілізації процеси екологізації свідомості населення, формування нового — екологічного світогляду, нової — екологічної культури цілком характерні й для України.
За останні п´ять років у нашій державі також розроблено програми й концепції розвитку екологічної освіти й виховання, видано посібники й підручники з екології, створено десятки кафедр і факультетів екологічного профілю в інститутах та університетах, започаткувалося багато журналів загальноекологічного, еколого-економічного, еколого-географічного змісту («Ойкумена», «Світ у долонях», «Пролісок», «Паросток», «Рідна природа» та ін.).
Ще в 1975 р. учасники Міжнародного семінару з екологічної освіти (Белград, Югославія) запропонували глобальну схему екологічної освіти. Відповідно до цієї схеми головною метою екологічної освіти має бути формування в населення планети усвідомлення того, що виникла життєво важлива глобальна проблема довкілля й усього, що з ним пов´язане, усвідомлення того, що довкіллям необхідно опікуватися й що для цього треба мати відповідні знання, досвід, уміння, мотивації та зобов´язання як для індивідуальної, так і для колективної роботи задля порятунку біосфери та запобігання майбутнім екологічним катастрофам.
Хто обчислить ту велику шкоду й той жахливий спадок, який ми залишаємо майбутньому через затримку та слабке поширення освіти, через неправильне витрачання коштів, через обмеження вільної, благородної людської особистості? (В. І. Вернадський).
У 1977 р. на Міжнародній конференції (Тбілісі) завдання й мету екологічної освіти було конкретизовано:
– сприяти чіткому усвідомленню того, що суспільство розвивається за тісних взаємозв´язків усіх природних і соціальних процесів;
– забезпечити кожній людині можливість здобути знання, право, досвід і умови їх реалізації, необхідні для захисту довкілля та його поліпшення;
– розробити нові алгоритми поведінки окремої людини, груп людей і суспільства як єдиного цілого стосовно довкілля.
Сьогодні активно розвиваються як формальна екологічна освіта (в школах, вищих навчальних закладах, інститутах підвищення кваліфікації), так і неформальна (за допомогою засобів масової інформації, кіно, музеїв, виставок, заходів природоохоронних товариств тощо).
Особливе значення розвиткові екологічної освіти й культури надається в усьому світі останніми роками, коли стало очевидно, що одними з головних причин невиконання ухвал міжнародних екологічних форумів, угод і конвенцій з охорони природи є саме низька екологічна культура більшості населення планети, низький рівень екологічної освіти й свідомості, зокрема осіб, які приймають важливі рішення. Тому в період з 1997 по 2003 р. на багатьох міжнародних зібраннях активно обговорювалися проблеми екологічної освіти й виховання та їхня роль в еколого-збалансованому розвиткові людства (Нью-Делі, 1997; Париж, 1998; Цюріх, 1999; Брюссель, 1999; Дакар, 2000; Йоганнесбург, 2002 та ін.).
У 2002 р. Міністерством освіти і науки Швеції разом із Міністерством охорони навколишнього середовища цієї країни за завданням Європейської економічної комісії ООН розроблено проект «Стратегії освіти з еколого-збалансованого розвитку й екологічної освіти ЄЕК ООН». У 2003 р. спеціальними робочими групами ЄЕК ООН закладено теоретичні основи стратегії щодо освіти задля стійкого розвитку та намічено шляхи її реалізації.
В усьому світі поширюються такі поняття, як «екологічна філософія життя», «екологічні пріоритети», «екологічний імператив», «екологічна парадигма» (система цінностей, підходів, принципів). Ці поняття обґрунтовуються й використовуються в системі екологічної освіти.
Сьогодні в світі екологічна освіта визнається одним із основних факторів екологізації всіх видів людської діяльності. Вона розглядається як самостійна й нагальна проблема, як важливий інструмент управління, головний важіль для вдосконалення моделі виробництва і споживання з урахуванням можливостей біосфери.
Період з 2005 по 2015 р. на Всесвітньому Самміті в Йоганнесбурзі рекомендовано об´явити десятиліттям освіти задля еколого-збалансованого розвитку.
У цей самий період в Україні також відбулася низка важливих подій, пов´язаних із розвитком екологічної освіти: наприкінці 2001 р. затверджено Концепцію екологічної освіти України, на початку 2002 р. — план заходів з її реалізації, наприкінці 2002 р. до Верховної Ради подано проект Закону України про екологічну освіту.
У 2001 р. в нашій країні створено перший спеціалізований вищий навчальний заклад — Одеський державний екологічний університет, базовий з підготовки кадрів для Міністерства екології і природних ресурсів України.