3. Зміст теми:

Гострий фарингіт (Pharyngitis acuta)

Гострий фарингіт, або гостре запалення слизової оболонки глотки, рідко має ізольований характер. Частіше це захворюван­ня спостерігається при гострому катарі верхніх дихальних шляхів, а також при деяких інфекційних захворюваннях — при кору, скар­латині, грипі та ін.

Крім того, тривале перебування на холоді, різкі й часті пере­ходи від низької до високої температури можуть сприяти виник­ненню гострого катару глотки.

Симптоми. Починається це захворювання з відчуття сухості і дряпання в глотці. Одночасно такі самі відчуття можуть бути в гортані і в носоглотці. Температура звичайно не підвищується або досягає субфебрильних цифр. Хворий скаржиться на загальне нездужання.

Під час огляду глотки виявляють інтенсивну гіперемію слизової оболонки; острівці лімфоїдної тканини соковиті і набухлі.

Лікування. Застосовують олійно-лужні і н г а л я ц і ї, п о л о с к а н н я горла 2% розчином борної кислоти або водним розчи­ном гідрокарбонату натрію, фурациліну (1 : 5000), 0,5% розчином таніну, призначають також саліцилові препарати (всередину).

Поряд з медикаментозним лікуванням доцільно призначити неподразну дієту, виключивши тимчасово гострі речовини рекомендують мінеральні води, змішувані з гарячим молоком. В чистому вигляді давати їх небажано, бо вони спричинюють до­даткове подразнення глотки.

Ангіна (Аngina)

Ангіна є гострим інфекційним захворюванням організму, при якому місцеві гострі запальні явища виражені у лімфоїдній тка­нині глотки (головним чином у піднебінних мигдаликах). Інфекція (частіше стрептококова) може бути внесена у мигдалики ззовні, через контакт з ангінозним хворим, а також з придаткових пазух носа при їх гнійному запаленні.

Поряд з реактивністю лімфатичного апарата глотки у виник­ненні ангін важливу роль відіграє стан реактивності всього орга­нізму.

Особливо часто виникають ангіни при охолодженні організму або при безпосередньому охолодженні піднебінних мигдаликів морозивом або крижаною водою.

Бувають ангіни професійного характеру. Перегрівання орга­нізму з дальшим охолодженням у цехах, де санітарно-гігієнічні та інженерно-технічні умови не на належній висоті, вплив хіміч­них речовин як подразників на верхні дихальні шляхи можуть бути факторами, що сприяють виникненню ангіни (Л, А. Луковський).

Таким чином, безпосередньою причиною ангін є інфек­ційний фактор, в результаті дії якого в організмі ство­рюється патологічне вогнище. Тяжкість самого ангі­нозного процесу та його початок залежать як від вірулентності збудника, так і від реактивності організму.

Ангінозним процесом можуть бути уражені як великі, так і малі мигдалики. Іноді доводиться спостерігати піднебінні мигдалики надзвичайно великих розмірів, але ангін у носія таких мигдаликів не буває. І, навпаки, малі мигдалики, сховані за дужками, можуть часто уражатися ангіною. Одним з пояснень цього факту можна вважати те, що у великих мигдаликах відбувається самоочищення їх від флори під час їди, при ковтанні, тоді як у мигдаликах, захо­ваних за дужками, видалення флори разом з грудочками їжі утруд­нене. Це сприяє розвиткові постійних імпульсів подразнення (Б. С. Преображенський).

При ангінах патогістологічні зміни в мигдали­ках характеризуються вираженою гіперемією, дрібноклітинною інфільтрацією та збільшенням фолікулів. Вени часто тромбовані, в лакунах при катаральній і лакунарній ангінах спостерігається ульцерація покривного епітелію. В паренхімі мигдаликів можуть бути вогнища некрозу з лейкоцитарною інфільтрацією навколо них. При фолікулярній ангіні в мигдаликах, крім зазначених вище змін, виявляють вогнища розпаду тканини навколо нагноє­них фолікулів.

Отже, запальний процес при ангіні має дифузний характер, поширюючись на паренхіму і фолікулярний апарат мигдаликів.

Розрізняють катаральну, фолікулярну та ла­кунарну ангіни.

Катаральна ангіна (Angina catarihalis). Катаральна ангіна (має значно легший перебіг, ніж фолікулярна і лакунарна. Хворі cкаржатьcя на відчуття паління в горлі, головний біль, загальну слабість. Температура підвищена до субфебрильних цифр у дорослих, у дітей вона досягає 38—39°.

Під час огляду ротоглотки виявляють, що мигдалики при­пухлі, слизова оболонка, яка вкриває їх, піднебінні дужки і край м'якого піднебіння гіперемовані. Спостерігаються також ущіль­нення і болючість підщелепних лімфатичних вузлів.

У діагностиці катаральної ангіни можливі помилки в зв'язку з ігноруванням анамнестичних даних, неправильною технікою огляду глотки, помилковим трактуванням видимих змін у ротоглотці і недостатнім загальним дослідженням хворого. Особливо часто лікарі недостатньо диференціюють катаральну ангіну з гос­трим катаром верхніх дихальних шляхів і гострим фарингітом.

При належному лікуванні ангіна минає через 4—5 днів.

Фолікулярна ангіна (Angina follicularis). Фолікулярна ангіна має значно тяжчий перебіг порівняно з катаральною.

Хворі скаржаться на сильні болі при ковтанні, загальну слабість, головні болі, болі в кінцівках і поперековій ділянці. | Температура підвищена до 39—40°.

Під час огляду виявляють, що лімфатичні підщелепні | вузли збільшені, болючі при пальпації, піднебінні мигдалики | збільшені і гіперемовані, на поверхні їх видно окремо розміщені І білувато-жовті гноячки (запалені фолікули). На 2-й або 3-й день " фолікули розкриваються, і вміст їх виходить на поверхню. Ще через 2—3 дні виразка вкривається слизовою оболонкою. Таке спорожнення гнійних фолікулів можли­ве в лакуни, вздовж яких є багато фолікулів

В разі нагноєння фолікулів, розмі­щених у товщі лімфоїдної тканини, якщо продукти їх розпаду не проникають у лакуни, може утворитися внутрішньо-мигдаликовий абсцес або гнійне запа­лення паратонзилярної клітковини за типом флегмони. В період найсильнішого розвитку ангіни (на 2—3-й день) в крові визначається лейкоцитоз (10 000— 16000 в 1 мм³}.

При відповідному лікуванні і від­сутності ускладнень з боку інших ор­ганів фолікулярна ангіна через 5—7 днів минає. Перші два тижні після зниження температури і видужання треба стежити за функцією нирок та серцево-судинної системи, бо можуть бути ускладнення.

Лакунарна ангіна (Angina lacunaris) Лакунарна ангіна, як і фолікулярна, має тяжкий перебіг. Починається вона з підвищення температури (до 38—39° С і більше). Хворі відчувають загальну слабість, скаржаться на головний біль і біль у глотці при ковтанні. У дітей лакунарна ангіна, як і інші види ангін, може супроводжуватися блюванням і розладом функції шлунково-кишко­вого тракту.

Під час огляду виявляють збільшення підщелепних лімфо­вузлів і болючість їх при пальпації. Піднебінні мигдалики збіль­шені, гіперемовані в ділянці лакун, навколо них на слизовій обо­лонці видно утвори жовтувато-білого кольору, іноді з сірувато-брудним відтінком у вигляді окремих смужок. Далі, на 2—3-й день перебігу ангіни, нашарування, зливаючись між собою, займають більшу частину поверхні мигдалика і нагадують дифтерію зіва.

Ці нашарування на 2—3-й день перебігу ангін легко знімаються, чим відрізняються від дифтерійних нашарувань, які важко відокрем­люються від підлеглих тканин. На висоті ангіни в крові визна­чається помірний лейкоцитоз — 10 000—12 000 в 1 мм³.

При відповідному лікуванні захворювання минає через 5—б днів.

Лакунарну ангіну треба диференціювати з дифте­рією. При дифтерії нашарування мають перламутрово-білий колір, іноді жовтуватий, а при токсичній дифтерії — брудно-сірий і бу­рий колір. Нашарування при дифтерії часто поширюються за межі миг­даликів на слизову оболонку м'якого піднебіння і дужок. Крім зазначених змін у піднебінних мигдаликах при дифтерії завжди виявляють пакет лімфовузлів, особливо в підщелепній ділянці, а при токсичній дифтерії — набряк м'яких тканин підщелепної і підборідної ділянок. Загальний стан при дифтерії значно порушується у зв'язку з вираженою інтоксикацією.

Виразковий процес і сірі нашарування на мигдаликах бувають і при ангіні Сімановського—Венсана. Але у переважної більшості хво­рих при цій ангіні уражується один мигдалик, а при дифтерії і ла­кунарній ангіні — звичайно обидва.

Зміни в глотці і в мигдаликах можуть бути при скарлатині та інших інфекційних захворюваннях. Тому обов'язковий огляд усього тіла хворої дитини при будь-якій ангіні з метою виявлення висипань.

Профілактика ангін. Насамперед потрібні санітарно-гігієнічні, протиепідемічні і загально-профілактичні заходи.

Слід звертати особливу увагу на додержання санітарно-гігієнічних норм, очищення і оздоровлення повітря в громадських і житлових приміщеннях за допомогою вентиляції, ультрафіолетового опромінювання та ін. Велике значення мають профілактичні заходи щодо поліпшення умов праці на промисло­вих підприємствах, де можливе забруднення атмосфери патоген­ною флорою або шкідливими речовинами виробництва.

Хворих на ангіну треба ізолювати, щоб запобігти поши­ренню хвороби. Це особливо старанно треба робити в дитячих колективах (школи, інтернати, дитячі садки тощо).

Щоб запобігти ангінам, необхідні такі заходи: своєчасне усу­нення гнійних вогнищ у носі та придаткових пазухах носа, догляд за порожниною рота, лікування каріозних зубів; загартування організму, яке треба починати ще в ранньому дитячому віці для підвищення опірності до охолодження та інших зовнішніх несприятливих факторів.

Особливу увагу треба звернути на харчування дитини. Їжа дітей з 2-річного віку повинна мати в своєму складі невелику .кількість гострих харчових речовин з метою «тренування» слизової .оболонки проти подразнення. Давати дітям морозиво і газовану .воду на льоду не рекомендується до 5-річного віку, бо можуть виникнути гострі катари верхніх дихальних шляхів і ангіни. Дітей з 2-річного віку треба поступово привчати пити холодну воду (12—20° С), що підвищує опірність глотки до охолодження. Їжа повинна бути висококалорійною, багатою на вітаміни.

Лікування. Хворому призначають ліжковий режим на весь період гіпертермії, полоскання горла розчинами антисептиків (2% борна кислота, фурацилін 1 : 5000, новоіма­нін з розрахунку 5 мл 1% спиртового розчину на 500 мл води, прополіс 30—40 крапель 20% спиртової настойки на склянку .теплої води, зігрівальні компреси на шию, парові інгаляції та ін. Призначають антибактеріальні препарати, першою лінією – захищені клавулановою кислотою амінопеніциліни, цефалоспорини І покоління, антибіотиками резерву є макроліди. Призначають також антигістамінні препарати, жарознижуючі.

Паратонзилярний абсцес (Abscessus paratonsillaris)

Одним з ускладнень ангін, частіше фолікулярної, є утворення гнояка навколо піднебінного мигдалика, в паратонзилярній клітковині, куди інфекція проникає через тромбовані вени або по лімфатичних шляхах.

Паратонзилярний абсцес починається частіше в період затихання основної хвороби (фолікулярної або лакунарної ангіни) або навіть через кілька днів після зникнення всіх ознак ангіни.

Симптоми. У розвитку паратонзилярного абсцесу можна виділити три стадії: 1) ексудативно-інфільтративну, 2) абсцедуючу і 3) зворотного розвитку.

Уже при початкових проявах захворювання хворі відчувають б і л ь у глотці з одного боку. Біль швидко посилюється і вже на і 2-й або 3-й день ковтання стає майже неможливим. Температура підвищується до 38—39°. У крові — виражений лейкоцитоз (до 20 000 в 1 мм³), прискорена РОЕ. Мова у такого хворого стає гуг­нявою, невиразною.

Слиновиділення досягає значної міри, слина густа, тягуча і важко відпльовується. Хворий тримає голову, нахиливши її вниз і в хворий бік, тобто створюючи умови для розслаблення мускулатури шиї з хворого боку, що зменшує болючість у глотці.

Страждання хворого досягають кульмінації на 5—6-й день захворювання, коли величезна кількість ексудату розширює навколишні тканини, посилюючи біль. При ковтанні їжа часто потрапляє в носоглотку і в ніс у зв'язку з набряклістю м'якого піднебіння. Сон і апетит порушені. Під час огляду хворого виявля­ють припухлі шийні і підщелепні лімфа­тичні вузли, в глотці — гіперемію слизо­вої оболонки і випинання м'якого під­небіння з хворого боку. Язичок майже , завжди набряклий і нерідко стикається з коренем язика, що призводить до від­чуття стороннього тіла і до постійного відхаркування.

В результаті порушення навколиш­нього лімфо- і кровообігу з протилеж­ного боку, що викликає деякий набряк тканин, зів стає вузьким і дихання утруднюється. Звертає на себе увагу утруднене розкривання рота (через інфільтрацію бічної замигдаликової ділянки), що заважає огляду ротоглотки. Найчастіше гнояк локалізується в клітковині попереду мигдалика на рівні основи язичка, тобто в ділянці надмигдаликової ямки. В цьому місці буває найбільше випинання, іноді можна побачити жовтувату пляму, тобто просвічування ексудату (верхній, або передньо-верхній, навколомигдаликовий абсцес) (мал. 74).

Крім зазначеної форми спостерігається задній навколомигдаликовий абсцес, при якому гній скупчується в тканинах між мигдаликом і задньою дужкою. Запальний процес, що локалізує­ться в цій ділянці, приводить до відсування мигдалика наперед разом з передньою піднебінною дужкою. Клітковина за задньою дужкою інфільтрується і випинається в середню частину глотки.

Спостерігається ще нижній навколомигдаликовий абсцеа, при якому гній скупчується між піднебінним і язиковим мигдаликами, позаду нижньої половини передньої піднебінної дужки. В цій ділянці бувають найбільші запальні зміни, а різко виражений набряк відсуває мигдалик вгору. При такій локалізації абсцесу утруднюється рух нижньої щелепи.

Відносно рідко спостерігаються зовнішні навколомигда-ликові гнояки, коли з мигда­лика інфекція проникає в клітковину, розміщену латеральне, викликаючи зміни під кутом нижньої щелепи у вигляді болючої припухлості, що поширюється донизу на рівні переднього краю грудинно-ключично-сосковото м'яза.

Треба ще вказати на внутрішньомигдаликовий абсцес, при якому місцеві зміни характе­ризуються насамперед однобічністю ураження. Піднебінний мигда­лик при абсцесі набряклий і виступає за дужки. У мигдалику часто є поодинокі вогнища розм'якшення, іноді множинні дрібні абсцеси. Симптоми загалом ті самі, що й при інших описаних вище формах паратонзилярного абсцесу, але вони не такі виражені.

Зазначені форми навколомигдаликових абсцесів можуть само­вільно розкриватися, звичайно вони минають протягом 5—8 днів.

Паратонзилярний абсцес — тяжке захворювання, що може призвести до різних змін внутрішніх органів (печінки, нирок, серцево-судинної системи), а також центральної нервової системи.

Лікування. Застосовуються консервативні і хірургічні методи лікування паратонзилярних абсцесів.

До консервативних методів належать зігріваль­ні компреси нашию, парові інгаляції, внутрішньом'язове введення антибіотиків. Показані болезаспокійливі, протизапальні, а також десенсибілізуючі засоби. На початку розвитку абсцесу іноді можна ліквідувати його, вводячи 2 рази на добу в паратонзилярну ділянку пеніцилін по 100 000 ОД, розчинений у 2 мл 0,5% розчину новокаїну. В пізніших стадіях консервативне лікування не дає ефекту.

Хірургічне втручання полягає в розкритті абсцесу або у вилущуванні мигдалика на хворому боці. Розрізають абсцес скальпелем на місці найбільшого випинання. В розріз вводять корнцанг у напрямі передбачуваного скупчення гною і, розширюючи бранші інструмента, випускають гній.

При передньо-верхньому паратонзилярному абсцесі, коли гній скупчується головним чином у надмигдаликовій ямці, його можна розкрити, вводячи в ямку зігнутий корнцанг через верхню частину мигдаликової ніші . Гній звичайно виділяється під тиском. Наступного дня можна перевірити корнцангом, чи є вміст у порож­нині абсцесу. Відсутність гною є ознакою цілковитого спорожнення гнояка. Залишки гною виходять через розширений отвір. В разі потреби вдаються до тонзилектомії. Під місцевою анестезією за допомогою зрошення слизової оболонки зіва 1% розчином дикаїну з наступною інфільтраційною анестезією новокаїном вилущують мигдалик, який фактично вже відшарований гнояком від підлеглої тканини і легко вилущується тупим способом. Кровотеча під час операції, як правило, незначна.

Загальне поліпшення стану настає швидко, температура зни­жується, відновлюються ковтання, сон, апетит та ін.

Заглотковий абсцес (Abscessus retropharyngealis)

Це захворювання являє собою нагнійний процес лімфатичних вузлів заглоткового простору. Заглотковий абсцес спостерігається у ранньому дитячому віці (частіше до 2 років). Після 5—6 років передхребтові лімфатичні вузли зникають і тому в такому віці заглоткові абсцеси майже не бувають, крім натічних абсцесів при туберкульозному спондиліті. У зв'язку з тим, що серединна зв'язка глотки поділяє задню її cтінку на дві половини — праву і ліву, нагноєння лімфовузлів спостерігається тільки в одній половині середнього відділу глотки.

Симптоми. Виникнення заглоткового абсцесу призводить до ряду місцевих і загальних змін в організмі дитини. Вже на початку захворювання настають розлади ковтання, дитина, ков­таючи їжу, скрикує і перестає ссати. Їжа нерідко потрапляє в гор­тань, що супроводиться частими приступами кашлю. Далі, через 4—5 днів, утруднюється дихання як в горизонталь­ному, так і у вертикальному положенні. Дитина стає неспокійна, часто прокидається, відмовляється від їжі. Голос у неї глухий, з гугнявим відтінком. Температура підвищується до 38—39°, але далі може знизитись до субфебрильної. У зв'язку з порушенням ковтання дитина швидко виснажується до розвитку г і п о т р о ф і ї. Заглотковий абсцес може тривати до 2 тижнів, не розкрива­ючись спонтанно.

Під чає огляду у ряду хворих виявляють випинання в ділянці шиї у вигляді м'якої і злегка пружної інфільтрації з хворого боку. Ці зміни в ділянці шиї пояснюються тим, що гнояк у дитя­чому грудному віці з ретрофарингеального простору, у зв'язку з недосконалою і ще не закінченою будовою міжфасціальних просто­рів шиї, проникає в глибокі відділи тканин у напрямі до зовніш­ньої поверхні. Після розкриття гнояка випинання на шиї зникає.

Глотку, особливо нижні її відділи, за допомогою звичайної фарингоскопії часто не вдається оглянути через значний опір дітей. Крім того, натискування на корінь язика може призвести до рефлекторної зупинки дихання в зв'язку з тисненням на гілки блукаючого нерва. В такому разі треба негайно припинити огляд. Для уточнення діагнозу необхідно зробити пальцьове дослі­дження, якщо гнояк локалізується у нижніх відділах глотки. Пальцем завжди можна відчути пружний опух з флуктуацією, що є незаперечним доказом наявності гнояка. Прогноз при заглоткових абсцесах у дітей дуже серйозний. Несвоєчасне розпізнання абсцесу та його прогресування може призвести до ядухи або проникнення інфекції в середостіння і ви­кликати гнійний медіастиніт, який закінчується здебільшого летально.

Лікування. Заглоткові абсцеси треба лікувати тільки хірур­гічним способом. З цією метою роблять пункцію гнояка, проникаючи туди під контролем пальця. Після пункції також по ходу пальця вводять скальпель і розрізають гнояк якнайнижче, щоб краще відтікав гній.

Можна робити розріз і без попередньої пункції, якщо лікар впевнений у наявності абсцесу. Відразу ж після розрізу треба швидко нахилити дитину вниз. Наступного дня контролюють вміст абсцесу, вводячи в розріз корнцанг, щоб розширити його і видалити залишки гною.

Видужання після розкриття заглоткового абсцесу настає швидко.

Виразково-плівчаста ангіна (Angina ulcero-membranacea)

Хвороба частіше спостерігається у ослаблених осіб з гіпо- та авітамінозом. Виразково-плівчасту ангіну у 1888 р. докладно опи­сав Є. П. Боткін, який назвав її фінляндською жабою, а в 1890 р.— М. П. Симановський під назвою виразкового фарингіту.

Виразково-плівчаста ангіна виникає внаслідок симбіозу бакте­рій — веретеноподібної палички (Вас. fusiformis) і особливого виду спірохети (Spirochaeta buccalis). Зазначені бактерії часто гніз­дяться в яснових кишенях порожнин рота, але їх можна іноді спостерігати і в самих піднебінних мигдаликах. Виявив ці бактерії в 1894 р. Венсан, тому захворювання має назву ангіна Симановського — Венсана.

Триває захворювання від 2 до 4 тижнів. Найчастіше хвороба характеризується ульцерацією одного піднебінного мигдалика. Виразкова поверхня мигдалика, поступово поглиблюючись і розши­рюючись у зв'язку з некрозом, може займати весь мигдалик і на­віть переходити за межі мигдалика. Виразкова поверхня вкрита бруднувато-сірим нальотом, який, відокремлюючись, замінюється іншим.

Симптоми. Загальний стан хворих при виразково-плівчастій ангіні порушується мало. Хворий може не відчувати хворобливих проявів у глотці. Може бути незначний біль у зіві. Регіонарні лім­фатичні вузли збільшені, трохи болючі.

Температура рідко досягає високих цифр, частіше вона бував субфебрильною. Однією з характерних ознак е неприємний запах з рота.

Ангіна Симановського—Венсана зрідка супроводиться помір­ним лейкоцитозом, причому спостерігається збільшення лімфоцитів і мононуклеарів за рахунок нейтрофільних полінуклеарів. З інших змін білої крові можна вказати на зменшення еозинофілів. ШОЕ може бути прискорена до 20 мм за 1 год.

Діагноз виразково-плівчастої ангіни підтверджується на під­ставі клінічних і бактеріологічних досліджень. Треба диферен­ціювати виразково-плівчасту ангіну з дифтерією зіва, з сифі­лісом у третинному періоді і з захворюваннями крові.

Лікування. Насамперед треба призначити вітамінізовану їжу і самі вітаміни, краще полівітаміни. З лікарських засобів з успі­хом застосовується полоскання горла 2% розчином бертолетової солі або 5% перекисом водню (1 столова ложка на 1 склянку води). Дуже ефективний новарсенол на гліцерині для змазування виразкової поверхні (1 раз на день). Лікувальна дія такого методу виявляється уже після 3—4 змазувань. Якщо уражено не тільки піднебінний мигдалик, а й сусідні тканини, новарсенол, розчине­ний у 5 лід дистильованої води, можна вводити внутрішньовенне (починаючи з 0,15 до 0,45 г). Добрий терапевтичний ефект дає, за спостереженнями В. А. Ратнера, змазування ураженого мигдалика 5% розчином хромової кислоти.

Агранулопитарна ангіна (Angina agranulocytotica)

Сама назва хвороби свідчить про захворювання крові — агранулоцитоз — з одночасним ураженням лімфоїдного апарата глотки, а нерідко й гортані та стра­воходу.

Є повідомлення про можливий розвиток агранулоцитозу внаслі­док застосування сульфаніламідних препаратів, амідопірину та інших лікарських речовин (сальварсан, деякі препарати золота та ін.).

Вважають, що агранулоцитоз є захворюванням інфекційно-ток­сичного походження.

Суть хвороби полягає в тому, що в результаті токсичної дії на лейкопоез у периферичній крові швидко зменшується кількість зернистих лейкоцитів. Отже, в крові різко зменшуються, а іноді і цілком зникають нейтрофіли, еозино­філи і базофіли. Орієнтовна гемограма при агранулоцитарній ангіні така: еритроцити — 3 500 000, лейкоцити — 1000, базо­філи — 0, еозинофіли — 0, нейтрофіли: мієлоцити — 0, юні — О, паличкоядерні — 1%, сегментоядерні — 17%, лімфоцити — 80%, моноцити — 2%. Таким чином, при агранулоцитозі змінюється тільки біла кров з різким падінням загальної кількості лейкоцитів. У білій крові основну масу становлять лімфоцити, тобто агрануло­цити, моноцити і лімфоїдно-ретикулярні клітини.

Симптоми. Хвороба починається раптовим підвищенням температури до 40°. Далі з'являються сильні болі в горлі, які при ковтанні стають нестерпними. Захворювання на агранулоцитарну ангіну надзвичайно тяжке. Під час огляду хворого виявляють землистий колір шкіри обличчя, жовтяничне забарвлення еклер, запалі очі, обкладений сухий язик, запах з рота. Температура висока, іноді супроводиться ознобами, пульс частий, слабкого наповнення. Швидко наростають зміни у нирках: з'являється білок, зменшується діурез.

Під час огляду ротоглотки і різних відділів глотки виявляють ульцерації некротично-гангренозного характеру, частіше на піднебінних мигдаликах, вкриті в'язким слизом бурувато-сірого кольору. Спостерігаються точкові і більші множинні під­слизові геморагії. Некротично-гангренозні зміни іноді можуть поширитися на розміщені нижче дихальні і травні шляхи

Й. А. Кассірський розрізняє такі форми агранулоцитозу:

1) глотково-ротову (ангінозну), 2) кишкову (тифоїдну) 3) ле­геневу (пневмонічну і гангренозну).

Хвороба триває від кількох днів до 3—4 тижнів. У одних хво­рих спостерігається блискавична форма агранулоцитозу, у інших він має затяжний характер. Прогноз завжди дуже серйозний.

Лікування. Запропоновано багато засобів для лікування агра­нулоцитозу, але більшість з них виявилися неефективними. Засто­совують рентгеноспромінювання трубчастих І кісток для активізації лейкопоезу. Позитивно діє передивання крові, плазми, внутрішньовенне і підшкірне введення, глюкози. З певним успіхом застосовують пеніцилін. Найефективнішим засобом є пентоксил (4-метил-5-оксиметилурацил), який призначають всередину в порошках по 0,2—0,3 три рази на день.

Моноцитарна ангіна (Angina monocytotica)

Ця форма ангіни описана під різними назвами. Ще в 1885 р. Н. Ф. Філатов перший описав своєрідне захворювання дітей, ви­кликане невідомим збудником під назвою ідіопатичного запалення лімфатичних залоз. Пфейффер назвав це захворювання залозистою гарячкою. Далі звернули увагу на те, що в крові при цьому захворюванні е велика кількість мононуклеарів. Це дало привід розглядати інфекційний мононуклеоз,, моноцитарну ангіну і залозисту гарячку як одне захворювання.

Є дві теорії виникнення моноцитарної ангіни — вірусна і лістерельозна.

Спостерігається моноцитарна ангіна у осіб молодого віку — від 12 до ЗО років. Характеризується це захворювання моноцитарною реакцією, головним чином з підвищеним загальним лейкоцито­зом. У гемограмі картина білої крові набуває приблизно такого вигляду: лейкоцитів — 14000, еозинофілів — 1%, паличкоядерних (нейтрофілів) — 2%, сегментоядерних — 32%, лімфоцитів— 25%, моноцитів — 40%.

Симптоми. Хвороба починається загальним нездужанням, під­вищенням температури до 38—39° і болями в горлі. Вже на 2—3-й день з початку захворювання виявляються збільшені і трохи болючі шийні лімфатичні вузли. Селезінка також збільшена і

ущільнена.

Піднебінні мигдалики збільшені, гіперемовані. В перші дні на них видно окремі острівці нальотів, які через кілька днів зли­ваються, і нальоти вкривають весь мигдалик. Нальоти мають злегка жовтуватий колір і деякий блиск. Через 5—7 днів частина нальотів відокремлюється як пластівці. В цей період і трохи піз­ніше нальоти легко знімаються ватною кулькою. На місці знятих нальотів можуть з'явитися нові. Тільки через 2 тижні нальоти поступово зникають і хворий одужує. Таким чином, захворювання триває 2—3 тижні.

Моноцитарну ангіну треба диференціювати в ос­новному з дифтерією зіва, для чого роблять бактеріологічне дослі­дження мазка з піднебінних мигдаликів і враховують ряд особли­востей у перебігу дифтерії (інтоксикація та інші ознаки, про які йти­меться нижче).

Лікування. Специфічного лікування немає. Хворому потрібний суворий постільний режим протягом усього періоду хвороби та вітамінізована їжа. Призначають антибіотики — тераміцин, стреп­томіцин та ін. Сульфаніламідні препарати не рекомендуються, бо нейтропенія створює небезпеку розвитку агранулоцитозу. З місце­вих засобів застосовуються лужні полоскання (2% розчин гідро­карбонату натрію), відвар шальвії і ромашки, 2% розчин борної кислоти, слабкі розчини фурациліну (1 : 6000—8000) та інші анти­бактеріальні лікарські речовини.

Дифтерія зіва (Diphtheria faucium)

Дифтерія— гостре інфекційне захворювання, яке викли­кається паличкою Леффлера. Хворіють на неї частіше діти від 2 до 7 років. Захворювання настає внаслідок контакту з хворими на дифтерію або з бацилоносіями палички Леффлера. Можливе зараження через предмети (іграшки та ін.), якими корис­тувався хворий на дифтерію.

Іноді на дифтерію може захворіти група дітей у дитячих закла­дах, якщо не було вжито відповідних профілактичних заходів. Такі спалахи дифтерії спостерігаються дедалі рідше у зв'язку з профілактичними щепленнями та старанним обстеженням дітей на бацилоносійність перед прийомом у дитячі лікувально-оздо­ровчі заклади.

Катари верхніх дихальних шляхів і такі інфекційні захворю­вання, як кір, коклюш, грип, можуть сприяти зараженню дифтерією і несприятливо впливають на її перебіг.

Патологоанатомічна кар­тина дифтерії зіва характеризується тим, що найчастішою локалізацією її є піднебінні мигдалики, на яких спосте­рігаються характерні зміни у вигляді припухлості, гіперемії і нальотів жовту­вато-білого або сірувато-бурого кольору. Ці нальоти виникають внаслідок набу­хання і розпушення епітелію, міжклі­тинні простори якого заповнюються щільною сіткою фібрину.

Під впливом дифтерійного токсину епітелій і фібрин некротизуються, причому в легких випадках некроз обмежується епітеліальним шаром, а у тяжких — призво­дить до гангренозного розпаду поверхневих шарів з утворенням нальотів буруватого кольору, міцно з'єднаних з підлеглою здоровою тканиною.

Іноді специфічне дифтерійне запалення поширю е-| т ь с я на сусідні ділянки зіва: піднебінні дужки, м'яке піднебіння, слизову оболонку глотки, а також на носоглотку (через слу­хові труби) — барабанну порожнину. Некротичні ділянки на місці фіброзних нальотів, що відпали, швидко епітелізуються з утворенням ніжної рубцевої тканини.

Симптоми. За тяжкістю перебігу дифтерію поділяють на легку (локалізовану) форму і тяжку, токсичну.

Легка форма дифтерії починається нездужанням і млявістю, втратою апетиту, головним болем. Під час огляду звертає на себе увагу блідість шкірних покривів. Хвороба супроводиться субфебрильною і зрідка — високою температурою. При огляді зіва і глотки в перші дні хвороби видно окремі сірувато-жовті нальоти на почервонілому і набухлому мигдалику. Досить швидко на­льоти зливаються між собою, набуваючи жовтувато-сірого забар­влення. Через 5—7 днів нальоти відокремлюються, і поверхнева ульцерація обмежується тільки епітелієм, який швидко регенерує.

Токсична форма дифтерії має надзвичайно тяжкий перебіг. Хворий малорухомий, байдужий до всього. Шкірні покриви — блідо-сірого кольору. Пульс прискорений, аритмічний, слабкого наповнення. Температура може досягти високих цифр, але буває і субфебрильна. В підщелепній ділянці з обох боків є набряклість шийної клітковини і пакети збільшених лімфовузлів. У зіві слизова оболонка, особливо в ділянці піднебінних мигдаликів, набрякла, вкрита сірувато-бурими плівками. Під ними — гангренозний роз­пад епітелію і підепітеліального шару. Ульцерації гангренозного характеру проникають іноді вглиб піднебінних мигдаликів і нав­кружних тканин. Процес має тенденцію до поширення в носоглотку, порожнину носа і в гортань. Голос стає хриплий, з носа може виділятися кривависто-серозний секрет неприємного запаху. Якщо своєчасно не вжити специфічного лікування, то хворий гине при явищах тяжкого токсикозу і ураження внутрішніх органів. Нерідкі паралічі м'язів глотки і, зокрема, м'якого піднебіння.

В пізніші періоди — через 3—4 тижні після початку хвороби — виникають післядифтерійні паралічі блукаючого, окорухового та інших нервів.

Однак не завжди дифтерія зіва має класичний перебіг, описа­ний вище. Іноді спостерігається катаральна форма дифтерії без нальотів і вираженої інтоксикації. При бактеріологічному дослі­дженні слизу з зіва знаходять збудника дифтерії. Контакт цих хво­рих із здоровими людьми може призвести до зараження і виник­нення типової класичної форми дифтерії.

Диференціювати дифтерію треба з ангінами, зокрема лакунарною: нальоти, які швидко розширюються і зливаються, характерні зміни піднебінних мигдаликів, виражена інтоксикація, помірне підвищення температури свідчать про дифтерію. Обов'яз­ково треба зробити бактеріологічне дослідження на паличку Леффлера.

Прогноз при токсичній формі дифтерії дуже серйозний, при локалізованій — сприятливіший.

Лікування. Не тільки типові форми дифтерії, а й ангіни, підозрілі на дифтерію, слід негайно, не чекаючи результатів бак­теріологічного дослідження, лікувати специфічними сироват­ками. Антидифтерійна сироватка вводиться за Безредкою: спочатку 0,5—1 мл, а через 1—2 год — повну ліку­вальну дозу.

Дозування протидифтерійної сироватки залежить в основному від форми дифтерії і до певної міри — від віку хворого. При лока­лізованій формі вводиться внутрішньом'язово 20 000—ЗО 000 анти­токсичних одиниць (АО), а при токсичній — 60 000—100 000 АО. Через 12—24 год повторно вводять ту саму дозу. Якщо загальний тяжкий стан триває і токсичні явища наростають, вводять подвійну дозу протидифтерійної сироватки порівняно з введеною напере­додні.

Щоб запобігти розвиткові сироваткової хвороби, користуються сироваткою, максимально очищеною від білків.

Поряд з специфічним лікуванням необхідно застосовувати антибіотики і серцеві засоби під час перебігу дифтерії, загальнозміцнюючі — в період видужання; їжа повинна бути калорійною й вітамінізованою.

Профілактика. Одним з найважливіших профілактичних заходів е протидифтерійні щеплення, які органі­зують органи охорони здоров'я.

Боротьба з бацилоносійством повинна за­ймати важливе місце в загальному плані профілактичних протидиф­терійних заходів. Застосування антибіотиків у вигляді крапель у ніс і полоскання горла, а також санація зіва і носоглотки (вида­лення піднебінних мигдаликів при наявності хронічного тонзиліту, І який часто загострюється, і аденотомія при гіпертрофії глоткового мигдалика) є до певної міри профілактичними заходами проти дифтерії.