2.2. Огляд наукової думки про допоміжні (вторинні) джерела сучасного міжнародного права

Джерелом міжнародного права є спосіб вираження волі суб'єктів міжнародного права. У джерелах відображаються результати процесу створення норм міжнародного права. Як образно зазначає С. С. Алексєєв, джерела права представляють собою єдине «місце перебування» юридичних резервуар, в якому юридичні норми тільки й знаходяться і звідки ми їх «черпаємо».

Офіційний характер джерел міжнародного права надається, як правило, двома шляхами: а) шляхом правотворчості, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, зміст норми права або рекомендації міжурядових організацій; б) шляхом санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичайні норми, надають їм юридичну силу.

Джерела міжнародного права можна об'єднати в три групи: основні, похідні (вторинні) та допоміжні.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН у першу групу входять договори, міжнародно-правові звичаї і загальні принципи права.

До вторинних джерел відносяться резолюції і рішення міжурядових організацій.

Допоміжними джерелами є рішення, доктрина і односторонні заяви держав, прийняті відповідно до міжнародного права.

ІІІ.Зміст загальних принципів сучасного міжнародного права та їх значення для розвитку системи міжнародного права 3.1. Поняття загальних принципів сучасного міжнародного права. Їх функції та джерела, що їх відображають. Класифікація основних принципів міжнародного права – явище виключно доктринального характеру. Сьогодні не існує жодного міжнародного-правового документа, який класифікував би основні принципи чи хоча б указував на можливості критерії такого поділу принципів. Міжнародне право досить жорстко підходить до формулювання основних принципів. Зазвичай беруться до уваги 3 джерела, в яких держави прямо ставили за мету сформулювати основні принципи міжнародного права: Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права і Заключний акт Гельсінки 1975 року. Статут і Декларація називають тільки 7 принципів: 1) не застосування сили або загрози силою; 2) мирного вирішення міжнародних спорів; 3) невтручання; 4) співробітництва; 5) рівноправ’я і самовизначення народів; 6) суверенної рівності держав; 7) добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом; Гельсінський акт 1975 року додатково назвав ще 3 принципи: 8) територіальної цілісності; 9) поваги прав людини; 10) непорушності кордонів; Останній принцип визнано лише щодо європейського регіону, а значить, не може вважатися універсальним. Отже, основні міжнародні-правові акти принципово зупиняються лише на дев’яти універсальних принципах міжнародного права. Ситуація змінюється, якщо брати до уваги інші декларації Генеральної Асамблеї ООН, а саме Декларацію про надання не залежності колоніальним країнам і народам( 1960 р.), Декларацією про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 рік. Численні резолюції ООН називали такі принципи: справедливості, добросовісності, не зловживання правом, добросусідства, спільної спадкоємності людства, охорони навколишнього середовища тощо. Окремі автори відразу ж запровадили зазначені принципи до своїх класифікацій основних принципів міжнародного права, не звернувши уваги на досить слушне застереження Інституту міжнародного права про те, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН вживають поняття «принцип» частіше не правовому значенні. Як зауважує І.І. Лукашук, це поняття використовується в таких значеннях: 1) як правове і як не правове; 2) як норма вищого чи не вищого порядку; 3) як норма, породжує конкретні правила; 4) як норма, важлива для цілої резолюції; 5) як ціль, якої необхідно досягти як вимоги до правової чи іншої політики; 6) як керівна засада для тлумачення; Якщо взяти до уваги окремі дослідження вчених або рішення наукових асоціацій, то кількість «основних» принципів міжнародного права сягне нескінченності. Досить часто до принципів, визначених в основних документах ООН, науковці додають свої, збільшуючи їхню кількість, таким чином у декілька разів. Лише в Декларації про прогресивний розвиток міжнародного публічного права, які стосуються нового економічного порядку, ухваленій на конференції Асоціації міжнародного права 1986 р., було названо такі принципи: 1) панування міжнародного публічного права у міжнародних економічних відносинах; 2) добросовісне виконання зобов’язань; 3) принцип справедливості і солідарності; 4) право на допомогу та сприяння в розвитку; 5) обов’язок співробітничати в глобальному розвитку; 6) невід’ємний суверенітет над природними ресурсами, економічною діяльністю і багатствами; 7) право на розвиток; 8) принцип спільної спадкоємності людства; 9) принципи рівності і недискримінації; 10) принцип рівноправної участі країн, що розвиваються, в міжнародних відносин; 11) принцип матеріальної рівності; 12) права кожної держави на блага науки і технології; 13) принцип мирного вирішення спорів; Ясна річ, що за такої «принципотворчості» необхідно класифікація хоча б для того, щоб їх запам’ятати. Кількість класифікацій на сьогодні, мабуть, не менша за кількість основних принципів міжнародного права. Не применшуючи решти класифікації, розглянемо деякі з них: ( окремі автори пропонують кілька класифікацій). Так, В.П. Панов, М.Ф. Філімонова, С.В.Шульга пропонують таку класифікацію: 1) принципи забезпечення і захисту глобальних цінностей ( а) поваги прав та основних свобод людини; б) захисту навколишнього середовища; в) рівності самовизначення народів і націй); 2) принципи мирного співробітництва (а) співробітництва держав; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; г) невтручання у внутрішні справи держав; д) поваги державного суверенітету); 3) принципи забезпечення миру та безпеки людства (а) заборона застосування сили і загрози силою; б) мирного розв’язання спорів; в) непорушності кордонів; г) загального і повного роззброєння; д) територіальної цілісності); 4) спеціальні принципи ( практично всі з перерахованих вище, крім: поваги прав та основаних свобод людини, співробітництва держав, суверенної рівності держав і добросовісного виконання міжнародних зобов’язань); 5) функціональні принципи (а) співробітництва; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; г) мирного розв’язання міжнародних спорів); 6) нові статутні принципи – йдеться про принципи Статуту ООН (а) поваги прав та основних свобод людини; б) рівності самовизначення народів і націй; в) заборони застосування сили або загрози силою; г) мирного вирішення спорів); 7) нові (післястатутні) принципи (а) захисту навколишнього середовища; б) загального і повного роззброєння); Така класифікація, мабуть, не задовольнила М.Ф. Філімонову, і вона згодом запропонувала нову: 1) за формою закріплення (а) писані принципи – принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи – принцип співробітництва держав з охорони довкілля); 2) за історичною ознакою – принципи, що виникли в період: а) рабовласництва; б) феодалізму; в) становлення капіталістичного способу виробництва; г) достатутні; д) статутні; е) післястатутні. Автор не зазначає, які принципи належать до повної епохи. Починає хронологічний ряд принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов’язань, а завершує – принцип який зобов’язує суб’єктів міжнародного права співпрацювати в захисті навколишнього середовища. Очевидно, що така «класифікація» мало допомагає при з’ясуванні сутності основних принципів; 3) за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав у сфері охорони довкілля; б) пов’язані з інтересами держав-невтручання у внутрішні справи, не застосування сили або загрози силою, загальне і повне роззброєння тощо); 4) спеціальні та функціональні принципи. Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідей, в) принципи-цілі тощо. Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керуватися в їхній класифікації міжнародно-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні ( наприклад, непорушності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні. Можна також виокремити:1) загальносистемні принципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту міжнародного права. У процесі досить активного суб’єктивного формулювання основних принципів сучасного міжнародного права нагальною стала проблема вироблення критеріїв становлення принципу міжнародного права або відсутності таких. Саме відсутність цих критеріїв призводить до того, що різні автори пропонують різну кількість принципів міжнародного права – від десятка до кількох десятків.

Відомо, що основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. Міжнародно-правові звичаї на сьогодні не кодифіковані. Це дає можливість деяких авторам формулювати власні доктринальні принципи. При цьому нехтувалась елементарна вимога – визнання такого звичаю – принципу іншою стороною, як стверджувалося, він зв’язує. Ось як доводився «принцип» мирного співіснування: «Відповідно до цих положень ( маються на увазі положення Сьомої ( Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП (б) 1917 рік), Радянська держава, яка щойно виникла, запропонувала покласти принцип мирного співіснування в основу мирного врегулювання майбутніх міжнародних відносин… Провідні капіталістичні держави відмовилися прийняти мирне співіснування держав двох систем, розраховуючи знищити нову систему… Необхідно ще раз підкреслити, що визначальним ( у розвитку сучасного міжнародного права) є принцип мирного співіснування держав двох протилежних суспільних систем». Не дивно, що за такого формулювання «принципу» мирного співіснування з нього потім виводилися обов’язки: « вирішальної боротьби держав двох систем в економіці», «політичної боротьби між державами двох протилежних суспільних систем», « мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних держав не означає і не може означати припинення ідеологічної боротьби між ними». Отже, спочатку нав’язувався принцип, а потім придумувалося його права та обов’язки. У час, коли активно розгорнулася гонка озброєнь, висовується « принцип» роззброєння як імперативна норма міжнародного права. Доктрина – не практика, але її суттєве розходження з практикою вкрай негативно впливає на систему міжнародного права. Для того щоб принципи міжнародного права не конструювалися довільно, їх необхідно перевірити що найменше за трьома основними критеріями: а) юридичний зміст принципу; б) сфера застосування; в) механізм застосування. Відсутність показників хоча б за одним із критеріїв є свідчення того, що принципу не існує або він має доктринальне походження. Юридичний зміст. Для кожного принципу важливо встановити джерела, в яких він закріплений. Якщо принцип впливає тільки з міжнародно-правових звичаїв і не був кодифікований, необхідно підтвердити його наявність відповідною згодою держав. Згода має бути очевидною а не такою, що «малося на увазі». Принцип повинен містити конкретні права та обов’язки суб’єктів міжнародного права, а не формулювати політичне гасло чи завдання. Достатнім підтвердженням наявності основного принципу міжнародного права є застосування його як такого в міжнародній судовій практиці. Якщо основний принцип міжнародного права закріплено в міжнародному договорі, необхідний його додатковий аналіз на міжнародно-звичаєве підтвердження. Ця вимога є результатом Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН: «Основоположні норми повинні дотримуватися всіма державами не залежно від того, чи ратифікували вони Конвенції, які їх вміщують, бо це не заперечні принципи міжнародного звичаєвого права». Це положення Міжнародний Суд ООН ще раз підкреслив, коли встановив, що «принципи міжнародного права залишаються обов’язковими як звичаєві, незважаючи на те що вони були також включені в договірно-правові постанови».Сфери застосування. Кожна норма міжнародного права ( а принцип тут не є винятком) має свою конкретну сферу застосування, свій конкретний об’єкт правового регулювання – конкретні міжнародні, точніше, міждержавні відносини. Принцип не може регулювати відносини взагалі або систему відносин. Для врегулювання системи міжнародних відносин замало можливостей системи принципів міжнародного права. Коли стверджувалося (Г.І. Тункін), що «принцип мирного співіснування настільки широкий, що він наближається до загальної характеристики відносин між державами двох соціальних систем», то тим самим опосередковано визнавалося, що він немає об’єкта конкретного правового регулювання і у « завис, як парасолька», над відносинами. А отже, не виконує функції принципу міжнародного права, не є ним. Не можна вважати конкретним об’єктом правового регулювання принципу роззброєння зобов’язання виробити практичні заходи в галузі роззброєння і зобов’язання програмного характеру – досягнути кінцевої мети роззброєння шляхом повної ліквідації зброї та збройних сил. Це справді програма, а не реальні відносини. А програми принципами міжнародного права не регулюються. Основному принципу міжнародного права властива своя сфера функціонування, свої відносини. Будучи тісно пов’язаним з іншими принципами міжнародного права, він однак, не «паразитує» на чужому полі діяльності, не підмінює іншого принципу. Одні й ті самі відносини не регулюються двома принципами.Механізм застосування принципу.Коли на етапі вста­новлення юридичного змісту принципу міжнародного пра­ва виведені властиві йому права та обов'язки суб'єктів, для з'ясування механізму застосування необхідно встановити, яка поведінка за ними є обов'язковою, яка можливою, а яка недопустимою. Важливо виявити юридичні факти, за яких настає відповідна реакція принципу, тобто коли пра­ва та обов'язки переходять у стан динаміки. Міжнародно-правові відносини – важливий компонент механізму застосування принципу на міжнародні відносини.

Значну роль у застосуванні принципів міжнародно­го права відіграє правосвідомість. Практика свідчить, що принципи глибше і всебічніше впливають на пра­восвідомість, аніж просто норми. А тому потрібно бути дуже обережним щодо конструювання нових принципів міжнародного права. Проголошення неіснуючого прин­ципу шкідливе вже тим, що породжує хибну правосві­домість. Співвідношення основних принципів системи,принципів галузі та інституту, універсальних,регіональних і партикулярних принципів.

Поділ основних принципів міжнародного права як системоутворюючих чинників або за сферою дії має на­самперед доктринальне значення. Але зводити все тіль­ки до суб'єктивного відображення правової реальності (А. П. Мовчан), бо «у відповідних міжнародних докумен­тах і в практиці держав такі правові поняття і категорії не застосовуються», було б також несправедливо. Якщо Декларація принципів Заключного акта Нара­ди з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975) формулює принцип непорушності державних кордонів, а універсальне міжнародне право такого принципу не знає, то очевидно, що цей принцип є нормою регіональ­ної сфери дії.

Статут ОАЄ сформулював принципи, які відображали специфіку африканського регіону, а саме: «відданість спра­ві повного звільнення тих африканських територій, які ще залишилися залежними», «засудження вбивств з політич­них мотивів та підривної діяльності». І в цьому разі не можна відмахнутися від проблеми, що нібито це є по­літичним гаслом або принципом. На базі проголошених зазначених принципів розвивалися стабільні правові від­носини, і ці принципи застосовувалися в судових справах саме як норми права.

Після прийняття Декларації про принципи міжнарод­ного права, що стосуються дружніх відносин та спів­робітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p., високорозвинуті (насамперед у правовому плані) держави почали практикувати укладення принципів, які формулюють права та обов'язки у двосторонніх відноси­нах. Такі основоположні норми були вироблені в Прин­ципах співробітництва між СРСР і Францією 1971 p., Ос­новах взаємовідносин СРСР і США 1972 p., Договорі про дружбу та співробітництво між СРСР та Італією 1990 p., Договорі про злагоду та співробітництво між СРСР і Фран­цією 1990 р. та ін.

Науковці і практики визнали принципи, сформульовані в цих документах як міжнародно-правові, хоч і звертали ува­гу на їхній політичний характер. Але текст угод і практика їх застосування посилюють думку про їхню правову сутність. Так, договір між Францією та СРСР 1990 р. називає (під правовим кутом зору — це трохи незвично) принципи по­ваги соціальної справедливості, політичних свобод та індиві­дуальної ініціативи саме як юридичні зобов'язання у відно­синах між двома сторонами. Договір також поклав на сто­рони зобов'язання розробити спільні правові принципи, які б сприяли зближенню європейських правових систем.

Керуючись цими двосторонніми принципами, СРСР і Франція зробили суттєвий спільний внесок у формулюван­ня принципів Паризької хартії для нової Європи 1990 р.

Регіональні й партикулярні принципи міжнародного права, як правило, конкретизують основні принципи (а партикулярні — основні й регіональні) щодо певного ре­гіону чи сторін. У цьому полягає їхнє основне призначення.

Одним із важливих факторів прийняття (вироблення) реіїональних і партикулярних принципів є потреба запов­нити прогалини в міжнародному праві у разі неможли­вості домовитися про більш конкретне нормативне регу­лювання.

Нині існує не так уже й багато регіональних і партику­лярних принципів міжнародного права (як і, до речі, уні­версальних), тому теоретично їх можна розмістити в ієрар­хічній залежності: партикулярні принципи залежать від ре­гіональних та універсальних, регіональні — від універсаль­них. На практиці така ієрархія чітко не простежується. По-перше, принципи «нижчого порядку» приймаються для конкретизації принципів «вищого порядку». Конкретиза­ція не може проводитися на основі суперечливих поло­жень, коли необхідно з'ясовувати, який принцип є важ­ливішим. По-друге, принципи «нижчого порядку» іноді приймаються для заповнення прогалин у праві, тобто вирі­шення тих проблем, на які не поширюються основні прин­ципи. Отже, й тут не може бути суперечностей. По-третє, регіональні й партикулярні принципи найчастіше створю­ються з метою більш сприятливого регулювання, аніж це випливає з універсальних принципів. Це не суперечить за­гальним принципам розвитку правових систем, а відтак не може призводити до конфліктних ситуацій, за яких необ­хідно звертати увагу на ієрархію принципів.

Щоправда, вказані застереження не можна вважати такими, що остаточно вирішують проблему ієрархії уні­версальних, регіональних і партикулярних принципів між­народного права. На сьогодні вона існує більш теоретич­но. Але немає підстав стверджувати, що практика зовсім ігнорує таку ієрархію. Більше того, чим глибше і все-бічніше буде розвиватися міжнародне право, тим чіткіше проявлятиметься ієрархія його принципів.

Хоч би яким прогресивним принципом вважався сьо­годні принцип непорушності державних кордонів, але пе­реносити його на інші регіони не можна, бо таке перене­сення тільки призведе до порушення основних принципів міжнародного права.

За всього більш сприятливого регулювання міжнарод­них відносин на основі регіональних і партикулярних принципів держави мають насамперед виходити з вимог універсальних принципів, а вже потім, пересвідчившись у тому, що між ними немає суперечностей, застосовувати принципи «нижчого порядку». Універсальні принципи міжнародного права є основоположними і при встанов­ленні програмних цілей міжнародного права.

Порівняно з основними принципами міжнародного права (як системи в цілому), галузеві та інститутські прин­ципи вирізняються дещо чіткіше. Практика — а це, на­самперед, міжнародно-судові рішення — виокремлює га­лузеві принципи права. Зокрема, це нерідко робить Між­народний Суд ООН (див., наприклад, 1CJ Reports, 1990, p. 126, де йдеться про принципи міжнародного морсько­го права), часто такі вказівки на галузеві принципи міжна­родного права трапляються у правових актах спеціалізо­ваних міжнародних організацій.

У доктринах міжнародного права наявність галузе­вого принципу міжнародного права часто констатуєть­ся (Є. Т. Усенко, Д. І. Фельдман, І. 1. Лукашук та ін.) на підтвердження існування галузі міжнародного права. А деякі інститути міжнародного права визнаються тільки тому, що існує відповідний йому принцип.

Звичайно, тут також потрібен критичний підхід. Про наявність його важко говорити, коли йдеться не тільки про «принцип галузі» або «інституту», а й про «основні принципи галузі», «основні інститутські принципи», «більш загальні основні принципи галузі або "інституту"», «за­гальновизнані принципи галузі міжнародного права» то­що. Тут простежується не тільки термінологічна нечіт­кість, а й полегшене конструювання неіснуючих прин­ципів міжнародного права.

Критерієм такої «правотворчої діяльності» має бути не доктринальна думка, а практика. Джерела міжнародного права та міжнародні судові рішення засвідчують наявність принципу свободи відкритого моря й повітряного просто­ру над ним (див., наприклад, Конвенцію про відкрите море 1958 p., рішення НІ Конференції ООН з морського права та відповідні розділи і частини Конвенції ООН з морського права 1982 p.); принципу забезпечення безпе­ки міжнародної цивільної авіації (див. Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. і додаток до неї «Без­пека. Захист цивільної авіації від актів незаконного втру­чання», Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р., Монреальську конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямо­ваними проти безпеки цивільної авіації 1971 р., та ін.); принципу збереження і раціонального використання мор­ських живих ресурсів (див. рішення 111 Конференції ООН з морського права, численні міжнародні договори щодо китобійного промислу, охорони та збереження котиків, риболовного промислу в Атлантичному і Тихому океанах тощо); принципу свободи досліджень та використання космічного простору та небесних тіл (див. Договір про космос 1967 р. та ін.).

Міжнародно-правова практика, що склалася на сьо­годні, дає підстави говорити про наявність принципу сво­боди морських наукових досліджень, принципу викорис­тання Світового океану в мирних цілях і деяких інших галузевих принципів та принципів інститутів міжнарод­ного права.

Інститутські й галузеві принципи міжнародного права базуються насамперед на основних принципах міжнарод­ного права. Між ними немає і не може бути суперечнос­тей. Вони доповнюють основні принципи у складному механізмі міжнародно-правового регулювання, заповню­ють відповідні прогалини в міжнародному праві. Галузеві та інститутські принципи відіграють роль системоутворю­ючого фактора на своєму рівні. Ця їхня функція цілкови­то підпорядкована вимогам і потребам основних прин­ципів міжнародного права як головних систематизуючих засад цієї системи права. Принцип заборони застосування сили або загрози силою В доктринах міжнародного права існують різні погля­ди на становлення цього принципу. Для одних учених (М. В. Філімонова, К. О. Бекяшев та ін.) «принцип забо­рони застосування сили або загрози силою має давню історію становлення і розвитку, починаючи з моральних засад, викладених у ХШ—XIV ст. Яном А. Коменським і королем Чехії Іржі Подебрадом». Для інших (1. 1. Лука-шук, Р. А. Мюллерсон, В. М. Федоров та ін.) — станов­лення цього принципу міжнародного права почалося піс­ля Жовтневої революції. Треті (Г. В. Ігнатенко, О. 1. Тіу-нов та ін.) розпочинають становлення цього принципу з Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Четверті (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв та ін.) вва­жають, що «принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві у період між дво­ма світовими війнами». Численні автори (Ю. М. Коло­сов, В. І. Кузнецов, Б. М. Клименко та ін.) гадають, що вперше цей принцип з'явився у Статуті ООН.

Можна вказати й на інші точки зору щодо становлен­ня принципу. І якщо йдеться про становлення право­свідомості стосовно необхідності принципу, то перші цег­лини цієї будівлі закладалися Я. А. Коменським, 1. По­дебрадом, Генріхом IV — Сюллі, а згодом Ф. Вітторіа, Ф. Суаресом, Б. Аялою, Г. Гроцієм і багатьма іншими.

Та, мабуть, доцільніше розпочинати становлення прин­ципу незастосування сили або загрози силою з тих нор­мативно-правових актів, які вперше втілили цю вікову ідею в конкретне юридичне правило поведінки.

Без сумніву, першим правовим внеском (на багато­сторонній основі) у становлення принципу незастосуван­ня сили або загрози силою була Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Конфе­ренція, на якій було прийнято вказану конвенцію, не лише кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного інституційного механізму — Постійного Тре­тейського суду (заснований 1900 p.).

Новим кроком у становленні зазначеного принципу слід вважати рішення Другої Гаазької мирної конференції, яка переглянула Конвенцію 1899 p., прийняла Конвенцію про обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов'язаннями (1907) і укріпила судову систе­му. 1 хоча Суд до 1920 р. здійснював трохи більше одного розгляду справи на рік, його вплив на мирне, несилове вирішення справ був незаперечним. За цей час під впли­вом діяльності Суду було укладено понад 120 двосторонніх і регіональних міжнародних договорів, які по-новому під­ходили до розуміння «спору» та застосування сили.

Таким чином, було підготовлено певну правову базу для закріплення у Статуті Ліги Націй обмеження права на війну, ст. 12 якого забороняла вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів. Ухва­лений 1923 р. (не набув чинності) Асамблеєю Ліги Націй договір про взаємну допомогу зафіксував: «Агресивна вій­на є міжнародним злочином... сторони беруть урочисте зобов'язання не здійснювати цього злочину».

Черговим міжнародним багатостороннім договором, який засудив агресію, назвав її міжнародним злочином і зажадав відповідальності за нього держав, був Женевсь­кий протокол про мирне врегулювання міжнародних кон­фліктів 1924 р. (не набрав чинності).

У Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамб­леєю Ліги Націй 22 вересня 1927 p., будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як «міжнародний злочин».

Першим міжнародним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як засобу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана—Келлога) від 27 серпня 1928 р. У ст. 1 Договору зазначалося, зокрема, що «Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї у своїх взаємних відносинах як засобу національної політики».

Завершується етап становлення принципу незастосу-вання сили або загрози її застосування ухваленням Ста­туту ООН, у якому закріплено: «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відно­синах від загрози силою чи її застосування як проти те­риторіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не су­місним з цілями Об'єднаних Націй».

Майже одночасно (Статут ООН було підписано 26 черв­ня 1945 p., а набрав чинності він 24 жовтня 1945 р.) Ста­тут Міжнародного воєнного трибуналу (8 серпня 1945 p., Лондон) у ст. 6 проголошує злочином проти миру плану­вання, підготовку, розв'язування і ведення агресивної вій­ни або війни в порушення міжнародних договорів.

Для становлення і розвитку принципу не застосування сили або загрози силою мають важливе значення такі ав­торитетні його тлумачення, які давалися в резолюціях і деклараціях ООН, регіональних міжнародних організаці­ях, зокрема: Декларації про принципи міжнародного пра­ва, які стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 p.; Декларації про посилення ефектив­ності принципу відмови від загрози силою або її застосу­вання в міжнародних відносинах 1987 p.; резолюції Гене­ральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. «Про визначення агресії»; в Заключному акті Наради з пи­тань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Уже сьогодні можна говорити про вплив на розвиток цього принципу проекту Комісії міжнародного права Ге­неральної Асамблеї ООН Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, який чітко тлумачить не тільки склад агресії, а й її покарання. При цьому йдеться про пока­рання не лише агресора, а й його посібників.

Принцип заборони застосування сили або загрози си­лою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без ви­нятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) ут­римуватися від застосування сили (прямої чи опосеред­кованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримува­тися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою при­мусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози си­лою як засобу врегулювання спорів тощо.

Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, ос­новні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі зга­даних резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.

Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій зав­жди буде неповним і з метою зміцнення принципу незас­тосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірно­го застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самообо­рони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42). З метою запобігання довільному тлумаченню «само­оборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпе­ки» обидва випадки чітко визначені в нормативному пла­ні. Так, наприклад, Декларація про посилення ефектив­ності принципу відмови від загрози силою або її застосу­вання в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що «держава має невід'ємне право на індивідуальну чи ко­лективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН».

Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі «Нікарагуа проти США» заявив: «На випа­док права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу. Зрозуміло, що на випа­док колективної самооборони ця умова також зберігаєть­ся» (I.C.I. Reports... 1986. P. 195).

Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою по­ширюється не тільки на безпосередні дії або погрожуван­ня ними, а й на пропаганду таких дій.

Принцип суверенної рівності держав. Період становлення прин­ципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виво­дять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціо­нували понад три тисячі років тому.

Історично принцип суверенної рівності склався і роз­вивався на основі двох нормативно-правових начал: по­ваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжна­родних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим (Г. 1. Тункін, 1.1. Лукашук, П. М. Куріс, А. П. Мовчан та ін.) розгляда­ти його як «двоєдиний принцип» або традиційно — як два окремі принципи. Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Практично обидва правові начала міжнародно-правового ста­тусу держави у середині XX ст. оформилися в один прин­цип міжнародного права. Як правові начала принцип по­ваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій.

Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принци­пу підтверджується Декларацією про принципи міжнарод­ного права, що стосуються дружніх відносин та співробіт­ництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробіт­ництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав роз­кривається в Підсумковому документі Мадридської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 p., Підсумково­му документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 p., Паризь­кої хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

На сьогодні принцип суверенної рівності держав на­дає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, еко­номічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не на­лежати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжна­родних угод; 10) право бути чи не бути учасником союз­них договорів; 11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обо­в'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'я­зувати групових правил поведінки іншим державам тощо. Принцип невтручання. Історія становлення принципу невтручання є тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зрос­танням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруван­ням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Як норма міжнародного права невтручання відоме бу­ло понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання (див. також рішення Любецького з'їзду 1097 р.). За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втру­чатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнад-жирським (1774) Росія і Туреччина — у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці де­яких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетрива­лий час. Двосторонні зобов'язання не могли сформувати пра­вових засад для створення принципу міжнародного пра­ва. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттє­во на його визнання вплинула Французька революція кін­ця XV111 ст. та підтримка США. Згодом принцип невтру­чання обґрунтовується доктринами, в тому числі офі­ційними. Досить красномовним підтвердженням визнан­ня принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р. До XX ст. вчені міжнародного права не могли визна­читися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авто­ритети права (Г. Гроцій, І. К. Блюнчлі, П. Фіоре та ін.) допускали можливість втручання, інші (Е. Ваттель, Г. Рот-тек, А. В. Гефтер та ін.) — заперечували.

На рівні двосторонніх договорів держави продовжува­ли включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої зак­ріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у вну­трішні або зовнішні справи інших держав».

Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додат­ковим протоколом про невтручання. Восьма міжамери­канська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої дер­жави недопустиме».

У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у спра­ви, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недо­пустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 p., Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Декларації про недопустимість інтервенції та втру­чання у внутрішні справи держав 1982 p.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

На сьогодні принцип невтручання покладає на су­б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утриму­ватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уни­кати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зов­нішні справи, що входять до внутрішньої компетенції дер­жави; 5) утримуватися від збройного втручання; 7) утри­муватися від будь-якого воєнного, політичного, економіч­ного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суве­ренних прав; 8) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; 9) забороняти органі­зації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення держав­ного ладу іншої держави.

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосують­ся всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутріш­ню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, ста­новище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним співробітництвом до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

По-третє, певні суспільні відносини можуть розвива­тися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із між­народних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції дер­жави» є її міжнародні зобов'язання і практика. Принцип територіальної цілісності держав. Становлення принципу територіальної цілісності дер­жав активніше відбувалося завдяки його регіональному утвердженню. 1948 р. Статут Організації американських держав закріпив: «Територія держави є недоторканною, не може бути предметом воєнної окупації або інших видів насильства, прямо чи опосередковано застосованих інши­ми державами незалежно від мотиву, а також від того, що ці заходи мають тимчасовий характер. Не будуть визнава­тися територіальні привласнення або інші спеціальні ви­годи, які одержані силою або шляхом застосування будь-якого іншого способу примусу». Згодом арабські держави закріплюють у ст. V Пакту ЛАД норму захисту територі­альної цілісності держав. 1963 р. африканські держави проголошують у преамбулі, ст. 2 і 3 Хартії Організації аф­риканської єдності захист територіальної цілісності метою ОАЄ (ст. 2), обов'язком африканських держав керуватися принципом територіальної цілісності (ст. 3).

В 1975 р. у ст. IV Заключного акта Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі «Територіальна ці­лісність держав» учасники наради записали, що вони «бу­дуть поважати територіальну цілісність одна одної... Дер-жави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від то­го, щоб перетворювати територію одна одної на об'єкт воєнної окупації або інших прямих чи опосередкованих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт набуття за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або привласнення таким чином не будуть визнаватися законними».

На сьогодні принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями та принципами Статуту ООН, стосовно: 1) територіальної цілісності; 2) політичної не­залежності; 3) єдності будь-якої держави; 4) дій, які явля­ють собою застосування сили або загрози нею; 5) пере­творення території на об'єкт привласнення прямо чи опосередковано, застосовуючи силу в порушення міжна­родного права. За державами закріплено право визнання окупації незаконною. Коли йдеться про територіальну цілісність і недотор­канність держави, то маються на увазі і її природні ресур­си, природне середовище (що не може бути, зокрема, об'єктом забруднення з боку інших держав), правовий ре­жим певних територіальних ділянок держави тощо. Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілі­сності держав є всі суб'єкти міжнародного права. Принцип непорушності державних кордонів. На сьогодні принцип непорушності державних кордонів покладає на суб’єктів міжнародного права такі зобов’язання в європейському регіоні: 1) визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встанов­лені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непоруш­ність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямова­них на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добро­вільною згодою відповідних держав.

Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався між­народний договір (п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р). Принцип мирного врегулювання спорів. На сьогодні принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'я­зання: 1) вирішувати всі свої суперечки і розбіжності вик­лючно мирними засобами; 2) врегульовувати спори в най-коротший термін; 3) не зупиняти процесу мирного врегу­лювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; 4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (пе­реговори, розслідування, посередництво, арбітраж, су­дове розслідування, інші засоби на власний вибір, узгод­жені до виникнення спору); 5) утримуватися від ультима­тивності; 6) утримуватися від будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість; 7) враховувати інтереси іншої сторони — учасника спору; 8) виконувати прийняте в уз­годженому порядку рішення. Здійснення принципу мирного розв'язання міжнарод­них спорів забезпечено належними інституційними меха­нізмами як на універсальній, так і на регіональній осно­вах. Практично всі відомі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного розв'язання міжна­родних спорів: Ліга арабських держав — Раду Ліги і спе­ціалізований юридичний комітет, Організація африкан­ської єдності — Комісію з питань посередництва, прими­рення та арбітражу, Організація американських держав — Раду ОАД, потім Міжамериканський комітет миру, а зго­дом Постійну Раду, Організація з питань безпеки та спів­робітництва у Європі — Суд і Комісію з питань прими­рення.На відміну від становлення і розвитку інших прин­ципів сучасного міжнародного права для принципу мир­ного вирішення спорів є характерною стабільність, по­слідовність визнання, різнобічне докладання зусиль дер­жавами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р. Принцип поваги прав та основних свобод людини. Кожна людина має сьогодні право звертатися до між­народних структур для захисту своїх прав. Для цього ство­рено відповідний інституційний механізм на універсаль­ній і регіональній основі: в рамках ООН — Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, Комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди та ін. Принцип співробітництва. На сьогодні принцип співробітництва покладає на су­б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) спів­робітничати відповідно до цілей та принципів ООН; 2) ро­бити свій внесок у співробітництво на умовах рівності;сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім та добросусід­ським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості;підвищувати добробут народів; 5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, на­уці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сфе­рах надбанням інших; 6) скорочувати різницю в економіч­ному розвитку. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобо­в'язань стосується всіх зобов'язань — як таких, що випли­вають з міжнародних договорів і звичаїв, так і таких, що сформульовані в обов'язкових рішеннях міжнародних ор­ганів та організацій, міжнародних судів, арбітражів тощо. За цим принципом не можна в односторонньому порядку від­мовитися або переглянути міжнародне зобов'язання.

Принцип добросовісного виконання зобов'язань є критерієм законності діяльності суб'єктів міжнародного права. Його добросовісна реалізація — основна умова ста­більності та ефективності міжнародного правопорядку.

В сучасному міжнародному праві вироблено досить ефективні інституційні механізми дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, зо­крема взаємні консультації, переговори, суди, третейські суди тощо.

ВИСНОВОК Міжнародна нормативна система являє собою головний інструмент у регулюванні та впорядкування міжнародних відносин. У зв'язку з цим треба зазначити, що регулювання суспільних відносин має настільки істотне значення, що в цьому процесі використовуються всі форми суспільної свідомості. У центрі уваги міфів, повір'їв, релігії, мистецтва, літератури, філософії завжди знаходилися правила відносин людини до людини, до колективу, до суспільства. Всі форми суспільної свідомості значною мірою нормативні в тому сенсі, що стверджують певні цілі, принципи, уявлення про належних правила поведінки, про організацію суспільства, держави. Кожна форма свідомості володіє власним механізмом впливу на суспільні відносини. Разом з тим всі вони взаємодіють. Регулююча система загалом настільки ж єдина і настільки ж суперечлива, як і система регульована. Основним інструментом регулювання служать соціальні норми, які виникають одночасно з людським спілкуванням і супроводжують всіма видами суспільних відносин. Треба зауважити, що право склалося пізніше інших нормативних систем і на їх основі. Там, де немає або недостатньо норм одного виду, їхні функції виконують інші. Головне завдання норм - сприяти функціонуванню соціальної системи шляхом упорядкування взаємодії її суб'єктів, підпорядкування їх суспільно необхідним моделей поведінки. З точки зору механізму реалізації всі форми суспільної свідомості можна поділити на три види. Одні, наприклад мистецтво, література, діють в результаті інтерналізації, тобто завдяки засвоєнню їх постулатів суб'єктами, усвідомили їх правоту. Вони позбавлені механізму зовнішнього примусу. Для інших, таких як політика і право, також бажана інтерналізація, але тим не менше вони забезпечуються зовнішнім примусом. Нарешті, третє, наприклад мораль, включаючи релігійну, здійснюються переважно через інтерналізації, але разом з тим забезпечуються і специфічними засобами зовнішнього примусу. Соціальна реакція на порушення норм моралі часом буває більш відчутною, ніж контрзаходи у разі правопорушення. Норма повинна бути необхідною, обов'язковою і придатною для реалізації. Характерна риса сучасності - наявність глобальної нормативної системи, що склалася на базі цілей і принципів Статуту ООН. У неї в якості підсистем входять політичні, правові, моральні та інші міжнародні норми. Кожна з них виконує свої функції за допомогою притаманного їй механізму, взаємно доповнюючи один одного. Наявність такого роду нормативної системи - ознака досить високого рівня розвитку міжнародної спільноти. Все це свідчить про значення підходу до міжнародного права як до частини міжнародної нормативної системи. На жаль, більшість юристів, будучи прихильними формально-юридичного підходу, і сьогодні ігнорують не правові міжнародні норми. Разом з тим зростає і число тих, хто усвідомлює значення не правових норм. Не будучи в змозі ігнорувати значення не правових норм, деякі юристи намагаються втиснути їх у прокрустове ложе формального мислення. Всупереч логіці стверджують, що в міжнародне право включаються також не правові норми (М. Бартош, Югославія; Р. Хінгорані, Індія). Подібна думка висловлюється і у вітчизняній літературі. С.Ю. Марочкін пише: "У сукупності з іншими соціальними нормами, що діють в міжнародних відносинах, міжнародне право складає міжнародну юридичну систему". Тим часом юридична система не може включати сторонні норми. Необхідний ознака норми права - юридична сила. Якщо звернутися до практики, то виявиться, що держави завжди розглядали міжнародне право як право в юридичному сенсі і чітко відрізняли його від інших міжнародних нормативних систем. Ось що стверджував з цього приводу керівник британського Форін-офісу міністерства закордонних справ юрист Дж. Хау: "Я, таким чином, розумію міжнародне право як частина, можливо більшу частину, єдиного цілого - від володіють юридичною силою зобов'язань, через правила, звичаї і угоди , що володіють меншою, ніж юридичні зобов'язання, силою, до простих очікувань певної поведінки в усіх сферах міжнародної діяльності ". У формулі "міжнародне право - частина єдиного цілого" проглядається ідея міжнародної нормативної системи. Прихильники формально-юридичного підходу наполягають на швидкої заміни не правових норм правовими як більш досконалими. Здається, що це далеко не завжди бажано, а часом і неможливо. Не правові норми часто роблять те, що не під силу праву. Представляє в цьому плані інтерес введений в право ЄС практикою Суду принцип пропорційності. Відповідно до цього принципу прийняття правового акта повинен передувати аналіз можливостей використання більш м'яких нормативних коштів для отримання того ж результату. Кожній соціальній системі властивий заснований на взаємній вигоді процес виконання правил, встановлених суспільством і необхідних для його існування. Загальна зацікавленість лежить в основі механізму тиску, за допомогою якого соціальна система спонукає своїх членів до дотримання норм. Загальносоціальна санкція полягає в тому, що порушує норми виключається зі сфери їх захисту. Основними підсистемами міжнародної нормативної системи є міжнародно-правові, політичні норми, мораль. Одночасно в неї входять і інші різновиди норм: звичай, практика, ввічливість, традиції, організаційні та технічні норми, стандарти, релігійні норми та ін. Пропонуються різні класифікації міжнародних норм. Не без праці прокладає собі шлях у вітчизняній доктрині концепція політичних норм. Дається взнаки консерватизм юридичного мислення. Адже в наш час політичні норми одержали широке поширення в практиці держав. Якщо ще в недавньому минулому держави вважали за краще утримуватися від чіткого визначення своїх зобов'язань як політичних щоб уникнути приниження їх значення, то тепер у відповідних актах прямо вказують, що їх положення є політично обов'язковими У міжнародній нормативній системі відбувається відчутне зростання ролі політичних, моральних і організаційних норм. Але було б неправильно вважати, ніби тим самим витісняються правові норми. Без зміцнення позиції останніх система була б не в змозі функціонувати належним чином. Посилюється взаємопроникнення різних методів нормативного регулювання при збереженні кожним із них своєї специфіки. Такий шлях до підвищення ефективності нормативної системи в цілому. Ґрунтовно досліджував проблему ефективності міжнародного права Л.Х. Мінгазов прийшов до висновку: "Суттєве значення для ефективності впливу на міжнародні відносини має правильне поєднання правових (і перш за все політичних) видів регулювання". При визначенні перспектив нормативної системи варто враховувати, що історією їй призначено рішення історичного завдання - створення нового світового порядку, порядку XXI ст. Він буде заснований на принципах справедливості, гуманності, демократії. Необхідний відмова від індивідуального і групового егоїзму, з тим щоб над усе поставити загальне благо. У вирішенні такого складного завдання важлива роль належатиме не правовим нормам, перш за все нормам моралі. Світ загального благоденства - це світ високої моралі.