ЗМІСТ Вступ І. Характеристика сутності та особливостей міжнародного публічного 1.1. Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. 1.2. Загальна характеристика системи міжнародного публічного права ІІ. Система джерел сучасного міжнародного права 2.1 Аналіз теоретичних положень про первинні джерела сучасного міжнародного права. 2.2. Огляд наукової думки про допоміжні (вторинні) джерела сучасного міжнародного права. ІІІ.Зміст загальних принципів сучасного міжнародного права та їх значення для розвитку системи міжнародного права 3.1. Поняття загальних принципів сучасного міжнародного права. Їх функції та джерела, що їх відображають. Висновок
ВСТУП
Міжнародне право – це система міжнародних договірних і звичаєвих норм, створюваних державами і іншими суб’єктами міжнародного права, направлених на підтримку миру та зміцнення міжнародної безпеки, встановлення і розвиток всестороннього міжнародного співробітництва, які забезпечуються добросовісним виконанням суб’єктами міжнародного права своїх міжнародних зобов’язань, а при необхідності і примусом, який здійснюється державами в індивідуальному чи колективному порядку у відповідності з діючими нормами міжнародного права. Міжнародне право є особливою системою права. Не дивлячись на те що і міжнародному праву, і внутрішньодержавному властиві деякі спільні основні ознаки (державно-вольовий характер, використання юридичних норм в якості регулятора суспільних відносин, можливість примусового забезпечення дотримання норм права і т.ін.) міжнародне право суттєво відрізняється від внутрішньодержавного права. Це легко простежується за такими критеріями: предмет правового регулювання, суб’єкти і об’єкти права, джерела права, способи створення норм права та способи примусу суб’єктів права до дотримання цих норм. Сучасне міжнародне право – це не просто сукупність юридичних норм, а універсальна правова система, яка складається з тісно взаємопов’язаних елементів (галузей, інститутів і норм), які об’єднані навколо системоутворюючого елемента – основних принципів міжнародного права. Норми цієї системи: 1) створюються шляхом погодження між державами; 2) регулюють міжнародні відносини і пов’язані з ними внутрішньодержавні суспільні відносини; 3) дотримуються добровільно державами і наряду з цим забезпечуються заходами індивідуального чи колективного примусу; 4) відображають характер та рівень політичної боротьби на міжнародній арені.
І. Характеристика сутності та особливостей міжнародного публічного 1.1. Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. Проблемі співвідношення міжнародного і національного права наука міжнародного права стала приділяти увагу наприкінці ХІХ ст. Першою спеціальною роботою в цьому відношенні стала книга відомого німецького юриста Г.Трипеля «Міжнародне і внутрішньодержавне право», яка вийшла в 1899 р. В доктрині міжнародного права в питанні співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного існує дві основні концепції: дуалістична та моністична. Дуалістична теорія основана на розмежуванні міжнародного і національного права та їх не підпорядкованості одне одному. Головною тезою дуалістичного напрямку була констатація різниці в об’єктах регулювання, суб’єктах права, а також джерелах права. Міжнародне і внутрішньодержавне право не тільки різні галузі права, але й різні правопорядки. Це два кола, які можуть лише дотикатися, але ніколи не пересікатимуться. Але не можна робити висновок, що дуалісти абсолютизували незалежність розглядуваних правопорядків, не бачили або заперечували зв’язок між ними. Г.Трипель у вказаній роботі досліджував питання взаємозв’язку між обома правопорядками, зокрема “рецепцію” та “репродукцію” положень міжнародного права внутрішньодержавним правом і навпаки; перенесення дії норм однієї правової системи в рамки іншої і т.д., підкреслюючи при цьому, що для того щоб міжнародне право могло виконувати свою задачу, воно постійно повинно звертатися за допомогою до внутрішнього права, без чого в багатьох відношеннях воно безсиле.
Саме дуалістична теорія минулого в основному створила необхідну основу для сучасної доктрини співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, що сформувалася в вітчизняній науці міжнародного права. Моністичні концепції в противагу дуалістичній виходять з поєднання міжнародного і внутрішньодержавного права в одну правову систему і тільки в залежності від того, яка частина переважає – внутрішньодержавне право чи міжнародне, – розрізняють примат (верховенство) внутрішнього права держави чи міжнародного. Теорії примату внутрішньодержавного права основувались в принципі на поглядах Гегеля, який вважав міжнародне право правом “зовнішньодержавним”. Звідси і уявлення представників цієї категорії моністів, зокрема німецьких авторів А.Цорна, А.Лассона, Е.Кауфмана, М.Венцеля (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.), про міжнародне право як про суму зовнішньодержавного права різних держав. Сьогодні роль цієї теорії зведена нанівець.
Міжнародне право і внутрішньодержавне право – це дві самостійні системи права, які регулюють різні види соціальних відносин, а тому об’єктивно не існує примату однієї системи права над іншою. Але оскільки норми міжнародного права мають за мету забезпечити мир і безпеку у всьому світі, захистити права і основні свободи людини, сприяти плідному співробітництву держав в різних сферах, тобто закріплюють та забезпечують досягнення вищих цінностей людства, держави можуть в своєму законодавстві проголосити визнання верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Метою цього є усвідомлене об’єднання потенціалу двох систем права в справі досягнення і охорони вищих цінностей людської цивілізації.
1.2. Загальна характеристика системи міжнародного публічного права Інтернаціоналізація господарського життя, розвиток інтеграційних процесів, вплив технічного прогресу на правове регулювання, ускладення задач по управлінню економічними процесами призводить до зростання ролі держави і, як наслідок, до зростання можливостей міжнародного економічного права в розвитку як національної економіки, так і світового господарства в цілому. Укладення договорів Україною з іноземними державами про торговельне і економічне співробітництво є предметом регулювання міжнародного права. Але реальні торгово-економічні відносини між державами опосередковуються багаточисельними контрактами, які укладають фізичні і юридичні особи. Це – міжнародні відносини невладного характеру. Специфіка міжнародних відносин за участю фізичних і юридичних осіб породжує специфіку їх правового регулювання.
Міжнародне приватне право – це галузь права, що регулює приватноправові відносини, ускладнені “іноземним елементом”. Завданням міжнародного приватного права є зміцнення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем шляхом створення єдиного правого простору щодо здійснення суб’єктами права своїх прав та обов’язків.
Суб’єктами відносин у міжнародному приватному праві є фізичні та юридичні особи, іноді – держава. Специфікою цих відносин є наявність “іноземного елементу”, під яким розуміють:
1)об’єкт, який має іноземну належність. Це може бути громадянин іноземної держави, іноземна організація чи навіть іноземна держава; 2)об’єкт, який знаходиться на території іноземної держави; 3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном (заподіяння шкоди, смерть і т.д.). Предметом міжнародного приватного права є приватні правовідносини з міжнародним (іноземним) елементом.
Іі. Система джерел сучасного міжнародного права 2.1 Аналіз теоретичних положень про первинні джерела сучасного міжнародного права
Джерелами міжнародного приватного права, тобто формами, в яких знаходить вираження правова норма, є: 1) міжнародні договори; 2) внутрішнє (національне) законодавство; 3) судова й арбітражна практика; 4) звичаї. Основною особливістю джерел міжнародного приватного права є їх подвійність. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами є міжнародні договори і міжнародні звичаї, а з іншого – норми законодавства і судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі і мореплавства. В першому випадку має місце міжнародне регулювання, а в другому – регулювання внутрішньодержавне. Подвійність джерел міжнародного приватного права не впливає на єдність предмета регулювання – цивільно-правові відносини міжнародного характеру.
Відповідно до Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, “чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України” (ст.9). У відносинах України з іншими країнами значення міжнародного договору як джерела міжнародного приватного права зростає. Відповідно до Закону України “Про правонаступництво України” 1991 р. наша держава стала правонаступницею прав та обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст.7). Ставши суверенною, Україна з багатьма державами уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом “Про міжнародні договори України” 1993 р. Велика кількість угод за участю нашої держави укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності, взаємного захисту інвестицій, транпортних перевезень.
Укладаючи договір, держава бере на себе зобов’язання вжити всі необхідні заходи, щоб сформульовані в договорі норми виконувались на її території всіма фізичними і юридичними особами, а також правозастосовними органами. Юридично обов’язковими для учасників приватноправових відносин вони є тоді, коли набувають силу національного права. Юридичний механізм цього процесу передбачається внутрішнім правом держави і називається трансформацією міжнародно-правових норм в національно-правові. При цьому сама норма міжнародного права не змінюється, а зміст її набуває статусу національно-правової норми. Національно-правові механізми такого процесу в кожній державі різні, але й мають багато спільного. В Україні основу цього механізму становить ст.9 Конституції, згідно якої чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства України.
Міжнародно-правовий звичай – це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, за яким держави визнають юридичну силу. Міжнародно-правовий звичай так, як і міжнародний договір – це угода між державами, яка покладає на них юридичні зобов’язання. Крім міжнародно-правових звичаїв в міжнародній торгівлі широко застосовуються торговельні звичаї. Вони є обов’язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту домовились регулювати свої відносини певним звичаєм. Відповідно до ч.4 ст.28 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” 1994 р., якщо відносини між сторонами не врегульовані ні законодавством, ні умовами контракту, суд може також застосовувати торговельні звичаї при вирішенні спірного питання.
Враховуючи значну роль торговельних звичаїв в регламентації міжнародних економічних зв’язків та складність встановлення їх змісту і застосування (вони мають неписаний характер), багато міжнародних організацій вивчають, узагальнюють і публікують своєрідні зводи звичаїв з певних груп питань. Особливе значення мають публікації, підготовлені Міжнародною Торговою Палатою, в т.ч.: Міжнародні правила з уніфікованого тлумачення торговельних термінів (ІНКОТЕРМС) в редакції 2000 р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів в редакції 1993 р., Уніфіковані правила з договірних гарантій 1978 р. та ін.
Судова та арбітражна практика в українській правовій системі так, як і в романо-германській системі, не є джерелом права: суди не наділені законодавчою владою і їх рішення не створюють норм права. Не є така практика джерелом і міжнародного приватного права, проте тлумачення правових норм із допомогою судової практики має велике значення в правовідносинах з “іноземним елементом”.