5. В чому полягає Економічна програма кейнсіанства?

Нарощування інвестицій може досягатися за допомогою заходів бюджетно-фінансової і кредитно-грошової політики. Перша перед­бачала активну участь держави в господарській діяльності не тільки у вигляді регулюючого впливу на процеси, які відбуваються в цій сфері, але й в ролі самостійного економічного суб'єкта. Дер­жава повинна розширювати обсяги капіталовкладень у різні галузі господарства, що повинно стати імпульсом економічного зростан­ня, запускаючи механізм мультиплікатора. Головна мета таких інве­стицій — розширення платоспроможного попиту, а не отримання додаткової кількості продукції. Тому непродуктивні витрати навіть доцільніші, оскільки не збільшують пропозиції, а забезпечують мультиплікаційний ефект.

До числа рекомендацій, покликаних сприяти розширенню су­купного попиту, належало збільшення державних закупівель то­варів і послуг, організація громадських робіт, які фінансуються з бюджету, реалізація соціальних програм, що мають за мету пере­розподіл частини доходу на користь груп населення з найбільшою схильністю до споживання.

Неминучим наслідком такої політики повинен був стати дефі­цит державного бюджету, внаслідок якого передбачалося збільшен­ня грошової маси і загроза інфляції. Кейнс однак вважає, що інфляція розпочнеться лише у випадку зростання попиту в умовах повної зайнятості. Якщо ж її немає, то додаткові витрати призве­дуть лише до залучення у виробництво недовикористаних ресурсів, а не до зростання цін. Крім того, невеликий рівень контрольованої інфляції навіть корисний, оскільки знецінювання грошей протис­тоїть тенденції до надання переваги ліквідності.

У зв'язку з цим розглядаються можливості кредитно-грошової політики, головна мета якої — впливати на ставку відсотка, щоб з її допомогою стимулювати інвестиції. Чим нижчою буде норма відсот­ка, тим більш охоче власники засобів будуть вкладати їх у яку-небудь справу, а не перетворювати в заощадження. Домогтися цього можна за допомогою політики «дешевих грошей». Центральні банки знижу­ють норму обов'язкових резервів комерційних банків, знижують облікову ставку, починають купувати облігації на відкритому ринку цінних паперів. Скуповування облігацій у комерційних банків збіль­шує їх кредитні можливості, а у населення — їхню купівельну спро­можність. Усе це означає збільшення грошової пропозиції, внаслідок чого знижується відсоткова ставка, що в свою чергу стимулює зрос­тання інвестиційних витрат, збільшення реального ВНП і зайнятості.

Але самої лише кредитно-грошової політики, як вважає Кейнс, недостатньо для вирішення проблеми «ефективного попиту». Вплив на ставку відсотка має обмеження.

У періоди депресії падіння відсоткової ставки може досягнути такого рівня, нижче якого вона вже не опускається. Зміна грошової пропозиції в такому випадку не буде впливати на норму відсотка, а остання — на обсяг інвестицій. Така ситуація називається «ліквідною пасткою». Звідси слідувало, що кредитно-грошова політика не завжди може бути ефективною і сприяти виходу економіки зі стану депресії, а тому перевага надавалася бюджетній політиці.

Кейнсіанська програма включала в собі також рекомендації щодо впливу на зовнішньоекономічні складові сукупного попиту. Од­ним із найважливіших його компонентів є чистий експорт (різниця між експортом і імпортом), а тому прагнення до активного сальдо торгового балансу є одним із способів підвищення ефективності попиту. У зв'язку з цим більш перспективною зовнішньоторговою політикою, на думку Кейнса, є протекціонізм. Держава, захищаючи господарство від зовнішньої конкуренції, створює умови для роз­ширення вітчизняного виробництва і зайнятості, що є умовою зро­стання національного доходу.

Важливим інструментом впливу на стан сукупного попиту і складових його елементів може стати також валютний курс. Корегуючи переміщення валютних потоків із країни в країну, можна впливати на стан платіжних балансів, а через них — на економічну ситуацію в країні. Кейнс підтримував введення фіксованих валют­них курсів, що передбачало активну державну участь у їх підтрим­ці, оскільки цей варіант зменшував ризик і невизначеність у торго­вих взаємовідносинах, сприяв нормалізації міжнародних валютних розрахунків і пом'якшенню болючих наслідків девальвацій націо­нальних валют, до яких країни час від часу вдавалися задля розши­рення своїх експортних можливостей.

Кейнсіанські ідеї та рекомендації були частково враховані під час форму-ванні Бреттон-Вудсської валютної системи, яка протягом трьох десятиліть після Другої світової війни закріпилася у практиці міжнародних розрахунків.

Рекомендації активного втручання в економіку регулюючого начала зустріли з розумінням, а їх теоре­тичне обгрунтування поклало початок переосмисленню тра­диційних тверджень економічної науки й оформилося в новий на­прямок, що зайняв у сучасній економічній теорії пануюче становище

7-а. Людський, соціальний ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ У СОЦІАЛЬНООРІЄНТОВАНІЙ РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ (до питання 7, семінару №6)

В умовах ін­формаційного суспільства, коли складність праці надзвичайно зростає (до того ж у масових масштабах і в переважній кількості галузей народного господарства), бачення місця людини та її трудового внеску у загальний економічний та соціальний розви­ток суспільства знаходить своє визнання насамперед у появі ка­тегорій людський капітал, соціальний, інтелектуальний капітал, за допомогою яких визначається сутність якісно нового зв'язку між працею, добробутом, багатством, соціальним статусом у су­спільстві та власністю.

Все це власне і становить сутність змін соціалізації економічного життя. Актуальність таких змін у системі потреб суспільства та осо­бистості знайшла своє відображення у кардинальних змінах пріо­ритетів інтересів авторитетної міжнародної громадської органі­зації — Римського клубу: від аналізу та прогнозу тенденцій і перспектив глобального розвитку людства він перейшов до аналізу проблем розвитку самої людини, визнавши вже у першій до­повіді такого спрямування, що проблеми людини, реалізації її внутрішнього потенціалу є ключовими для всього комплексу глобальних проблем.

Сьогодні формуються нові пропорції опти­мального поєднання особистих і соціальних інтересів, індивідуа­лізму та колективізму і, як наслідок, народжується дихотомія приватної та особистої власності. На думку сучасних багатьох учених, уперше в історії умовою приналежності людини до панів­ного класу стає не право володіти благом, а здатність його ви­користати. Соціальний статус людини усе більше визначається насамперед її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інфор­мацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.

Концепція людського капіталу (Г. Беккер, Т.Шульц, Ф.Уелч та інші.) полягає у розумінні зазначеної форми капіталу як результату внутрішньої трансформації самих індивідів під впливом розвитку їх здібно­стей, навичок, знань тощо. Така трансформація дає змогу, з одного боку, гнучкіше реагу­вати на зміни, що відбуваються у виробництві, з другого — викликає до життя на­гальну потребу у стрімкому зростанні інвестицій у людський ка­пітал,(про що детально розглянуто на лекціях). До того ж система глибинних знань Е. Демінга, напри­клад, орієнтує фірми на створення моделі безперервного навчан­ня найманих працівників та управлінців.Людський капітал слід розглядати, по-перше, як базову основу становлення інтелектуального капіталу, що забезпечує більш гли­бокий підхід до розуміння поля прояву та реалізації здібностей працівника; по-друге, у самому людському капіталі варто виділя­ти, дві основні складові: знання, навички, творчі здібності та рівень інтелектуального потенціалу, підпри­ємницької культури, організаторської етики.

Загальною умовою виникнення соціального капіталу можна вважати зміни, які протягом останніх десятиліть відбуваються у структурі продуктивних сил і характері праці під впливом НТР. Тепер не тільки найманий працівник залежить від роботодавця, підприємця, а й роботодавець є залежним від найманого працівника через високий рівень кваліфікації остан­нього, творчого характеру його праці, відсутності миттєво доступної альтернативи вибору щодо заміни працівників адекватною за якістю працею. Така система зв'язків, будучи позаекономічною, і навіть, до певної міри, позаматеріальною, забезпечує водночас зростання рівня мотивації праці та якість системи стимулів, тобто є продук­тивною, її реальними організаційними формами можуть бути різ­ні види соціального партнерства.

Соціальний капітал є надбанням не тільки окремих колективів, фірм, організацій. За вертикальною ознакою він має підстави для існування на рівні окремих регіонів і навіть країн. Головною умо­вою такої його властивості є створення розвиненого громадянського та інформаційного суспільства, форм соціального партнерства, за яких може виникати висока ступінь довіри між народом і владою. Тому необхідно перетворювати соціальний капітал на постійно фун­кціонуючий інститут у системі економічних відносин. На такому рівні формами існування соціально­го капіталу у розвинутих країнах є системи соці­ального партнерства, патерналізму, пожиттєвого найму, соціаль­ної відповідальності бізнесу тощо.

Специфічною особливістю функціонування соціального капі­талу є його тісна залежність від рівня сформованості у національ­ній економічній системі капіталу інтелектуального.

Якщо інтелектуальна праця не є необхідною для забезпечення конкуренції в усіх сферах суспіль­ної економічної діяльності явищем, то можливості розвитку соціаль­ного капіталу значно обмежені, оскільки з боку власників інших форм капіталу — фінансового, фізично-го тощо, втрачаються потре­би та інтереси до соціального партнерства, прозорості у відно-синах із найманими працівниками, знижується рівень соціальної відповідаль­ності бізнесу, та й з боку державних чиновників, особливо у постсоціалістичних перехідних суспільст-вах, спостерігається відверте ігнорування думки та позиції зайнятих у виробництві.