Системність і направленість процесу спілкування

Відчування, пізнавання і розуміння — три різні про­цеси, три різновиди роботи, що її змушений водночас ви­копувати читач, аби осягнути авторську думку. Ці три взаємозв'язані процеси ще ускладнюються простою чи складною часовою розбіжністю між ними, яка, в свою Чергу, ще більше утруднює засвоєння, зокрема невимушене засвоєння, тексту.

А так зване вільне, невимушене засвоєння розповіді буває тільки тоді, коли автор при побудові викладу вміло враховує автоматизм мовлення, автоматизм мовних звичок, соціальну природу спілкування.

«Мовлення, як соціальне явище, може виразити з усього духовного світу окремого індивідууму лише те, що доступне для розуміння іншим, іншими словами, мож­на виразити те, що думаєш, і те, що почуваєш, лише за допомогою таких виразових засобів, які будуть зрозу­мілі іншим людям. Наші думки — набуток кожного з нас, але символи, що ми їх вживаємо для виразу нашої дум­ки, є спільним надбанням всіх тих, хто говорить тією ж мовою»¹.

Що ж допомагає правильному розумінню, що обумовлює його? Насамперед систем­ність, нормативність тих засобів, що ними користується мовець для виразу думки, і направленість самого процесу мовлення.

Пізнаючи слово, читач виділяє його як щось єдине для всього мовного загалу, як елемент звичної йому мов­ної системи. При чому «... щоб пізнати слово досить виді­лити його загальний контур, а не всі без винятку склад­ники»². Коли ми говоримо про сприймання, то слід мати на увазі, що «... одиницею сприймання є не окрема літе­ра, а група літер, яка не збігається із словом і часто ця група є більшою за слово, що процес сприймання поля­гає не в аналізі знака за усіма елементами, а в узагаль­ненні образу на основі низки елементів»³.

Оскільки процес узагальнення відбувається на основі звичної мовної системи, то ми, в ході спілкування, часто не помічаємо, а окремі люди і взагалі не здатні поміча­ти, незначних хиб та вад викладу. Так Ю. Степанов у посібнику з мовознавства наводить приклади з практи­ки дитячого мовлення «тигр ходить на чотирьох ногах», «папа мучиться». Тут помилки не заважають або мало заважають розумінню думки. Чим це пояснити?

Г. Клаус у своїй книзі «Сила слова» пояснює це так: «Спільне життя та співробітництво людей в ході вироб­ництва немислимі без спільних для них стереотипів, а ви­никнення стереотипів регулюється, зокрема, певними реаліями. Стереотипам думки відповідають мовні стерео­типи у формі нормованих зворотів мовлення. Ці стереотипи мають характер субпрограм, що включаються, ра­зом або кожна окремо, в процес мислення. Оскільки вся­ке мислення відбувається в мовних формах, то, значить, і мовні стереотипи підключаються як мовні субпрограми, тобто певні, визначені нормою, звороти мовлення, що їх використовують для позначення певних нормованих си­туацій. Мовні стереотипи відносно незалежні»¹.

І хоч, у нашому прикладі, дитина написала чи вимо­вила слово «чотирьох, учитися» з помилкою, ми все ж думку сприймаємо правильно, бо наше розуміння регу­люється мовною нормою і типовістю (нормативністю) ситуації, у якій відбувається мовлення. Всевладність мовної та ситуаційної нормативності буває настільки значною, що її не завжди можуть здолати навіть гіганти думки. .

Ремствування на неможливість повністю виразити те, що думаєш і почуваєш, можна часто знайти у митців, письменників та у пересічних мовлян. Так О. Довженко часто з острахом думав про свої роботи. «На мене нахо­див завжди гнітючий сум,— писав він у щоденнику,— при одній лише думці про перегляд картини. Вона скрізь і завжди була гіршою, ніж я уяв­ляв її і творив. І се було одним із нещасть мого життя. Я був мученик в результатах своєї творчості»¹. А через кілька днів, перечитуючи «Повість полум'яних літ», записує: «Читаючи, помітив, як багато ще треба над нею працювати, і помітив ще своє невміння все ж таки писати. Трудно писати. Трудно викласти душу, безмежно трудно бути точним і яс­ним. Недостача слів, образів раптом за­биваються навалою многослів'я, епітети лізуть скрізь, як комарі, і ні видавити їх, ні прогнати»².

Сила системності викладу іноді буває настільки від­чутною, що дозволяє, хай хоч у загальних рисах, відна­йти думку навіть тоді, коли у тексті мовець користується тільки одним словом. Так у п'єсі «Влада темряви» Л. Толстого є така сценка:

Матрена (к Петру). Вот так-то все, Петр Игнатьич. Баламутный он у меня, втемяшит что в башку, не выбьешь никак; только даром тебя потревожили. А как жил малый, так пусть и живет. Держи малого — твой слуга.

Петр. Так как же, дядя Аким?

А к и м. Что ж, я, тае, воли с малого не снимал, толь­ко бы не тае. Хотелось было, значит, тае...

Матрена. И что путаешь, сам не знаешь. Пусть живет, как жил. Малому и самому сходить неохота. Да и куда нам его, сами управим.

Петр. Одно, дядя Аким: если ты его на лето сымешь, он мне на зиму не нужен! Уж жить, так в год.

Матрена. На год и заложится. Мы дома, в рабочую пору, коли что принаймем, а малый пусть живет, а ты нам теперича десяточку...

Петр. Так как же, еще на год?

Аким (вздыхает). Да что ж, уж, видно, тае, коли так, значит, видно, уж тае...

Матрена. Опять на год, от Митриевой субботы. В цене ты не обидишь, а десяточку теперь дай. Вызволь ты нас¹.

Оце «тае» у Якима значно багатозначніше, аніж найбагатозначніше слово у словнику. В залежності від обстановки і ситуації мовлення воно перебирає на себе потрібний смисл. Але читач розуміє, що хоче сказати герой п'єси. Розуміє тому, що контекст, обстановка підказують йому потрібне значення якимового «тае». Наприклад, в останній репліці Якима воно читається десь так: «Ну, що ж. Раз уже сталося, доведеться, видно, погодитися. Що ж, коли так, то, очевидно, хай уже залишається хлопець».

Мотря розуміє її приблизно так. Вона немов би «вгадала» заховану в «тае» думку свого чоловіка і не розшифровує її, а просто продовжує.

Правильному розумінню тексту сприяє також направленість мовного потоку. Ця направленість пов'язана з природою мовлення. Які відомо, промовляння існує в часі і часова направленість мовного потоку знаходить своє відображення і на письмі,в написанні слів зліва направо (в слов'янських мовах). Варто порушити звичну направленість, як момент неви­мушеного розуміння втратиться. Що це справді так, не­важко переконатися на найпростішому прикладі: «На площі вяотс великий фаргелет» — пишемо фразу української мови. Але сумнівно, чи хтось одразу втя­мить, що має справу із звичайним реченням української мови, а не з якимось іноземним виразом. Для кожного і пас звичним є читати слово зліва направо, і тому ми, перечитуючи «вяотс» і «фаргелет», спершу гадаємо, і якими новими словами стикнулись і який незнаний міст несуть вони.

Тільки коли хтось підкаже, що наведений текст треба читати не зліва направо, а по-особливому (одне слово зліва направо, а наступне — навпаки), тільки тоді багато-хто збагне, що йдеться про звичайнісіньку фразу «на площі стояв великий телеграф». Тут порушено направ­леність ходу пізнавання мовних одиниць, порушена на­правленість сприймання.

Направленість ходу пізнавання — одна із закономір­ностей мовного потоку. Вона настільки стала, що найнепомітніші відхилення від звичності порушують розумін­ня або, принаймні, правильне розуміння. Такі відхилення Іноді використовують наші письменники, щоб досягти ко­мічного ефекту.

В п'єсі В. Радзінського «Сто чотири сторінки про кохання» є такий епізод. До вченого пробилася жінка — кореспондент і пробує взяти інтерв'ю. Її питання настіль­ки банальні, що короблять вченого, і він, щоб хоч якось бити набридливу газетярку з цієї банальності, глузливо запитує: «Чи не знаєте ви нофелета?»

Газетярка знічується, а за хвилинку знаходиться:

‒ Це певно старогрецький поет. Так, я, здається, щось читала у нього, тільки забула.

‒ Ні,— відповідає вчений,— це звичайний телефон, тільки прочитаний з кінця.

В кімнаті запанувала могильна тиша хвилинної розгубленості.

Варто було одному із співрозмовників порушити звич­ну направленість мовного потоку, як розуміння викладу втратилось.

Направленість мовлення не лише стала, а й стійка ознака.

Цю стійкість якоюсь мірою можна проілюструвати на прикладі сприймання слова хворими, «Відомо,— пише радянський психолог І. Бжалава,— що хворі афазією, читаючи неправильно написане слово, вимовляють його тільки у тому вигляді, як його слід писати, і зовсім не здатні читати це слово спотворено. Читання беззмістов­них складів є для нього особливо тяжким. Не вдається йому прочитати слово і в зворотному напрямку. На­приклад, ми попросили хворого прочитати слово «курка» з кінця. Хоч він і знає, що йому треба робити, слово все ж читається прямо. Скільки не пробував хворий прочитати «акрук», йому так і не вдалося впоратися з завданням — прочитати слово у заданому напрямку. Перед хворим ле­жить аркуш з написаним на ньому словом «ошорох» — і при кожній спробі все ж слово читається ідеографічно правильно: «хорошо». Зрозуміло, що читання слова нав­паки видається просто неприпустимим» ¹.

Подібні явища «мають місце і серед здорових людей, але тут вони подибуються як хвилинна, скороминуща трудність» ².

Стійкість, звичка сприймати вираз в певному поряд­ку, визначається особливою установкою на розуміння.