Підготовча стадія написання

Видавництва, а особливо редакції газет та журна­лів, не раз змушені ставити те чи інше життєве питання. У них немає часу чекати, коли хтось з власної ініціативи напише на потрібну тему книгу, якщо це видавництво, чи виступить з потрібним матеріалом, якщо це газета або журнал. їм треба не лише знайти тематику і спла­нувати її, а й розшукати автуру.

В цих випадках найчастіше діють за традицією — дізнаються, хто вже займається питанням, що цікавить редакцію чи видавництво, і пропонують написати чи то матеріал чи книгу.

Проте навіть якщо пропозицію редакції і прийнято, якщо людина, на яку впав вибір, і зголосилася сісти й написати твір, то дуже часто це буває не те або й зо­всім не те, що потрібно замовникам.

Як не дивно все це на перший погляд, але розбіжність між тим, чого жадала від автора редакція, і тим, що дав автор, пояснюються не розбіжністю у задумі редак­ції та автора (що є цілком природною річчю), а саме вмінням відчувати аудиторію, вмінням зважати на літе­ратурну традицію, на основі якої і зросло сучасне писем­не спілкування людей. Тому редакторське втручання в процес визрівання задуму буває продиктоване життє­вими потребами. І хоч як тяжко вести цю роботу, хоч яким непомірно важким здається це втручання, від нього не вдається відмогтися у багатьох випадках.

Ті муки творчості, що їх завжди переживає автор, іноді не минають і редакційного працівника. Вже в цей період він не раз відчуває справедливість слів Льва Толстого, що їх наводить дружина письменника у листі до проф. Венгерова: «творчість — це все рівно, що роди, доки плід не визрів, він не виходить, а коли виходить, то з мукою і потугами» ¹.

Для редактора ці муки починаються вже тоді, коли він вперше приступає до «електризації» автора на вирішен­ня теми.

Задум і «електризація» автора

Задум — це своєрідна первісна направленість май­бутнього творчого процесу. В задумі уже відчутна ота найзагальніша ідея, чітко проступає тема, що служить, за словами М. Горького, поштовхом до роботи, що є покликом втілити задум на папері.

Основну думку твору і тему автор часто формулює в найзагальніших рисах, в кількох словах. Так про пер­вісний задум написати «Війну і мир» ми дізнаємося з листа тестя Л. М. Толстого до письменника (лист від 5 вересня 1863 р): «Вчора увечері ми багато говорили про 1812 рік, пригадавши твій намір написати роман, що відноситься до цієї епохи»¹. Або про задум «Клари Миліч» стало відомо з листа Тургенєва до Ж. Полон- ської (лист від 20 грудня 1881 року): «Надзвичайно цікавий психологічний факт — повідомлений вами — посмертна закоханість»².

З цих прикладів можна відчути, що від задуму до остаточного варіанту тексту — величезна відстань. Автор ще має проробити масу роботи, оскільки задум — це тільки первісне загальне спрямування зусиль автора, не оперте на широкий фактичний матеріал.

Від того, як спрямувати задум, на якому матеріалі розробляти його і в якому ключі — залежить дуже ба­гато.

Основне завдання редактора в цей час — зуміти при­кувати увагу автора до потрібного матеріалу, до потріб­них фактів. Це нелегка робота і її не кожен може робити з потрібною ефективністю.

Звичайно ж редакція замовить матеріал людині, яка і обізнана з темою і стоїть на правильних, партійних, позиціях. Але «... щоб бути партійним публіцистом... по­трібно щось більше, ніж певні переконання — .. лише Ф. Енгельс у статті «Комуністи і Карл Гейнцен». — Для цього потрібно трохи більше розуму, трохи більше ясності думки, кращий стиль»...¹. І щоб спрямувати автора на матеріал, щоб забезпечити потрібну редакції чи видавництву ясність, В. І. Ленін у своїй редакційній роботі часто практикував прийом «електризації» заряд­ки автора на вирішення потрібної теми.

Н. К. Крупська про нього розповідає так: «Пошлюся на те, як працював Ілліч зі своїми співредакторами та найближчими співробітниками. Потрібно, скажімо, ви­світлити яку-небудь нову тему. Писати ніхто не вира­жає бажання. Тоді Ілліч з тим, хто, на його думку, най­більше зугарний, щоб написати на дану тему, заводить розмову і починає його обробляти. Не пропонує від­разу писати на цю тему, а починає розмовляти з ним про ті питання, що зачіпаються в темі, збуджує інтерес до них, певним чином настроює його, слухає, що той скаже. Іноді далі цього справа не йде, і Ілліч береться за іншого кого-небудь, починає говорити з ним, і коли бачить, що «клює», він починає детальніше обговорю­вати питання, з відповідей, з реплік бачить, як людина буде трактувати тему, викладе тоді йому у подробицях свою думку, детальніше розгорне свою точку зору. А потім пропонує: «напишіть-но на цю тему, у вас добре вийде». І людина береться, захоплена підходом Ілліча» ².

Дуже важливо в такій розмові націлити автора на бажане вирішення теми. Але в процесі «електризації» автора важливим є не лише це. Вкрай потрібно, щоб роз­мова водночас послужила і безпосереднім імпульсом писати та дала потрібну настройку.

Задум — ще не початок роботи над твором. Це ско­ріше, як пише П. Медведєв, «попередній концепт, хоча б і не занесений на папір, це наперед вгадане, хоча б і тьмяно, ціле... твору»¹.

Відчуваючи «ціле майбутнього твору», редактор має не лише акумулювати в авторові націленість на тему, а мусить дати й імпульс, після якого свідомість автора розпочне пришвидшену роботу по концентрації матеріалу.

Дати імпульс — річ нелегка.

Задум «Анни Кареніної» зародився у Л. Толстого десь перед 1872 р., коли він працював над романом з епо­хи Петра І. «Я почав писати,— зазначає він у листі до О. Толстого від 26 жовтня 1872 р.,— ту велику річ (не люблю називати її романом), про яку я давно мрію»². Але 1 березня 1873 року ремствує: «щось моя робота йде туго»³.

І ось у листі від 25 жовтня 1873 року (до М. Стра­хова) Л. Толстой визнає: «Цілий рік ждав, хворобливо чекав настрою писати: чекав на нього, щоб скориста­тися ним і закінчити свою любиму справу. Але так і не дочекався»⁴.

Покінчити з болісним чеканням допомогли йому по­вісті О. С. Пушкіна. Вони дали поштовх до роботи і до­зволили відшукати потрібний настрій. Він відкладає роботу над романом про Петра І і розпочинає «Анну Кареніну». Ось як він розповідає про цей незвичайний імпульс. «... якось після роботи я взяв том Пушкіна і, як завжди (здається вже всьоме), перечитав його, не маю­чи сили відірватися, і немовби читав уперше. Та мало того, він немов би відповів на мої вагання. Раніше не лише Пушкіним, але нічим я, здається, ніколи так не захоплювався. «Постріл», «Єгипетські ночі», «Капітан­ська дочка»!!! І там є уривок «Гості збирались на дачу». Я мимоволі, ненароком, сам не знаючи навіщо і що вийде, відчув образи і події, став продовжувати, потім, цілком зрозуміло, змінив, і раптом зав'язалося так кра­сиво та густо, що вийшов роман, чорновий варіант якого я нині закінчив, дуже динамічний роман, гарячий і за­вершений; ним я дуже вдоволений і закінчу його, якщо бог дасть здоров’я, через два тижні і він нічого спіль­ного не має з тим, над чим я бився цілий рік...» ¹.

11 травня 1873 року в листі до М. Страхова продов­жує: «Я пишу роман, що нічого спільного не має з Пет­ром І. Пишу уже більше місяця і начорно закінчив» ².

З цих побіжно кинутих визнань можна відчути, що імпульс, поштовх до роботи може сильно активізувати творчу уяву автора і дозволяє порівняно легко сконден­сувати і сконцентрувати матеріал у певному, продикто­ваному задумом, порядку. Власне, так звана активізу­юча розмова редактора, «електризація» автора на вирі­шення теми насамперед і мають на меті пришвидшити процес концентрації фактажу, процес підпорядкування цього фактажу задумові.

Процес активізації важко уявити собі без певного на­строю, без визначеної позиції. Саме позиція часто обумов­лює потрібний настрій подачі матеріалу і немовби ви­значає обриси майбутньої аудиторії, категорію читача. Авторська позиція і авторський настрій служать немов­би магнітом, що притягує потрібний для вирішення теми матеріал.

Відомий пушкінський зачин «Гості збиралися на дачу» дозволив великому митцеві знайти потрібний ключ розповіді. Саме він (уривок з повісті О. Пушкіна) спо­нукав Л. Толстого почати «Анну Кареніну» так, як зараз її читають усі. Цікавим у цих визнаннях Л. Толстого (велику кількість подібних визнань можна було б навес­ти ще) є також і те, що сам поштовх до роботи, твор­чий імпульс був доволі сильним. Митець тепер поглину­тий працею, все підпорядковував їй. його уява настільки виповнена ідеєю твору, що він весь перебуває в полоні дум, вражень та почуттів, якнайтісніше пов’язаних із задумом. Ці враження, думи і почуття немовби сконден­сувалися, згустилися у свідомості автора, а для інших, далеких від задуму, не лишилося місця ¹.

Проте вдалий імпульс, вдала спонука до роботи кон­центрує і підпорядковує задумові тільки вже наявний матеріал, той, що вже є в розпорядженні автора, та той, що його підказав митцеві редактор. На базі цього мате­ріалу найчастіше можна зробили первісний начерк, чернетку виступу. Тому варто розрізняти наявний фактаж і фактаж, достатній для виступу.

Відомо, що повість Пушкіна дала поштовх до напи­сання «Анни Кареніної». Відомо, що в час першого за­хоплення темою Л. Толстой накидав чернетку роману. Але ж відомо також і те, що в 1873 році твір не був закінчений. Щоденники і листи наступних років, і особ­ливо 1875—1876 рр., свідчать, як тяжко давалася пись­меннику робота. Він якось у розпачі навіть писав: «Боже мій, коли б хто замість мене дописав «Анну Кареніну». І М. Страхова, якому довіряв, просив: «врятуй мене від цього домоклового меча».

Чому ж трапилось так, що митець, закінчивши чер­нетку, все ще не відчуває вдоволення? Не чує того на­строю, який характерний для закінчення роботи. Дослід­ник психології творчості М. Арнаудов пояснює це так: «Ми бачимо художника в цікаву психологічну хвилину: він свідомий завдання, яке стоїть перед ним; має загаль­ну провідну ідею, але все ще не має того житейського матеріалу, котрий втілить ідею в образи, вимальовані його уявою. А що ці образи можна буде знайти, хоч вони ще й тонуть десь там, в царстві підсвідомого, автор не сумнівається: його відчай є минучим настроєм, що пояснюється тимчасовим безсиллям, хвилинним невмін­ням доловити обриси звабливої феї — ідеї в найповні­ших її обрисах; це безсилля мине, коли поступово, але впевнено, випливуть з-за пелени спогадів, спостережень і дум ті великі та малі подробиці, які ввійдуть до складу твору» ¹.

Безцих «великих та малих подробиць» не можна уявити довершеного твору. Буває, що подолавши хви­линну розгубленість, автор знаходить їх і приносить до редакції рукопис цілком довершений. Його лишається тільки відредагувати. А буває і так, що автор виявляє­ться неспроможним подати завершену річ. Хай ці випадки не є правилом для нашої літературної прак­тики, проте вони все ж мають місце і їх не слід оми­нати мовчанкою.

Прагнучи виступити на ту чи іншу тему, редакції та видавництва часто вдаються до літературного запису, до такої співпраці, коли накмітована у літературній роботі людина на основі фактичного матеріалу, зібра­ного автором, готує текст і доводить його до «кондиції», прийнятної для видавництва чи редакції.

Але це один із шляхів, який далеко не завжди сприй­мається сучасниками прихильно! І зрозуміло. Адже «це непорозуміння, ніби саме літератори і тільки літера­тори (в професіональному розумінні цього слова) здат­ні з успіхом брати участь в органі; навпаки, орган буде живим і життєвим тоді, коли на п’ять літераторів, що керують і постійно пишуть,— п’ятсот і п’ять тисяч пра­цівників не літераторів... Орган дійсно живий повинен друкувати одну десяту того, що присилається, утилізуючи решту для інформації і вказівок літераторам»².

І те, що літераторам теж слід надати можливість друкуватися, пояснюється не лише потребою пожвавити журнал чи газету. Ні, Преса є «не тільки колективний пропагандист і колективний агітатор, але також і колек­тивний організатор»¹. І те, що друковане слово консолі­дує маси, спрямовує їх на спільні зусилля, стало для всіх аксіомою. Але ж преса є ще організатором і вихо­вателем автури.

Згуртовуючи біля себе потрібних людей, газета чи журнал веде водночас велику роботу по вирощуванню та вихованню свого кола дописувачів. І звичайно, що не в кожного з тих, хто вперше взявся за нелегку працю виступити у пресі, відразу все йде гладко. Часті випадки і невдач. Дуже важливо у таких випадках зуміти підтри­мати автора, спонукати до продовження роботи. При­клади подібної редакторської роботи доволі рясні у жур­налістській практиці В. І. Леніна. Ось один з біографії В. Карпінського. «З моєї коректорської роботи,— пише В. Карпінський,— я поступово перейшов, не кидаючи її, на правку кореспонденцій, потім, — на компонування заміток і, нарешті,— на літературне співробітництво.

Думка написати статейку для нашої газети не покидала мене ні вдень, ні вночі. Я гнав її геть... Але ніяк не міг відмогтися від цієї нав’язливої ідеї. Я почав пи­сати — просто для себе, не для газети — статейку на злободенну тоді тему про есерів, в якій прагнув відбити нашу тодішню боротьбу проти цієї партії. Писав і рвав і знову писав та повсякчас носив у кишені написані арку­шики.

І ось одного разу не утримався — перед зборами таємниче відвів Володимира Ілліча у відгороджений при залі куточок й давай читати йому свою статтю про есерів.

Читав я з великим запалом, можна сказати — з тре­петом душевним. Володимир Ілліч уважно слухав... Та нараз неждано трапилось щось дивне: я раптом відчув, що мої думки, які, як здавалося, були такими ясними і логічно послідовними, зовсім не ясні і не послідовні, що вони ведуть мене до якихось нових, ще не продума­них питань, заводять у тупик... Запал мій став поступово згасати, і я, зніяковівши, запнувся, з острахом сподіваю­чись побачити іронічний усміх на обличчі мого терпля­чого слухача.

• Це все? — запитав він, помовчавши, цілком сер­йозно.

• Ні... але... розумієте... тут у мене ще незавершено трошки.

• А... То обдумайте гарненько тему. Пишіть, пишіть! У вас повинно вийти»¹.

Невдача могла б назавжди відбити у В. Карпінського охоту до літературної роботи, але В. І. Ленін настільки по-товариському поставився до автора, що у того стало «гарно-гарно від серйозного, підбадьорливого ставлен­ня»². І початківець В. Карпінський продовжив працю­вати над статтею і скоро надрукував її. Після цього виступу він почав співробітничати в газеті «Вперед», а потім і в «Пролетарии».

Від редактора залежить, чи після невдачі автор знайде сили працювати далі, чи зуміє подолати боязнь сказати щось не так. Тут потрібно спрямувати його зу­силля. Не тільки тоді, коли він уже сів писати, а також і тоді, коли пробує приступити до збирання матеріалу.