Частина третя пліч-о-пліч з автором

Другий полюс, дослухач автора, його

Співпереживач – це не просто умоглядно

Визначений митцем кінечний пункт

Творчості, а його органічний стимул…

С. РАССАДІН

Розділ одинадцятий

АКТИВІЗУЮЧИЙ ПРОЦЕС ТВОРЧОСТІ

Вступні уваги

Звичайно, коли твір виношений, продуманий авто­ром до подробиць, редакторові найчастіше залишається тільки апробувати його на читання, визначити, наскіль­ки повно і безперешкодно сприймається читачем виклад. В цьому випадку його втручання в текст не сягне за межі окремих, іноді хай рясних, текстуальних виправ­лень. Він дозволить собі уточнити вислів, сконденсувати той або інший вираз, прояснить нечітко сформульовані місця, увиразнить настроєве звучання, вкаже на непо­трібність мовного трафарету. Нерідко цим і обмежиться.

Власне, на цьому можна було б і завершити розгляд особливостей роботи редактора, можна було б обмежи­тися описом його професійних обов’язків, коли б редак­ційну роботу вдалося звести тільки до процесу редагу­вання рукопису, коли б вдалося обмежитись залученням редактора до участі у творчому процесі тільки на за­вершальному етапі, безпосередньо перед здачею рукопи­су до набору.

Насправді ж так трапляється не завжди. Першому читачеві доводиться підключатися до творчого процесу, доводиться брати участь і в створенні книги не лише на завершальному етапі, а, буває, і на етапі зародження задуму. Іноді він змушений вести весь творчий процес автора.

Така практика давно вже прийнята, як щось звичай­не і звичне, стосовно початківців. У минулому столітті, коли ще не було посади літературного редактора, «як правило, вважалось,— пише письменниця Олена Серебровська,— що літературний редактор потрібен тільки літераторам-початківцям або літераторам невеликої чи середньої обдарованості». Послуги такого літературно­го працівника стали особливо потрібними після Жовтня, коли в нашій країні різко зросла кількість талановитих людей з «низів», що прийшли в літературу. «Ось саме в ці роки,— читаємо далі у тій же статті Олени Сереб- ровської,— і став життєво потрібним літературний ре­дактор, людина всебічно грамотна, обов’язком якої ста­ло — допомогти тим, хто не встиг здобути належної під­готовки і знань, але мав за плечима цікавий життєвий досвід, а від природи — гостроту зору, чуття мови, здіб­ності оповідача»¹.

Правда, від того, що в писання літератора «серед­ньої або невеликої обдарованості» вкладе свою працю редактор, ці витвори ще не стануть талановитими, хоч, можливо, і стануть більш читабельними, легше сприйнятними. Але важливо не лише це. Виявляється, що і для літератора з досвідом (хай хоч і «середньої обдарова­ності») потрібен редактор. Його часто називають «розум­ним, уважним, що розуміє письменника, що підказує хід, варіант вирішення або, принаймні, хоча б спрямування пошуку»².

Це вже не лише звичайний «перший читач», а люди­на, що підказує, спрямовує.

Для багатьох початківців редактор справді-таки був учителем і порадником. Його робота часто-густо не об­межувалася участю на завершальному етапі створення рукопису. Він корегував і активізував частину або й увесь процес творчості.

Редактор тут виступає не тільки як читач, не тільки як ланка, що з’єднує автора з аудиторією, а і як діяч.

Причому його діяльність має яскраво виражені полі­тичні ознаки і спрямування. Як ніхто інший, він повинен відчувати подих часу, настрій та запити мас. Почуття часу дозволяє редакторові добре ловити авторську «за­даність», політичну направленість цієї «заданості». І тут, звичайно, на передній план виступає те, що різнить письменника від неписьменника, літератора від нелітератора.

Як відомо, письменника від неписьменника різнить не здатність поставити перед собою «завдання», а вміння втілити поставлене завдання, виразити його.¹ Тому не наміри автора і аж ніяк не той шлях, яким автор ішов до написання твору, надають йому змістовності. Важли­вим є твір, яким він вийшов, і його внутрішня цілеспря­мованість пізнається в аналізі того, що внушає цей твір ідеальному читачеві, тобто такому, котрий має все, що потрібно для повного розуміння написаного².

Немає потреби знову доводити, що дуже часто автор не може добитися адекватного читацького розуміння. При чому це справедливо навіть для талантів красного письменства. За словами О. Довженка, наприклад, од­ним з нещасть його життя було те, що його твори, його картини скрізь і завжди були гіршими, аніж він уявляв їх собі і творив³. Це говорить О. Довженко про себе. А що можна сказати про початківця, котрий вперше взявся за перо? Або про новатора, якого у сотнях листів просять розповісти про свої досягнення га про свій ме­тод і котрий з острахом береться за перо, зовсім не зна­ючи, як треба розповідати для читача. Він — людина грамотна, часто високоосвічена, він не раз розповідав про свою роботу, про свій метод, але ж розповісти — простіше. Тут оповідач бачить і увесь час відчуває ауди­торію, тих, хто слухає його. І зовсім інша річ писати.

Відчуття аудиторії під час писання—річ обов’язко­ва. Від цього почуття залежить певною мірою доступ­ність, легкосприйнятливість твору. Але воно приходить не відразу І не всім доступне. Тому й трапляється ще, що редактор виступає як дбайливий помічник, як друг.

Виступаючи вчителем, другом, порадником навіть у таких складних ситуаціях, де потрібне втручання у твор­чий процес, він насамперед діє як вдумливий читач, як людина, що вміє пояснити, чому читачеві може видатися непотрібною та чи інша композиційна ланка, той або ін­ший абзац, певна група фактів або й частина матеріалу. І у цих випадках успіх редакторської роботи залежить не від того, що він зуміє більш-менш вдало підмінити автора, а від того, що, підмітивши і добре вловивши авторську «заданість», він зуміє так спрямувати зусилля автора і його роботу по відбору фактичного матеріалу, що автор доб’ється-таки у викладі і доступності для чи­тача, і сприйнятності закладеної в текст думки чи образу.

Таку роботу не можна розглядати як звичайний про­цес опрацювання рукопису. Це скоріше особлива, непов­торна редакторська діяльність, притаманна природі су­спільного спілкування. Це один із різновидів громадсь­кої роботи, важлива складова частина політичної діяль­ності.

Правда, може видатися, що тут можливості редак­тора доволі обмежені — підказати, що читається або буде читатися, що сприймається, а що буде сприйматися тільки при затраті певних зусиль на доопрацювання та шліфування тексту. Та й усе.

Таке розуміння можна пояснити просто. Адже редак­тор виходить у своїй роботі з авторської «заданості», із задуму автора. Значить, його можливості обмежені. Але так уявляти роботу редактора — значить вважати його особою далекою від суспільного життя, значить вважати його людиною інертною, для котрої зовсім байдуже, з якою «заданістю» він має справу.

Так. Можливості редактора обмежені. Але ж будь-який твір створює не просто автор, а епоха, так само як не одна людина, а епоха є творцем історичних фактів. Тому перший читач, спрямовуючи перебіг творчого про­цесу, може не лише корегувати його, а й організовувати. Саме тут і приховані великі суспільно-виховні можли­вості редакторської роботи, саме тому редагування є од­ним з різновидів громадської діяльності.

Справді, задум, авторська «заданість» — величини змінні. В ході творчого процесу задум не раз змінюється під впливом багатьох причин, як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру. Що це так, засвідчує творчість багатьох гігантів красного письменства. А раз «задум»— величина змінна і раз міняється він найчастіше під впли­вом потреби зважати на читацькі запити, то, очевидно, саме тут втручання редактора може бути найдійовішим і найефективнішим.

У випадку, коли автор приносить до журналу чи ви­давництва довершений рукопис, редактор визначає пра­вильність або хибність позиції автора і в залежності від цього рекомендуй прийняти рукопис на редагування або відкинути його. Тут він не прагне корегувати творчий процес.

У випадку ж, коли є можливість стежити за кожним етапом становлення тексту, редактор може виступити не просто людиною, що оцінює позицію і «заданість» авто­ра, а особою, що сама організовує цю «заданість», сама впливає на визначеність і потрібну спрямованість автор­ської позиції та на визначеність аудиторії, якій буде адресоване майбутнє писання.

Тепер редактор виступає читачем-комуністом, редактором-партійцем, котрий кожним своїм кроком так веде процес творчості, так його організовує, щоб автор дав твір, який служить справі комунізму.

З цього погляду є неоціненними зерна досвіду Леніна - редактора. Він перший вказав на організаторську значи­мість редакторської роботи і дав приклади такої діяль­ності.

Н. К. Крупська, розповідаючи про Леніна - редактора, зачіпає це питання. Розглядаючи лист В. І. Леніна до Каспарова, Н. К. Крупська звертає увагу насамперед на політичний бік роботи редактора — зокрема на політич­ну вагу його організаторських зусиль. Вона пише, що дуже важливо вміти спрямовувати розгортання теми. Бо «тему можна вибрати доволі вдало, але трактовка її визначає, чи правильно висвітлюється питання; ту саму тему можна опрацювати і з точки зору революцій­ного марксизму, і з точки зору народництва, і з точки зору ліберальної. В трактовці теми — суть питання. Але навіть якщо тема пишеться людьми одного спрямування, то надзвичайно важливими є відтінки, важливим є, що саме висувається на передній план, на які моменти звер­тається особлива увага, в яких зв’язках та залежностях розглядається питання» ¹.

І тут редактор не править, не вносить корективи, а спрямовує процес творчості. Він працює не над текстом, що його готує до набору, а з першими намітками тексту або просто з начерком задуму, з планом майбутнього рукопису. Тому його участь не зводиться до «особливого професійного читання», а мислиться ширше, як особлива спрямовуюча діяльність читача-комуніста, який добре відчуває тонкощі сприймання різних категорій читачів, і, виходячи з особливостей цього сприймання, спрямовує роботу автора.