Викреслення

У важких для розуміння текстах автора можуть коробити і викреслення. Щоправда, викреслення у видав­ничій практиці вважаються чи не найлегшою редактор­ською операцією. До них навіть усталилося дещо зверх­нє ставлення.

І справді, їх можна-таки розцінити як порівняно лег­ку редакційну правку, але тільки у певному різновиді ре­дакторського втручання — при виправленні довгот. Тут досить буває обмежитись горизонтальним рухом руки (ви­креслити «водянистий» шматок тексту) — і все. Ні фак­тичного матеріалу, ні смислової структури така правка може не зачепити.

Викреслення ж у неясних текстах завдають багато роботи і редакторові, і авторові. Тут інакше бути й не може. Адже це не лише викреслення довгот, а й фактич­ного матеріалу. Якщо не завжди, то в переважній біль­шості випадків.

Фраза І. Ле нерідко перевантажена фактичним мате­ріалом, який знижує прозорість тексту. Редактор не мо­же обійти своєю увагою такі місця. Він править. Часто викреслює¹. Викреслює не довготи, а все те, що знижує ясність тексту, його сприйнятливість.

В дванадцятому номері журналу «Вітчизна» за 1964 рік читаємо: «Іван Сірко, як підручний Богдана, ще від­разу з Парижа погнав зустрічати козачий десант»¹.

Спираючись на контекст, редактор, певно, правильно зауважив авторові, що йдеться очевидно про те, що Сірко майнув зустрічати козаків не з Парижа, а тільки-но бу­ла одержана звістка про їхнє прибуття у Францію. «Під­ручним Богдана» він призначений справді-таки ще в Па­рижі. Тому редактор переносить кому і викреслює слово «відразу». У виданні 1965 р. ця фраза має такий вигляд: «Іван Сірко, як підручний Богдана ще з Парижа, помчав зустрічати козачий десант».

Таке викреслення автор сприйме спокійно, бо воно не зачіпає фактажу, основи тексту. Але є інші. Викреслення смислових ланок. Хай другорядних, але не беззмістовних. Ось приклад з цього ж роману. В двадцятому розділі другої частини, в третій книзі, надруковано:

«Це був справжній, на життя або смерть козачий бій! В ньому козак не забуває й про себе, пев­не, й про командирів. Та перед ним сунув ворог, а в руках-таки має зброю. Коман­дири десь-то, напевне, є!

Кололи рогатинами, наввимашки рубалися шаблями. Чули й викрики та стогін своїх, але дослухалися до смер­тельних зойків ворога. Іспанська кіннота кілька разів по­ривалася допомагати своїм кабальєро -п л а с т у н а м. Та що можна було зробити в такому відчайдушному бед­ламі єдиного тут бою для кожного бійця з обох сторін? Тільки на своїх неостережених вте­чею наскакували кіньми.

Козачі сотники нарешті похопились, що немає з ними їхнього полковника. Але ж питання, що чинити далі, вже й не виникало в них. Тривала смертельна сутичка, в ній гинули не лише козаки, знесилювався й ворог! І руба­лись, переставляли десятки на підтримку найбільш зне­силеним. Найгірше для керівництва було те, що козаки захоплювались боєм, вбачали найкращий захист у нападі. Чи їм було помітити, що оглядна кіннота кабальєрос обходила полк від моря...»¹.

Редактор окремого видання твору в цьому уривку креслив і те, що затуманювало настрій викладу, і те, що суперечило логіці обстановки (наприклад, в розповіді йдеться про наступ іспанців, а в тексті автор чомусь го­ворить про втікачів-іспанців), і звичайні довготи (все ви­креслене виділено розрядкою).

Так, репліка «єдиний для кожного бійця бій» — зайва. Що це так, видно з ширшого контексту. Проте, в наве­деному уривку серед викреслень є й такі, які можуть на­сторожити. Справді, редактор викреслюе слово «пласту­ни». Але ж «кабальєрос» і «кабальєрос-пластуни» — не одне й те саме. Він знімає прикладку. А зняти її, зна­чить, якоюсь мірою збіднювати текст. Подібного харак­теру й інші викреслення.

Звичайно, контекст допоможе редакторові довести свою правоту і він зважиться зняти слово чи вираз з по­зірною смисловою ваговитістю. Але ця операція у пере­важній більшості випадків не пройде так мирно, як, при­міром, правка-перестановка. Автора треба буде переко­нувати. Він не завжди може погодитися з тим варіантом тексту, що його запропонує редактор.

І тут може трапитися так, що редактор у розмові чи в процесі роботи виявиться гонористим. Його може зди­вувати, як автор дозволив собі не погодитися з ним. Або твердість автора може заронити зерна зневіри в душу редактора, він почне сумніватися, чи справді-таки квалі­фіковано виправив рукопис. Про одного такого редак­тора згадує Г. Померанцева. Він виправив рукопис ма­ститого письменника. «Правив дуже обережно і старан­но. А коли одержав рукопис назад, то побачив, що там не лишилося й слідів від його олівця. Авторська правка майже ніде не збігалася з редакторською.

Редактор був цим дуже збентежений¹».

Проте ні гніватись, ні знічуватись тут не треба. «Ре­дактор зробив свою правку,— пише далі Г. Померанце­ва,— дав поштовх думці. А все інше — залежить від волі автора; правка, власне, й повинна робитися рукою авто­ра, а редакторський варіант олівцем — це лише начерк правки»². На нього тільки так і треба дивитися. Не мож­на дозволяти собі, особливо в практиці видавничої ро­боти, відразу правити ручкою і дивитися на свої правки.

Як на остаточний варіант, як на присуд, іцо ніякому ос­карженню не підлягає. В творчій роботі такий шлях ні­коли не приводить до успіху.