Наповнення контексту і ясність

Але коли б оті найпростіші неясності, що з ними день у день доводиться мати справу редакторові, зводилися тільки до щойно наведених, то не було б і потреби готу­ватися до розмови з автором. На перший погляд досить здійснити найпростіші перестановки у фразі чи слово­сполученні і цим обмежитись. Насправді ж так буває дуже рідко. Значно частіші випадки, коли доводиться ко­регувати не лише невправно побудований текст, але й невдале смислове наповнення його.

На передній план тут знову ж таки виступають ви­падки нормативного характеру. Щоправда ця норматив­ність уже не лише граматична, а й лексична, пов’язана з точністю називання. Так, газета «Радянська Волинь» містить рецензію О. Омельковця та М. Чорнописького на журнал «Народна творчість та етнографія». Там чи­таємо: «Двомісячник постійно збагачує свій зміст, вдо­сконалює зовнішнє оформлення і здобуває все біль­шу прихильність читача»¹. Але ж двомісячник не жива істота. Очевидно автори статті хотіли сказати: «Редакція двомісячника повсякчас дбає, щоб надруковані матеріали були змістовними, а оформлення журналу добрим. Тому, цілком природно, виданням зацікавилися широкі кола читачів».

Як бачимо, невдало дібрані слова зруйнували струк­турну основу контексту.

Ось ще приклад з тієї ж статті: «Привабливість жур­налу насамперед в тому, що він всебічно популяризує і науково освітлює неосяжне багатство мистецької куль­тури трудящих мас України — духовний скарб, що ви­дав світові могутні чари народної поезії в усіх її ми­стецьких проявах».

Навіть якщо й доведеться погодитися з підвищеною патетикою цієї фрази, то все рівно її треба редагувати. Потрібно зняти оті неясності, які породжені низкою не­вдало дібраних слів, та увиразнити структуру подачі ма­теріалу. Причому можна відчути, що структурні недолад­ності контексту залежні від добору слова. Засвоюючи текст, читач позасвідомо зробить ряд замін. Десь так: «Журнал цікавить читача насамперед тому, що редакція всіляко популяризує і науково висвітлює неосяжне багат­ство мистецької культури трудящих мас України, пропа­гує той духовний скарб, що полонив світ нездоланною чарівністю народної поезії».

Якщо порівняти ці приклади з наведеними в поперед­ньому підрозділі, то легко можна відчути основну від­мінність між ними. Там йдеться про випадки, коли порушується узвичаєний порядок подачі значеннєвих ча­стин. Тут наведені приклади, коли порядок розташуван­ня складників усього тексту видається правильним і подив викликає тільки смислове наповнення окремих частин викладу та структурні недоладності.

І раніше наведені неясності і щойно розглянуті ‒ це порівняно прості випадки в редакторській практиці.

До складніших треба віднести ті, коли не лише пору­шено порядок розташування значеннєвих елементів, а в окремих частинах фрази доводиться мати справу і з не­точним словоназиванням. Ось приклад. У 1964 році в журналі «Вітчизна» (№ 11) був видрукуваний роман І. Ле «Хмельницький». Текст твору тоді справляв вра­ження чернетки,над якою ще треба працювати. На його сторінках часті редакційні недогляди. Ось один із них:

«Під бурю овацій два полковники узгоджено вклони­лися, як молоді з-під вінця, низьким шанобливим покло­ном, мальовниче відводячи піднесені над головами ке­лихи. Коли ж гетьман по тому наблизив свого з позоло­тою, полковники з двох боків одноразово креснули його своїми в гетьманській руці! Гості завмерли! Рука геть­манова здригнула від переповнених почуттів» (с. 100).

Матеріал уривка доступний¹. На учті гетьман вітає двох полковників. Вони шанобливо відповідають на його привітання. Опис цієї сцени містить кілька мальовничих деталей: 1) полковники картинно підняли келихи і потім дружно вклонилися; 2) після цього гетьман підносить свою позолочену чару і 3) полковники дружно чокаються з ним. Проте ці деталі в авторському контексті спри­ймаються важко. Насамперед в око впадають словесні неточності: кланятися узгоджено (треба—дружно), ма­льовниче підносять келихи (краще — картинно), однора­зово крешуть своїми бокалами в гетьманській руці тощо. Важко осягнути, як хтось може цокатися своїм келихом, якщо він у чужих руках. А в І. Ле виходить саме так.

Фрази з роману І. Ле доносять до читача не смисло­ву залежність складових частин тексту, а знову ж таки отой порядок, оту послідовність, в якій ці складники спливали в свідомості автора. Тому фразу треба редагу­вати. Треба не лише позбутися словесних недоладностей, а й так побудувати текст, щоб зняти в ньому всякий натяк на муки творчості. Треба зробити виклад прозорим, приблизно таким: «Під бурю овацій полковники картин­но підняли над головами келихи і низько, шанобливо, як молоді з-під вінця вклонилися. Гетьман підняв позолоче­ний келих, і полковники дружно креснули об нього свої­ми! Гості завмерли!».

Не можна сказати, що в цьому варіанті речення уже все зроблено. Але цей текст видається дещо чіткішим і якоюсь мірою дає змогу зрозуміти причини, що призвели до неясностей у розповіді.