Складники процесу читання

Про механізм сприймання і розуміння ми змушені говорити тому, що одиниці мови і одиниці мовлення не збі­гаються. «... Лексична одиниця у тій формі, у якій знахо­димо її на письмі, тобто «слово», в переважній більшості випадків є одиницею ілюзорною, оманливою, такою, що по завжди збігається з одиницями думки — уявленнями, ідеями, поняттями»¹. А читач, «прагнучи витратити як­найменше зусиль, мимоволі зупиняє свою увагу на що­найпростіших складниках мовлення»².

Вже побіжний погляд на питому значимість різних ча­стин мови змушує визнати слушність наведеної думки. Наприклад, в процесі мовлення прийменник та іменник ми можемо сприйняти як щось єдине. З точки зору мов­ної норми «до дому» — синтаксична структура з приймен­ника та іменника, а «додому» — звичайне слово. Але це на рівні мовної норми. На рівні ж мовлення, на рівні лінгвістики індивідуальної мови і «до дому» і «додому» і окремими одиницями розуміння. Двома окремими єд­ностями.

Чому це так? Швейцарський стиліст Ш. Баллі пробує пояснити: «... Інтелект людини інстинктивно прагне вкла­сти весь «матеріал думки» в закостенілі форми логічного мислення, яким відповідають аналогічні форми і зв'язки її низці фактів мовлення; у всякому разі розум прагне досягти відповідності між тими і іншими. Проте мовна звичка не завжди дозволяє реалізувати це прагнення впорядковувати, і, що ще важливіше, мовна звичка за­довольняє цю потребу такими засобами, які не завжди у злагоді із зовнішньою формою та з їхніми етимологіч­ними зв'язками»¹.

Пояснимо цю думку на прикладі. Наведемо уривок якого-небудь сучасного твору.

Прочитайте у нормальному темпі такий текст:

«Такітобуликозацькістрічкиітеперішніхщемаютьзвичайпроводжатидоарміївстрічкахряснихприсходісонця висишіятьнаширокувсяріднявеідрузімайбутньоговоїнаквіттядівчатавінсереднихідепоручзгармоністомзобохбоківведутьйогонемовдовінцязперев'язаноюнаруціхустиноювінступаєуційоздобіякийсьнезвичайнийтіль кизрідказсумовитоюхмільноюлюбов'юпогляненатущоведейогопідрукуужеяксвогоякнайріднішогонатущождатимейогоповерненнянеодинрік».

Сумнівно, щоб у цьому плетиві літер пересічний читач хоч щось втямив. Проте з точки зору економії паперу таке друкування видається дуже вигідним. Так тільки від того, що у російському алфавіті спростили правила вживання «ъ», наша друкарська промисловість може те­пер значно економніше витрачати папір. За підрахунка­ми, які наводить Лев Успенський у книзі «Слово о сло­вах», щоб видрукувати роман «Війна і мир» Л. Толстого, зараз потрібно на 70 сторінок менше паперу, аніж до 1917 року¹. Це ж скасований тільки один знак, а якщо скасувати всі проміжки між словами, то яка економія паперу буде тоді?

У давнину писарі саме так подавали текст², але їхні наступники зігнорували потребу економити пергамент та папір й увели у практику краснопису роздільне вжи­вання слів та мовних значущих одиниць. Чому це? З прагнення до краси?

Ні. Передовсім тут діяли не естетичні чинники і не бажання виділитися чимось оригінальним, а значно прозаїчніші і водночас життєвіші причини.

Вчитаємося ще раз в наведений текст.

Майже неможливо втямити одразу, про що йдеться. Читач бачить хаотичне нагромадження літер, в якому, як це видається при першому підході, годі шукати якогось ладу. Ми сприймаємо текст, але не розуміємо його. Чо­му? Адже розповідь ведеться українською мовою. Однак ми не сприймаємо її одразу.

Це пояснюється тим, що при відчутті тексту (а від­чуття якраз і є першою складовою частиною процесу розуміння), ми ще не пізнаємо нічого близького із нашого мовного досвіду. Можливо, за винятком звуків або літер. Кривляємося в початок тексту. Ми бачимо «т». Але що це? Літера? Чи частина слова? Ми відчуваємо, але ще не пізнаємо в цьому «т» значимої мовної одиниці, а тим більше не розуміємо.

Далі. «Та»... Що це? Займенник? Сполучник? Чи частина якогось більшого цілого? Ми тільки сприймає­мо. Але, виявляється, щоб зрозуміти текст, не досить просто сприйняти знаки на папері. Потрібно проробити ще попередню, так би мовити підготовчу, роботу. Треба ототожнити мовний імпульс з наявним у нашій свідо­мості логічним матеріалом пам'яті. Цю роботу людина здатна вершити уже на стадії відчування, в момент пі­знавання слів та виразів, відомих з попереднього мовно­го досвіду і власної мовної практики. За допомогою пам'яті відчутий імпульс ототожнюється з наявним в пам'яті акустичним образом і пізнається.

Одиниці сприймання є значно складнішими побудовами, аніж елементарні одиниці відчування. Відчування відповідає звуковому імпульсу незалежно від його мовної функції. У час же сприйман­ня, завдяки пам'яті, відбувається включення імпульсу в найрізноманітніші системи зв'язку, що вже відстоялися в голові за час засвоєн­ий мови, і тому сприймання є аналітичним»¹.

В ході сприймання читач немов би аналізує скла­дові частини і пізнає уже відоме з поперед­нього мовного досвіду.

«Такі то були»,— читаємо ми і, напруживши нашу пам'ять, пізнаємо знані з практики українського мовлення слова: такі, то, були... Читаємо далі і знову пізнає­мо слово козацькі.

Легко відчути, що процес пізнавання в тому тексті, який ми навели, проходить натужно і болісно. В ньому можна вловити зупинки, які зумовлені потребою скоор­динувати сприйняте із тим, що ми знаємо з мовної практики. Ці зупинки зумовлені потребою виділити значимі одиниці.

Щоб робота пізнавання значимих оди­ниць проходила легше і ефективніше, практика писем­ності виробила допоміжні прийоми, зокрема прийом поділу на слова. Розділяючи на слова єдиний мовний потік, мовець значно полегшує читачеві роботу по за­своєнню тексту.

Проте ні відчування, ні сприймання тексту ще не є розумінням. Вони лише є основою, на якій стає можли­вим саме розуміння.

Справді, читач пізнав у викладі ряд повнозначних і службових слів української мови. Він виділив із єдиного мовного потоку окремі мовні одиниці: «такі», «то», «були», «козацькі». Але що значить в цілому оце «такі то були козацькі»... читач ще не розуміє. Це можуть бути і «козацькі коні» і «козацькі думи», і «козацькі діти» і десятки інших смислових варіантів. Момент розу­міння ще не наступив.

І тільки коли свідомість читача виділила з мовного потоку слово «стрічки» і скоординувала це слово із ви­ діленими раніше та з своїм мовним досвідом, тільки тоді наступив момент розуміння тексту: «Такі то були козацькі стрічки».

Із цього невеличкого шматочка тексту можна відчу­ти, наскільки складну роботу має проробити читач, перш ніж дійде до розуміння викладу. Правда, ми звикли ди­витися на читання і як на відпочинок, особливо, коли йдеться про художню книгу. Але це пояснюється тим, що читацький труд доведений людиною до автоматизму. Він настільки філігранно відшліфований низкою поко­лінь, що ми, читаючи, навіть не відчуваємо отієї багато­плановості, різнонаправленості наших зусиль в момент засвоєння розповіді. Та варто читання вивести Із русла звичності, як складність і трудність цієї роботи відразу виступить на передній план. Що це справді так, неваж­ко переконатися, взявши книгу з якої-небудь малознаної нам галузі знань.

При читанні книги з галузі людської діяльності, яка лежить осторонь від наших інтересів, ми частково вилу­чаємо з процесу читання стадію пізнавання відомого. Ві­домого з нашого мовного досвіду і нашої життєвої практики. Ми послаблюємо ту основу, на якій постає розу­міння тексту.

Виключивши одну із складових частин процесу розу­міння, ми збільшуємо ті труднощі, які має подолати чи­тач і тим самим ускладнюємо засвоєння тексту. А іноді її унеможливлюємо його.