Якість — мовне поняття?

Найчастіше неясності розцінюють як мовну розхристаність. Це пояснюється частково тим, що вади викладу коментували переважно мовознавці і причому тільки в плані порушення мовної структури. Л. А. Булаховський в уже згаданій роботі так визначає поняття «ясності»: «Ясність — це пряма реакція на звичність елементів та їх сполучень у фразі»¹

Оті часті випадки, з якими читач зустрічається в пресі та у видавничій продукції, скидаються скоріше саме на мовні недогляди. Ось два приклади. У відомій пісні «Очі волошкові» (текст І. Драгомирецького) є рядок: «мов троянди пелюстки, уста», а калмицький народний афоризм «жінка, якій скажеш по секрету звістку, пере­дасть її скоріше аніж вершник, що мчить чимдуж» пере­кладач Яків Козловський російською мовою передав так:

«Пускай коня седлают у дверей,

Доставит новость всадника быстрей

Та женщина, которой новость эту

Ты на базаре скажешь по секрету.»

Для нас справді-таки дещо легшими для сприймання видаються вирази «уста, мов пелюстки троянди» і «жен­щина доставит новость быстрей всадника». А ота наро­чита утрудненість тексту пояснюється дещо несподіва­ною перестановкою слів «пелюстки» і «быстрей». Але ж чи це порушення «звичності елементів» та «звичності їх сполучень у фразі»? Ні. Про порушення звичності слово­сполучень «троянди пелюстки», «всадника быстрей» не може бути й мови. Важко говорити і про порушення «звичності їх сполучень у фразі». Важко говорити вже хоча б тому, що для нас однаковою мірою звичним є і прямий і зворотний порядок слів. Тому чи ми скажемо «троянди пелюстки», «всадника быстрей» чи «пелюстки троянди», «быстрей всадника» — однаково. Ці вирази з нормативного боку правомірні. І все-таки текст виявляє­ться якщо і доступним сприйняттю, то не одразу, а тіль­ки після того, коли ми десь підсвідомо зробимо ряд сми­слових перестановок.

Цю утрудненість в процесі засвоєння матеріалу Л. А. Булаховський пояснює недосконалістю мовної сис­теми. Він пише: «Легкість сприймання з син­таксичного погляду залежить від тієї міри сво­боди в оперуванні флексією, яку дозволяє собі певний автор. Я маю на увазі ширше або вужче використання дозволеного й дозволенного при вста­новленні в фразі синтаксичних зв’язків,— бо з погляду нормативного письменник може бути бездоганним, але в морфологічній системі мови завжди є якісь її слабкі місця (моменти незабезпечення нею достатньої виразності відносин) і від поблажливості до них легкість сприймання може знижуватись»¹. І далі: «Легкість сприймання є безпосередній наслідок ясності мовного виразу»².

Приклади, що їх наводить у своїй роботі акад. Л. А. Булаховський, мають підтверджувати декларовану ним поблажливість письменника чи мовця до слабких моментів мовної системи. Ось у творі Квітки - Основ’яненка «Козир-дівка» важкий для сприймання такий ви­раз: «Левко привів людей, що кого той обікрав або ізобидив, то старий усе-таки не повірив і каже, що се він навчив і напрохав людей, і сказав, щоб він не смів на Тимоху говорити, бо в і н йому ні в чому не повірить і ба­ки йому заб'є»¹.

На думку Л. А. Булаховського, невизначеність грама­тичних зв'язків займенника «він» є тут основною причи­ною неясності виразу. З тієї ж самої причини видається неясним і речення «Пан каже королю, що, коли він од­ружував свого сина, він пообіцяв йому золоті гори».

Проте, як не дивно, в системі широкого контексту ми часто не відчуваємо незграбності виразу. У прикладі, взятому Л. Булаховським з твору Г. Квітки - Основ’яненка, оті неясності не викликають подиву, оскільки для усного типу мовлення (а саме в цьому ключі ведеться розповідь у повісті «Козир-дівка») характерні «вільно­сті», «висока еліптичність фрази», яка, враховуючи обста­новку мовлення, ситуацію, не порушує заданої автором легкості сприймання тексту.

Тут причина позірної незграбності виразу, виявляєте ся, має не граматичну, а суто стилістичну природу. От­же, не можна дошукуватися причин неясності викладу тільки в порушенні граматичної структури виразу. З цим, власне, погоджується і Л. А. Булаховський, коли заува­жує, що «виплекання ясних стилів.,, меншою мірою, ніж можна було б гадати апріорі, завдячує роботі над граматикою і навмисному втручанню теоретиків у регулювання лексики»².

Ні, коли ми говоримо про ясність виразу, про легкість сприймання, не можна зводити суть всіх творчих пошуків до використання найефективнішої граматичної форми. Бо граматика всю свою увагу зосереджує, насамперед, на структурній природі виразу. Вона немовби виходить з того, що мовлянин за всяких умов користується тільки бездоганними, з смислового погляду, виразами. Якщо ж у практиці доводиться зустрічати неоковирні вислови, то це незграбності не лише граматичного характеру.

Граматика має на оці тільки мовну структуру виразу. Але ж крім мовної, кожен вираз ще має і смислову структуру. Коли Гегель дає визна­чення «Держава — політичний вияв світового духу», то йому не можна закинути, ніби він, збудувавши цей не­ясний вираз, геніально використав хоч якусь слабкість мовної системи. Ні. В цьому прикладі йдеться не про граматичну незграбність виразу, а про смислову. Тут не­ясною, беззмістовною є друга частина речення, оскільки «світовий дух» є поняттям містичним, позбавленим реаль­ного змісту. В судженні бракує предиката. Тут мовна бездоганність прикрила смислову порожнечу¹.

В прикладі з Гегеля для нас дуже цікавий один мо­мент: смислова помилка зруйнувала логічну основу повідомлення. Адже в логіці поняття і вираз вважаються ясними тоді, коли повністю відомий їхній зміст. Якщо ж у судженні немає предиката (одного із основних структурних членів), то немає і самого судження, немає дум­ки. Змістовий промах призвів до втрати відчуття смис­лової основи виразу, відчуття осмисленості контексту.