У чиїх текстах можна здибати неясності?

В колах літераторів та журналістів побутує афоризм, що дозволяє зрозуміти природу ясності викладу. За цим афоризмом «форма літературного твору має скидатися на добре протерті скельця окулярів: крізь них усе видно, а самі по собі вони для ока непомітні»¹.

Наведений вислів якоюсь мірою наштовхує на думку, що бездоганний щодо ясності текст може дати тільки майстер слова, оскільки треба мати справді-таки вишу­кану літературну виучку, щоб зуміти так оформити сло­вом матеріал, аби читач відчув тільки динаміку фактів й не задумався над механікою їх подачі. Така довер­шеність текстового оформлення справді не всім під силу. Тому, коли йдеться про роботу редактора над текстами, де зустрічаються неясності, до уваги беруться лише ма­теріали, в яких контекст дає змогу відчути динаміку думки і почуття, де вдається вловити смислову контек­стуальну завершеність.

В практиці ж часто доводиться мати справу з матеріа­лами, в яких годі говорити про перебіг думки і про смис­лову закінченість. Ось, наприклад, газета Київського уні­верситету «За радянські кадри». В номері від 4 січня 1967 року вона вміщує інформацію «Розмова про пое­зію». Тут читаємо:

« — Що ви скажете про твори Едуарда Асадова?

... Леоніда Мартинова?

Безліч запитань. І на всі — глибока, вичерпна відпо­відь. Тут слід запровадити факультативні і деякі особисті критичні зауваження щодо віршів Євтушенка, і захоплення по­езією Вознесенського і Друніної...

Платон Микитович (Воронько—Р. І.) одразу сподо­бався всім своєю надзвичайною скромністю і простотою. Він не залишив поза увагою жодного запитання, вразив­ши присутніх широтою свого кругозору».

В наведеному уривку дуже важко вловити смисл ви­разу «... слід запровадити факультативні і деякі особисті критичні зауваження щодо віршів Євтушенка, і захоплен­ня поезією Вознесенського...». Тут майже неможливо від­новити хоч каркас, хоч основу думки. Такі тексти часто розцінюються — і не безпідставно — як малограмотні. З ними можна було б миритися, коли б вони були харак­терними тільки для періоду проби пера, коли б на цю не­дугу хорували тільки початківці, які ще навіть в думці не мають нести свої писання в редакцію, або люди, далекі від літератури. Навіть більше, їх можна було б на втіху читачеві використовувати в сатиричних журналах або в куточках гумору.

Ось приклад. В одному з протоколів поліцейський чиновник так описує вміст оглянутої валізки: там «ока­зался один железный проволочный кистень с свинцовой головкой, лежавший на дне чемодана и больше ничего преступного кроме нижнего белья в таковом не оказа­лось».

Подібні вирази — хай не такі смішні, але подібні — доводиться подибувати і в творах визнаних майстрів сло­ва. Що це справді так, можна послатися на роман Н.Рибака «Час сподівань і звершень». В одному з роз­ділів цього роману читаємо: «Промовці справедливо підкреслювали велике значення його наукових праць, а особ­ливо настирливе шукання можливості використання енергії розщеплення атомного ядра та його сміливу ідею добратися до засобу вивільнення енергії ядра»¹.

Звичайно, в наведеному реченні читача насторожує не лише двічі повторене слово «ядра», а також і оті шість чи сім слів в родовому відмінку, що зібрані ланцюжком. Такі разки слів в одному відмінку вважаються чи не найприкметнішим сигналом неясності тексту. Проте ми не можемо закинути письменникові недбалості або гово­рити про слабку літературну виучку. Ні, тут, певно, тре­ба дошукуватися якихось інших причин.

Справді, нерівності щодо літературної техніки можна знайти і в класиків літератури. Вони навіть ставали предметом принагідних наукових уваг. Так Л. А. Булаховський у 1947 році опублікував роботу «Виникнення і розвиток літературних мов». В окремому розділі цієї праці він розглянув питання ясності викладу. Його ілю­страції цікаві для нас. «Ось, наприклад,— пише Леонід Арсенійович,— у Максима Рильського, не треба й дово­дити, прекрасного майстра віршованої мови, як рідкий випадок натрапляємо на недосить ясно поставлені поряд форми: «Щедрота — бідарів це споконвічна риса. І в цьо­му винятку не становив Денис» («Мандрівка в моло­дість», III, 14). З нормативного погляду все справно, але смисл сказаного може бути схоплений не відразу: треба якось відштовхнутися від можливого іншого, зовнішнього сприйняття: зовнішньо в цьому легко віднести як фор­му узгодження до винятку, сприйнявши останнє за місцевий відмінок. Відштовхнувшись, свідомість виправ­ляє попереднє сприйняття: частини вислову в’яжуться в групи по-іншому і тим стають на свої логічні місця: «не становив винятку»; «винятку в цьому». Або в росій­ському перекладі роману Хемінгуея «Fiesta». «Ужасно легко быть бесчувственным днем, а вот ночь,— это сов­сем другое дело». Протиставлення «днем — ночь» швид­ко виправляє перше, зовнішнє, розуміння синтаксичного зв’язку «бесчувственным днем», але останнє можливе й вимагає свого подолання, на мить затримуючи справжнє розуміння тексту» ¹.

Наведені приклади змушують відкинути оте зверхнє пояснення, яке спонукає відшукувати причину появи не­ясних текстів у рівні літературної вишколеності. Зви­чайно, майстерність автора обов’язково позначиться на якості тексту. Але це не єдина причина, якою слід пояс­нювати нечіткості, над якими доводиться сушити голову редакторові. Є ще й інша. І вона має доволі конкретну назву: муки творчості.

Звичайний читач має повне право сподіватися, що автор переборов усі муки народження тексту. Він глибо­ко певний, що ці муки автор здолав успішно і його твір старанно відшліфований. Читач дивиться на твір як на результат, як на плід роботи. Редактор же часто тримає в своїх руках не готовий витвір, а все ще напівфабрикат. Тому редактор ставиться до нього як до речі, що пере­буває в стадії (хай і завершальній) становлення і може сподіватися зустріти в ньому ті вади, які характерні саме для цієї стадії. До тексту він підходить якоюсь мі­рою і як учасник творчого процесу. А в такому разі для нього обов’язковою є вимога, яку дуже влучно сформу­лював болгарський письменник Іван Мартинов: «Треба, щоб виклад був ясним, точним, чистим... та емоційно за­барвленим,— пише він у статті «Дрібні уваги про великі речі»,— в цьому полягає його простота, велич, сила. Тре­ба, щоб він був для читача немов скло вікна: коли воно чисте, ми вільно дивимося крізь нього і ясно бачимо все на вулиці, не помічаючи самого скла, але якщо скло по­мічаємо і там, на вулиці, бачимо неясно, а тьмяно і де­формовано, з якимись штрихами і лініями, значить скло недоброякісне, погане. Коли читаєш книгу і мова привер­тає твою увагу, ... значить, щось негаразд з викладом» ¹.

А коли щось негаразд з викладом, то редактор, як учасник процесу становлення тексту, не може просто від­махнутися від неясних місць, а змушений проаналізу­вати їх, щоб мати можливість виправити, поліпшити. Він повинен, хоча б у загальних рисах, знати природу часто подибуваних неясностей.