* * *

Розгляд природи мовного штампу та особливостей редагування текстів, де зустрічаються шаблонні вирази, показує, що настороженість, яка зароджується у читача до шаблонних писань, пояснюється не стільки частотою використання звичних виразів, скільки беззмістовністю слів, словосполучень, композиційних ланок.

Смислова спустошеність мовного штампу обумовлює і специфіку редакторського втручання. Найлегший для редактора вид правок — викреслення — виявляється не завжди найкращим. Найефективніший вид правок — за­міни — не завжди можливий через брак матеріалу в кон­тексті. Тому при редагуванні викладу, де часті шаблонні вирази та сцени, редактор повинен вдаватися до розмови з автором. Він виконує свій обов’язок працювати не за автора, а з автором. Предметом розмови стає ота смис­лова порожнеча, що прикрита штампами, а метою є акти­візація авторської пам’яті, авторської уяви. Ця активі­зація дозволяє в ході спільної роботи редактора та авто­ра залучити у виклад той характеристичний матеріал та означити його тими словами, брак яких гостро відчуває­ться у тексті і без яких текст неповний¹.

Роботу такого характеру може вести тільки людина високого такту, з багатим досвідом.

Розділ десятий ясність тексту вступні уваги

Текст, адресований читацькому загалу, має бути яс­ним і легким для сприймання. Це істина аксіоматична. Вона десятки і сотні разів була підтверджена видатними майстрами слова. Цю істину невтомно нагадували В. І. Ленін¹, О. М. Горький та багато хто з визнаних наших редакторів.

І зараз зовсім не було б потреби знову повертатися до цього питання, коли б редакторська і літературна практика щодень не ставила перед видавничими та га­зетними працівниками, в числі багатьох стилістичних за­вдань, також і завдання боротись за ясність і простоту тексту. Причому це завдання перед редактором постає не лише своєю декларативною, аксіоматичною незапереч­ністю, а, передовсім, своєю практичною трудністю.

Пересічний читач буває наткнеться на текст, який змушує його в подиві зупинитися, ще раз перечитати фразу чи абзац. Проте погано збитий, неясний текст він просто відкине геть—та й тільки. А редактор так чини­ти не може. Він відповідає перед громадськістю за якість розповіді і тому для нього знати, що «писати треба ясно»,— значить, знати дуже мало. За характером своєї роботи він не раз буває змушений «доводити до конди­ції», «до читабельності» десятки неясно сформульованих місць викладу. Адже він не просто читач, а особливий читач — порадник.

Оце уточнення — порадник — накладає на редактора ряд обов’язків. Зокрема, замість відкинути геть заважкі для сприймання фрази, редактор змушений пильніше вдивитися у розповідь, щоб потім разом з автором, спіль­ними зусиллями зробити виклад читабельним. Як і зви­чайного читача, редактора має насторожувати поганий, неясний текст. Але якщо у звичайного читача насторо­жене сприймання оповіді є першою спонукою припинити читання, то для редактора воно є сигналом тривоги. Автор допустився помилки у викладі, сигналізує оця на­стороженість. Ще раз вчитайся, пильніше вдивися в текст!

Щоб повторне читання було кваліфікованим аналі­зом тих хиб, яких допустився автор, редакторові треба знати природу викладу, треба знати причини, що призво­дять до втрати ясності тексту.

Редактор повинен мати хоч загальне уявлення, коли, як і чому автор здає до видавництва чи в редакцію тексти, які хибують на неясність. Він повинен знати, чи ця вада характерна тільки для початкуючих авторів, чи, може, й поважні літератори та журналісти бувають вра­жені такою ж недугою.