Розмова з автором

Ні! Композиційні штампи не залишаються безболіс­ними поступками письменникові. Вони своїм безладним дудінням ронять в серце читача зерна невдоволення, збу­джують відразу до тексту. Ось, приміром, початок на­рису Л. Уральського «Пломінь душі»:

«Дівчина, невисока, білява, при нашій появі підве­лася з-за столу і розгублено привіталася.

• Прийняла вже, Василино? — запитав її завідую­чий райвідділом культури, оглядаючи полиці з книжка­ми і невеличку купку читацьких формулярів в шухляді на столі.

• Прийняла,— стиха відповіла дівчина.

• Тоді берись за діло,— тоном наказу продовжував завідуючий .— Вчили тебе в технікумі, як і що треба ро­бити. Ось і давай, показуй на практиці свої знання. Дів­чина мовчала. А начальство, удаючи,ніби жартує, по­вчало:

• Дивись, яке село у вас велике. Таких, як Стеблівка, на Хустщині не багато. Середня школа, інтелігенції скільки. Ось і давай, включайся...

Будинок стояв у центрі села, біля самої дороги. За вікном вирувало життя: мчали автомашини, кудись по­спішали люди, з поля, що починалося відразу за селом, долітав гуркіт трактора. А тут в кімнаті було тихо і пу­сто.

• Буду робити... Я постараюсь.

Завідуючий, мабуть, не дуже повірив цьому. Визнаю, я—теж. Так і залишилась в моїй пам'яті бібліотекарка з села Стеблівка Василина Сабодаш соромливою, тихою дівчиною. Вже на вулиці хтось з нас кинув з сумнівом:

• Не потягне»¹.

Це так званий штамп-опис першої зустрічі. Він вдало прикрив собою відсутність всякого характеристичного матеріалу у автора і його небажання шукати цей мате­ріал. Щоб написати отаку сцену, яка нічого не говорить читачеві про героїв, зовсім не треба їхати у відрядження. Досить сісти у кабінеті і звичними, часто вживаними у такій ситуації фразами, відмогтися від обов’язку шука­ти фактаж і слова. Автор так і зробив.

Як же бути редакторові, коли він зустрічає в тексті композиційні штампи? Вчинити десь так, як із сценою зустрічі, що взята з роману В. Собка «Нам спокій тільки сниться» — скоротити та й квит? Але ж тоді від вступ­ного розділу залишиться тільки остання фраза: «Не по­тягне!». Вона не може увібрати в себе увесь смисл урив­ка. Заміна тут теж неможлива, бо контекст не підказує смислу заміни. Тут редактор має вдатися до особливого виду впливу на автора — до розмови. Мета цієї розмо­ви — активізувати пам’ять письменника, зняти оту бай­дужість, яка дала про себе знати у використанні штам­пів.

Це не легка робота, як може здатися на перший по­гляд. її всіляко уникають редактори. Вони віддають пе­ревагу поблажливості. І коли так звані композиційні штампи у викладі поодинокі, то редактор їх пропускає в друк, а якщо часті, то відмовляється від редагування книги.

Але просто відмовитися — це значить іти шляхом найменшого опору. Не слід редакторові тікати від роз­мови з автором. Така розмова дає дуже багато, особ­ливо письменникам-початківцям. В ході цієї бесіди ре­дактор має змогу вказати авторові на логічні провали у викладі, що замасковані штампами, може вказати, де саме в тексті найбільш відчутні оці провали, як вони ви­являються і що саме треба зробити, щоб усунути їх.

На початку цього розділу ми навели сценку зустрічі Каті Несміян і секретаря обкому комсомолу Андрійчука (роман В. Собка «Нам спокій тільки сниться»). Там же запропоновано і редакторський варіант цієї сцени з вка­зівкою на логічний провал, на нестачу однієї невеличкої композиційної ланки, що має характеризувати поведінку Андрійчука. Це невеличкий шматочок авторської партії.

У переважній більшості випадків редактор не може сам заповнити цю нестачу. Контекст, як правило, йому нічого не підказує. Саме про цю ланку викладу редак­тор і має говорити з автором під час зустрічі з ним. Не диктувати йому, не вимагати, а просто рядом питань оживити спогади автора про героїв, викликати в автор­ській уяві ряд нових характеристичних згадок про почуте та пережите і вже тільки після цієї розмови братися — разом з автором — за доробку, за викінчення викладу.

Це особливий вид редакторської роботи, що вимагає бездоганного професійного такту.