Мовне кліше

Деякі риси ріднять мовний штамп із мовним кліше. Проте якщо з корисністю кліше можна погодитися, то доцільність мовних штампів — важко визнати. Щоб по­яснити це положення, візьмемо приклад... з футболу.

Київським болільникам добре відомий знаменитий кутовий удар — «осінній лист» — В. Лобановського. Він є свою роду футбольним кліше. Але ж чи спало на думку комусь з болільників заперечити потрібність і доцільність цього удару тільки на тій підставі, що «все це уже бува­ло на футбольному полі», є повторенням?

• Ні,— відкажуть нам,— навіщо ж відмовлятися від такого удару? Він не раз дозволяв київським динамівцям найрезультативніше використати обстановку. Він створює так звані «голеві ситуації». Навпаки, його треба вдосконалювати.

Щось подібне трапляється і в практиці мовлення, де певні вирази та звороти найдоречніші в однакових ситуа­ціях. Наприклад, ніхто не зважиться серйозно заперечу­вати побутові мовні кліше-привітання добридень чи здо­ровенькі були, кліше-прощання до побачення і т. д. Для тотожної обстановки доречні тотожні вирази. Вони обу­мовлені однаковістю оцінки обстановки і тотожністю людської поведінки в однакових умовах. Правда, тут теж можливі відхилення, які залежать від того, в чиї уста вкладене кліше або до кого звернене. Далеко не бай­дуже, чи ми скажемо здоров був! чи здоров був, мій дру­же! Саме тут починається царство відмінностей.

Навіть в канцелярській мові, зокрема в канцеляр­ській документації, де людські емоції відсунуті на задній план, оці відмінності («прив’язка» виразу до обставин дії) мають велике значення. В бланках документів вони, як правило, позначаються крапками:

«Ця довідка видана т . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нею свідчиться, що т. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . справді . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Довідка для подання до . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . і т. д.

Так у мові діловій. Так буває і в щоденному мовленні. Кліше економлять енергію сприймання. Вони немовби дозволяють переключити енергію сприймання на нове, на відмінне, на ще не пізнане.

Поява мовного штампу

Поява шаблону в практиці мовлення теж пояснюється прагненням зекономити енергію. Тільки це не корисне і потрібне заощадження енергії читача, його зусиль, а за­ощадження зусиль автора. Штамп, так би мовити, почи­нає служити ширмою, за якою автор приховує своє не­бажання або й невміння вивчити життя, зібрати матеріал і осмислити його. Він прагне увібрати щось із матеріалу в готову формулу.

Навіщо завдавати собі клопоту, міркує іноді автор. Адже обстановку, яка повторюється багато разів, можна подати так, як вона вже відбита в літературі десятки та сотні разів.

Скільки завгодно в житті випадків, коли юнак освід­чується дівчині в коханні, коли на їх долю випадають важкі випробування тощо. Це ситуації подібні й у них багато спільного. Як і у щоденному «Добридень!». Навіщо ж задарма витрачати сили? І ось сторінки книг, газет та журналів починають рясніти освідченнями, де юнаки потупляють погляди, опускають очі, скрегочуть зубами тощо.

В житті скільки завгодно випадків, коли людина в хвилину смертельної небезпеки завагалася або пройня­лася страхом. Ця ситуація не раз повторювалася на передовій під час першої-ліпшої війни. Від того, як пове­деться командир — залежить багато. Але навіщо длуба­тися в душі командира письменникові - строчкогону? Він напише десь так:

«Солдати почули крик. Їх немов обдало морозом, немов мурашки побігли по тілу. Ко­жен подумав: когось убило. Чия ж черга тепер? Це питання виповнило їхню свідо­мість. І якось мимоволі, не усвідомлюючи того, вони послабили вогонь. Ось уже кілька хви­лин вогники пострілів, що палахкотіли перед окопами, ріділи.

Досвідчений слух командира від разу ж відчув зміну. Він підвівся і скомандував низьким, але твердим голосом:

• Хлопці! Не послаблювати вогню! Стріляйте в то­му ж напрямку!

Невтримним струменем команда попливла над окопами. Але перш ніж дійшла до свідомості солдатів, ті вже збороли хвилинну непевність і з завзяттям повели во­гонь»¹.

Автор тут з великою вигодою для себе (не для чи­тача) скористався повторюваністю обстановки і відбувся легким, як «Добридень!» штампом. Письменник зробив вигляд, ніби не розуміє, що «Добридень!» має відтінки. Це може бути просто «Добрий день!» і «Добридень, мій дорогий!», і «Дорогенький, день добрий!», і «Добридень, нечиста сило!» тощо. Та навіщо враховувати цю важли­ву обставину? Зайва робота!

Таке самополегшення в роботі дозволяють собі часом й визнані, ба, навіть провідні наші письменники. Правда, у них це самополегшення має ще й інші причини — пра­гнення якнайскоріше висловити свою письменницьку думку, без огляду на матеріал.

Як не дивно, але шаблон, вираз, що покликаний до життя часто повторюваною обстановкою, іноді зовсім не враховує своєрідність ситуації, її неповторність.

Наприклад, у романі В. Кучера «Голод» читаємо:

«Над містом і морем лежала глибока чорна ніч, за горбами гриміло й ревло штормом розгніване море.

І раптом зловісний гомін моря, що пере­кочувався стократною луною в горах, ро­зірвав страшенний гуркіт і грім. Спочатку над землею щось спалахнуло й загорілося високим по­лум'ям, освітивши принишклий Севастополь і мертві гори, а потім земля застогнала й задвигтіла, аж дерева загойдалися, роняючи на зем­лю свій обпалений лист. Пролунав один вибух. За ним другий і третій. А потім уже їм, здається, й кінця не було.

На Корабельній стороні з брязкотом вилітали шибки. Зривало з завіс легкі двері. Поси­палась людям на голови глина з стелі. Люди прокидались, вибігали на двір, не­сучи з собою заспаних дітей. Діти лемен­тували. Матері з острахом позирали на чорне небо, але там було тихо й спокійно. Ні вогника від розриву зенітних снарядів, ні спалаху гострих прожекторних ме­чів. Що ж це таке? Хто підняв цю пекельну стрілянину, якої зроду не чули севастопольці?

• Тридцята батарея,— сказав Горпищенко. — Ще не чули такого грому? Звикайте»¹.

Ми тут зовсім не чіпатимемо назойливого гриміло, ревло, гуркотіло море, що переходить у В. Кучера з тво­ру в твір. Зупиняємо увагу на сцені в цілому. Може ви­датись, що тут йдеться про обстріл Корабельної сторо­ни. Так сприйняти опис спонукають ряд деталей — двиг­тіння та стогін землі (автор так і пише: «Пролунав пер­ший вибух. За ним другий і третій»), брязкіт шибок, зі­рвані із завіс двері і т. д. Але ні! Виявляється, що це не обстрілюють Корабельну сторону, а стріляють з неї. Але стріляє артилерія великого калібру, стріляє вперше.

Ну, й страшно, звичайно. Як саме? Ну... Ну, певно, так, як і при безперервному палахкотінні розривів. Майже так!

Автор, не завдаючи собі клопоту розібратися в пер­спективі розповіді, не визначивши точки, з якої сприйма­ється картина, нанизує вирази, «положенні» для страш­них сцен.

В непомітності, невловимості штампів — найбільше зло.

Непомітність смислового обезкровлення виразу пояс­нюється дуже просто. У повнозначному реченні (слово­сполученні) кожен елемент структури і сама структура — значимі, семантично вагомі. Правда, ця вагомість різного характеру. Значимість слова і граматичних складників — обов’язкова, зумовлена системністю елементів мови, а значимість словосполучення, речення чи композиції проявляє себе через обстановку мовлення, в ході думки автора. Повнокровність другої значимості проявляє себе через першу, залежить від неї.

Як штатний розпис на довгий час визначає структуру штатів установи, так і мовні та композиційні норми дик­тують порядок використання мовного матеріалу. І отак як від керівника залежить, чи заповнити штат випадко­вими людьми чи класними спеціалістами і тим забезпе­чити діяльність чи животіння установи, так і від жур­наліста та письменника залежить, чи ставити у виклад слова-бульбашки, чи слова-громовиці.

Спробуємо відтворити процес народження шаблонно­го виразу і процес творчого шукання.

Хай йдеться про повідомлення: «Ми візьмемо сакви на плечі та й підемо з дому зовсім».

Мовна структура наведеного речення ні в кого не ви­кличе заперечень. Але для штампу, і про це ми говорили вище, характерне ігнорування обстановки, яка його по­родила. «Ми... підемо з дому... зовсім». В цьому гра­матично обов’язковому «зовсім» не чується своє­рідність, конкретність моменту. Це слово-загальник. Слово, що не «прив’язане» до контексту. Це слово-бульбашка.

Порівняємо:

...підемо... з дому світ за очі.

...підемо... з дому куди очі дивляться.

…підемо... з дому куди сіркові очі

дивляться.

...підемо... з дому Ванькове щастя

шукати.

Оці світ за очі, куди очі дивляться, куди сіркові очі дивляться, щастя шукати — все це вирази з «прив’яз­кою» до конкретного контексту, вирази не взагалі, а зна­чимі саме в даному випадку. Вони виконують подвійну роботу — характеризують і мовця, і предмет розмови. В першому чується розпач, в другому—байдужість, в третьому — сором, в четвертому є відтінок вимушеності.

Слово ж зовсім у виразі ... підемо ...з дому зовсім семантично безбарвне, безкровне. Граматично воно ски­дається на повнокровний вислів, а насправді є штампом, який автор механічно взяв з поверхні пам’яті, щоб за­ощадити сили. Воно начисто знімає з викладу те, що ми звикли у нашій щоденній практиці називати експресив­ністю мовлення.

Особливо шкідливим видається штамп в художній літературі та в публіцистичній розповіді, де обов'язковий, так би мовити, не лише передній план оповіді, а й фон, підтекст. Саме в підтексті часто відбувається становлен­ня авторської ідеї твору, основної думки. Тому цілком природно, що в художній літературі кожне слово багато­планове, тою чи іншою мірою образне, оскільки не про­сто повідомляє щось, а й характеризує процес станов­лення та утвердження основної думки твору.

Слово немовби входить в два контексти—у вузький та широкий. В системі вузького контексту значення слів кожного уривка організовують звичайне повідомлення, а в контексті цілого твору створюють так звану художню перспективу, виступають чимось подібним до внутріш­ньої форми слова. Саме вони в читацькій свідомості згу­щають і ведуть процес утвердження авторської думки. Як образ «чорби» став у болгарській мові внутрішньою формою, способом утвердження поняття «куркуль», так кожне слово в художньому творі десь у художній пер­спективі згущає, утверджує ідею твору.

Уривок «Ідуть дощі» з повісті «Fata morgana» М. Ко­цюбинського може бути якоюсь мірою ілюстрацією цього. Слово в рамках уривка виступає частиною повідомлення, а в системі широкого контексту, в загальній перспективі розповіді воно допомагає підвести читача до думки, згу­щено сформульованої в останніх акордах першої части­ни повісті.

Штамп не здатний вершити таку роботу. Він є тільки формою відгуку, він, як порожня посудина, резонує, але ке акумулює. Він пасивний, як знаменита гумова резо­люція геркулесівців, котрі, відгукуючись на будь-яку по­дію, «як один чоловік», відповідали зобов’язанням під­вищити якість службового листування та монотонно від­мовлялися святкувати курбан-байрам та рамазан.

В художній літературі шкода від штампів подвійна — вони звучать, але не значать і не організовують підтек­сту, перспективи розповіді. Вони знімають підтекст і не­мов заміняють його отією гумовою резолюцією геркуле­сівців, яка правильна, але крижана і виповнена байдужі­стю. Ось, наприклад, уривок з роману, що свого часу друкувався в одному з наших журналів:

«Вірний мав запрошення на жовтневий вечір в середній школі. Запрошення йому принесла вчителька математики Букша, незаміжня, з зеленими очима, жінка.

• Товаришу Вірний,— сказала вона,— запрошен­ня вручаю від імені педагогічної ради, і, крім того, директор запрошує вас осо­бисто. Щоб прийшли обов'язково і з про­мовою. Ми бажаємо,— вона всміхнулась,— все влаштувати з політичною підкладкою, як це робиться у дипломатів на офіційних прийомах».

Не можна сказати, що тут щось не так. Але з якою крижаною байдужістю, з яким космічним холодом роз­повідається в цьому уривку про животрепетне. Читаєш: «запрошення вручаю від імені...», а в уяві мимоволі спли­ває гумова резолюція геркулесівців «у відповідь на... ми, як один...». Читаєш: «від імені педради і, крім того, директор... особисто» і думаєш, що тільки байдужий до всього журналіст, тільки з крижиною в серці письмен­ник може морозити душу читача льодом штампів і може заморозити якнайбільшу друковану площу.

А яку ж, власне, площу можуть крити штампи?

Це залежить від багатьох причин — від того, у кого зустрічаються штампи; як інтенсивно відбувається твор­чий процес, як добре автор обізнаний з матеріалом, на­скільки близька чи байдужа йому тема. Все це зумовлює міру використання шаблонних виразів, частоту появи їх у тексті. Але незалежно від частоти використання літе­ратурних бульбашок внутрішня, смислова структура їх майже однакова. Це слова, що маскують брак точного слова; штампи — словосполучення; шаблонні речення, композиційні порожнечі.

Слова-штампи зустрічаємо і у талановитих людей. Ремісництво ж на своє озброєння бере вирази солідні­ші — ті, що вкривають всю площу речення, композиційної ланки і, тільки як виняток, штампи-словосполучення.

В талановитих творах поява слів-штампів зумовлю­ється найчастіше граничною інтенсивністю творчого про­цесу, потребою в загальних рисах окреслити всю картину. Прагнення якнайскоріше окреслити всю картину, змонту­вати весь контекст твору спонукає автора позначити окремі ланки контексту таким словом, що повністю не вирізьблює авторську думку.

Штампи такого типу не є правилом у творчості письменника-трудівника, це випадковість, часто вимушена неточність, що усувається в час шліфовки твору та в час підготовки рукопису до набору.

Але справжній острах викликають штампи - словосполучення в наших багатотиражних та районних газетах. Це вирази типу робота з питання розгортання діяльно­сті (замість — діяльність), різного роду захворювання (замість — захворювання), робота по впровадженню (замість — впровадження) і т. д. Тут явно видно, як буль­башками намагаються вкрити якнайбільшу площу, як слово роздувають до розмірів словосполучення. Штампи такого типу, коли порушується одночасно і смислова і граматична структура виразу, легко відчутні, і з ними неважко боротися. Справді, коли читаєш:

«Перед нами стоїть завдання організації проведення перегляду можливостей зниження собівартості продукції», або:

«... боротьба за поліпшення постановки справи навчання і виховання кадрів т р ак­тор и с т і в»¹,то ясно, що тут автор не пише, а криє сло­вами площу.

Наведені абракадабри неважко виправити. Десь так: «Нам треба подумати про зниження собівартості продукції» та «... слід поліпшувати якість навчання та виховання трактористів».

Значно важче мати справу з штампами-реченнями і композиційними штампами. Вони теж тьмяною пеленою затуляють перспективу розповіді.

На перший погляд, з граматичного боку, у них все гаразд. Але вони дуже небезпечні, бо слово в штампах цих видів входить лише в систему вузького контексту, не живописує, а тільки повідомляє. Автор в таких випад­ках «бере пам’яттю, а не проробляє мозком» (вислів М. І. Калініна»).¹ Він не думає сам і не хоче, щоб думав читач.