Внутрішня форма фразеологізму

Відмінність між фразовим сполученням і штампом полягає не тільки в тому, що словосполучення в кількох словах конденсує думку твору, а штамп — прикриває брак думки. Відмінність сягає глибше. Фразеологізм, уві­бравши в себе смисл твору, стає підвалиною для даль­шого громадження знань, для пізнання ще не пізнаного. Тут виявляється закономірність, про яку писав В. І. Ле­нін у «Філософських зошитах»:

«... людські поняття,— вказує він,— не нерухомі, а вічно рухаються (виділення моє. — Р. І.), переходять одне в одне, переливають одне в одне, без цього вони не відображають живого життя»¹. Причому «думка людини безконечно заглиблюється від явища до сутності, від сутності першого, так би мовити, порядку, до сут­ності другого порядку і т. д. без кінця»².

Процес заглиблення людської думки від суті першого порядку до суті другого і т. д. відчутно простежується на мовному матеріалі, в тому числі й на прикладі фразео­логізмів.

Так звана внутрішня форма слова в момент його тво­рення виступає засобом донести до свідомості слухача значення слова. Але роль внутрішньої форми слова цим не обмежується. Вона не пасивна. Вона сприяє утвер­дженню, кристалізації значення слова.

Так, образ птаха, що покачується на хвилях, сприяв становленню значення слова качка, став центром, біля якого згустилось наше поняття про качку. У певному розумінні ми можемо говорити, що цей образ утвердив в мові значення слова качка.

У свою чергу повнозначне слово може виступати вну­трішньою формою. Так, у болгарській мові є слово чорба (пор. укр. щерба —гуща борщу чи супу). Це повнозначне слово, яке свою внутрішню форму (той образ, що утвер­див у мові значення слова) вже давно втратило. Та це не завадило йому порівняно недавно у повному своєму значенні виступити внутрішньою формою нового слова — чорбаджія. Хто такий чорбаджія? Той, хто може дозво­лити собі ледь не щодня їсти чорбу. Зовнішня ознака певного прошарку людей, яка перша впала в око, стала засобом конденсації знань про цей прошарок.

Нація ще може й не усвідомлювати соціальної суті прошарку людей, але одна з відмітних рис чорбаджіїв вже відзначена, стала образом. Навколо неї будуть згу­щатися все нові й нові дані про цю соціальну верству суспільства, аж поки не утвердиться поняття «куркуль». Тут ми немовби простежуємо процес утвердження по­няття.

Приблизно така ж діалектика змісту і форми, такі ж переливи змісту та форми спостерігаються і в практиці вживання фразеологізмів: вони немов конденсують по­передній виклад і одночасно виступають засобом (внут­рішньою формою) утвердження авторської думки, засо­бом створення перспективи розповіді. Візьмемо, напри­клад, відомий уривок «Ідуть дощі» з повісті М. Коцю­бинського «Fata morgana»:

«Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміня­ють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котя­ться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим...

Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко оком — і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й ідуть, чорні, по­хилені, мокрі, нещасні, немов каліки журавлі, що відби­лись від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зни­кають у сірі безвісті...

Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна, хму­ряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажу­рене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупин­ним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба.

Немов так і треба...

А дощ іде... Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Гудзем завдан­ня — чи прийде коза до воза?

А мабуть, прийде...¹»

В уривку раз по раз зустрічаються вирази із словом «ідуть», але вони аж ніяк не справляють враження стер­тих, випадкових виразів. Навіть більше, вони видаються єдинодоречними в цьому контексті, оскільки немов під­водять читача до риторичного питання-висновку: «чи прийде коза до воза?»

Приказка немов увібрала в себе сенс пейзажної за­рисовки, що виросла ледь не в символ тогочасної похму­рої дійсності. Водночас вона стає немов щаблем, сту­пивши на який, можна зрозуміти подальший хід автор­ської думки, динаміку наступних подій.

Вона стає образом (внутрішньою формою), круг яко­го продовжується процес становлення твору, процес роз­гортання та утвердження ідеї повісті. Пружинність, ди­намічність думки, взаємопереходи змісту та форми і роблять потрібною оту часту повторюваність окремих слів (особливо слова йде, ідуть), що так засуджується де­якими канонами стилістики і яку підняли до рангу основної ознаки штампу.

Ні, справа не в повторюваності. Повторюваність — те зовнішнє, що легко впадає у вічі, коли ми починаємо говорити про штамп. За повторюваністю криються знач­но вагоміші вади: штамп — це вираз без значення, штамп — це вираз без смислової, структури. А раз так, то він не може бути й засобом виразу, й засобом утвер­дження думки. В найгіршому випадку він може прикри­ти лінь мислити.